ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Боброго ранку

Ольга Купріян

Розділ 1, у якому бобрів стає більше

В одній країні на березі однієї не надто глибокої річки, чи то навіть заплави, а точніше — під великою старою вербою жило собі сімейство бобрів. Усього їх було восьмеро, а саме: баба-бобриха, дід-бобер, їхні троє неповнолітніх дітей, а також молода подружня пара бобрів із малим бобреням.

Ось про цю ще поки молоду сім’ю Бобренків і буде наша повістинка.

Маму-бобриху звуть Барбара Борисівна, тата-бобра — Борис Борисович (за бобрячою традицією, син-бобер отримував таке саме ім’я, що й батько), а малу дівку-бобреня називають просто — Мартуся.

Отож було їх спочатку троє: мама, тато й мала Мартуся. Жили вони в малій нірці за книжковою шафою всередині старої родинної нори. Аж поки одного ранку Барбара Борисівна не вирішила повідомити щось украй важливе:

— Борисе-е-е! Борисе-е – е – е – е – е – е !!!!!

У цю мить прокинулася й сердито закумкала жаба, а в нору просунулася татова вусата морда.

— Що сталося? Я саме лагодив оте місце на греблі, що вчора прорвало.

— Борисе! У нас буде бобреня! — прошепотіла

Барбара Борисівна на вухо Борису Борисовичу й ухопилася лапами за живіт.

— Стривай, у мене, здається, вода у вусі забобралася, — при цьому тато-бобер легенько, щоб не розбудити доньку, постукав лапою по лівому вуху. А потім іще нахилив голову в лівий бік і постукав по правому.

— Мені почулося, що ти сказала, що в нас буде… — …бобреня! — закінчила за тата мама-бобриха й упала на стілець, зачепивши хвостом Мартусину рибку-пищалку. Мартуся розплющила оченята, глянула на маму з татом, усміхнулася і знову заснула.

— Що ж, — сказав після невеличкої паузи тато бобер, — значить, треба шукати нове житло.

Розділ 2, у якому сім’я Бобренків шукає собі нове житло

Узагалі, в бобрів зазвичай великі родини. Величезні! Барбара та Борис теж виросли в таких родинах. Ось і в тата-бобра є три старші сестри, які вже мають свої сім’ї, і три молодші брати, що живуть разом із дідом і бабою бобрами. І сам тато-бобер, хоча й одружився торік і має свою сім’ю, мешкає разом із великою бобрячою родиною поблизу річки Здвиж.

Неподалік живуть його сестри та інші родичі. Є тільки одна проблема: усім їм якось зранку в понеділок стало тісно. Татові молодші брати подорослішали, дід-бобер погладшав, баба-бобриха купила собі нову швейну машинку, Мартуся за ніч виросла, мама-бобриха завагітніла, і татові-бобру врешті довелося спати на підлозі. У малесенькій нірці за книжковою шафою стало так тісно, що коли тато-бобер розкладав свою ранкову газету, мамі-бобрисі ніде було стати за його спиною, щоб почитати новини.

Тож одного дня, коли Барбара Борисівна повідомила радісну звістку, Борис Борисович зрозумів, що справа невідкладна: треба переїжджати.

Бобренки спакували свої невеличкі статки (кілька книжок, татів посібник «Збудуй сам», мамине креслярське приладдя та Мартусине розкладне ліжечко), розпрощалися з рештою родини й подибали шукати придатну для життя річечку.

Ось ви думаєте, що це так просто, бо ж он скільки навколо річок, правда? Насправді знайти житло порядним бобрам ой як непросто. Особливо з малою дитиною на лапах. Особливо коли тато мусить нести дитяче ліжечко, а мамі не можна підіймати важкого. А Мартуся ще зовсім погано ходить по сухому. Та й усім Бобренкам було б устократ легше плавати, ніж іти лісом у пошуках гарної річки — не надто глибокої, тихої, і щоб навколо росли верби й тополі. І щоб подалі від людей. І щоб сусіди були чемні й несварливі. Ох, як же то складно знайти добру річку для життя!

Дорогою трапилася їм велика болотяна черепаха, яка мирно засмагала на сонечку.

— Бобрий день вам, пані Болотяна Черепахо! — привіталися разом Барбара Борисівна й Борис Борисович. — А скажіть, чи є тут поблизу якась безбобряна тиха вода?

Черепаха повільно розплющила очі, повернула голову, уважно роздивилася подорожніх і сказала:

— Чом нема, є.

— Ох, як бобре! — зраділи Бобренки. — А чи ростуть біля тієї води високі й широкі верби й тополі?

Черепаха зробила те саме, що й перед цим, і спокійно відповіла:

— Чом не ростуть, ростуть.

— Ох, як бобре! — ще дужче втішилися Бобренки. — А чи далеко звідти… не при бобрах сказано… люди?

Черепаха озирнулася, почухала лапою панцир і зовсім тихо відказала:

— Чом це далеко, недалеко. Це людське озеро.

І сховала голову в панцир.

Бобренки ніколи в житті не бачили живої людини. Хіба що дід-бобер переказував, що його дід розповідав, що в того прадіда прадід знав одного старого бобра, який загинув від рук людини. Відтоді всім бобрам було наказано триматися від людських осель подалі. А якщо хто бачив велику двоногу істоту без шерсті, то мав голосно бити хвостом об воду та щодуху тікати.

Пригадавши застереження старих і мудрих бобрів, Бобренки тихесенько почвалали далі.

Насувалася ніч, мама-бобриха вмостилася з Мартусею під молодою вільхою, а тато-бобер заходився вивчати старезну, ще дідівську бобрячу мапу з нанесеними на ній тонесенькими синіми лініями та плямками. Він знав, що пошук нового житла й доброї для бобрів води міг затягнутися на довгі місяці. Біда в тім, що довгих місяців у них не було. Скоро мамі-бобрисі стане все важче пересуватися, та й Мартуся не витримає довгої подорожі. Отак у тяжких думах над мапою тато-бобер і заснув.

Розділ 3, де з’являється ще одна черепаха

Ішли собі Бобренки, йшли… Мартуся підросла, мама бобриха стара кругленька, мов бегемот, а тато-бобер… А тато який був, такий і зостався. Хіба що трохи схуд.

Одного дня Бобренки знову зустріли болотяну черепаху.

— О, болотяна черепаха! — зраділа мама.

— Тьху, знов ці бобри, — ліниво сказала черепаха, на перший погляд, геть не зрадівши.

— Тату, а хіба це не та сама черепаха, яку ми зустріли багато днів тому, коли мій хвіст іще був малий? — поцікавилася Мартуся.

Тато почухав вуса і придивився до черепахи. Вона була зелена й болотяна, на вигляд така самісінька, як і попередня.

— А сам бобер її не розбере! — мовив на те тато. — Шановна пані Черепахо, чи ви та сама, яку ми зустріли багато днів тому, коли в Мартусі ще хвіст був отакесенький?

Черепаха не відповіла, натомість спитала вже ласкавіше:

— Досі шукаєте добру воду? Тут неподалік є струмок. На вашій мапі має бути ген за тією просікою.

— А люди… там бобряться? — боязко озвалася мама-бобриха.

— Ні, людей там немає. Я там живу. Якщо хочете, будемо сусідами. Мене звуть Пелагея.

— Яке дивне ім’я! — сказала Мартуся. — Ніколи не чула, щоб когось так звали. Мою маму звуть Барбара, а тата — Борис. А мене — Мартуся. Ще я знаю Марію, Романа, Бора… Оце імена!

— Мартусю, — мама говорила дуже строго, — як на мене, Пелагея — чудове ім’я! Хоч серед бобрів і незвичне. Якщо ви не проти, — звернулася мама до черепахи, — то ми б із радістю оглянули ваш струмок. Правда, Борисе?

— Ідеально бобристий струмок! — десь віддалік почувся голос Бориса Борисовича. — І дерева тут ті, що треба! Глянь, Барбаро, яка смачнюча тут верба!

Трісь. Хрусь. Бррр-ням.

Отак Бобренки знайшли новий дім.

Розділ 4, у якому тато-бобер зазіхає на чужий дуб

Струмок і справді був розкішний! Прохолодний, із солодкою водою. І по сусідству не чути було ніяких жаб. Тільки равлики неспішно прогулювалися стежкою вздовж джерела.

Мама-бобриха з дня на день чекала на малят. Мартуся малювала маминими креслярськими олівцями, а тато носив усе нові й нові гілки для греблі. Струмок помалу перетворювався на широку річечку. Тато-бобер мав якнайскоріше побудувати високу й міцну греблю. Тільки тоді його родина буде в безпеці. Завдяки греблі у струмку підніметься рівень води, і тоді тато зможе побудувати простору й затишну хатку. Вхід у неї буде під водою, а кімната, де житимуть усі Бобренки, височітиме над входом — суха й тепла навіть восени та взимку. І жодний хижак не зможе пролізти в їхню нору! Підлогу вони вистелять м’якеньким хмизом, стіни прикрасять родинними фотокартками, у куточку поставлять Мартусину шафку з книжками. Як чудово буде нарешті спати у своїй хатці, на своїх ліжках із пахучими трав’яними матрацами!

— Борисе, отам іще прилаштуй велику колоду! А ту гілляку зсунь праворуч на два хвости… Так красивіше, отак, правильно… — керувала процесом мама, за освітою архітекторка. — Скільки ти вже хвостів насипав для нори? Три? То мало, досип іще пів хвостика… Мартусю, не гризи олівець!

Раптом хтось голосно ухнув.

— Ух-ух, щоб тобі добре було! — почулося звідкись із дупла. — Капосний бобер! Звідки ти взявся на моє пір’я! Дай спокій дереву, кому кажу!

— Нічого собі! Хто то там пугукає? Чи не тітка Сова, бува? — озвався з-під дерева тато.

— Та ж я, Борисе! А йди собі геть, я тобі дам чужі дерева їсти! Тільки знайшла пристойну домівку, та й ту зжеруть.

Борис Борисович почухав лапою голову та й відступив від дерева. Зі старою сипухою, яку всі називали тіткою Совою, краще було не сваритися.

Тато-бобер знав її з дитинства. Колись тітка Сова жила біля їхньої річки. Але в її дерево влучила блискавка — тітка лишилася без дому й подалася в мандри.

Аж донині про неї ніхто не чув.

— Тітонько, радий вас бачити! — люб’язно мовив тато-бобер. — Ми не знали, що ви повернулися. Будемо тепер сусідами!

— Ух! Треба мені такі сусіди! Весь час пантруй, щоб, бува, твого дому не пустили на греблю… Ні дня спокою! То блискавка, то люди, то голодні бобри…

— Гей, та невже тут десь бобраються люди? — злякався Борис Борисович.

— Тітонько Сово, бобрий день! — і собі встряла Мартуся. — А мене звуть Мартуся! А у вас є хвіст? Бо в мене вже такий хвіст, як колода! Правда, татку?

Тітка Сова зневажливо пирхнула та сховалася в дуплі.

Мама була надто зайнята вдосконаленням нової греблі, тож у розмові участі не брала.

— Мартусю, нечемно втручатися, коли дорослі розмовляють, — не дуже строго сказав тато-бобер. — Тітонько Сово, ви щось про людей казали!

З дупла показалася голова старої сипухи.

— Дурню, якби тут були люди, мене б тут не було. Люди були там, де мене вже нема. Місяць тому зрубали моє дерево, мусила шукати нове. Оце тільки знайшла, аж тут ви нагодилися.

— Здрастуй, Сово! — це прилізла черепаха Пелагея. — Як поживаєш? Крила не ломить сьогодні? Бачу, ти вже познайомилася з новими сусідами.

— Паланю! То ти їм показала наш струмок? Ух! Та ж цей негідник ледь не згриз на пню моє дерево!

— Він ще не знав, що в ньому хтось живе. Правда, пане Борисе?

Борис Борисович радісно закивав. Мартуся ображено сиділа під дубом і рахувала равликів. Мама енергійно щось креслила.

— Спекотно! — підсумувала черепаха й поповзла собі у справах.

Тут мама раптом закричала не своїм голосом.

— Бори-и-и-исе-е-е-е-е! Почалося!

Тато-бобер увесь аж спітнів із переляку й миттю кинувся до дружини, забувши про Мартусю й навіть не попрощавшись із тіткою Совою. А за годину Мартуся вже мала двох сестричок і братика.

Розділ 5, де в Мартусі з’являється мрія

Ранок почався з того, що Мартусю розбудив голосний плач. То були Рита, Кóра та Борис — Мартусині молодші сестрички й братик.
У норі, крім бобренят, нікого не було. Мартусі тепер доводилося бути старшою сестричкою: вставати раненько й забавляти малих. А так хотілося довше поспати!

Прийшла мама й відразу кинулася до малят.

— Боброго ранку, Рито, Кóро й Борисе! Як вам спалося? Мартусю, чого малючки плачкунькають?

Малята, ясна річ, нічого не сказали. Малі ще були. Зате Мартуся не змовчала:

— Мамо! Тобі не здається, що нам знову стало тісно?

— Ні, Мартусю, не здається. Ти, певно, ростеш, ось тобі й мало місця, — відказала мама-бобриха. — Давай попросимо тата облаштувати тобі за шафкою просторішу нірку.

— Ви тільки й думаєте, як би мене позбутися, щоб віддати малятам моє місце! Я кажу, це через них нам стало знову тісно! Може, це їм треба облаштувати простору нірку? І хай собі там живуть!

— Мартусю, не вигадуй. Годі вередувати, ти вже доросла!

Мартуся насупилася. А мама, мовби нічого не трапилося, взялася читати журнал з архітектури.

Аж враз хтось постукав. На порозі стояв рак.

— О, боброго ранку! До нас уже й гості прийшли! — дочасно зраділа мама й відклала журнал.

— Попрошу! Я не гість, я, взагалі, самітник. І гостем бути не можу. Прийшов сказати, що ви порушуєте мій спокій, — буркнув рак-самітник. — Забирайтеся геть, і без вас тут усякої живності вистачає. Он чого лиш варті оті дві балакучі бабки! А Марена! Ой, даруйте, Ма-ре-на Дніпровська! — передражнив рак. — Я така вся столична, уся така з Дніпра припливла!
А ви тут усі селюки і провінція, тьху!

Мартусі стало смішно, але вона з усіх сил намагалася не сміятися. Бабуся каже, що чемні діти не сміються з дорослих і поважних раків.

— О, дядечку Іракліє, і ви тут!
Нагодився тато-бобер зі жмутком свіжої вербової кори.

— Я не нагодився, — обурився рак Іраклій. – Я, взагалі кажучи, самітник. Тож ні до кого нагодитися просто так не можу. У мене природа така, я не люблю жодної компанії. Особливо коли це пихата столична риба!

— Це ви про пані Марену? — здогадався тато. — Так, вона вже була тут, казала, що ми їй загатили всю річку. Що їй, мовляв, тепер нічим дихати!

— Що правда, то правда! — підтакнув Іраклій. — Вода тепер не та, що колись! От колись була чистісінька, прозора, а тепер уся аж цвіте. Я вже навіть хотів був кудись переїжджати. Це ви винуваті — тут Марена має рацію. Так що, як я вже казав, забирайтеся звідси геть!

— Та куди ж нам забиратися, пане Іраклію? — це вже мама мусила втрутитися. — У нас аж четверо бобренят, у нас тепер тут дім. Доведеться вже нам усім жити разом! Може, поснідаєте з нами? Борис приніс смачнючої кори! Вербової, лапи оближеш!

Іраклій на те тільки клешнями клацнув. Мартуся прислухалася: з-за дверей почулася пісенька, яку співали всі місцеві дітлахи:

Ките, ките, покатай!
Сяду верхи на кита й
Помандруємо в Китай!
Тільки я і тільки ти.
Що за диво ті кити!

Пісенька ставала все голоснішою. Мартуся зробила висновок, що ті, хто її співає, ось-ось постукають у двері.

Стук-стук!

Овва!
— Тут хтось згадав про їжу? — тоненько рипнули вхідні двері.

— Ні, сестронько, не почулося! Таки справді мовилося про їжу, смачнючу вербову їжу! — сплеснула вода в коридорі бобрової хатки. — Здається, тут хтось
влаштовує званий сніданок!

— Сестронько, але ж нас не запросили! — вдавано прикро озвався перший голос. — Це, певно, неввічливо — ось так, без запрошення ввалювалися до чужої хати!

Одна за одною з води випірнули дві однаковісінькі рибинки. Маленькі, сріблясті, з червоними хвостиками.

— Доброго дня! Як вас звуть? Звідки приїхали? — навперебій узялися розпитувати рибинки, яких звали Іринка й Даринка. Рибинки одразу відрекомендувалися господарям і розповіли, що вони не близнята, бо з’явилися на світ із різних ікринок.

Тут слід завважити, що риби зазвичай мовчазні істоти. Проте Іринка й Даринка не могли мовчати довше, ніж двадцять п’ять секунд, іноді — двадцять сім.
А все тому, що вони дуже багато знали. Куди більше за всіх інших. Більше за тата-бобра, який тричі прочитав книжку «Збудуй сам», більше за маму-бобриху, яка вчилася в університеті, більше за рака-самітника, хоч він у цьому ніколи не зізнається, і навіть більше за тітоньку Сову, яка за своє життя встигла облітати чи не всю Україну. Тільки одна істота в цій книжці знала більше, ніж балакучі рибки. Це була черепаха Пелагея. Але вона завжди мало говорила.

— A ви знаєте, — торохтіли рибинки, — одна місцева рибка розказала нам по великому-превеликому секрету, що у струмку гіршає вода! Якщо й далі буде так спекотно, то струмок скоро всохне й усім нам ніде буде жити. І станеться це не пізніше, ніж цього самого літа! Може, навіть у липні. А ще тітонька Марена казала…

— Ет, та що там знає ваша Марена! Столична пані, та й по всьому! Життя вона не знає й води солоної не куштувала! — то був Іраклій, який уже забув про своє самітництво й активно включився в розмову.

— Та ні ж бо, ми вам кажемо, що тітонька Марена розповідала, буцімто їй дзвонила стара дніпровська подруга Іда Леонідівна, начебто в Дніпрі вже вода геть погана й до нас пливуть іще столичні риби! А на всіх води не стане! А ще… А ще казали, що десь недалеко звідси є такий кльовий ставок, такий класнючий, прохолодний і безлюдний, такий гарненько зарослий — тільки там бобри живуть!

— Бобри? — водночас вигукнули Барбара й Борис, а Мартуся стала такою уважною, як ніколи досі. — Цікаво, це Бобровичі чи Бобрійчуки там оселилися?

— Атож, бобри, — вели своє рибинки, — їх звуть так. І хвости, як у вас. Кажуть, у них такий гігантський ставок, що бобри з усіх околиць приїжджають до них на канікули. Кажуть, вони там лікуються від різних болячок: у когось хвіст болить, у когось лапи… У когось зуб почав вростати, у когось терапія… А хтось приїжджає душею відпочити чи просто знайти собі нових друзів, а часом і сім’ю. Отак. Чесно вам кажемо, так і є.

— Сім’ю… — тихесенько повторила Мартуся, однак її все одно ніхто не слухав. Усі, навіть рак Іраклій, розмріялися про той чудовий і просторий ставок, у якому
всім вистачає місця.

— А ще, — додала Іринка й підморгнула Даринці, — кажуть, що там найвищі й найстрімкіші водні гірки, і купа, просто ВЕЛИЧЕЗНА купа дітлахів!

Запала мовчанка, у цей час кожен думав про щось своє.

— А що ви там, до речі, казали про вербову кору? — за мить озвалася Даринка.

І поки всі дружно снідали, а рак Іраклій збоку їв свою канапку, Мартуся мріяла про місце, де кожен бобер, навіть уже дорослий, знайде собі нових друзів і нову сім’ю. Як би було добре опинитися там!

Розділ 6, де починаються капості з водою й усі дізнаються про справжню природу бобрів

Надворі стояв спекотний день. У такі дні єдине, про що мрієш, виходячи з дому, —це морозиво. В один із таких днів дві балакучі рибки зустрілися з Мареною Дніпровською.

— Добрий ранок, тітонько Марено! — чемно привіталися рибки й уже намірилися було розповісти останні новини.

— Правильно казати: «Доброго ранку!» Далебі, це страшенно невдячна справа — вчити неуків із малих водойм правильно говорити! Почитали хоча б посібник шанованого Карася Ваннського! Або підручник із «Panama River», що в перекладі означає «Як ми говоримо», — відказала рибкам Марена Дніпровська. — І ще: яка я вам тітонька? Зроду-віку
не мала ніяких племінників! Називайте мене просто: «пані»!

Рибки перезирнулися. На щастя, вони були не з тих, що легко ображаються. Тому коротка лекція пані Марени не зірвала випуску ранкових новин:

— Вибачаємося, Просто Пані! — запищали рибки. — Ви чули останні новини?

— Невже Іраклій утопився? — зле пожартувала пані Марена й подумала про себе, що годилося б сказати «перепрошуємо», а не «вибачаємося».

— Та ні ж бо! Струмок засмітився! Скоро в усьому ставку стане погана вода і ми всі потруїмося! Чесне слово, так сказала бабка Настя. Вона пролітала ввечері біля того місця, звідки витікає джерело, і все ретельно роздивилася.

— Стривайте, це раптом не та стара бабка, яка три дні тому купувала собі нові окуляри?

Сторінки: 1 2 3

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.8 / 5. Оцінили: 6

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Боброго ранку”
Ольга Купріян
Видавництво: “Ранок”
м. Харків, 2019 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: