Біб і пліт

Пліт був зовсім новим і дуже гарним. А виплів його з лози дідусь Семен, плів довго, з любов’ю. Пліт пам’ятав кожний дотик старечих рук — таких міцних, хоч і шкарубких, але ніжних-ніжних. Та й взагалі, у них в селі всі тини були з дощок, помальовані фарбою у різні кольори, а от Пліт з лози був тільки у дідуся Семена та бабусі Маріки. Отож і страшенно пишався собою. Мов справжній господар, охороняв двір, квітник та город, на якому з ранньої весни порпалася бабуся Маріка.

Пліт, тобто його тато-верболіз, ріс над річкою, тому й ніколи не бачив городини. І з цікавістю спостерігав, як витикаються з землі маленькі росточки. Що не кажіть, а цікаво! Понад самим плотом рівненьким шнурочком посадила бабуня Маріка боби. І не забарилися вони з’явитися на світ. А біб, це така рослина, що не може стелитися по землі. Їй обов’язково хочеться вусом вчепитися за щось тривке і тягнутися, тягнутися вгору.
Один з бобів вдався напрочуд хвалькуватим та бундючним. Якось почув Пліт біля себе дражливе:

— Гей, ти, чого стоїш, подай-но руку!

Пліт дрімав собі на весняному сонечку, снив річкою і лугом, отож не дочув тонкого голосу. Біб розсердився і полоскотав Пліт, своїм тендітним зеленим листочком:

— Ти що, оглух?

Врешті Пліт таки втямив, що мова до нього ведеться, розплющив очі і промовив:

— Чого тобі треба?

— Чого, чого… — дражливо перекривив його Біб.

— Вхопитися за тебе, от…

— Гм… — нахмурив брови Пліт. —Так от, добродію, ти знаєш, що таке чемність?

— Яка там чемність! — вкрай розсердився Біб. — Мені до сонця хочеться, а ти розбурчався, ніби і справді поважна цяця…

Цього Пліт вже не міг стерпіти.

— Ах, он як! Якщо ти такий розумний, то сиди там!

— І знову задрімав.

А сонце сипало промінці на землю щораз щедріше. Бобові брати, сестри, дядьки та тітки повзли собі вверх, тільки впертий Біб лежав, згорнувшись кільцем на землі. Плоту було страшенно шкода його, але треба ж і провчити нечему. Та ось Біб не витримав:

— Плоте, га, Плоте!

— Чого тобі?

— Прости мене, нерозумного…

— Що нерозумний, то нерозумний, — погодився Пліт.

— Гаразд, чіпляйся міцніше…

Зраділий Біб вхопився за Плотову руку та й подерся вгору.

— Ой, леле! Як же тут гарно! — Біб озирнувся довкола, роздивився, та й припав вдячно стеблом до теплої спини Плоту.