TOU

Боброго ранку

Ольга Купріян

Розділ 1, у якому бобрів стає більше

В одній країні на березі однієї не надто глибокої річки, чи то навіть заплави, а точніше — під великою старою вербою жило собі сімейство бобрів. Усього їх було восьмеро, а саме: баба-бобриха, дід-бобер, їхні троє неповнолітніх дітей, а також молода подружня пара бобрів із малим бобреням.

Ось про цю ще поки молоду сім’ю Бобренків і буде наша повістинка.

Маму-бобриху звуть Барбара Борисівна, тата-бобра — Борис Борисович (за бобрячою традицією, син-бобер отримував таке саме ім’я, що й батько), а малу дівку-бобреня називають просто — Мартуся.

Отож було їх спочатку троє: мама, тато й мала Мартуся. Жили вони в малій нірці за книжковою шафою всередині старої родинної нори. Аж поки одного ранку Барбара Борисівна не вирішила повідомити щось украй важливе:

— Борисе-е-е! Борисе-е – е – е – е – е – е !!!!!

У цю мить прокинулася й сердито закумкала жаба, а в нору просунулася татова вусата морда.

— Що сталося? Я саме лагодив оте місце на греблі, що вчора прорвало.

— Борисе! У нас буде бобреня! — прошепотіла

Барбара Борисівна на вухо Борису Борисовичу й ухопилася лапами за живіт.

— Стривай, у мене, здається, вода у вусі забобралася, — при цьому тато-бобер легенько, щоб не розбудити доньку, постукав лапою по лівому вуху. А потім іще нахилив голову в лівий бік і постукав по правому.

— Мені почулося, що ти сказала, що в нас буде… — …бобреня! — закінчила за тата мама-бобриха й упала на стілець, зачепивши хвостом Мартусину рибку-пищалку. Мартуся розплющила оченята, глянула на маму з татом, усміхнулася і знову заснула.

— Що ж, — сказав після невеличкої паузи тато бобер, — значить, треба шукати нове житло.

Розділ 2, у якому сім’я Бобренків шукає собі нове житло

Узагалі, в бобрів зазвичай великі родини. Величезні! Барбара та Борис теж виросли в таких родинах. Ось і в тата-бобра є три старші сестри, які вже мають свої сім’ї, і три молодші брати, що живуть разом із дідом і бабою бобрами. І сам тато-бобер, хоча й одружився торік і має свою сім’ю, мешкає разом із великою бобрячою родиною поблизу річки Здвиж.

Неподалік живуть його сестри та інші родичі. Є тільки одна проблема: усім їм якось зранку в понеділок стало тісно. Татові молодші брати подорослішали, дід-бобер погладшав, баба-бобриха купила собі нову швейну машинку, Мартуся за ніч виросла, мама-бобриха завагітніла, і татові-бобру врешті довелося спати на підлозі. У малесенькій нірці за книжковою шафою стало так тісно, що коли тато-бобер розкладав свою ранкову газету, мамі-бобрисі ніде було стати за його спиною, щоб почитати новини.

Тож одного дня, коли Барбара Борисівна повідомила радісну звістку, Борис Борисович зрозумів, що справа невідкладна: треба переїжджати.

Бобренки спакували свої невеличкі статки (кілька книжок, татів посібник «Збудуй сам», мамине креслярське приладдя та Мартусине розкладне ліжечко), розпрощалися з рештою родини й подибали шукати придатну для життя річечку.

Ось ви думаєте, що це так просто, бо ж он скільки навколо річок, правда? Насправді знайти житло порядним бобрам ой як непросто. Особливо з малою дитиною на лапах. Особливо коли тато мусить нести дитяче ліжечко, а мамі не можна підіймати важкого. А Мартуся ще зовсім погано ходить по сухому. Та й усім Бобренкам було б устократ легше плавати, ніж іти лісом у пошуках гарної річки — не надто глибокої, тихої, і щоб навколо росли верби й тополі. І щоб подалі від людей. І щоб сусіди були чемні й несварливі. Ох, як же то складно знайти добру річку для життя!

Дорогою трапилася їм велика болотяна черепаха, яка мирно засмагала на сонечку.

— Бобрий день вам, пані Болотяна Черепахо! — привіталися разом Барбара Борисівна й Борис Борисович. — А скажіть, чи є тут поблизу якась безбобряна тиха вода?

Черепаха повільно розплющила очі, повернула голову, уважно роздивилася подорожніх і сказала:

— Чом нема, є.

— Ох, як бобре! — зраділи Бобренки. — А чи ростуть біля тієї води високі й широкі верби й тополі?

Черепаха зробила те саме, що й перед цим, і спокійно відповіла:

— Чом не ростуть, ростуть.

— Ох, як бобре! — ще дужче втішилися Бобренки. — А чи далеко звідти… не при бобрах сказано… люди?

Черепаха озирнулася, почухала лапою панцир і зовсім тихо відказала:

— Чом це далеко, недалеко. Це людське озеро.

І сховала голову в панцир.

Бобренки ніколи в житті не бачили живої людини. Хіба що дід-бобер переказував, що його дід розповідав, що в того прадіда прадід знав одного старого бобра, який загинув від рук людини. Відтоді всім бобрам було наказано триматися від людських осель подалі. А якщо хто бачив велику двоногу істоту без шерсті, то мав голосно бити хвостом об воду та щодуху тікати.

Пригадавши застереження старих і мудрих бобрів, Бобренки тихесенько почвалали далі.

Насувалася ніч, мама-бобриха вмостилася з Мартусею під молодою вільхою, а тато-бобер заходився вивчати старезну, ще дідівську бобрячу мапу з нанесеними на ній тонесенькими синіми лініями та плямками. Він знав, що пошук нового житла й доброї для бобрів води міг затягнутися на довгі місяці. Біда в тім, що довгих місяців у них не було. Скоро мамі-бобрисі стане все важче пересуватися, та й Мартуся не витримає довгої подорожі. Отак у тяжких думах над мапою тато-бобер і заснув.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.8 / 5. Оцінили: 6

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Боброго ранку”
Ольга Купріян
Видавництво: “Ранок”
м. Харків, 2019 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: