Бонго

Всіх звірів у цирку якось звуть. Ведмежаті дали ім’я Бонго — так називали в цирковому оркестрі маленькі вуркотливі барабанчики, що звучали тільки в найцікавіші моменти вистави.

Отже — Бонго був цирковий ведмедик, гарненький і моторний. Сказати точніше — дуже симпатичний, найснмпатичніший із усіх ведмежат, що будь-коли виступали на цирковій арені. До того ж Бонго був зіркою вистави, бо номер в нього був найскладніший і найцікавіший.

Малі й великі барабани хором торохтіли: тр-р-рам! І на всю міць своїх мідних горлянок ревли сурми — то був сигнал для Бонго. Всі прожектори сяйливими пальцями вказували на край циркового намету — і раптом там з’являлося ведмежа!
Бонго викочувався на блискучому одноколісному велосипеді, що світився кожною спицею в морі світла. Так починався цей виступ.

Чого тільки не робив маленький артист! Він показував фокуси і вправно гойдався на найвищій з трапецій. Бонго ходив по канату знизу вгору так легко, як ми з вами ходимо по сходах. Він здіймався по косо натягнутому канату вище й вище — аж до вершечка циркового шатра. І коли відважний артист опинявся так високо, що декому з глядачів паморо- чилося в голові, тоді він сідав на блискучий одноколісний велосипед і скочувався по канату вниз.

— Ура, Бонго! — гукали глядачі.

— Так, він найкращий з артистів — зірка всієї вистави!

І справді, Бонго був королем цирку, господарем циркової арени.

Та зрештою виступ закінчувався, і ведмедик зникав із прожекторного сяйва. Глядачі вже не бачили ведмежати, а воно не чуло їхніх оплесків. І тоді довкола шиї Бонго защіплювався залізний нашийник. Малого артиста вели до клітки.

Зловісно бряжчав залізний ланцюг, сталеві двері зачинялися, і їх замикали великим ключем. Славетний Бонго, зірка цирку, ставав звичайнісіньким ведмежам, що сидить, бідолашне, у клітці.

Бідний, бідний Бонго! Його, звичайно, добре доглядали, та хіба у цьому щастя?!

Годували Бонго, провідного актора, лише найліпшими, найдобірнішими ведмежими стравами. Він мав власний посуд. У нього завжди була свіжа вода для пиття. Його купали й чесали, пестили і стригли, одне слово — ведмедик завжди був як лялечка.

Але що йому з того, коли він жив у клітці, як раб! Бонго був увесь час сам-самісінький, не маючи ні друга, ані товариша. І ні з ким було йому погратись-побавитись, і навіть не було на кого подивитися. Тож не дивно, що ведмедик дуже сумував у своїй самотині. І часом, коли він дрімав, заплющивши очі, в його пам’яті виринала невиразна згадка про рідні дрімучі ліси, а голоси пущі кликали його:

— Бонго, Бонго, агов, Бонго!

Він чув їх у гудках паровоза, коли цирк переїжджав з одного міста до іншого. Чув їх він і в стукоті вагонних коліс. Голоси ті лунали гучніше й гучніше.

Щоразу, коли цирк виступав у новому місті, малий артист виконував свій номер наче в щасливому сні — ведмедикові подобалося, що всі захоплюються ним і аплодують його спритності. А згодом, коли його саджали назад до клітки, він знову снив — дедалі частіше снив про волю.
А голос пущі раз по раз кликав його:

— Бонго-о!

І от одного дня голос той зайшов ведмедикові просто в душу. Це було під час чергового переїзду. Бонго більше не міг лежати спокійно — він схопився й почав тупцяти кліткою. Він ходив і ходив, зазираючи в усі закутки маленької своєї тюрми, що розхитувалась на ходу поїзда.

Нарешті Бонго наважився й, підступивши до дверей, обережно посмикав засув. Посмикав раз, потім удруге, вже сміливіше. Раптом двері, замкнені абияк, відчинилися! І Бонго несподівано опинився віч-на-віч з ніколи не баченим широким світом: «Великим Світом, Що За Дверима» — ось так він називав його у мріях.

Поїзд повільно їхав по насипу. Бонго миттю скочив на свій маленький велосипедик з одним колесом, вистрибнув з вагона і, крутячи педалями, помчав униз із насипу.

Позаду гудів паровоз, цокотіли вагони. Але за хвилину поїзд зник із очей. Бонго опинився на волі!

Він неквапно поїхав до лісу. Все було як у давній мрії, як у сто раз бачених снах. І все ж таки Бонго роздивлявся навколо з неабияким здивуванням: адже це вперше в своєму житті він уздрів широкий світ! Ну хіба ж він уявляв собі, сидячи в клітці, що можуть бути такі високі дерева — вищі за цирковий намет. А квіти — в тисячу разів красивіші і яскравіші за надувні кульки. Свіже повітря пахло краще, ніж смажена кукурудза або фісташки—не зрівняти! Ліс виявився дивовижно гарним.

— О, тут мені подобається, — сказав Бонго.

Настрій у ведмежати був пречудовий. Йому хотілося бігати і стрибати —в цирку він не міг цього робити вільно, хоч, як усі малята, тільки і мріяв поперекидатися на моріжку, пирхаючи й муркочучи з насолоди.

Бонго зупинився під деревом і уважно його оглянув. Немає нічого дивного, що йому закортіло видряпатися на гілку.

Бідолашний Бонго — досі він ніколи не бачив дерев, окрім тих, які можна було вгледіти крізь вагонне вікно при переїздах.

Неважко здогадатися, що сталося, коли Бонго поліз на дерево: він зірвався і — гуп! — упав на сипну. Кілька хвилин ведмедик лежав голічерева, озираючи недосяжні гілки. «Га¬разд! — сказав він зрештою сам до себе; в цирку він звик обговорювати усі справи з самим собою. — Доведеться трохи повправлятися».

Сторінки: 1 2 3 4