TOU

Білий кожушок

Казки Катерини Перелісної

Жив собі в лісі маленький зайчик. Був він ще молоденький і зовсім, зовсім сіренький. І з того він був дуже задоволений: біжить, бувало, по полю — земля сіра, колосочки жовті мерехтять, не зразу зайчика й побачиш. А зайчик не хотів, щоб його бачили, бо багато ворогів у нього було: і вовк, і лисиця, і сова, і шуліка, і яструб, і ласка, і собаки, і мисливці.

Важко було б зайчикові від усіх устерегтися, якби не його сірий кожушок. А то заб’ється він десь під пеньочок — і не видно його, або присяде на городі, капустку хрумає, і ніхто його не бачить.
Добре жилося зайчикові влітку — є що поїсти, є де сховатись. Думав він, що так завжди і буде. Аж воно не так!

Дні стали коротші, холодніші, подули вітри та ще й з дощиком. Люди кудись городину позабирали. А у лісі листя почало жовтіти та на землю падати. Не встиг зайчик і огледітись, як усе стало або жовте, або червоне. А він сіренький/ А тут ще листя — шу-шу! шу-шу!— лякає його.
Все йому здається, що хтось до нього підкрадається.

Прибіг зайчик із поля, сів під дубочком і задумався: що ж його далі робити, де йому тепер їсти шукати, як від ворогів заховатись? А тут над головою у нього «стук-тук!» Зайчик аж здригнувся. Зиркнув одним оком угору, аж то дятел прилетів і заходився кору на дубочкові довбати, поживи собі шукати. Та так довбає, так довбає, що аж тріски на зайчика летять.

Поворушив зайчик своїми довгими вушками, обтрусив кожушок і щільніше до дуба притиснувся. А дятел довбає, а дятел довбає! Не витерпів зайчик, озвався до нього:

— Може б ти з іншого боку довбав, а то мій кожушок від трісок попсується.

Перестав дятел довбати, перелетів на друге дерево, щоб зручніше було на зайчика глянути, та як засміється!

— Кі-кі! Я б на твоєму місці зовсім у тріски зарився. Таж твій білий кожушок аж у поле видно.

— Як так – білий? – аж підскочив зайчик Мій кожушок сірий, і його біля дубочка не мітно.

— Еге, непомітно! — сказав дятел. – Може твій кожушок і був колись сірий, та тепер він білий, тільки вушка чорні.

— Ох! — злякався зайчик. — Якщо ти правду кажеш, то я пропав! Мене ж тепер кожен звір побачить! Усе кругом зелене, жовте та червоне, а я — білий! Лихо мені!

— Те-те, — засміявся дятел. — Ще ти не пропав, то й плакати нема чого. А от скоро сніг випаде, усе буде біле, тоді твій білий кожушок у пригоді тобі стане…

— Як то – випаде сніг? – здивувався зайчик.

— Кра-а! – озвалася з дуба ворона. – От і видно, що ти ще и літа не прожив. А ми з дятлом уже багато чого бачили: спершу листя жовтіє й опадає, і дощі йдуть, і вітри холодні дмуть — значить, осінь прийшла. На полі зерна багато лишається, а у лісі ягоди ще є, можна ситому бути. А потім водичка примерзає, білий сніг падає, все засинає. Хо-о-лодно тоді! Го-о-лодно тоді!

— І завжди зима буде? — стурбовано спитав зайчик.

— Ну, ні! — сказала ворона. — Усьому своя черга. Після зими знову сонечко пригріє, розтопить сніг, усе зазеленіє, люди почнуть сіяти зерно в полі — тоді можна наїстися досхочу…

— А як же мій кожушок? — запитав зайчик. — Він же білий, і його здалека буде видно. І вовк, і лисиця мене побачать.

— Ну, це вже не моя справа! – крякнула ворона. — Мабуть, доведеться тобі по весні міняти його на сірий. От ми, ворони, ніколи свого пір’я не міняємо.

Крякнула ще раз та й полетіла геть. А за нею і дятел полетів — десь в іншому місці почав «стук-тук, стук~тук!» — вечерю собі шукати.

А зайчик схилив голову, подивився на свої лапки та на животик — таки правду сказав дятел: побілів кожушок! Як же тепер бути? І холодно, і голодно, та ще й білий увесь! Добре лисиці! Он вона між жовтим листям пробирається, кожушок у неї рудий — її і не видко здалека, а вона все бачить… А що, як зараз вона його білий кожушок побачить?! Ух! Як злякається зайчик самої думки, як підскочить, як дремене через кущі в поле! А лисиця за ним! Ось-ось дожене! Ось-ось ухопить!

Може, і догнала б його лисичка, та де не взялись собаки, кинулись на неї.
А вона тоді хвостиком своїм круть-верть і тікати. А собаки за нею.
А зайчик, ні живий ні мертвий, ускочив під великий стіжок сіна над самою річкою, І саме вчасно! Бо не встиг він ще й хвостика свого куцого заховати, як на стіжок каменем із неба упав великий яструб, думав зайчика впіймати. А замість того вхопив у свої кігті тільки жмут сіна та й помчав за річку. Не пощастило йому зайчиком повечеряти!

Ох, і налякався ж зайчик: і лисиця, і собаки, і яструб! Сидить він у темній дірці під сіном, а серце йому мало з грудей не вискочить: тук-тук-тук-тук! тук-тук-тук-тук! І тільки трохи він заспокоївся, щось як стрибне йому на голову, як запищить! Зайчик мало не вмер з переляку. А воно у сіно — шурх! та — пі-і-і! пі-і-і!

— Хух! – зітхнув зайчик. – Цур вам, Та миші! Ну й полохливий же я став: сам від лисиці почав тікати, а тепер мишей злякався. Гей, ви мишва! — гукнув він весело. — А чи є у вас тут
що поїсти?

— Треба спочатку «добривечір» сказати, а тоді вже про їжу питати, — почув зайчик біля себе сердитий голосок. — А то, бач, як ускочив! Мало мишенят нам не потоптав…

— О-о! — сказав зайчик. — Добривечір вам усім! А за те, що налякав, пробачте! Я від лисиці тікав. Вам вона не страшна, а нам, зайцям…

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Скажу на вушко”
Збірка
Катерина Перелісна
Видавництво: “Школа ”
м. Київ, 2008 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: