TOU

Болячка

Польські народні казки

Один король був такий нещасливий, що не міг викохати жодної дитини: всі його діти вмирали ще немовлятами. Нарешті народилося в нього один за одним двоє синів. Їм минуло по кілька років, і вони вже мали своїх вихователів. Але молодший вчився куди краще й старанніше, ніж старший.

Якось прийшов до палацу жебрак просити милостиню. А то був чаклун.

Король звелів дати йому грошей – жебрак не схотів узяти. Звелів король дати хліба – теж не бере. Тоді король сам вийшов до жебрака й питає, чого йому треба.

– В тебе є двоє синів. Віддай мені одного, як не хочеш, щоб смерть забрала обох,– каже жебрак.

Переказав король вимогу жебрака королеві, а та йому:

– Ми вже стількох дітей поховали: невже втратимо й цих двох? Краще віддамо одного.

Нічого не вдієш, король згодився – хай жебрак бере одного з двох королевичів. Жебрак дозволив, щоб король залишив собі того сина, який йому наймиліший. Король віддав молодшого.

Тільки-но вийшли з міста й посідали відпочити, жебрак питає королевича:

– Як ти гадаєш, чи далеко ми відійшли від палацу твого батька?

– Здається мені, що з півмилі,– мовив королевич.

А старий сміється:

– Еге! Вже миль із дванадцять!

Нарешті він привів королевича до замку в дрімучому лісі, де ніхто не жив, і сказав йому:

– Бачиш оцей стіл? Схопиш його за ріжок – матимеш усе, що тільки забажаєш з їжі та питва. Я піду на рік мандрувати. Ти без мене мусиш щодня підмітати всі покої. Ось тобі ключі від замку – тільки двох крайніх покоїв не відмикай.

Королевич самотою прожив у замку цілий рік. Учився, читав книжки й писав. І щодня підмітав усі покої.

За рік чаклун повернувся, саме коли королевич обідав.

– Як ся маєш? Подобається тобі тут? – спитав старий.

– Подобається. В мене все є,– каже королевич.

– Ну, то я піду ще на рік мандрувати. А ти не забувай усі покої підмітати щодня. Тільки гляди ж – не відчиняй отих двох.

І чаклун знову подався світ за очі.

Королевич прожив сам один ще цілий рік. Аж ось чаклун повернувся й знову спитав, чи добре йому тут.

Королевич заприсягся, що має все, чого душа забажає, бо справді на столі з’являлося все, ледве він брався за ріжок.

Чаклун пішов у світ знову.

І тут королевич, який за два роки порозумнішав, став думати:

«Чого ж це дід не дає мені відмикати ті два покої?»

Наважився й відімкнув один покій – а там повно книжок. Розгорнув він одну книжку, розгорнув другу, третю – цікаво! Заглибився в читання й геть забув, що треба підмести покої.

Потім відчинив другий покій – а там іще більше книжок; були між ними й чаклунські.

Королевич перечитав їх усі і в кінці однієї книжки вичитав, що в замку є льох, де замкнено троє коней.

Він заходився шукати скрізь. Нарешті побачив у підземеллі залізні двері й зараз же їх відімкнув. Там у стайні стояло троє коней – геть чисто всі в гною, тільки голови та спини було видко.

Королевич узяв лопату й вила і став відгортати гній. Вичистив стайню, знайшов відро й приніс води.

Аж тут один з коней заговорив до нього людською мовою:

– Дякуємо тобі за добро, яке ти нам зробив. Але тобі буде дуже погано, коли ти нас не послухаєш. Як чаклун повернеться та дізнається, що ти зробив–уб’є тебе спересердя. Отож, ледве він зайде до замку й спитає: «Як ся маєш?»–кажи йому: «Добре, дідусю!» –а сам щодуху тікай у двір. Там ударишся об землю й миттю обернешся на птаха шуліку. Тоді лети в світ.

Так і сталося. Але чаклун обернувся на великого яструба й погнався за шулікою.

Шуліка долетів до замку, де біля відчиненого вікна сиділа молода королівна, став красенем-голубом і влетів до її кімнати. Щосили вдарився об підлогу й знов обернувся на вродливого юнака. Королівна глянула й дуже здивувалася. Королевич розповів їй усе, як було.

– От зараз,– каже,– чаклун стане жебраком і прийде до вас, ясна королівно, просити милостиню. Тут він мене й схопить. Але я обернуся зернятком. Прошу вас, ясна королівно, вкиньте мене в миску з крупою й висипте ту крупу на землю. Чаклун відразу же стане півнем і почне хутко клювати крупу, а я скочу вам па палець – обернуся перснем. Ось так і врятуюся, з вашої ласки.

І справді – дивиться королівна – до неї йде жебрак просити милостиню. Королівна присунула до нього миску з крупою, він ураз обернувся па півня й почав жадібно клювати.

Королівна нахилилася, одне зернятко скочило їй на палець і стало перснем.

А півень виїв усю крупу та як закричить: «Нема! Нема! Не спіймав!»

Глянула на нього королівна та й каже:

– Гидка ти потворо! Бодай тебе пси на шматки роздерли.

І зараз же перстень обернувся на пса й роздер чаклуна на шматки. А пес тієї ж миті перетворився на гарного юнака. Хотіла королівна його в себе затримати, але він сказав, що йому треба рушати в далеку подорож. Подякував і повернувся до замку в лісі, де троє коней стояли в підземній стайні, знов завалені гноєм по самісінькі вуха.

Повикидав королевич гній, нагодував коней, напоїв, і зробились вони такі гарні та баскі, що й словом не сказати!

– Он там у саду стоять дві закриті діжки. Йди, хлопче, змий собі в більшій чуприну – вона стане золота. А в меншій умочи палець правої руки, і він теж блищатиме, як золото,– каже середульший кінь

Зробив усе це королевич, і чуприна його справді стала золота, а палець на правій руці заблищав, як золото.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.4 / 5. Оцінили: 7

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Польські народні казки”
Упорядник – М. Пригара
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1980 р.

2 коментарі
  • Софія
    17.04.2022 00:04

    Дуже класна казка, я щойно читала дітям на ніч, і вони заснули а я далі читала до самого кінця

    0
    0
  • Назар
    04.11.2022 15:55

    Слава Україні.Путін ***

    0
    0
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: