Блакитна косинка

Олег Буцень

— Гей, дівчата! — лунко розлігся по лісу дзвінкий Зінчин голос— А що я знайшла-а-а!
Дівчата, які збирали неподалік гриби, недовірливо повернули голови в її бік, зупинились.
— Який же ти сердитий! Справжній злючка-колючка, — голосно розмовляла Зінка з кимось за кущами.— Що, злякався?
Спокуса подивитись на Зінчину знахідку була надто велика, і дівчата хутко побігли до неї.
А Костик, як лежав горілиць на траві, заклавши під голову руки, так і не ворухнувся. Він дивився у синю просторінь неба, де повільно пливли, ніби човни з вітрилами у безмежному морі, білі хмарини. На одному човні була Зінка. Така, як зараз: галаслива, у білому платті з великими химерними квітами, яким жоден ботанік у світі не зміг би дати назву. На другому човні під вітрилом — він. І це Зінка не дівчат гукає, а його. А він лежить, не озивається, тільки дивиться у блакитне, як Зінчииа косинка, небо.
Вожата, що неподалік читала дітям книжку, заклала сторінку билинкою.
— Ну чого вони там верещать? — невдоволено сказала вона.
Діти теж повернули голови на дівчачий вереск.
— Напевне, ведмедя побачили,— пожартував Славко. — Ви далі читайте, Віро Степанівно, нічого з ними не станеться.
Але з-за кущів, з-за стовбурів рудих сосон вже з’явилися гомінливі дівчата. Попереду — Зінка, вона щось несла в блакитній косинці.
Коли дівчата підійшли до гурту, Зінка викотила з косинки на траву сірий голчастий клубок.
Діти посхоплювалися з місць, оточили невеликого їжачка. Ні лапок, ні мордочки — самі колючки. Він лежав на землі, міцно згорнувшись, наляканий незвичним галасом.
Його почали перекидати лозинами, торкали носками тапочок — їжак був невблаганний. І не дивно, він ще не мав підстав довіряти чужим людям і лежав нерухомо, погрозливо наставивши гострі шпильки.
— А можна його взяти з собою? — Зінка запитально глянула на вожату.
— У вас аж три їжаки є. Навіщо вам ще один?
— А їм разом веселіше буде,— підтримав Зінку Славко,
— Ач, які ви! — усміхнулась вожата, хитаючи головою.— Через два дні скінчиться зміна, ви роз’їдетесь по домівках,— що мені з ними робити?
— Хай доглядає їх наступна зміна, — сказала кучерява дівчинка, перебираючи пальцями кінчик довгої коси.
— За нову зміну ви не турбуйтесь: хлопці наловлять собі і вужів, і їжаків, і метеликів.
Вожата підвелась і почала розминати затерплу ногу.
— Хай краще бігає собі на волі.
Зінка розкрила було рота — може, все-таки вдасться ублагати Віру Степанівну, але до їжака нахилився Михась. Він зняв з голови тюбетейку і став вкочувати у неї шпичастий клубочок.
— А ти чого лізеш? — миттю опинилась коло нього Зінка.— Я знайшла, я сама її випущу.
— Я повезу його додому,— відказав серйозно Михась. — В нас у школі є живий куток. Він там і житиме.
В цей час до Зінки непомітно підкрався Данько. Смикнув з рук косинку, в якій вона щойно принесла їжака, і чимдуж припустив по галяві.
Зінка ойкнула від несподіванки і кинулась навздогінці за Даньком. Дівчата галасливим табунцем гайнули за нею.
Данько, як хитрий заєць, метляв між кущами та деревами, розмахував косинкою, дражнився і кепкував із Зінки. Ображена Зінка з дівчатами ганяла за ним по галяві, але Данько був невловимий. Ось він підбіг до одинокої берези, підстрибнув і високо підкинув косинку.
Блакитна косинка повисла на гілці. Зінка примчала захекана, червона.
— Зніми, а то гірше буде!
— Дуже я тебе злякався,— сховавшись за березу, дражнився Данько.— Сама дістанеш.
— Зараз же зніми! Чуєш?
— А от і не зніму.
Зінка погрозливо ступила крок до нього. Дівчата теж наближались, беручи його в кільце. Вони вже були простяглії руки, щоб ухопити Данька і надавати йому стусанів. Але Данько і на цей раз зловчився, вужем прослизнув між розчепіреними руками дівчат і накивав п’ятами.
Костик здаля стежив за ними. Він знав, що Зінка, хоч і вдає із себе ображену, насправді й не думає ображатись.
Це вона тільки перед дівчатами закопилила губу. І Данько теж не дуже її боїться. Вона вже не раз лупцювала його, а він лише вигинав колесом спину і нікуди не тікав.
Костик подумав: він би теж, напевно, не став тікати, коли б ось так раптом наскочила на нього Зінка і почала дрібно-дрібно молотити своїми дівчачими кулачками.
До табору Зінка поверталась набурмосена, принишкла, ображена. З Даньком не розмовляла. Бо він так і не зняв з дерева косинки. А Зінка теж уперта: сама не зняла і нікому не дозволила знімати.
Після вечері Зінка нагадала Данькові про косинку.
— Нічого з нею не станеться,—зневажливо буркнув Данько.— Підемо завтра в ліс, і матимеш свою косинку.
— Ех ти, гарбуз недоспілий! — Зінка примружила очі і з докором глянула на нього.
Щоб не виказати свого дівочого безсилля, вона хутко повернулась і залопотіла по доріжці маленькими сірими тапочками.
Коли її худенька постать зникла за рогом корпусу, Костик сказав Данькові:
— А вночі пішов би в ліс за косинкою? Данько пхикнув і удавано байдуже відповів:
— Подумаєш. Страхота яка.
— Та ти ж першого-ліпшого куща злякаєшся! — насипались на нього хлопці.
— Кажуть, у лісі вовки є, напасти можуть,— сказав Ва-димко-невидимко, якого так прозвали за маленький ріст.
— Брехня,— рішуче заперечив Данько. — Влітку вовки не нападають.
— А от одна наша знайома казала, що минулого літа вона збирала в лісі гриби, а з-за кущів як вискочить здоровецький вовк — і до неї…
Очі Вадимка-невидимка зробилися круглі, як п’ятаки.
— То йому здалось, що це Червона Шапочка,— засміявся Павлусь.
— Все одно, лячно вночі у лісі, — переконливо сказав Костик.
Данько повернувся до нього:
— Думаєш, злякаюсь? Здрейфлю? — і схопив його за барки.
— Пусти! — Костик неквапливо відвів його руку.
— А що, може, підеш? — під’юджували Данька хлопці.
— Це моє діло,— ухильно відповів Даиько. — І ваших вовків не злякаюсь, коли треба буде.
Цього вечора після відбою тільки й мови було, що про ліс. Базікали про вовків, про сичів і пугачів, навіть про ведмедів, яких, на жаль, ще нікому не доводилось бачити в лісі.
Костик лежав, повернувшись до вікна, і слухав, як поволі замовкали голоси товаришів. Перший засопів Вадимко-не-видимко, потім Юрчик, що лежав праворуч від нього. Нарешті замовк і Данько, не доказавши, як він уловив ве-личе-е-зного сома. Тільки чи витяг його — так ніхто й не дізнався.
У розчинене вікно зазирнув місяць. Перед ним стиха гойдалася верхівка сосни, і здавалось, силкувалася стерти його з неба. Напевне, їй це вдалося. Ось місяць зблід, потьмянів, ледь-ледь почав проглядати крізь каламутний серпанок хмар і врешті зовсім розтанув. Ще більше спохмурнів ліс, невдо-волено, сухо зашарудів листям і поринув у нічний морок.
Раптом під Даньком рипнуло ліжко. Костик насторожився. Мабуть, Данько, не спить, вичікує, коли всі позасинають. А тоді… Невже не злякається?
Костик уявив, яка веремія зчиниться завтра, коли всі дізнаються, що Данько ходив уночі до лісу. Як розкриє свої очі-щілинки Зінка і десять, двадцять разів підряд буде розпитувати про нічний ліс, про вовків, зі страху ойкатиме і всім з гордістю буде показувати свою таку незвичайну косинку.
«Цікаво, котра зараз година? Напевно, одинадцята, бо за вікном хтось пройшов, ще не спить».
Костик перевернувся на спину. Полежав трохи із заплющеними очима. І знову виринула в пам’яті зелена кущиста галява, білокора береза, Зінчина косинка на гілці. Невже Данько такий хоробрий? А хіба сам Костик не зміг би?..
Костик розплющив очі. Місяць уже визирнув з-за хмар і порозкидав своє невагоме срібло по траві, кущах, по деревах. Ніч була тиха і, здавалося, манила до себе, в темно-синю каламуть.
Він прислухався — Данько стиха посапував. У Костика відлягло од серця. В кімнаті всі поснули. Лише невидимий комар настирливо дзижчав над вухом і ніяк не хотів вгамуватися.
Десь далеко-далеко загуркотів поїзд. Він пихкотів, насилу долаючи важкий підйом перед станцією. Минуло ще кілька хвилин, і над лісом розлігся його басовитий гудок. Було вже, напевно, за дванадцяту.
Костик повільно зсунув простирадло, обережно спустив ноги на холодну долівку. Ліжко під ним стиха рипнуло. Ні, в палаті ніхто не прокинувся. І він, напружено вслухаючись у нічну тишу, почав одягатись. Чомусь здавалось, що хтось обов’язково зайде до палати і зіпсує все діло.
Нарешті одягся, взяв у руки тапочки і навшпиньках зробив кілька непевних кроків. Тихо прочинив двері на ґанок і, як миша, пірнув у щілину, боязко озираючись. Постояв трохи на ґанку, взув тапочки і пригинцем помчав по освітленій місяцем доріжці.
За огорожею починався пустир. Ось і старий крислатий дуб з лавочкою, на якій у неділю розташовуються батьки, коли приїжджають з міста. Ось і чагарник. Тривожно обминаючи кожний кущ, Костик нарешті дістався до лісу. І відразу з усіх боків його охопила зловісна темрява.
Десь високо-високо у верхівках сосон заплутався місяць і не міг пробитися навіть тоненькими гострими промінцями до лісової стежинки. А дерева… Ще кілька годин тому в косих променях згасаючого сонця вони були такі привітні і ласкаві. А зараз, наче грізні велетні, звелися вгору, роздалися вшир. Здавалось, вони збіглися з усього лісу, щоб заступити й без того вузеньку стежку.
Костик відчув, як закалатало в грудях серце, як стало важко дихати. Зупинився, огледівся. Ні, це тільки здалося, що хтось іде за ним слідом. А може, може, справді хтось причаївся он за тим деревом, щоб зненацька напасти ззаду?
Він постояв на місці, пильно вслухаючись у нічну тривожну темряву. Трохи заспокоївся. Вузенька стежка ледь угадувалась за кілька кроків, і він рушив далі.
Часом по лісу хвилею прокочувався вітер. Десь далеко-далеко по-змовницьки починали перешіптуватись дерева. Минала хвилина, друга, і ось уже над головою хиталось верховіття, упираючись пружному вітрові, шерехтіла поряд обвисла кора на стовбурах старих сосон.
Коли вітер вщухав, Костик помічав, що в нього широко розкриті очі. А коли несподівано хукав пугач, він зупинявся і довго потім не міг зрушити з місця,— несамовитий жах зціплював усе тіло.
Іноді йому нестерпно хотілося повернути назад. Все одно ніхто не дізнається, що він не дійшов до галявини. Він-бо ж нікому не хвалився, нікому не давав слова. Але тут же, схаменувшись, Костик гнав геть спокусливу думку і вголос казав собі: «Ти — боягуз! Жалюгідний боягуз! Якщо не принесеш Зінчину косинку, на все життя таким боягузом і лишишся!» І він ішов уперед, ковтаючи сльози, перемагаючи страх, і крок за кроком переставляв тремтячі зрадливі ноги.
Вже недалеко, ще кілька хвилин, а там — галява, береза і блакитна косинка на гілці. От здивується Зінка, коли дізнається, як він сам ходив уночі в ліс і нічого не злякався! Навіть вовків. Вовків?.. Костик уповільнив крок. Щось велике, незграбне ворушилося праворуч стежки. Він міцно стиснув кулаки. Невже вовк? А може, то ведмідь вилазить з барлогу?
Він до болю зціпив зуби, закляк. Гучно, здавалося, на весь ліс, калатало у грудях серце.
— Тьху ти! — шумно видихнув Костик.— Та то ж купа хмизу. І як я про неї забув!
І одразу всі страхи ніби рукою зняло. Навіть смішно стало: перелякався купи хмизу! Добре, що ніхто не бачив і ніколи про це не дізнається.
Нарешті попереду, залита холодним місячним сяйвом, розляглася широка галявина, а вдалині стовбуріла білокора береза. Костик не витримав і побіг. І було напрочуд приємно бігти уночі широкою галявою! Невимовна радість ущент виповнювала груди, а він усе біг і біг, не боячись розхлюпати її життєдайну силу.
Ось і береза. Гілка. Зіичина косинка. Вона сповзла од вітру і лише самісіньким кінчиком держалась за шерехату кору.
Костик підстрибнув, і м’яка прохолодна косинка опинилась у нього в руці. Він озирнувся. Але навколо не було нікого. Ніхто не міг розділити його радості і щастя. Навіть Зінка, яка міцно спала і, напевно, бачила третій сон.
Повертатись додому було вже не так лячно. Адже найважче, найстрашніше було позаду.
Ось і табір. Дірка в огорожі. Він обережно пробрався до дівчачого корпусу. Але куди ж діти косинку? Не можна гаяти ані хвилини. Якщо хто побачить його тут уночі, тоді… І він не роздумуючи прив’язав косинку до бильця ґанку.
Як приємно простягтися в ліжку і заплющити очі! Над вухом знову пронизливо задзижчав комар. Костик натягнув на голову простирадло і відразу заснув.
А вранці тільки й розмов було, що про Зінчину косинку. Всі дивились на Данька із заздрістю, як на героя. Згадували вчорашню розмову про ліс, про вовків, як Данько сказав, що нічого в лісі страшного нема. А ось додержав слова, приніс-таки косинку!
Данько тільки загадково всміхався, злегка примружував лукаві очі і мовчки приймав похвалу.
— Молодець, Даньку, — несподівано привітно сказала йому після сніданку Зінка.— Ніколи не думала, що ти на таке здатний. Дуже лячно було? Дуже? — термосила вона його за плече.
— Ну чого ти до мене причепилась? Піди сама, тоді і знатимеш! — удавано байдуже відповів Данько і переводив розмову на інше.
А через два дні приїхав великий голубий автобус. Діти заметушилися, забігали, почали виносити з корпусу чемоданчики, плетені сітки…
Ось і Зінка сіла в автобус. Костик стояв серед проводжаючих і чекав наступної машини: за ним ще не приїхав батько. Він скоса поглядав на Зінку. Хотілося щось сказати наостанок. Він навіть не знав, що саме. Може, й не сказати, а просто так постояти, попрощатись. Але поряд із Зінкою сиділа товста бабуся в рогових окулярах…
Хлопці і дівчата потискали простягнуті з вікон автобуса руки, обіцяли писати, весело всміхались. Тут же, коло машини, стояв Данько.
Нарешті загурчав мотор, і автобус рушив. Зінка висунулась із вікна і щось гукнула. Але слова її злилися з гуркотінням машини.
Костик глянув на Данька, а той на нього.
— Що вона сказала? — спитав Данько.
— Не знаю, — байдуже відповів Костик, проводжаючи очима автобус. Він дивився, як тоненька дівоча рука ще довго розмахувала в повітрі блакитною косинкою, аж поки не зникли за поворотом і косинка, і рука.

Олег Буцень. Наше відкриття. Ілюстрована збірка оповідань для дітей. Художник Володимир Гончаренко. Блакитна косинка, оповідання

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
Олег Буцень — “Наше відкриття”
Оповідання для молодшого шкільного віку.
Художник: Володимир Гончаренко
Видавництво “Веселка”, Київ, 1977

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: