Боягузик Василько

Васильків батько був ковалем.

Він працював у кузні. Він там робив підкови, молотки і сокири.

І він щодня їздив до кузні на своєму коні.

У нього був, нівроку, гарний чорний коник.

Він запрягав його до воза й рушав.

А ввечері він повертався.

А син його, шестирічний хлопчик Василько, любив трохи покататися.

Батько, наприклад, приїжджає додому, злізає з воза, а Василько туди миттю влізає і їде до самого лісу.

Батько, звичайно, йому не дозволяв цього робити.

І кінь теж не дуже дозволяв. Коли Василько влізав на воза, кінь дивився на нього скоса. І хвостом махав — мовляв, злізай, хлопчику, з мого воза. Але Василько періщив коня лозиною, і тоді йому було трохи боляче, й він тихенько біг. Якось увечері батько повернувся додому. Василько виліз на воза, стьобнув коника лозиною і виїхав з двору.

В нього був сьогодні бойовий настрій — йому хотілося кататися якнайдовше.

Ото він їде через лісок і періщить свого чорного коника, аби той біг швидше.

Зненацька, знаєте,  хтось як шмагне Василька по спині!

Василько аж підстрибнув однесподіванки. Він подумав, що це батько його наздогнав і хльоснув лозиною,— нащо без дозволу поїхав.

Василько обернувся. Бачить — нікого немає.

Тоді він знову стьобнув коня. Але тут, удруге, хтось як шмагне його по спині!

Василько знову обернувся. Ні, бачить, нікого нема. Що за чудасія?

Василько думає:

«Ой, хто ж це мене б’є, якщо нікого навколо немає!»

А треба вам сказати, що коли Василько їхав через ліс, у колесо потрапила велика гілка з дерева. Вона міцно зачепилася за колесо. І як тільки колесо крутнеться, гілка, звісно, ляскає Василька по спині.
А Василько цього не бачить. Бо вже темно. І, до того ж, він трішки злякався. І не захотів по боках роздивлятися.

Ось гілка вдарила Василька втретє, і він ще більше злякався.

Він думає:

«Ой, а може це мене кінь б’є. Може, він якось мордою схопив лозину і теж мене в свою чергу стьобає».

Тут він трохи навіть відсунувся від коня.

Тільки він відсунувся, а гілка хлясь Василька — і вже не по спині, а по потилиці.

Василь кинув віжки і як закричить од страху.

Кінь же, розумник, повернув назад і помчав щодуху додому.

А колесо як закрутиться ще швидше. А гілка як почне лупцювати Василька ще частіше.

Тут, знаєте, не тільки’маленький, а й дорослий може злякатися.

Ото кінь скаче. А Василько лежить на возі і репетує на весь голос. А гілка його лупцює — то по спині, то по ногах, то по потилиці.

Василько верещить:

— Ой, тату! Ой, мамо! Мене кінь б’є!

Аж тут кінь уже чвалом під’їхав до дому й зупинився посеред двору.

Василько лежить на возі й злізти боїться. Лежить, знаєте, і їсти не хоче.

Надійшов батько і почав розпрягати коня. Лише тоді Василько сповз з воза. І тут він помітив у колесі гілку, яка його била.

Василько відчепив гілку од колеса і хотів цією гілкою вдарити коня.

Але батько сказав:

— Облиш свою погану звичку бити коня. Він розумніший за тебе і сам добре знає, що йому слід робити.

Тоді Василько, чухаючи спину, зайшов до хати і ліг спати. А вночі йому приснився сон, ніби приходить до нього кінь і каже:

— Ну що, боягузику, покатався?
Вранці Василько прокинувся і пішов на річку ловити рибок.