Бланкі поспішає на допомогу

Мері Блер

А ти віриш у дива? Так? Тоді одного разу до тебе неодмінно прилетить чарівний захисник! Адже ці милі крилаті звірятка завжди приходять на допомогу тим, хто вірить у диво…
Історії про добрих i вірних, сміливих i веселих ферiґардiв чекають маленьких читачів на сторінках цих чудових книжок.

Розділ 1. Несподіване знайомство

З краєчку білої хмари сиділо щеня з маленькими крильцями. Воно сумно зітхало й бовтало лапками, а його м’яку білу шерсть роздував вітерець. «Хіба в цуценят бувають крила?» — запитаєте ви. Звісно, у звичайних цуценят їх немає, а ось у чарівних… Виявляється, у кожної живої істоти є захисник. Ці добрі чарівні тварини приходять на допомогу в скрутну хвилину, а називають їх феріґардами.

Щеня Бланкі, — саме так звали нашого захисника, — було справжнім вертуном. Воно полюбляло літати серед хмар і ловити зубами сніжинки. Але сьогодні в Бланкі був дуже невдалий день. Йому доручили захищати величезного бульдога Барка. Але цей Барк весь час потрапляв у всілякі халепи. І не дивно, адже в нього був доволі поганий характер.

Ось і сьогодні Барк порвав сумку листоноші, пом’яв сусідську клумбу та з’їв котлету з тарілки господаря. Бланкі намагався перешкодити Барку, але що могло вдіяти маленьке, хоч і чарівне щеня з величезним забіякою?

Барка покарали, і тепер він сидів на ланцюгу. Покарали й Бланкі — за те, що не вберіг свого підопічного. Малюка відсторонили від виконання обов’язків феріґарда на цілісінький тиждень! І тепер він вештався без діла й дуже сумував.

— Ох, — зітхало чарівне щеня. — Ну що за пес? Був би в мене такий добрий господар, я б ніколи не вередував.

Малюк мріяв бути звичайним собакою. Йому так хотілося, щоб маленький гос­подар грався з ним і пестив за вушком…

Бланкі вирішив, що час зайнятися чимось корисним і полетів на землю.

Пролітаючи повз один будинок, він помітив дівчинку, яка сиділа біля вікна. Вона була такою сумною, що, здавалося, ось-ось заплаче. Бланкі стало цікаво, чим вона так засмучена.

Раптом до кімнати ввійшла мама дівчинки. Вона обняла доньку й поцілувала в маківку.

— Доню, не треба так засмучуватися. Тато скоро повернеться. Він полетів у відрядження, але ти й оком не встигнеш змигнути, як він буде вдома.

Дівчинка нічого не відповіла, а тільки уткнулася обличчям в складені на підвіконні ручки й заплакала. Мама важко зітхнула й вийшла з кімнати.

Але Бланкі не міг кинути дитинку саму. Щеня опустилося на підвіконня перед дівчинкою й тицьнулося своїм маленьким мокрим носом їй у руку. Дивно, але дівчинка здригнулася й подивилася прямісінько на Бланкі!

— Ой! — скрикнуло щеня. — Здається, вона мене бачить!

— Ти вмієш говорити? — запитала дівчинка в Бланкі.

— Ой! Вона мене ще й чує! — від несподіванки щеня злетіло й перекинулося в повітрі.
Від цього очі дівчинки ще більше розширилися з подиву. Вона майже не ворушилася, Бланкі й собі завмер.

— Будь ласка, не відлітай! — прокричала дитина, витираючи сльози. — Залишися зі мною! Я тебе не ображу. Обіцяю!

Бланкі з побоюванням приземлився на підвіконня. Раніше ані люди, ані тварини не могли його бачити. Що ж змінилося? Щеня не знало.

— Хто ти? — запитала дівчинка й обережно, одним пальчиком, погладила блискуче крило цуценяти.

— Я феріґард, захищаю тварин і діток від усяких лих. Мене звуть Бланкі. А тебе як звати?

— Я Марта. А що ти тут робиш?

— Я побачив, що ти сумуєш, і вирішив тебе розрадити. Пограймося разом, — запропонував Бланкі.

— Чудова ідея! — зраділа Марта.

Щеня влетіло до кімнати й закружляло навколо люстри. Побачивши невеликий червоний м’ячик, Бланкі спікірував на нього й обережно взяв зубками. Мотнувши головою, щеня кинуло м’яч Марті. Дівчинка його зловила й заповзялася кидати цуценяті. Бланкі завжди мріяв погратися в м’яча, тому був по-справжньому щасливий.

Дівчинка із цуценям так розвеселилися, що не помітили, як настав час обідати.

— Марто, нумо їсти, — покликала дівчинку мама.

Вона зазирнула до кімнати. Бланкі завмер у повітрі, боячись, що його помітять. Але мама дівчинки подивилася на дочку крізь цуценя:

— Я ж просила тебе не гратися м’ячем у кімнаті. Ну добре, іди швидше їсти.

Марта кинула на Бланкі переляканий погляд.

— Тепер ти відлетиш? І більше ніколи не повернешся?.. — голос дівчинки здригнувся.

— Твоя мама не бачить мене. Тож на деякий час я, напевно, можу залишитися. Тим більше що я вільний весь наступний тиждень, — засміявся Бланкі.

Він уперше був радий тому, що його покарали.

— Тільки будь обережною. Твоя мама не повинна помітити, що ти зі мною говориш. Раптом вона подумає, що з тобою щось не так?

Марта з Бланкі зареготалися й укупі вирушили на кухню.

Розділ 2. Дружба

Цілісінькі вихідні Марта й Бланкі не розлучалися. Вони все робили разом.

У понеділок дівчинці слід було збиратися до школи. Вона занепокоїлася, що Бланкі без неї занудьгує. Але раптом побачила, що щеня й не збирається нудьгувати. Феріґард вирішив піти до школи з новою подругою.

— Тепер у школі стане набагато цікавіше, — раділа дівчинка.

На уроках Бланкі сидів у Марти на плечі й уважно слухав учителів. Йому дуже сподобалося вчитися з дітлахами.

На малюванні Марта зробила портрет Бланкі.

— Розумниця, Марто. У собак, звичайно, не буває крил. Але цьому цуценяті вони чомусь дуже пасують, — засміявся вчитель.

— Це я? Ніхто ніколи не малював мене! — вигукнуло щеня й лизнуло Марту в ніс.

— Чому? Ти ж такий симпатичний, — здивувалася дівчинка.

— Крім тебе мене ніхто не бачить.

— А інші захисники?

— Вони ж не вміють малювати.

Після уроку друзі вирушили до їдальні. Марта поклала їжу на тацю та пішла до столу. Однокласник на прізвисько Сірий, який частенько смикав Марту за кіски, вирішив пожартувати з дівчинки. Сірий розігнав­ся, щоб підштовхнути Марту під руку. Але Бланкі вчасно помітив небезпеку:

— Стережися! — закричав фері­ґард подрузі.

Марта озирнулася й відступила вбік, а Сірий утратив рівновагу й ледве не впав.

— Дякую, — прошепотіла дівчинка цуценяті.

А після занять друзі побігли в невеликий гай за будинком Марти.

— Залізьмо на дерево, — запропонувала Марта.

— Але навіщо? Там росте щось смачне? — здивувався Бланкі.

— Ні. Просто я хочу подивитися на все з висоти.

Марта залізла на дерево і, зручно вмостившись на гілці, роззирнулася.

— Як тут гарно! Тобі пощастило, Бланкі, що ти бачиш це кожного дня. Мій тато теж бачить світ з висоти.

— Твій тато вміє літати?

— Так, — засміялася Марта. — Він же пілот.

Бланкі радів, що дівчинка більше не сумує, згадуючи про відрядження тата.

До самісінького вечора друзі гралися в гаю. Вони були по-справжньому щасливі.

Після вечері Марта пішла купатися. Бланкі вперше побачив мильну піну. Він почав літати ванною кімнатою й ловити зубами райдужні бульбашки. А дівчинка весело сміялася, забувши про всі свої негаразди.

Коли Марта лягла до ліжка, Бланкі згорнувся клубочком у неї на подушці. Він навіяв для дівчинки чарівний сон. У ньому Марта літала під хмарами на блискучих крилах.

Розділ 3. Пригоди починаються

Одного разу, коли Марта з Бланкі поверталися зі школи, вони помітили чужу вантажівку коло будинку Мартиних сусідів. Чуття феріґарда підказало Бланкі, що від вантажівки віє небезпекою.

— Сховаймося! — шепнув він на вухо Марті й потягнув її зубами за рукав.

Дівчинка слухняно пішла за щеням, і вони завмерли в кущах.

Тієї ж миті з-за рогу вийшов дивний чолов’яга. Його одяг був брудним. Бланкі навіть з такої відстані відчув, що від людини пахло злістю. Чоловік ніс до вантажівки містку сумку. Раптом Марта помітила, що сумка ворушиться.

— Дивись, він когось несе. — Марта вказала Бланкі на сумку.

Щеня розтануло в повітрі, але вже за кілька секунд з’явилося знову.

— Я перевірив. Там у нього захований песик. Здається, він украв його у твоїх сусідів!

— Леле! Це ж улюблена собачка тітоньки Віолетти. Вона дуже породиста. Її звуть Розалінда. Тітонька збожеволіє без своєї крихітки.

Тим часом викрадач поклав сумку в критий кузов, а сам усівся за кермо. Поки він порався із чимось у кабіні,

Марта кинулася до машини. Смілива дівчинка вирішила, що встигне врятувати Розалінду. Портфель вона залишила в кущах. Дитина насилу видерлася на високий борт кузова. Але після яскравого сонця на вулиці в кузові було зовсім темно. Марта ніяк не могла знайти сумку. Раптом машина загула, різко смикнулась і поїхала. Від поштовху дівчинка впала і боляче забилася. Зате відразу знайшла сумку, адже вткнулася в неї просто носом.

— Як же ми тепер виберемося? — злякано прошепотів Бланкі.

— Нічого. Він обов’язково загальмує на світлофорі. Саме тоді ми й вискочимо. Головне — я знайшла Розалінду.

Дівчинка вийняла собачку із сумки. Налякана тваринка тремтіла й тулилася до своєї рятівниці. Марта попестила Розалінду, і та трохи заспокоїлася.

Машина їхала дуже швидко і, схоже, зовсім не збиралася зупинятися хоч на якомусь світлофорі. Марта не помітила, як заснула. Розалінда теж задрімала. Бланкі, як усі феріґарди, ніколи не спав. Він сидів поруч із подругою, охороняючи її сон. Але іноді навідувався до водія, щоб вчасно помітити, коли той зупинить машину. Щеня збиралося попередити Марту про слушну мить для втечі.

Минуло чимало часу, поки вантажівка нарешті вповільнила хід і завмерла поблизу якогось величезного темного будинку. Бланкі кинувся будити Марту, але та вже й так прокинулася. Дівчинка спробувала вибратися з машини, але з песиком у руках це було важко зробити.

Тоді вона запхала Розалінду в сумку й перекинула через плече. Перевалившись за борт вантажівки, Марта впала на землю. Вона боляче вдарилася, але не скрикнула, щоб не привертати уваги викрадача. На жаль, Розалінда не була такою стриманою. Вона злякалася, знову опинившись у задушливій сумці, і голосно заскиглила.
Не встигла Марта отямитися, як раптом опинилася на ногах. Хтось ривком підняв її за комір.

— Ага-а! Попалася! Злодюжка! — загарчав на дівчинку з темряви водій вантажівки.

Марта не помітила, як викрадач з’явився поруч. Бланкі зрозумів, що час діяти. Щеня сміливо стало до бою.
Феріґарди дуже добрі істоти й не люблять завдавати болю, навіть поганим людям або тваринам. Тому Бланкі просто спробу­вав відвернути увагу лиходія, щоб той відпустив Марту. Щеня покликало на допо­могу кажанів. Ці стрімкі нічні істоти атакували викрадача. Вони кружляли перед самісіньким його носом і голосно пищали. Чоловік злякався та втік, розмахуючи руками.

— Ура! Ми перемогли! — закружляв у повітрі Бланкі.

— Тікаймо швидше звідси! Раптом цей лиходій повернеться.

Марта вийняла із сумки Розалінду й побігла вздовж дороги. Потім вона зметикувала, що саме на дорозі викрадач і буде їх шукати. Тому Марта повернула на невелику стежку, а потім і зовсім зайшла до лісу.

А в цей час удома в Марти зібралися всі сусіди. Мама дівчинки дуже злякалася, коли Марта не повернулася зі школи у звичний час. Вона зателефонувала спочатку до школи, а потім і в поліцію. Але черговий сказав, що минуло ще замало часу, щоб починати пошуки. Тоді мама зателефонувала татові дівчинки, але той не міг швидко повернутися з відрядження. Тато Марти порадив звернутися по допомогу до сусідів.

Усі сусіди погодилися допомогти й організували штаб із пошуку в будинку дівчинки. Відразу ж з’ясувалося, що зникла не лише Марта, а й Розалінда.

Наступного ранку сусідський хлопчисько Данило приніс портфель Марти, який він знайшов у кущах. Тоді до пошуків дівчинки долучила

ся вже й поліція.

Розділ 4. Ніч у лісі

Бігти вночі лісом Марта не змогла. У темряві вона постійно натикалася на гілки та пні. Дівчинка боялася впасти, адже в неї на руках досі була маленька Розалінда. Бланкі летів попереду й намагався показувати дорогу між деревами. Його сяйво, звичайно, не могло цілком розігнати пітьму. Однак воно робило все навколо не таким страшним.

На щастя, Бланкі вдалося відшукати невелику галявину, куди пробивалося місячне світло, адже Марта вже знесилилась. Дівчинка опустила на траву Розалінду й сіла поруч.

— Усе, більше не можу. Нам треба відпочити. А завтра спробуємо знайти шлях додому.

Притулившись спиною до стовбура дерева, Марта дивилася в нічне небо. Розалінда залізла їй на коліна. Маленька собачка, мабуть, змерзла. Вона дрібно тремтіла.

— Як нам розвести багаття? Адже до ранку ми у цьому лісі зовсім змерзнемо, — пробурмотіла дівчинка. —

Бланкі, а ти вмієш пускати іскри?

— Іскри? — здивувався фері­ґард. — Ніколи цього не робив.

Бланкі примружився й уявив іск­ри. Але в нього так нічого й не ви­йшло. Тоді він згадав, що в школі феріґардів їх учили запалювати маленькі вогники. Щеня запалило такий вогник, але він просто світив тихим рівним світлом і був схожий на світлячка.

— Від такого вогника вогнище не розведеш, — засмутилася Марта. — А ти можеш принести вогонь чи сірники? Ти ж умієш зникати й з’являтися в різних місцях.

— Я-то вмію, а от вогонь — ні. Він залишиться там, звідки я спробую його взяти.

— Як же нам зігрітися?

— То ти хочеш зробити вогонь, щоб зігрітися? Для цього не потрібен вогонь. Я можу зігріти тебе й так! — весело вигукнув Бланкі. — «Феріґард завжди може зігріти будь-яку живу істоту силою своєї любові», — так нас учив наш поважний учитель.

— У вас теж є вчителі? А які вони?

— Перш за все, гайда я тебе зігрію, а потім розповім.

Бланкі злетів вище й накреслив у повітрі великий квадрат. За щеням залишався ледь помітний слід, який світився. Потім він почав дмухати в цей квадрат. Від цього в повітрі з’явилася ковдра, що світилася, — велика й пухнаста. Вона огорнула дівчинку й собачку. Бланкі приземлився на край ковд­ри, ліг на живіт і, підставивши під мордочку лапки, почав свою захоп­ливу розповідь.

— Кажуть, перші захисники ­з’явилися разом із цим світом. Але я народився нещодавно. Учитель сказав, що мене створили з особ­ливою метою. От тільки цю мету я повинен розгадати сам. Це називається — призначення.

— А ти пам’ятаєш, як народився?

— Це було так смішно! Я прос­то впав з неба на хмару. — Щеня засміялося, та так заразливо, що Марта не втрималася й теж за­регота­лася.

— Добре, що ти не впав на землю.

— Еге ж. Мене вчитель зловив.

— А що, десь у світі є школи для феріґардів?

— Я знаю лише про одну таку… До того ж я звалився на голову ­одному дуже мудрому старому захиснику. Він зрозумів, що його призначення — навчати маленьких феріґардів.

— Як цікаво! І чого він тебе вчив?

— Літати, створювати дива, а головне — любити. Іноді це буває важко.

— Що ж тут важкого?

— А ти змогла б полюбити того дядька, який украв Розалінду?

— Звичайно ні! Він же злодій, жорстокий та страшний.

— А феріґарди повинні любити всіх! Навіть таких, як він. Бо колись усі були дітьми, добрими й чесними. До того ж будь-хто може виправитися.

Друзі надовго замовчали, міркуючи кожен про своє. І Марта заснула. Бланкі не спав. Він просто лежав поруч із дівчинкою й думав, як було б чудово, якби він був не чарівним, а звичайним щеням. Бланкі мріяв до самого ранку. Але тільки-но визирнуло сонечко, він вирішив розвідати обстановку.

Щеня подумало, що непогано було б опинитися поруч із тим викрадачем собак. Раптом той задумав ще якусь капость. Заплющивши очі, Бланкі уявив, що тане. І розтанув! А коли з’явився знову, то побачив просто перед собою злодія. Той стояв посеред двору того самого будинку, куди вони приїхали ввечері. Але він був не сам.

Викрадач годував величезного злого пса, що з гучним хрускотом гриз кістки.

— Нічого! Їм ще дістанеться від мене на кислички! Уночі дівчина не могла далеко піти. Вона, напевно, сховалася в лісі неподалік. Ми з тобою, Волоханю, швидко її знайдемо. А разом з нею й ту дрібну собацюру. У місті за неї дадуть чималі гроші. Тоді ти поласуєш шматком справжнього м’яса.

Розділ 5. Переслідування триває

— Біда! Тривога! — заволав Бланкі, щойно з’явився поруч із Мартою.

— Що трапилося? — схопилася сонна дівчинка.

Перелякана Розалінда заливисто загавкала.

— Тихо-тихо, крихітко! Нас же так миттю знайдуть! — скрикнув Бланкі. — Сюди йде той злісний дядько з величезним псом. Треба швидко бігти!

— Але куди? Ми ж дороги не знаємо.

— Зараз головне — утекти подалі від цього злодія і його Волоханя.

— Як би далеко ми не втекли, вони знайдуть нас по слідах. Я читала в книжці про мисливців, що треба перетнути річку або струмок, щоб збити собаку зі сліду. Бланкі, ти не знаєш, чи є поблизу річка?

Щеня закрутилося на місці в пошуках відповіді, аж раптом злетіло в небо. За хвилину воно повернулося. Показуючи лапою вниз по схилу, Бланкі голосно проказав Марті:

— Ворона сказала, що там є річка. Зовсім неподалік. Біжімо!

Марта підхопила на руки маленьку Розалінду й помчала до річки. Бланкі летів поруч і підказував, куди треба повертати, щоб не заблукати у колючих заростях. Розалінда лише тихенько скавучала й мружила оченята.
А в цей час викрадач пустив Волоханя по сліду друзів. Доберман, пригнувши голову до самої землі, швидко біг лісом. Раптом він зупинився й голосно загарчав, показуючи носом напрямок.

— Вони близько! — зрадів злодій. — Тепер ця дрібнота в нас у кишені! Уперед!

Волохань побіг швидше. Слід був такий чіткий, що собаці не треба було принюхуватися.
Марта швидко втомилася, адже вона не їла з учорашнього дня. Та й поспала дівчинка зовсім трохи.

Розалінда притулилася до своєї рятівниці й тремтіла зі страху. Собаки добре відчувають наближення небезпеки. Бланкі теж відчував, що їх наздоганяють.

Раптом між деревами майнув просвіт. А чуйні вушка Бланкі вловили шум води й іще якийсь шум… Жах! Феріґард почув гавкіт Волоханя!

— Швидше до річки! Нас наздоганяють, — закричало щеня.

Злодій зі своїм страшним псом були вже близько. Але, на щастя, поки що не помітили наших друзів.

Розділ 6. Битва з річкою

Марта дуже втомилася. Вона ледве переставляла ноги. Подолавши останню лінію дерев, дівчинка опинилася на березі. Каламутна вода з великою швидкістю мчала камінням.

— Як же ми потрапимо на той бік? — у розпачі застогнала Марта.

— Може, нам не обов’язково туди перебиратися? Досить збити пса зі сліду. Для цього треба про­йти водою нижче за течією й десь сховатися.

— Спробуймо.

Дівчинка ввійшла в холодну воду по коліно. Розалінда заверещала зі страху.

— Тихіше, крихітко, не можна, щоб нас почули. — Марта заспокоювала собачку й пробиралася далі.

Раптом її нога зіскочила зі слизького каменя, й Марта опинилася по пояс у воді. Бурхливий потік підхопив дівчинку як пушинку й поніс униз за течією. Вона тільки й встигла підняти руки з Розаліндою над водою.

— Бланкі, допоможи! — закричала Марта.

Бланкі підлетів і схопив собачку. Він швидко переніс її на інший бік річки й повернувся до подруги. Та відчайдушно борсалася у воді. Бланкі спробував витягнути дівчинку з води, але його сил було недостатньо. У розпачі Бланкі закричав:

— Учитель! Допоможи!

Тієї самої секунди поруч з’явився білосніжний кіт із крилами, що виблискували всіма кольорами веселки. Щоправда, дівчинка не побачила його. Раптом на шляху Марти, ніби нізвідки, виникла велика колода. А кіт, посміхнувшись у пухнасті вуса, тихо розтанув у повітрі.

— Хапай хутчіш! — підказав Бланкі.

Дівчинка схопилася за стовбур. Течія потягнула її до протилежного берега. Незабаром їй удалося схопитися за коріння дерев у самого берега. Марта успішно вибралася з води й без сил упала на землю. Розалінда підбігла до дівчинки. Собачка тремтіла від холоду й тихенько скиглила.

— Швидше заховайтеся за деревами! — почула Марта над самісіньким вухом голос Бланкі.

Озирнувшись, вона побачила, що протилежним берегом біжить Волохань. Зібравши останні сили, Марта підскочила і, схопивши в оберемок Розалінду, у три стрибки здолала каменястий пляж. Опинившись під захистом густих кущів, дівчинка впала на траву. Розалінда причаїлася поруч. Бланкі стежив, щоб собачка не галасувала.

Волохань зі своїм злісним господарем пробігли повз. На щастя, вони не помітили ані дівчинку, ані Розалінду. Нарешті друзі опинилися в безпеці.

Однак пригоди ще не закінчилися. Адже Марті потрібно було повернутися додому.

Розділ 7. Новий ворог і новий друг

Тепер, коли небезпека була позаду, Марта відчула, як сильно зголодніла. Та й Розалінда не звикла обходитися без їжі так довго.

— Б-б-бланкі, т-ти м-м-ожеш з-знайти н-нам по-поїсти? — тремтячи від холоду в мокрому одязі, запитала дівчинка.

— Вибирайся на сонечко й погрійся. А я поки роззирнуся. Тут напевне можна знайти щось смачненьке. —

Бланкі зник.

Марта лягла на теплі камені, щоб просушити одяг на сонечку. За деякий час на галявину повернулося щеня.

— Тут неподалік росте малина. А ще там є ліщина. Цікаво, чи сподобається це частування Розалінді?

Марта пішла за Бланкі до малинника. Розалінда бігла поруч. Побачивши кущі, густо всипані солодкою малиною, дівчинка підстрибнула з радості. Вона почала збирати і їсти ягоди.

— Ми з Розаліндою пошукаємо чогось і для неї, — сказав Бланкі й полетів.

Наївшись малини, Марта помітила неподалік ліщину. Дівчинка пішла було туди, але почула тріск гілок.

— Щось ти занадто голосно ходиш для чарівного цуценяти, — засміялася Марта й озирнулася.

Просто на неї з малинника ви­йшов великий ведмідь. Дівчинка завмерла. Подумки вона кликала на допомогу

Бланкі, але вголос не наважилася вимовити ані звуку. Вона стала повільно задкувати, поки не вперлася спиною в дерево. Аж тут на галявину вилетів Бланкі.

— Що ж робити? — розгубилося щеня.

Раптом ведмідь став на задні лапи й пішов до Марти. Дівчинка заплющила очі. Несподівано вона почула ззаду гарчання звіра.

«Невже ще один ведмідь?» — подумала налякана Марта.

Гарчання наближалося. І ось уже дівчинка відчула на своєму плечі гаряче дихання. Вона не втрималася й розплющила очі. З-поза дерев назустріч ведмедю йшов величезний пес. Його зуби були вишкірені, а з пащі лунало грізне гарчання.

Пес зупинився, затуливши собою дівчинку. Ведмідь голосно загарчав, клацнув зубами й… пішов. Просто повернувся й, опустившись на чотири лапи, почимчикував у кущі.

Марта голосно видихнула та всіла­ся на землю. Пес повернувся до дівчинки й дружелюбно завиляв хвостом.

— Дякую, — прошепотіла Марта.

— Дякуємо! — заволав з радості Бланкі.

— Нема за що, — буркнув у відповідь пес. — Чого це ви до лісу припхалися? Навіщо ти дитину із собою притягнув?

— Це ми Розалінду від викрадача рятуємо. До речі, а де вона? — сполошився Бланкі.

— У кущах ховається. Злякалася ведмедя, — посміхнувся пес. — Гайда я вас із лісу виведу, а то раптом ще якесь лихо трапиться.

Пес підійшов до Марти й лизнув її в ніс. Дівчинка залилася щасливим сміхом та обійняла його. Зарившись обличчям у пухнасте хутро, Марта запитала:

— Як же тебе звати? Бланкі, ти можеш запитати його?

— Немає в мене імені, — сумно відповів пес. — І господаря немає. Сам я.

— У нього немає імені, — відповів дівчинці Бланкі.

— А можна я дам йому ім’я?

У відповідь величезний пес радісно загавкав і ще сильніше завиляв хвостом, підсунувши волохату голову ближче до дівчинки.

— Давай дружити! Тепер ти будеш Мишко! — засміялася Марта. — Он який ти кошлатий і величезний, та коричневий до того ж. Справжній ведмідь. Тобі подобається нове ім’я?

Пес радісно пискнув. Було так смішно чути це від такого величезного собаки, що Бланкі й Марта радісно розсміялися. Розалінда й Мишко теж сміялися, тільки по-собачому. Тепле відчуття огорнуло друзів.

Новий друг повів наших манд­рівників на найближчу ферму. Дорогою Марта весь час трималася за м’яке хутро Мишка. Та й Розалінда намагалася бігти поблизу лап величезного доброго пса. Бланкі летів іззаду й милувався маленькою дружньою компанією.

Марта дуже втомилася й зголодніла, але відчувала себе щасливою. Нарешті вона і її друзі були в безпеці, подалі від злих крадіїв.

Розділ 8. Викрадач повертається

— Шкода, що я не розумію собачої мови. Бланкі, а ти можеш запитати Мишка, як він опинився в лісі? Він такий гарний. Крім того, породистий. Це ж ньюфаундленд.

Феріґард загавкав, передаючи питання дівчинки Мишкові. Але той усе зрозумів, адже собаки дуже розумні. Марта сподобалася псу, тому він вирішив розповісти свою сумну історію. Бланкі слухав і передавав усе дівчинці.

— Два місяці від народження я прожив у великому будинку з мамою, татом і нашими господарями. У мене були два братики й сестра. До нас приходило багато людей, які хотіли купити цуценя. Серед цих людей виявився один лиходій, — згадавши про ту людину, ласкавий Мишко спохмурнів і навіть загарчав. — Він украв мене з дому. Я більше ніколи не бачив свою родину.

Переказуючи цю частину історії, Бланкі мало не плакав. Йому було дуже шкода всіх цуценят, які втрачали свої сім’ї.

— Цей злодій сховав мене в мішок і привіз у свій страшний будинок. Він тримав мене в клітці. Годував сирим м’ясом. А ще він хотів виховати з мене злого пса-охоронця. Злодій бив мене ціпком і наказував кусатися.

— Який жорстокий! — скрикнув Бланкі.

— Мені вдалося втекти від нього. Щоправда, для цього мені довелося його вкусити, — зніяковів Мишко.

— Я б такого лиходія, здається, теж покусав би! — знову обурився Бланкі.

— Відтоді я живу в лісі.

Марта зупинилася й обняла Мишка. Дівчинка зарилася собаці в шию, ховаючи сльози в густому темному хутрі. А потім Марта подивилася Мишкові прямо в очі й запитала:

— Мишко, ти хотів би піти зі мною? Стати моїм другом і жити в моєму домі? Я знаю, ти не довіряєш людям. Але я не ображу тебе. Я буду про тебе піклуватися…

Не потрібно було знати собачої мови, щоб зрозуміти, як зрадів пес такій пропозиції. Мишко поклав свою важку голову дівчинці на плече.

Бланкі злетів у самісіньке небо зі щастя й кілька разів перевернувся в повітрі.
Друзі вирушили далі й вийшли до річки. Тепер вони простували берегом і весело базікали. Навіть маленька Розалінда хихотіла від задоволення.

Раптом шлях друзям перегородив чорний пес. Він загрозливо шкірився. За ним ішов його господар — ним виявився викрадач Розалінди.

Марта з Бланкі скрикнули з несподіванки, а Розалінда сховалася за дівчинкою й заскиглила. З Мишком же відбувалося щось нечуване. Добру морду спотворила небувала злість. Шерсть на загривку піднялася, ікла вишкірилися. А з пащі вирвалося оглушливе гарчання. Навіть ведмідь не викликав у Мишка такої злості.

— Ах! — вигукнув Бланкі. — Це ж той самий злодій. Це він колись украв Мишка, так само, як тепер Розалінду!
Мишко стрибнув уперед і хитнув величезною головою. Доберман, як ганчір’яна лялька, полетів у річку. Викрадач же посірів зі страху й кинувся навтьоки. У два стрибки величезний коричневий пес наздогнав його й повалив на землю.

— Мишко, Мишуню, Мишулю, — прошепотіла Марта. — Не треба, не чіпай його. Ти ж такий добрий…

На мить ньюфаундленд завмер. Потім повільно розвернувся й пішов до дівчинки. Марта обійняла собаку й поцілувала в гаряче чоло.

— Ходімо додому, — лагідно промовила дівчинка.

Викрадач схопився та втік, не озираючись. А друзі вирушили далі.

Розділ 9. Нарешті вдома!

Минуло зовсім небагато часу, і наші друзі вийшли на узлісся. Перед ними простягалося велике поле пшениці. Неподалік дорогою їхав трактор. Марта замахала руками й побігла до машини.
Водієм виявився добрий фермер. Він дуже здивувався, побачивши дівчинку й собак, які вийшли з лісу.

— Дитино, як ти опинилася в лісі без дорослих? І що це за собаки з тобою? Цей великий — просто ведмідь якийсь! — стурбовано промовив фермер.

— Вітаю. Мене звати Марта, — ввічливо відповіла дівчинка. — А це мої друзі — Розалінда, Миш­ко і…

Марта замовкла, згадавши, що чоловік не може бачити Бланкі.

— І за нами женеться злий викрадач собак, — швидко сказала Марта.

— Викрадач? Женеться? — фермер не на жарт занепокоївся. — Швидше сідайте до мене в трактор. Я відвезу вас на ферму. Там вас ніхто не скривдить!

Дівчинка з Розаліндою на руках залізла в кабіну, а от Мишко був таким великим, що йому довелося бігти поруч із машиною. Бланкі летів перед трактором і перекидався в повітрі з радості. Адже їхня небезпечна пригода щасливо закінчилася!

На фермі Марту із собаками зустріли як дорогих гостей. Тут дівчинка зателефонувала додому й нарешті заспокоїла маму, яка ось уже цілу добу не знаходила собі місця через хвилювання. Фермер теж поговорив з мамою Марти й, з’ясувавши адресу дівчинки, пообіцяв привезти її додому.

Дружина фермера навіть розплакалася, слухаючи розповідь дівчинки про злого розбійника і його величезного пса. Добра жінка почастувала дитину і її чотирилапих друзів смачними пиріжками з молоком.

Поки фермер готував вантажівку (у меншій машині Мишко б не поміс­тився), Марта познайомилася з іншими мешканцями ферми. Ситі й задоволені друзі розташувалися в тіні дерева у дворі. Вони спостерігали, як Бланкі знайомиться з курчатами.

У невеликому загінчику жили маленькі пухнасті курчата. Вони бігали веселою зграйкою й гралися одне з одним. Бланкі підлетів ближче. Малюки ніколи раніше не бачили цуценят, котрі вміють літати, тому кинулися врозтіч.

— Ой! Куди ж ви? — засмутив­ся Бланкі. — Я ж хотів з вами по­гра­ти­ся.

— Вони ніколи не бачили летючих собак, — засміявся Мишко. — Ось і злякалися.

Бланкі відразу ж приземлився й став повільно ходити загоном, наче й не було нічого. Курчата заспокоїлися й припинили тікати від цуценяти. Тоді він запропонував їм погратися. Бланкі розпластав свої крила так, що вийшла гірка. Він по черзі садив курчат собі на ніс, і вони скочувалися по крилах на землю. Малюкам так сподобалася ця чудова гра, що вони обліпили Бланкі з усіх боків.

— Я ніколи не бачив нічого смішнішого й м’якшого! Вони чудові! — кричало щеня, висовуючи носа з моря жовтих пухнастиків.

Курчата весело пищали, скочуючись жовтим водоспадом із крил феріґарда, а він світився від щастя.
Перед поїздкою фермер гарненько розпитав Марту про їхні пригоди. Чоловік уважно вислухав розповідь дівчинки й раптом сказав:

— А знаєш, я, здається, зустрічав цього лиходія. І собаку його, здається, звали Волохань. Я обов’язково пораджу нашому черговому полісмену наглянути за цим пройдисвітом. І якщо це він, то його обов’язково покарають.

Коли машина була готова до поїздки, Марта попрощалася з мешканцями ферми. А Бланкі розцілував, здається, усіх курчат.
Мишко заліз у кузов, і дівчинка полізла туди за ним.

— Ой, куди ж ти? — запитав фермер. — У кузові тобі буде холодно й твердо. Залазь у кабіну.

— Я не можу залишити Мишка самого. У нього так довго не було друзів, — уперто пробурмотіла Марта.

Скільки не вмовляли фермер і його дружина, дівчинка не погодилася залишити нового друга самого. Тільки Розалінда воліла влягтися на м’якому сидінні в кабіні. Фермер дав Марті ковдру, щоб друзі не змерзли.
Усю дорогу Марта обіймала Мишка. А Бланкі, сидячи поруч на ковдрі, зігрівав обох найтеплішим світлом, яке існує на землі, — світлом любові.

Тільки пізно вночі фермер дістався будинку Марти. Здається, дівчинку зустрічали всі мешканці її вулиці. Люди обступили вантажівку й зазирали в кузов. А Марта тим часом міцно спала, обіймаючи Мишка.

— Дивіться, який величезний пес — справжній ведмідь, — прошепотів тато Марти.

Почувши знайомий голос, дівчинка відразу прокинулася.

— Тату, ти повернувся?!

— Звичайно. Як же я міг працювати, коли ти зникла? Біжи сюди. Ми дуже скучили!

Марта підскочила, і тато допо­міг їй вилізти з кузова. Дівчинка опинилася в обіймах батьків. Усі плакали й сміялися одночасно. А доб­рий фермер відкинув борт кузова, щоб і Мишко міг спуститися.

Величезний пес, наче соромлячись своїх розмірів, тихенько сів збоку. Але Марта не забула про нового друга. Дівчинка підбігла до нього й міцно обійняла за кошлату шию.

— Мамо, тату, подивіться — це Мишко! Він урятував мене й Розалінду від ведмедя. Можна він залишиться в нас?

— Ми зобов’язані йому твоїм життям. Звичайно, нехай залишається, — без роздумів погодився тато. — А в довготривалі відрядження я, мабуть, поки що їздити не буду. Раптом ти ще когось захочеш урятувати.
Тут до вантажівки підбігла тітонька Віолетта.

— Розаліндочко, де ж ти, моя маленька? — голосила вона.

Собачка з радісним гавкотом кинулася до господині. Обійнявши, нарешті, свою дорогоцінну вихованку, тітонька залементувала ще сильніше:

— Марточко, люба, дякую тобі. Моя дівчинко, ти просто розумничка! А твій Мишко — справжній герой! Я вас так люблю! Завтра обов’язково приходьте до мене на гостину. Я пригощу вас печивом.

Нарешті всі розійшлися по домівках. Фермер теж поїхав. Тітонька Віолетта потюпала додому, щоб скупати Розалінду із запашним шампунем. А Марта з Мишком вирушили відсипатися. Вони були такими щасливими, що навіть не помітили, як Бланкі зник.

Розділ 10. Прощання

Уже лежачи в ліжечку, Марта раптом згадала про Бланкі. Дівчинка злякалася, що феріґард просто зник і більше ніколи не з’явиться.

— Бланкі! — пошепки покликала вона. — Ти тут?

Але чарівне щеня не відповідало. Марта подумала, що це так несправедливо, адже вона навіть не встигла йому подякувати. Сльози забриніли в дівчинки на очах.

— Бланкі, повернися! — знову покликала Марта.

— Ти що, знову плакати зібралася? — почула Марта над головою веселий голос цуценяти. — Твій тато повернувся, ти вдома, та ще й у тебе тепер є новий друг.

— Бланкі, ти повернувся! — обличчя Марти засяяло зі щастя. — Я боялася, що ти більше не з’явишся, а я ж навіть спасибі тобі не сказала…

Бланкі приземлився на ліжечко Марти. Дівчинка обійняла цуценя й поцілувала його в тепле пухнас­те чоло. Марта обережно гладила крильця феріґарда, а Бланкі солодко мружився й урчав із задоволення.

— Мені вже час відлітати, але наостанок я хочу подарувати тобі чарівний подарунок, — сказав Бланкі, зазирнувши дівчинці в очі.

— А ти ніяк не можеш залишитися? — прошепотіла Марта.

Бланкі похитав головою. Щеня всміхнулося й злетіло над ліжечком.

— Засинай швидше, і я дещо тобі подарую.

Марта згорнулася калачиком, закуталася в м’яку ковдру й незабаром заснула. Бланкі сів на подушку дівчинки й навіяв їй чарівний сон.

Марта опинилася на даху власного будинку. Так високо вона ще ніколи не піднімалася. Але дівчинці не було страшно, адже поруч сидів Бланкі. Позаду вона почула загадковий шурхіт. Озирнувшись, дівчинка зойкнула із захвату — за її спиною тремтіли від вітру величезні райдужні крила.

— Ох, Бланкі! Дякую. Я завжди мріяла політати.

Марта підійшла до краю даху, але ніяк не могла наважитися злетіти. Дівчинка подивилася в небо й побачила зграйку феріґардів. Кого тут тільки не було! Крилаті котики, поні, лисиці й навіть кролики кружляли серед хмар.

— Ну що, полетіли? — запитав Бланкі.

Марта взяла Бланкі за лапку, і вони разом злетіли над дахом. Чарівні крила несли дівчинку все вище. Серце Марти тремтіло зі щастя.
Феріґарди оточили Марту.

— Пограймося в сніжки, — запропонував дівчинці кролик золотавого кольору.

Феріґарди навчили Марту відщипувати від хмар невеликі шматочки й ліпити з них невагомі м’які сніжки. А потім усі ганялися одне за одним і кидалися цими пухнастими кулями.

— А тепер покажімо Марті наше місто! — запропонував Бланкі.

Феріґарди оточили Марту й розтанули разом з нею в повітрі. Дівчинка раптом опинилася в дивному місці. Здавалося, що крім пухнастих білих хмар навколо більше нічого немає. Та ось Бланкі вказав Марті лапкою на синю хмару. Феріґарди одне за одним приземлилися на неї. Марта думала, що провалиться крізь хмару.

Але, торкнувшись її ногою, дівчинка відчула, ніби наступила на м’яку подушку. Бланкі повів дівчинку в центр синьої хмари. Марта побачила безліч різнокольорових кульок, зроблених із хмар. Вони висіли в повітрі. Тут не було ані вулиць, ані будинків. Тільки найрізноманітніші пухнасті кулі.

— Хочеш подивитися, де я жи­ву? — запитав Марту Бланкі.

— Звичайно! — зраділа дівчинка.

Друзі підійшли до невеликої зеленої кулі.

— Ласкаво прошу! — запросив Бланкі дівчинку  й злетів до кулі.

Тільки-но друзі наблизились до зеленого боку кулі, у ній утворився круглий прохід. Марта залізла в будиночок Бланкі. Щеня пішло за нею. Прохід відразу ж закрився.

Друзі опинилися в надзвичайно затишному просторі.

— У тебе зовсім немає меблів: ані ліжечка, ані стільчика… Але мені здається, що тут це не потрібно. Тут так спокійно й радісно, — вигукнула Марта, оглядаючи зелену кулю ізсередини.

— Це все магія феріґардів. Ми приходимо додому, коли нам потрібно відновити сили.

— Ой! Я подумала, що цей будиночок схожий на мамин животик.

— Так, він теж круглий і в ньому дуже затишно, — засміявся Бланкі. — Відпочиньмо тут разом.

Друзі вляглися на м’якій підлозі кулі, та Марта швидко заснула.

Марта міцно проспала всю ніч, а вранці Мишко розбудив її, щоб разом піти на прогулянку. Дівчинка й не помітила, як опинилася у своєму ліжечку.

— Дякую, Бланкі, — прошепотіла дівчинка, дивлячись у безхмарне блакитне небо.

Більше вони ніколи не зустрічалися, але Марта завжди пам’ятала, що в скрутну хвилину на допомогу обов’язково прийде чарівний захисник.

Розділ 11. Призначення

На краю білої хмари сиділо щеня. Воно сумно зітхало й бовтало лапками, а його м’яку білу шерсть роздував вітерець. Поруч сидів величезний білосніжний кіт з райдужними крилами й ласкаво дивився на малюка Бланкі.

— Учитель, моє покарання завершилося. Що ж я тепер буду робити? Знову няньчитися з грубіяном Барком?

— А чого б тобі самому хотілося?

— Я так хочу бути звичайним щеням, — тоскно пробурмотів Бланкі. — Так чудово, коли тебе люб­лять, обіймають, граються з тобою… А коли ти феріґард, часто-­густо тебе навіть ніхто не бачить! І ніхто тебе не любить. Бо ніхто не знає, що ти є…

— Хіба так важливо, щоб хтось знав про тебе? Достатньо, що ти любиш і допомагаєш своїм ­підопічним. Якщо ти звичайне щеня, то можеш зігріти теплом своєї любові тільки одного-двох людей. А коли ти захисник… Ти можеш дарувати любов вічно! Ти в змозі допо­могти багатьом. Хіба це не варто того?
Бланкі замислився, і раптом його мордочка засяяла зі щастя.

— То це і є моє призначення? Допомагати іншим, зігріваючи їхні серця любов’ю?

— Ось я своє призначення, зда­ється, щойно виконав, — засміявся білий кіт і розтанув у повітрі.

А Бланкі, сповнений ­почуття щастя, злетів у самісіньке небо. Щеня перевернулося між хмар і саме не помітило, що його крила збільшилися й засвітилися всіма кольорами веселки, як крила дорослих феріґардів. Він нарешті зрозумів, що бути чарівним захисником по-справжньому чудово.

Бланкі замислився, кому б першому він хотів допомогти. І раптом згадав, що десь далеко залишився один дуже нещасний пес — Волохань. Адже цей собака колись теж був маленьким веселим щеням, добрим і лагідним. А та погана людина викрала малюка з його будинку й змусила стати злим.

Бланкі було дуже шкода Волоханя, він вирішив відвідати пса й перевірити, чи можна зробити для нього щось гарне. Адже всім відомо, що добрі вчинки можуть зігріти навіть найзліше серце.

Бланкі розчинився в повітрі й відразу ж опинився поруч із будкою Волоханя. Про всяк випадок щеня вирішило поки залишитися невидимим для злого пса.

Волохань міцно спав, і йому снився тужливий сон, ніби він сидить на ланцюзі й голосно виє.

Бланкі зрозумів: пес уже давно не пам’ятав, що таке любов і радість. Щеня раптом здогадалося, чим може допомогти Волоханю. Бланкі навіяв доберманові добрий сон, у якому Волохань знову став грайливим і лагідним щеням Волошкою. Цей маленький веселий песик грався на сонячній галявині з хлопчиком. Катався в траві й ганявся за м’ячиком. Уві сні Волошка був по-справжньому щасливим!

Наступного ранку злісний господар Волоханя вийшов у двір, щоб нагодувати пса.

— Гей, Волоханю! Ти де? — здивувався лиходій, коли собака не визирнув з будки.

У будці дзвякнув ланцюг, і з темряви з’явилося… щеня добермана, яке було таким маленьким, що просто вислизнуло з величезного нашийника. Переляканий господар вирішив, що з’їхав з глузду. Він кинув на землю миску із собачою їжею й пустився навтьоки.

А песик ніяк не міг зрозуміти, що з ним сталося. А головне, що йому тепер робити. Він заскавучав і розгублено заозирався навкруги.

— Привіт, Волошко! — почув колишній Волохань над самим вухом. — Схоже, тобі потрібен новий господар. А нове ім’я я тобі, здається, вже вигадав. Подобається?

Волошка озирнувся й нарешті побачив Бланкі.

— Хто ти? — запитав він цуценя, що літало в нього над головою.

— Я феріґард — чарівний захисник для всіх тварин, які потрапили в біду. То що, підемо шукати тобі ­доброго господаря?

Волошка радісно гавкнув і побіг за Бланкі. На маленьке щеня чекала нова, світла й радісна доля. Адже до справи взявся чарівний захисник!

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Бланкі поспішає на допомогу”

Мері Блер

Видавництво: “Vivat”

2018 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: