TOU

Білосніжка

Брати Грімм

Одного дня серед зими, коли надворі сипав сніг, як біле пір’я, королева сиділа біля вікна й вишивала. Рама у вікні була з чорного дерева, і сніг проти неї здавався ще білішим. Задивилася королева на той сніг і вколола пальця голкою. Щоб не так боліло, вона виставила руку на холод за вікно, і на сніг упало три краплі крові. І ті червоні краплі були такі гарні на білому снігу, що королева подумала: «Якби в мене була дитина така біла, як сніг, така червона, як кров, і така чорна, як дерево на цій рамі».

Невдовзі після того в королеви народилася донечка, і шкіра в неї була така біла, як сніг, щоки такі червоні, як кров, а коси такі чорні, як дерево на рамі, тому дівчинку назвали Білосніжкою. А королева, народивши дочку, померла. Через рік король одружився вдруге. Нова королева була гарна на вроду, але дуже горда й пихата. Вона нізащо не стерпіла б, щоб хтось був кращий за неї. І було в королеви чарівне дзеркальце. Підійде вона, було, до стіни, де те дзеркальце висить, гляне в нього і спитає:

Дзеркальце, правду скажи–но мені:
хто в нас найкращий, у цій стороні?

А дзеркальце й каже:

Ви, королево, найкраща у нас.

І королева була задоволена, бо знала, що дзеркальце каже правду.

Та Білосніжка підростала і все кращала, а як їй минув сьомий рік, то стала гарна, як писана, краща за саму королеву. І ось одного разу королева спитала у свого дзркаяьця:

Дзеркальце, правду скажи–но мені:
хто в нас найкращий, у цій стороні?

А дзеркальце й каже:

Ви, королево, гарні у нас,
та Білосніжка краща в сто раз.

Злякалася королева і аж позеленіла з заздрощів. Відтоді вона так зненавиділа Білосніжку, що в неї серце переверталося, коли вона бачила її. Вона ні вдень, ні вночі не знаходила спокою. Нарешті, покликала лісника та й каже йому:

— Відведи дівчину в ліс, щоб мої очі більше не бачили її. А там убий і принеси мені з неї печінку, тоді я знатиму, що ти виконав мій наказ.

Як лісникові було не послухатись королеви? Повів він Білосніжку в ліс, а там витяг мисливського ножа й хотів уже її вбити, але дівчинка заплакала й почала його просити:

— Ох, чоловіче добрий, не вбивай мене, я піду собі в ліс і більше ніколи не вернуся до замку.

Вона була така гарна, що лісник пожалів її і сказав:

— Ну добре, йди, бідолахо!

А сам подумав: «Однаково тебе скоро з’їдять дикі звірі». Та все ж таки в нього ніби камінь з душі звалився, що йому не довелося вбивати її.

Повз нього саме пробігав молоденький дикий кабан. Лісник заколов його, вирізав із нього печінку й відніс королеві на доказ того, що він убив Білосніжку. Лиха королева взяла її і віддала собакам.

А бідолашна дівчинка лишилася в лісі сама, як палець. Стоїть вона, тремтить зі страху, приглядається до кожного листочка навколо й не знає, що їй робити. Потім пішла куди очі бачать, по гострому камінні й по колючках. Повз неї пробігали дикі звірі, але жодне її не зачепило.

Ішла вона, йшла, поки ноги несли, а як почало вечоріти, побачила маленьку хатку й зайшла до неї відпочити. В хатці все було маленьке, але таке гарне та чисте, що й не сказати. Посеред хатки стояв столик, застелений білим обрусом, на ньому стояло сім мисочок і сім чарочок, а біля кожної мисочки лежала ложечка, виделка й ножик. А вздовж стіни стояло сім ліжечок, кожне накрите білим, як сніг, простирадлом.

Білосніжка дуже зголодніла й хотіла пити, тому взяла з кожної мисочки потрошку городини й по шматочку хліба і надпила з кожної чарочки по краплі вина, бо не хотіла забирати в когось одного все. Потім вирішила лягти відпочити, бо так стомилася за дорогу, що ледве на ногах стояла. Лягла вона на одне ліжечко — а воно завелике, лягла на друге — а воно замале. Аж сьоме виявилось якраз на неї. Так вона на ньому й заснула.

Коли зовсім смеркло, прийшли додому господарі хатки. То були сім карликів, що добували руду в горах.

Засвітили карлики сім свічечок і, коли в хатині стало видно, побачили, що там хтось побував без них, бо все стояло не так, як вони залишили.

— Хто сидів на моєму стільчику? — сказав перший карлик.

— Хто їв із моєї мисочки? — сказав другий.

— Хто надламав мій хліб? — сказав третій.

— Хто над’їв мою городину? — сказав четвертий.

— Хто брав мою виделку? — сказав п’ятий.

— Хто різав моїм ножиком? — сказав шостий.

— Хто пив із моєї чарочки? — сказав сьомий. Тоді перший озирнувся навколо й побачив, що простирадло на його ліжечку трохи вгрузло.

— Хто лягав на моє ліжко? — сказав він. Решта карликів теж побігли до своїх ліжечок і закричали:

— На моє ліжко також хтось лягав!

А сьомий глянув на своє ліжечко й побачив Білосніжку, що спала на ньому.

Він покликав своїх товаришів, ті підбігли, присвітили свічечками і вражено загукали:

— Ой леле! Ой леле! Яка ж гарна дівчинка! І такі були раді, що вирішили не будити Білосніжку, хай собі спить.

А сьомий карлик переспав ніч біля своїх товаришів — одну годину на одному ліжку, другу на другому, третю на третьому, і так до самого світанку.

Коли настав ранок, Білосніжка прокинулась, побачила сімох карликів і злякалася. Та вони не гнівались на неї, а ласкаво спитали:

— Як тебе звати?

— Білосніжка, — відповіла дівчинка.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.7 / 5. Оцінили: 18

Поки немає оцінок...

1 Коментар
  • Анонім
    22.11.2021 14:05

    Мені ця казка дуже сподобалась але вона дуже довга

    1
    0
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: