Борошняні немовлята

Файн Енн

1.
Пан Картрайт погойдав туди-сюди ногами і підніс свій голос над хвилями невдоволеного бубоніння.

— Не біда, 4-В, якщо ви не можете присвятити час цьому питанню зараз, — звернувся він до свого нового класу, — я з радістю ще раз вам усе поясню на перерві.

Дехто таки спробував опанувати себе. Кілька учнів повитягали ручки з ротів. Двійко хлопців, що спостерігали, як двірник нумерує сміттєві баки великими білими цифрами, змогли врешті відірвати погляди від цієї захопливої картини. Та загалом реакція на слова вчителя була досить жалюгідною. Складалося враження, що половина учнів забула свої мізки вдома, а решті й забувати було нічого.

Цьогорічний 4-В клас. ( Шкільна освіта у Великобританії поділяється на початкову (приблизно з 5 до 11 років) та середню (приблизно з 11 до 16 років). Тут ідеться про учнів четвертого класу середньої школи, яким десь по 14 років)  Оце братія! Пан Картрайт уже знав більшість із них — «похнюп» і «поганців» — тих, чию безнадійність протягом останніх кількох років обговорювали в учительській найбурхливіше і найчастіше. Усі більш-менш нормальні (їх називали «парубчиськами») діставалися пану Кінгу чи пану Гендерсону. А доктор Фелтом завжди відбирав собі всіх «розумників». Досі ніхто не з’являвся в 4-В класі просто так.

Єдиний новенький цього року — як там його, Мартін Саймон? — тихо сидів за останньою партою і читав. Пан Картрайт аж звеселів. Це вже непоганий початок. Бодай один з них уміє читати. Вочевидь, протягом його кар’єри бували й гірші класи.

— Жвавіше, жвавіше, — звернувся він до учнів. — Ми ж не можемо вирішувати цілісінький день. Я востаннє перерахую варіанти, а потім ви мусите проголосувати. Ти можеш і далі жувати свій бюлетень, Джордже Сполдер, але іншого ти не отримаєш. А зараз увага, слухайте всі!

Розвернувшись на своїй здоровенній задній частині, він постукав по дошці, на якій п’ять хвилин тому крейдою написав усі варіанти, що доктор Фелтом запропонував для проекту 4-В на шкільному конкурсі наукових досліджень:

текстиль;

харчування;

домашнє господарство;

розвиток дитини;

дослідження споживацького попиту.

Учитель вкотре перерахував їх уголос — спеціально для тих, у кого були труднощі з читанням.

Хвиля невдоволеного бурчання накрила клас. Вона заглушила і метушню, і перешіптування, і човгання ніг, і рипіння стільців, на яких безстрашно гойдалися учні.

— Пане, це несправедливо.

— Нудота!

— Та яка ж це наука? Маячня якась.

— Я тут половини навіть не розумію.

Щоб догодити Рассові Моулду, пан Картрайт ще раз перечитав уголос усі варіанти, цього разу перекладаючи їх зрозумілою мовою:

шиття;

їжа;

домоведення;

немовлята і все таке;

ощадливість.

Pacс Моулд тепер здавався ще більш спантеличеним:

— Димоведення? Що таке димоведення?

Пан Картрайт вирішив не звертати на нього уваги.

— Заради Бога, 4-В, — сказав він, — зосередьтеся. Я знаю, що в більшості з вас курячий розум, але хоч одна із запропонованих тем мусить вас зацікавити сильніше за решту. Хай що це буде, перепишіть назву у свій бюлетень. І, будь ласка, постарайтеся написати літери в більш-менш правильному порядку, бо інакше я не зможу прочитати. Особливо це стосується тебе, Рассе Моулд! Я вже йду збирати ваші відповіді.

Ще одна бунтівна хвиля линула йому назустріч.

— Повна дурня!

— Він з нас просто знущається…

— Шиття! Домоведення!

— Перепрошую. Підходьте до нашого чотирнадцятого столика на конкурсі наукових досліджень, щоб подивитися на чудово пришиті ґудзички.

— Ага, вмерти можна з цікавості.

— Ви точно ще ніколи не бачили так класно пришитих ґудзиків!

— Навіщо робити те, що може зробити будь-хто?

— Димоведення!

Найчіткіше загальне невдоволення висловив Саджид Махмуд:

— Так нечесно. Це ж не справжній науковий проект. Аніскілечки. Чому нам не можна робити кремові вибухівки?

Раптом клас ніби зірвався з ланцюга.

— Так! Ми вже таке робили, було бомбезно!

— Крута ідейка!

— Ага, брат Гупера мало що не обсмалив собі руку.

— А Чоп спалив брову!

— Вона відросла, але іншої форми.

Рік Тулліс так перегнувся через парту, що здавалося, він от-от втратить рівновагу й упаде.

— Пане, або можна робити мило!

— Так! Мильна фабрика!

— Фуллер побився об заклад і з’їв гігантський шматок мила!

— Воно з нього верталося вісім разів!

— Ото була сміхота!

— Бачили б ви його обличчя. Блідий, як личинка!

Цю ідею одразу підхопив Філіп Брустер і крикнув на весь клас:

— Так! Личинки!

— Личинкова ферма!

— Точно! Чому ми не можемо розводити личинок?

— Ми їх розводили минулого року. І позаминулого теж!

— Моя мама не могла навіть дивитися на них! Казала, що це гидко.

— А відповідальним за личинок призначили забіяку Флетчера.

— Під кінець він їх майже видресирував.

Пан Картрайт похитав головою. Він не любив убивати ентузіазм, тим паче коли це стосувалося навчання. Але факт залишається фактом, особливо у школі.

— Перепрошую, Саджиде, можна запитати дещо особисте? Чи склав ти іспит з фізики наприкінці минулого триместру?( У великобританській середній школі навчальний рік зазвичай ділиться на три частини (триместри), кожна з яких триває приблизно по три місяці)

Саджид відразу намурмосився.

— Ні, пане, не склав.

— А ти, Ріку, склав іспит з хімії?

Рік Тулліс розсміявся. А з ним — усі ті, хто минулого року вивчали з Ріком Туллісом хімію.

Пан Картрайт повернувся до Філіпа, чиї очі все ще горіли від думки про личинкову ферму.

— Філіпе, а як у тебе справи з біологією?

Філіп одразу скис.

— Я вирішив узагалі не приходити на іспит. Нащо?

Пан Картрайт зітхнув.

— Ну от, 4-В, ви вже й самі бачите загальну картину. Мої побоювання справдилися, ніхто не потрапив у цей клас просто так.

Несподівано для всіх з останньої парти вперше озвався новачок, Мартін Саймон.

— Думаю, пане, що я тут опинився помилково.

Пан Картрайт саме набирав обертів, а тому проігнорував слова хлопця.

— Ось саме тому, на превеликий жаль, ваш клас не може робити кремові вибухівки. Не в змозі покластися на ваші знання і рівень відповідальності, доктор Фелтом довірив вам лише приємні, безпечні та прості проекти. А кремові вибухівки дістануться тим, хто склав іспит з фізики наприкінці минулого триместру.

Він окинув поглядом клас: вісімнадцятеро хлопців сиділи понуро, і лиш один виявляв певне зацікавлення.

— Хоча б хтось тут склав іспит з фізики?

Новачок підняв руку. Решта немов закам’яніла. Оскільки Мартіна Саймона учні не бачили, бо той сидів за останньою партою, пан Картрайт вирішив не дозволяти одній піднятій руці псувати весь драматизм ситуації.

— А хімію? Хімію хтось склав?

Рука Мартіна Саймона знову вистрілила в повітря, але пан Картрайт її й тепер не зауважив. У класі панувала тиша.

— До побачення, мильна фабрико, — сказав пан Картрайт. — А як у нас справи з біологією? Може, комусь вона вдалася?

Рука Мартіна Саймона знову хитнулася одинокою тростиною в болоті академічних надій 4-В. Уже втретє пан Картрайт вдав, що нічого не помічає.

— Отже, — категорично констатував він, — ніяких личинок.

Учитель розвів своїми величезними забрудненими крейдою руками.

— Тільки не кажіть, що вас не попереджали, — сказав він. — Я щодня заварюю каву в учительській. І в мене є вуха. Пан Спенсер, пан Гарріс, пан Дюпаск, пані Арнотт — усі вони повторювали: «Ми не раз їх попереджали: якщо не працюватимуть, то опиняться в 4-В класі». І ось ви всі тут.

— Ми ж не винні, що безголові, — спробував заперечити Джордж Сполдер.

— Якби річ була у вашій тупості, то держава виплачувала б вам щомісячну соціальну допомогу, — різко відповів пан Картрайт.

— То чому ж ми всі тут опинилися?

Пан Картрайт узявся пояснювати по-біблійному:

— Ви жнете те, що посіяли. До речі, про розсіяність. Продовжмо те, що розпочали, і проголосуймо врешті-решт. Що вибираєте? Текстиль, харчування, домашнє господарство, розвиток дитини чи дослідження споживацького попиту?

— Я не збираюся голосувати за жодну з цих нісенітниць, — сказав Ґвин Філліпс. — Усі теми якісь дурнуваті.

Пан Картрайт промовчав, бо й сам глибоко в душі поділяв цю думку. Але потім Джордж Сполдер додав:

— Дівчачі штучки — ось що це таке!

Пан Картрайт відчув, що мусить розставити всі крапки над «і»:

— Не дуріть себе. Поки ви тут протираєте штани, дівчата по всій країні виробляють мило, вирощують личинок і підривають кремові вибухівки. Вони вчать хімію, біологію і фізику. Переможців не судять. А вони, на відміну від вас, склали свої іспити.

Несподівано для себе він відчув утому через усю цю метушню й почав швидко крокувати між рядами парт, підганяючи учнів:

— Ворушись нарешті, Робіне Фостер. Ріку, поквапся. Яка тобі взагалі різниця? Якщо вірити пані Арнотт, ти рідко з’являєшся на уроках. Дякую, Таріку. Ану подивіться всі на Таріка. Приклад, вартий наслідування! Він зробив свій вибір. Він заповнив бюлетень, можливо, не зовсім акуратно, але досить розбірливо, щоби прочитати. І ось він кидає свій бюлетень у коробку. Дякую, Таріку. Дякую тобі. І тобі дякую, Генрі. Нема потреби силою його туди запихати. Спасибі, Рассе. Спасибі. Дякую, Мартіне, я сподіваюся, ти будеш дуже задоволений ре…

Пан Картрайт замовк. Було очевидно, що новий учень його навіть не слухав. Коли тінь пана Картрайта впала на його парту, хлопець лише на хвильку витягнув вказівний палець з правого вуха, взяв свій акуратно заповнений бюлетень і кинув його в пластикову коробку. Ні на мить він не відвів погляду від своєї книжки.

Пан Картрайт був спантеличений. Він обережно витягнув пальці Мартіна Саймона з його вух і запитав:

— Що ти робиш?

Тепер так само спантеличеним був і хлопець:

— Читаю, пане.

— Читаєш? Що читаєш?

— Бодлера. (Шарль Бодлер — французький поет середини XIX століття)

Пан Картрайт аж очі вирячив від подиву.

— Бодлера?

Він обвів поглядом клас, плекаючи іскорку надії на те, що більше ніхто з учнів не чув їхнього діалогу. Аякже! Усі сиділи, нагостривши вуха.

— Французькою чи англійською? — запитав пан Картрайт, намагаючись послабити напругу жартом.

Мартін Саймон зашарівся.

Пан Картрайт перевернув книжку, що лежала на парті.

— Французькою!

— Вибачте, — автоматично сказав Мартін Саймон.

Пан Картрайт зітхнув.

— Ти теж мені вибач, хлопче, ти теж мені вибач.

Запала тиша. Потім пан Картрайт сказав:

— Ну? Чого ти чекаєш? Хапай свого рюкзака і геть звідси!

Мартін Саймон здивовано глянув угору.

— Куди, пане?

— Та будь-куди. Думаю, такий хлопчина, як ти, може сам вибирати. Ти можеш піти в клас пана Кінга або пана Гендерсона. Я впевнений, що обидва вони будуть щасливі взяти тебе до себе.

— Але чому?

Пан Картрайт по-панібратськи вмостив свою величезну дупу на парту Мартіна Саймона. Такий метикуватий хлопчина, подумав учитель, а поводиться щось не надто тямущо.

— Зрозумій, — сказав він хлопчику, — ти не можеш тут залишитися. Бодай тому, що вмієш читати. Будеш у цьому класі білою вороною. Є й інша проблемка. Ти читаєш французькою.

Учитель повернувся до класу й обвів кабінет широким жестом, ніби хотів залучити до розмови й інших учнів.

— Думаю, в цьому класі ми будемо приділяти чимало уваги мовному питанню, — пояснив він. — Я, наприклад, частенько можу наговорити зайвого. Також тут є нагода почути багатобарвну місцеву говірку нашого мікрорайону. А ще подейкують, буцімто Тарік уміє лаятися трьома різними діалектами. Проте французькою тут не говорить ніхто.

Учитель зісковзнув з парти.

— Ні, боюся, тобі доведеться піти.

Раптом його осяяло.

— Оскільки ти склав усі іспити з природничих наук, то можеш навіть спробувати піти в клас доктора Фелтома. Він, напевно, не буде проти.

Здавалося, Мартін Саймон нарешті зрозумів, про що йдеться. Звівшись на ноги, він почав закидати свої нехитрі пожитки назад у рюкзак.

Пан Картрайт помітив легкий вираз жалю на обличчі хлопця.

— Мені теж шкода, хлопче, — сказав він, — але повір, це на краще. Тобі тут не місце. Сталася якась помилка.

Мартін Саймон кивнув.

— Запитай в адміністрації, — порадив пан Картрайт, проводжаючи його до дверей. — Скажи їм, що вони щось переплутали і ти не можеш сюди повернутися. Я не хочу, щоб ти був у моєму класі. Тобі тут не місце.

Він провів поглядом Мартіна Саймона, що пішов геть довгим зеленим коридором.

— До побачення, хлопче! — з тугою крикнув учитель навздогін. — Нехай тобі щастить!

Він зачинив двері та зі сталевою рішучістю обернувся до решти класу.

— На чому ми зупинилися? — спитав пан Картрайт. — Саджиде, облиш ти той шарф. Луїсе Перейра, ти що, вирішив перекусити? Негайно виплюнь усе в смітник. Дивіться, скільки часу ми змарнували. Попереджаю вас, я покінчу з цим до дзвоника.

Можливо, якби це був інший клас, то він справді впорався б. Але оскільки двоє членів лічильної комісії не дружили з математикою, а учні ще й постійно критикували всі можливі способи підрахунку голосів («Пане, не рахуйте голос Ріка, він же постійно прогулює!»), часу зробити все як слід забракло. Вони ще не встигли перерахувати голоси втретє, а Робін Фостер і Вейн Дрісколл уже втупилися в учителя поглядами, піднявши уявні секундоміри й округливши свої губи навколо уявних свистків.

Вже от-от мав настати той блаженний час…

Пан Картрайт зсунув своє об’ємне тіло зі стола і став на ноги. Недарма позаочі його називали Старим Бецманом.

— Замовкніть! — загорланив він, розтинаючи всі шари галасу за раз. — Усе! Я вже ситий по горло! Зараз буде дзвоник, тому ми, хай там що, маємо покласти край цій справі. Я вас попереджаю, 4-В, перший хлопець, який видасть у цьому класі будь-який звук — навіть найтихіший — буде змушений занурити свою руку в коробку і витягнути бюлетень. Що там буде написано — те і стане темою вашого проекту.

Раптом запала абсолютна тиша. Може, розумаками їх і не назвеш, але кожнісінький з учнів був достатньо кмітливим, щоб зрозуміти: дурне діло — бути винним перед рештою класу за три довжелезні тижні скніння над якимось проектом, створеним доктором Фелтомом задля доведення захопливості таких справ, як шиття, чи куховарство, чи домашнє господарство.

Здавалося, ніхто й дихнути не смів. Пан Картрайт навіть чув щебетання пташок за вікном.

Аж раптом, без попередження, чари розвіялися.

Двері в клас відчули на собі немилосердний удар ззовні. Ручка заскреготіла, дверні панелі затрусилися.

У клас зайшов незграбний парубчисько-велет.

Гостя зустріли шквалом захвату.

— О, дурило, здоров!

— Хто останній прийшов, той щигля знайшов!

— Сайм! Ми тобі притримали місце!

— О, ну нарешті ти нас знайшов, дурню набитий!

— Голова на плечах не тільки для краси, Саймоне Мартін!

Саймон Мартін… Мартін Саймон… Он воно що!

Пан Картрайт звично вмостився на столі. Ось і знайшлося пояснення. Усе так просто. Звичайнісінька канцелярська помилка.

Мартін Саймон… Саймон Мартін…

Він дозволив хвилі піднесення котитися класом ще протягом кількох секунд.

— Сайме, де це ти був?

— Трохи застряг, — з гордістю заявив новоприбулий. — У класі доктора Фелтома.

— У доктора Фелтома!

Покотилася ще одна хвиля реготу. Цього разу навіть пан Картрайт не зміг стримати усмішки, коли спробував уявити цього здоровенного, рославого шалапутника серед розумників з класу доктора Фелтома.

— Я їм, той-во, казав, що мені там не місце. Але хіба ж хто слухає? Та ніколи. Аж поки не з’явився той ботан і не врятував мою шкуру. І навіть тоді…

Пан Картрайт розумів: якщо дати Саймону можливість понити, то його вже не зупиниш, тому він, не зволікаючи, простягнув пластикову коробку з бюлетенями своєму новоспеченому учню.

— Витягни один бюлетень, — сказав учитель.

На обличчі Саймона Мартіна вираз незадоволення змінився виразом занепокоєння.

— Це ще нащо?

— Тягни бюлетень, — пан Картрайт вдався до наказового тону. — Зараз же.

Саймон Мартін занурив руку і витягнув бюлетень, на якому, як виявилося, відповідь була написана найакуратніше.

— Що там?

Кілька секунд хлопчина витріщався на аркуш паперу. Він нахмурив свої масивні брови-гусениці, намагаючись розібрати ідеальний почерк Мартіна Саймона.

— Рожв… розв… розветок ди-ти-ни, — прочитав він уголос, затинаючись.

— Розвиток.

Пан Картрайт зумів втиснути своє виправлення за мить до вибуху.

— Це що, про дітваків?

— Пане, ми не будемо возитися з малечею.

— Це дівчача справа! Серйозно!

— Я теперка взагалі перестану ходити на уроки. Ну, поки це все не закінчиться.

— Сайме, це все через тебе!

— При чому тут узагалі наука? Та нас просто надурили!

— Сайме, тягни ще раз!

Вмить пан Картрайт викинув уміст коробки в смітник. Бюлетені полетіли вниз — на пожовану їжу, яку раніше виплюнув Луїс Перейра.

Пан Картрайт почав гортати методичні вказівки до конкурсу наукових досліджень, які підготував доктор Фелтом. Ну що за кепський початок триместру! Чому той Фелтом не може робити так, як в інших школах, і приділяти увагу дивам науки лише останніми тижнями перед канікулами, коли на такі класи, як 4-В, вже ніхто не звертає уваги? Одвічна проблема, коли до справи беруться ентузіасти. Вони ніколи не зважають на слабкості інших.

Знайшовши врешті потрібну сторінку, пан Картрайт підвищив голос, немов от-от мав оголосити переможця премії «Оскар», і урочисто заявив:

— А експеримент, який доктор Фелтом вибрав для цієї теми, називається…

Учитель окинув поглядом клас. Він ще навіть нічого не сказав, а на нього вже дивилася ціла когорта незадоволених облич.

— Борошняні немовлята!

Відразу ж презирство учнів витіснилося повним нерозумінням.

— Пане?

— Борошняні немовлята чи порохняві немовлята?

— І те, і те — якісь дурниці.

— Що це взагалі таке?

— Хай що це таке, але з наукою воно явно ніяк не пов’язане.

Глибоко в душі пан Картрайт був з ними згоден. Він знову глянув на перелік. Можливо, це якась помилка? Ще один канцелярський недогляд?

Ні. Все правильно. Ось, написано чорним по білому.

Борошняні немовлята.

Саме так.

Пан Картрайт шпурнув інструкцію доктора Фелтома на стіл. Хай там що це означає, але зараз не час розбиратися. Вейн Дрісколл уже несамовито роздував щоки, готовий свистіти, і шалено розмахував своїм уявним секундоміром.

І тут, хто б сумнівався, продзвенів дзвоник.

Лишався ще один нетривалий ритуал — і цей урок нарешті закінчиться. Хто ж сьогодні буде першим?

Білл Сіммонс.

— Перепрошую, Білле Сіммонс, хіба хтось сказав, що урок закінчився? Сядь на місце, будь ласка.

— Але, пане, дзвінок же продзвенів!

— Дзвінок лунає для мене, Білле, а не для тебе.

Однак сьогодні він був не в гуморі. Ні, не сьогодні. Щоб здихатися їх хоч трішечки швидше, він навіть удав, що не помітив, як Pacс Моулд підняв свій зад на десять дюймів  [Дюйм — одиниця вимірювання довжини. 1 дюйм 2,54 см, тож 10 дюймів — це близько 25 см] над стільцем, приготувавшись кулею вилетіти з класу.

— Гаразд, 4-В, геть звідси.

Пан Картрайт поринув у роздуми, а тим часом безладна юрба учнів стрімголов кинулася до дверей.

Борошняні немовлята… Що за нісенітниця?

2
Саймон Мартін розкинувся на всіх трьох стільцях, які стояли перед дверима в учительську. Його сюди відправили за порушення шкільної дисципліни під час лінійки. Хлопець побув тут лише чотири хвилини, але вже помирав з нудьги. Він хотів був посвистіти (через що йому прочитала мораль пані Арнотт, коли заходила в учительську). Він пробував вистукувати мелодії ногами (через що йому прочитав мораль пан Гендерсон, коли виходив з учительської). Він навіть намагався перевірити, скільки різноманітних поцокувань можна видати язиком (через що йому прочитав мораль пан Спенсер, коли проходив повз).

Вони просто не залишили йому вибору.

Невже вони думають, що хлопчина зможе просидіти тут цілісінький день без діла?

Коли з кабінету вийшов ще один учитель, Сайм вирішив ризикнути.

Наступним учительську полишив пан Дюпаск. Коли за ним хитнулися двері, Саймон Мартін нишком відсунув одну зі своїх величезних ніг на декілька дюймів назад і п’яткою притримав двері, не давши їм зачинитися повністю.

Учителі самі в усьому винні. Якщо вони не хотіли, щоб учень, до якого абсолютно незаслужено придерлися на лінійці, так знудився, що врешті вирішив підслуховувати їхню розмову, то треба було залишити його у спокої, коли він тихесенько собі свистів, вистукував мелодії чи цокав язиком.

Саймон зручно вмостився і нашорошив вуха. Ба більше, коли він повертав голову праворуч, ніби розглядаючи щось у коридорі, то міг побачити боковим зором малесеньку частину учительської. Там саме здіймав бучу Старий Бецман, вкотре влаштовуючи галас на порожньому місці.

— Я просто не можу в це повірити! — репетував пан Картрайт. — Я не вірю власним вухам. Ви серйозно намагаєтеся мене переконати, що цей ваш розвивальний проектик — всього-на-всього шість фунтів[Фунт — одиниця вимірювання маси. 1 фунт 0,45 кг] звичайнісінького білого борошна, напханого в мішковину? І ви збираєтеся дати по такій забавці кожному телепню в моєму класі?

— Не дати, Еріку, а позичити.

— Дати. Позичити, — у щілинці блимнули руки пана Картрайта, які він у відчаї підняв угору. — Для мого зборища соціопатів це суті справи не міняє. Жоднісінький учень з 4-В не зможе подбати навіть про камінь, не розтрощивши його. Марно чекати іншої долі для шестифунтових мішків з борошном!

Крізь щілину Саймон побачив смужку стривоженого обличчя доктора Фелтома.

— Не шестифунтових, Еріку, а трикілограмових. Спробуйте подати учням приклад і думайте в грамах.

Саймон почув, як пан Картрайт огризнувся:

— Спасибі, та я думатиму так, як мені хочеться! Чесно кажучи, я вважаю, що ви тут усі з глузду з’їхали. До вашого відома, зараз у 4-В дев’ятнадцятеро хлопців. Дев’ятнадцять помножити на шість буде сто двадцять три!

— Сто чотирнадцять, — виправив доктор Фелтом, не втримавшись.

— Що?

Доктор Фелтом помилково сприйняв суміш роздратування й люті пана Картрайта за щире прагнення математичного просвітлення.

— Здається, ви ненароком помножили дев’ять на сім, — пояснив він. — Єдине раціональне пояснення цієї неточності.

Саймону стало нецікаво слухати, щойно зазвучала премудра мова цифр. Він уже майже відсунув ногу, щоб двері зачинилися повністю, аж тут у його поле зору знову потрапив пан Картрайт. Саймон почув, як його вчитель лементує:

— Сто з чимось, сто з тимось! Яка в біса різниця? Хай там як, це понад сто фунтів білого борошна, яке вибухне в мене у класі!

Зовсім поряд, у коридорі, обличчя Саймона Мартіна засяяло від захвату. Він усе правильно почув? Сто фунтів білого борошна? Вибух? Просто в класі? Оце так щастя! Заради такого він готовий і на уроки ходити. Готовий щоразу насилу запихати свої масивні коліна під куценькі парти. Заради цього він готовий навіть вислуховувати постійні докори вчителів і терпіти нудь уроків.

Сто фунтів борошна.

БАХ!!!!!

О, він уже це бачить. Ураган борошна! Цілі гори борошна! Цілісінькі хмарища! Клас, до колін засипаний борошном. Падатиме дощ з борошна. Борошно вилітатиме через вікна, а підлога в коридорі буде вкрита борошняними слідами.

Картина, що постала перед Саймоном, була такою спокусливою, такою білесенькою й ідеальною, просто чарівною. Хлопчина так далеко відлетів на крилах своєї уяви, що геть прослухав спробу доктора Фелтома пояснити суть експерименту своєму колезі.

— Еріку, ви все неправильно зрозуміли. Вибухати будуть кремові вибухівки, а не борошняні немовлята. Борошняні немовлята — це простий експеримент на тему стосунків між батьками та дітьми. Кожен хлопець бере борошняне немовля під цілковиту опіку на три тижні та мусить записувати в спеціальний щоденник усі свої проблеми й переживання. Результати можуть бути дуже несподівані. Ви навіть не уявляєте, скільки всього нового вони можуть дізнатися і про себе, і про батьківство. Експеримент справді вартий уваги. Почекайте — і самі переконаєтеся!

Саймон вловив лише кілька останніх слів: «Почекайте — і самі переконаєтеся!». Але його переконувати вже не було потрібно. БАХ!!! І хмарища пороху підіймаються над ненависним класом. Він знову почав літати у хмарах білосніжної благодаті та приземлився саме вчасно, щоб краєм вуха почути останні відчайдушні спроби пана Картрайта відмовитися від цього дивовижного й унікального дарунка Небес.

— Чому б їм не взяти участі в експериментах пана Гаєма?

Почувся ще один знервований голос.

— Еріку, і так справ по самі вуха! Стільки мороки з цим конкурсом наукових досліджень! Треба встановити похилу площину для вимірювання коефіцієнта тертя ковзання. Ще мусимо змайструвати макет будинку, щоб 4-Е зміг перевірити свою електронну сигналізацію. Вентилятор з терморезистором для Гаррісона існує поки що тільки на папері. А за схему електростанції для близнюків Г’юз я й не брався. І личинкову ферму вже пора підремонтувати, а то всі личинки розповзуться казна-куди.

Через щілину Саймон мигцем вловив постать пана Гаєма. Вчитель розвів руками.

— Вибачте, Еріку, та я змушений вам відмовити. Востаннє, коли я обшукував на виході Ріка Тулліса, то знайшов у нього в підштанках чотири свої викрутки. Чотири штуки! А цьому вашому Саджиду Махмуду досить лише зиркнути на рубанок — і його лезо відразу зсовується. Вибачте, Еріку, але ні.

Якби Саймон не так сердився на пана Картрайта через його намагання позбутися дарунка Небес, то він, можливо, помітив би, з якою гіркотою звучав голос учителя, і пожалів би його.

— Я вам цього не забуду, — повторював пан Картрайт. — Наступного разу, коли ви потрапите в халепу, я вам це пригадаю.

Голос прозвучав зовсім біля дверей, і Саймон обережно відсунув ногу.

— Сто двадцять чотири фунти борошна! У моєму класі! З цією братією! І жоден з вас не прийшов мені на порятунок. Жоднісінький. Я вам цього не забуду. Ні, не забуду.

Саймон різко забрав ногу від дверей — саме тієї секунди, коли пан Картрайт розчахнув їх.

— Ти що тут робиш?

— Пане, ви ж самі мені сказали сюди прийти.

— А зараз я кажу тобі звідси піти. Марш назад до клас!

— Авжеж, пане.

Саймон навмисно нахилився, щоб розв’язати та зав’язати шнурівку, хоча потреби в цьому не було. Такий жест показової непокори не сподобався панові Картрайту, але він виграв трохи часу, щоб розчути слова, які долинали з учительської:

— Він знову все переплутав, я вам кажу. Цього разу він, певно, помножив на сім. От дивак.

Задоволений, що його кривдник теж дістав по заслузі, Саймон поплентався в клас. Пан Картрайт пішов слідом за ним. Він спеціально відстав від хлопця, щоб дати собі вдосталь часу все обдумати. Як правильно вчинити? Так, він суворо заявив, що перший хлопець, який порушить тишу, буде змушений вибрати тему. І Саймон витягнув проект під назвою «Борошняні немовлята». Проте, щиро кажучи, хлопець ненавмисно відчинив двері, як необтесаний неандерталець. У нього це вийшло мимоволі. Він просто має природний дар відчиняти двері, як горила.

Не треба так через це перейматися.

Можна просто ще раз проголосувати.

Звеселівши, пан Картрайт пришвидшив крок. Він добряче відстав, обдумуючи ситуацію. Відстав настільки, що захеканий Саймон Мартін першим увірвався в клас і на видиху випалив:

— Оті борошняні немовлята! То просто відпад! Крутіше мила, личинок та іншої дурні! Найкрутіша наукова штукенція!

Двадцять секунд по тому в клас увійшов пан Картрайт і припинив галас, навіть не намагаючись вдатися в його суть. Він усівся на вчительський стіл і примирливим тоном заговорив:

— Ну що ж, 4-В, я — людина розсудлива, тому думаю так: неправильно буде, якщо ви всі постраждаєте через те, що Саймон Мартін голосно відчиняє двері. Якось, коли буде більше часу, ми розповімо йому основи використання дверної ручки. Але що було, то було, а що минуло, то травою поросло, тому повернімося до обговорення варіантів для конкурсу наукових досліджень.

Саймон спалахнув гнівом. Зазвичай слова вчителів він пускав з вуха у вухо. Але вчительську хитрість він міг легко розпізнати в будь-якій її формі.

— От старий хитрун! — люто прошепотів він Робінові Фостеру, який сидів за сусідньою партою. — Він просто намагається здихатися борошняних немовлят, бо вони найкрутіші.

За давньою звичкою Робін передав цю таємну інформацію далі. Так само зробив і його сусід. І сусід сусіда. Шепотіння покотилося класом так блискавично, що коли пан Картрайт запитав: «Отже, хто голосує за текстиль?» — усі вже були готові до саботажу.

— Шиття! От і чудово! Фостер, начувайся! Я ще в першому класі мав дати тобі добрячої прочуханки розпорювачем, цього року нарешті поверну боржок.

— Закладаюся, що зможу вштрикнути собі в обличчя п’ятдесят шпильок і просидіти з ними весь урок!

— А я закладаюсь, що Тарік може так розігнати швейну машинку, що вона просто розірветься.

— Можна я пошию нацистський прапор? Пане, ну будь ласка.

— Якщо тема проекту текстиль, то можна ми будемо робити плями?

— Так, пане! Так! Я знаю такі чудові плями, що не відпираються. Ніколи.

У душі пан Картрайт здригнувся.

— Я вам от що скажу, — радісно повідомив він. — Нащо нам той текстиль? Досліджуймо краще споживацький попит.

Але вони вже були напоготові дати відсіч і цій його пропозиції.

— Так, так!

— Ми вже таке вивчали. Просто бомбезно! Одного разу потрібно було порахувати, скільки бобів у восьми різних бляшанках. Я вам кажу, пане, наша команда перемогла би, якби Вейн стільки не зжер.

— Ми теж мало не перемогли, пане, коли перевіряли співвідношення ціни та якості цукерок. Але Тарік, замість того, щоб правильно їх смоктати, плювався ними у Філа.

Саймон уже бачив, що такими миленькими історійками пана Картрайта не злякати. Якщо вони справді хочуть перемогти в таємній змові проти всіх інших варіантів, окрім борошняних немовлят, хтось мусив застосувати важку артилерію.

— Для дослідження споживацького попиту учнів відпускають ходити по магазинах, — налякав він пана Картрайта.

Хлопці не розгубилися й одразу ж підхопили цю думку.

— Точно! Одного разу з усіх наших лише троє повернулися. Бідний пан Гарріс, йому мало серце не вискочило з грудей.

— А Расса ледь не переїхала машина. Ото було сміху!

— Водій вискочив з машини, але тільки-но переконався, що з Рассом усе добре, зразу березової каші йому всипав.

— Таж я лише вм’ятину зробив йому на бампері. І взагалі не я був винний. Це все Луїс, він мене штовхнув.

— Луїс доганяв дівчину.

Луїс з гордістю обвів поглядом клас.

— Зате я тоді з Мойрою познайомився, еге ж?

Одна лиш згадка про Мойру викликала рев захвату.

Пан Картрайт відвернувся. Він не хотів бачити цих таємничих і неоднозначних жестів, які — він уже знав це з досвіду — спричинялися кожною згадкою жіночого імені. Хай там як, а ідея відпустити їх вештатися магазинами йому зовсім не подобалася. Заради Бога, нащо взагалі придумали школи? Вочевидь, щоб навчати учнів високих матерій, а не як правильно вибирати в крамниці ганчірку для підлоги.

Ні, він не хоче долучатися до цього новомодного міщанства.

Пан Картрайт узяв губку і двома довгими рішучими рухами стер з дошки написи «текстиль» і «дослідження споживацького попиту».

— А як щодо домашнього господарства? — запропонував він.

— Зможемо побавитися з будиночками Венді![6]

— Еге ж, побавмося!

— Овва, що ж ти виробляєш? Не витирай цією ганчіркою посуд, ти ж її щойно в туалеті використовував!

— Якщо почнеться дощ, занеси випраний одяг у дім. Бо інакше знаєш, що буде? Він може намокнути!

— Ви, напевно, все це вигадуєте, — серйозним тоном звинуватив їх пан Картрайт. Але, хоч так, хоч сяк, він і сам не міг придумати, про що тут ще можна говорити, окрім тем, які будь-хто, навіть не надто розумний, второпає самотужки за два тижні.

Він стер напис з дошки.

— Ви ж усвідомлюєте, — сказав він, — що залишаються тільки немовлята і їжа?

Він був упевнений, що на цьому справі й кінець. Адже більшість із цих хлопців витрачала добру половину дня на об’їдання. Майже неможливо було дотягнути до кінця уроку без зауважень: то одному кажеш щось проковтнути, то другому виплюнути, то третьому загорнути й відкласти до початку перерви. Так, їжа — безпрограшний варіант.

Але ні.

— Пане, ми вже робили проект з харчування. Насправді він не має нічого спільного з їжею.

— Суцільна писанина.

— Самі лиш рецепти.

Вейн Дрісколл, докладаючи неабияких зусиль, напружив свої звивини та з відчуттям тріумфу згадав фразу, що абсолютно випадково закарбувалася в його пам’яті ще під час першого року навчання:

— Збалансований раціон, пане!

— Тобто сніданки двох беззубих старперів.

— Те ще занудство.

— Куховарством і не пахнуло.

— Ми лише розглядали таблиці та всяке таке.

Пан Картрайт був спантеличений. Платники податків так гарують, щоби школи було облаштовано величезними блискучими кухнями, а учні їх навіть не використовують?

— Ну хоч інколи ви ж куховарили! — наполягав він.

Сердита міна, яку зробив Саджид Махмуд, налякала б і камінь.

— Однісінького разу, коли мені дозволили покуховарити, — сказав він, — через це здійнялася величезна буча, бо я, бачте, діставши оцінку, викинув приготовану їжу в смітник.

— І правильно! — сказав пан Картрайт. — Навіщо ж марнувати продукти?

— Але ж я не міг цього з’їсти, зрозумійте нарешті! То було тушковане м’ясо, а я м’яса не їм.

— Тоді ти мав би приготувати якусь іншу страву.

Після згадки про давню несправедливість пекучий гнів охопив Саджида з новою силою.

— Але чому? Ніхто ані слівця не сказав про те, що потім страву треба буде з’їсти. Ніхто навіть не заїкнувся! Лише безперестанку повторювали, що їжа має бути, як уже казав Вейн, збалансованою, багатою на вітаміни і всяке таке. Але ніхто й не натякнув, що страва мусить бути смачною чи що потім її доведеться з’їсти.

Він перейшов на люте бубоніння:

— І та Стара Причепа виправила мою оцінку з четвірки на двійку. А ще змусила вичищати смітник…

— А решта що скаже? — перебив його пан Картрайт. І, як йому здалося, вдався до дуже хитрого ходу, даючи Саймону можливість скинути з себе всю відповідальність за свій випадковий хибний вибір:

— От ти, Саймоне, ти ж точно вибрав би їжу?

Саймон кинув на нього сердитий погляд:

— Ні, не вибрав би.

— Та ну? — продовжував пан Картрайт. — Я впевнений, що такий здоровий парубчисько, як ти, завжди радий тарілці-другій якогось їдла.

Але Саймон нізащо не збирався дозволити пану Картрайту себе обіграти. Ні, він не буде мовчки спостерігати, як решта класу переходить на бік учителя, забувши про минулорічні невтішні факти.

— Таж нас ледь не заморили голодом, — сказав він. — Ми мало не віддали Богу душу, перш ніж почали куховарити. Спочатку ми гаяли тижні за тижнями, щоб навчитися переводити унції[7] в грами, потім нам знадобилися ще тижні, щоб навчитися переводити їх назад, а потім нас почали діставати тим, що потрібно їсти вдосталь мішковини…

— Напевно, клітковини…

— Та байдуже, — Саймон не звернув уваги на виправлення. — На кухню нас пустили лише двічі за весь триместр.

Він не втримався і з гіркотою в голосі додав:

— Та й то одного разу з тих двох половину класу майже відразу вигнали з кухні — за те, що ми собі тихенько стояли в черзі.

Пан Картрайт багатозначно глянув на нього.

— Тихенько стояли в черзі? Так само тихенько, як під час лінійки сьогодні вранці, коли я тебе вигнав?

— Навіть тихіше, — невинним тоном відповів Саймон.

— Пане, усе саме так і було, — підтримав Саймона Робін Фостер. — Ми просто стояли в черзі.

— Стояли в черзі до кухонного комбайна.

— Треба ж було нам якось порізати помідори, чи нє?

Раптом пан Картрайт побачив цю картину. Так чітко, немов вона постала в нього перед очима, немов усе сталося сьогодні вранці. Весь клас юрмиться в черзі, штовхаючи, штурхаючи і обзиваючи один одного. Половина учнів тримає помідори в руках так незграбно, що червоні водянисті краплі падають на блискучу кахлеву підлогу. Решта бризкає маленькими жовтими помідорними насінинами, цілячись якнайдалі на стіни чи один одному в обличчя.

— Стояли в черзі, — сказав учитель. — Просто тихенько стояли в черзі?

— Авжеж, — запевнили його всі присутні.

Пан Картрайт боровся відважно. Але тепер він почав здаватися. Саймон уважно спостерігав за вчителем і полегшено всміхнувся, вловивши той момент, коли харчування як один з можливих варіантів для проекту втратило свою привабливість. Пан Картрайт уже не міг уявити нічого, крім хлопчачої черги до кухонного комбайна. Кожен з цих шибеників готовий змарнувати в черзі майже цілий урок, лише щоб скористатися цією чарівною штуковиною, яка дзижчить і гуде. Кожен з хлопців готовий згаяти півгодини свого життя, б’ючи байдики, лише щоб кинути один-єдиний нещасний пом’ятий помідор у кругле товсте черево високотехнологічного побутового приладу з купою перемикачів, лез і швидкостей. Кожен з них повільно й нетерпляче, дюйм за дюймом, рухається вперед, цілковито ігноруючи простий і нехитромудрий кухонний ніж, яким за лічені секунди — без поспіху, без неладу — можна було б нашаткувати, нарізати чи подрібнити той нещасний помідор.

Життя надто коротке, щоби братися до харчування.

Нехай уже будуть борошняні немовлята. Нехай царює хаос.

3
Сидячи за кухонним столом навпроти своєї борошняної малючки, Саймон легенько пхнув її.

— Ха! — посміхнувся Саймон. — Навіть сидіти ще не вміє!

Він знову посадив немовля на стіл і знову пхнув.

І знову воно впало на землю.

— Ти ще й постояти за себе не навчилася, правда? — глузував Саймон, знову саджаючи малючку на стіл.

Цього разу борошняне немовля впало назад і полетіло в собачий кошик.

— Офіґенно!

— Не можна вживати таких слів при немовляті, — сказала мама Саймона. — Ти показуєш йому жахливий приклад.

Саймон нахилився, підняв борошняну малючку з подушки Макферсона і позбирав собачу шерсть з її сукенки.

— Не йому, — таким самим повчальним тоном відповів він мамі, — а їй.

Немовля було точно жіночої статі. Точно. Стать деяких немовлят, що їх пан Картрайт роздав того дня, визначити було нелегко. Дивлячись на них, важко було щось сказати напевно. Але з тим немовлям, яке приземлилося Саймону на коліна, все було по-іншому.

— Сонько, лови! Хіба ти не чемпіон на всю школу? Ану прокидайся!

Вона була симпатична. У рожевому чепчику зі шлярочками та рожевій нейлоновій сукенці. На мішковині були намальовані звабливі круглі оченята з тремтливими віями.

Робін Фостер, що сидів біля нього, одразу ж почав заздрити.

— Чому це тобі дісталося немовля з очима? У мене просто мішок і все. Поміняймося?

Саймон міцно схопив свою борошняну малючку.

— Ні, вона моя. Сам намалюй своїй очі, якщо вони тобі так потрібні.

— Твоя ще й одяг має!

Він обернувся та крикнув пану Картрайту, який саме закінчував роздавати мішечки з борошном:

— Пане! Пане! У Саймової ляльки є чепчик, і сукня, і очі, і все інше. А в моєї взагалі нічогісінько нема. Так нечесно!

— Якби всі батьки, помітивши хибу своєї дитини, відправляли її назад, — сказав пан Картрайт, — цей клас був би майже порожній. Сядь на місце і заспокойся.

Вчитель усівся на стіл і почав зачитувати правила експерименту.

Борошняні немовлята
Борошняних немовлят потрібно завжди утримувати в чистоті та сухості. Абсолютно неприпустимими є розсипання набивки, шарпання тканини чи плямування немовляти.

Зважування борошняних немовлят на контрольній вазі відбуватиметься двічі на тиждень — з метою перевірити, чи не зменшилася маса внаслідок недбалого поводження та чи не збільшилася вона внаслідок недозволеного втручання або зволоження.

Залишати борошняне немовля без нагляду в будь-який час доби категорично заборонено. Якщо з певної причини ви мусите залишити своє борошняне немовля, навіть на короткий період, то зобов’язані на час відсутності знайти йому відповідального доглядача.

Ви повинні завести щоденник борошняного немовляти та щодня робити в ньому записи. Кожен запис має бути не коротшим, ніж три речення, і не довшим, ніж п’ять сторінок.

Надійні особи (чиї імена не підлягають розголошенню до завершення експерименту) будуть відповідальні за постійний контроль стану борошняних немовлят і дотримання учнями правил, перелічених вище. Цими особами можуть бути батьки, інші учні, шкільний персонал або представники громадськості.

Пан Картрайт глянув на своїх учнів.

— От і все.

Ще ніколи його учні не сиділи так тихесенько. Цікаве видовище. Доктору Фелтому і цим його розумакам варто віддати належне. Вони наділені унікальною силою. Може, вони й дещо незграбно ходять туди-сюди вчительською, часто не помічають, що їхні плетені светри вже розпорюються, а коли їх запитують, чи додавати цукру в чай, то вони явно мусять копирсатися в закапелках пам’яті, шукаючи відповідь. Але вони можуть творити дива. Вони здатні на чудеса. Їхні загадкові вміння можуть спричинити неймовірне. Вони можуть рознести вщент цілу планету. Вони можуть утихомирити 4-В.

— То що? — запитав пан Картрайт дещо непевно. — Є якісь запитання?

Саймон узяв свою борошняну крихітку та задер її сукенку. Спідньої білизни не було, хіба що вважати нею мішковину. Малючка посиділа в залитому чорнилом заглибленні для ручок, де Робін Фостер зберігав свою колекцію окрушин від стирачки, тож тепер мала замурзаний задок.

— Дивись, — поскаржився Саймон Робіну, — вона вже брудна, Фостер, і це через тебе. Надалі мусиш значно сумлінніше дбати про чистоту на парті.

Робін глянув на невеличкі купки брудних окрушин від стирачки, які він ретельно зберігав, щоб у них із Саймоном завжди була під рукою сировина для боєприпасів. Потім зиркнув на Саймона, намагаючись зрозуміти, чи той не жартує. Врешті-решт з усього арсеналу можливих відповідей він вибрав найгострішу стрілу — посміх.

— Пане! Пане! — закричав Робін, махаючи кулаком у повітрі й закликаючи весь клас звернути на нього увагу.

— Пане, пересадіть мене, будь ласка. Я не можу більше тут сидіти. Це небезпечно для життя. Сайм Мартін перетворюється на мою мамцю!

Однокласники кепкували з хлопця до кінця дня. Щоразу, коли хтось обзивав Саймона старою пані Мартін або мамцею Сайм, той спочатку обережно саджав своє борошняне немовля на ранець, а вже потім наздоганяв кривдника та гамселив його головою об стіну. До кінця останнього уроку Саймону це вже добряче остогиділо. Коли він о пів на четверту нарешті вишкандибав через задні ворота школи, кісточки на кулаках аж палали, а шкіра на зап’ясті була сильно здерта. Він уже зібрався був витерти руки об сукню немовляти, але раптом у голові нізвідки зазвучало відлуння маминого голосу: «Сайме, ні! Тільки не кров! Її не відпереш!». Тож натомість хлопець витер руку об низ сорочки.

А ось його мати вже стоїть перед ним, справжня, з плоті й крові, та закидає його новими порадами:

— Поклади немовля в поліетиленовий пакет. Щоб не вимазати.

— А ти зі мною теж так робила?

Мама засміялася, ставлячи перед ним тарілку з вечерею. Яєчня з бобами.

— Якби ж я тоді до такого додумалася.

Звісно, вона жартує, подумав Саймон. Але це спонукало його до роздумів. Коли він з’явився на цей світ, то для неї, напевно, все перевернулося догори дриґом. Жива істота, на яку постійно треба зважати. Жива-живісінька. На відміну від борошняного немовляти, якого можна запхати в пакет, щоб воно не забруднилося, і тебе не запроторять у в’язницю за вбивство. Коли ж вона усвідомила, скільки клопоту він їй завдаватиме? Напевно, не одразу. Сам він чітко пам’ятав той день, коли усвідомив себе як особистість, це було не так давно.

Того дня він з’ясовував стосунки з індиком. Позаду стоянки для трейлерів, де Саймон з мамою часто зупинялися під час відпустки, була ферма. І один з тамтешніх великих злісних індиків-белькотунів пробрався крізь огорожу й витріщався на Саймона, не даючи хлопчику пройти до туалету.

Саймон швидко придумав, як урятувати свою шкуру.

— Різдво! — з насмішкою кинув він. — Ням-ням!

Індик пошкандибав геть. Але Саймону довелося на хвильку присісти на сходах до туалету. Хлопчик несподівано усвідомив, що на Різдво цей індик і справді вже лежатиме стравою на тарілці, а от він, Саймон, все ще буде живий (якщо, звісно, не трапиться одного з тих безглуздих нещасних випадків, про які безупинно торочить мама).

Чомусь це змусило його задуматися. Він відтягнув шкіру на зовнішньому боці долоні (вона напнулася, як наметик), а потім відпустив. Шкіра моментально повернулася на місце і набула попередньої форми. Його форми. Саймон уперше в житті усвідомив свою унікальність. За всю історію Всесвіту такої людини, як він, ще не було. І ніколи більше не буде.

— Не найкраща місцина для роздумів.

Хтось переступив через нього, пробираючись до туалету. Але Саймон, чиї думки тим часом літали дуже далеко, майже не почув зауваження. Колись, лише кілька років тому, Саймона просто не було — не існувало взагалі. І одного прекрасного дня він зникне, як той індик. Зникне назавжди.

— Може, припаркуйся в якомусь більш гігієнічному місці? — сказав той самий хлопець, уже виходячи з туалету.

Саймон думав зовсім про інше і не звертав уваги на його слова. Хіба ж він щойно не відкрив себе — одного-єдиного Сайма Мартіна, живого і (на відміну від індика) свідомого цього?

Відтоді Саймон ставився до себе по-новому: з повагою, з більшим інтересом. Відпочивальники вже не дивувалися, помічаючи, як хлопчина з віддаленого куточка стоянки дивно скручується — не так, як сім’я, що займалася йогою біля душових, а просто щоб побачити ті частини тіла, які він раніше чомусь ніколи пильно не розглядав: п’ятки, лікті, пуп, внутрішній бік стегна.

— Один Бог знає, на що він витріщається, коли залишається наодинці!

— Думаєте, бідний хлопчина розумово відсталий?

— Мені найбільше шкода його матір.

— Саймоне, припини! Бо люди подумають, що в тебе завелися воші.

Саймон не звертав уваги ні на перешіптування сусідів, ні на грізні мамині зауваження. Він був зайнятий. Зайнятий дослідженням свого величезного й довжелезного тіла — з цікавістю, зі справжнім зачудуванням, якого доти ніколи не відчував. У голові крутилася лише одна думка: «Це я». Насправді тут було щось глибше, щось значно важливіше, однак він не міг цього пояснити, та й ніхто його не питав.

Зате тепер у Саймона з’явилося запитання до матері. Визбируючи жорстку шерсть Макферсона з борошняного немовляти, він запитав:

— А яким я був?

Мама облизала кінчик пальця.

— Коли?

— Коли був немовлям.

Мати Саймона зиркнула на нього через стіл, примруживши очі. Ну от, варто лиш дати хлопчику ляльку, подумала вона, зітхаючи, і він уже замислюється про дітей. Що ж тоді казати про дівчат?

Однак запитання було щире, і хлопчик поставив його вперше за багато років. Син заслуговував на чесну відповідь.

— Ти був дуже милий, — сказала вона. — Прехороший, кругловиденький, з яскравими оченятами-ґудзичками. Ти був такий гарненький, що, коли ми гуляли надворі, перехожі зупинялися біля візочка, щоб протуркотіти до тебе кілька лагідних слівець і зауважити, як же мені пощастило з синочком. Кожен хотів з тобою побавитися. Безсумнівно, ти був найпрекраснішим немовлям у всьому світі.

Він розумів, що не варто засмучувати маму своїм запитанням, але втриматися не зміг.

— Чому ж тоді тато так швидко накивав п’ятами?

Мати спробувала вдатися до старого перевіреного способу й звести все до жарту:

— Треба віддати йому належне, Саймоне. Він і так протримався з нами аж шість тижнів!

Вираз синового обличчя свідчив про те, що така відповідь його більше не задовольняє. Мати це помітила і, вдаючи стару відьму, промовила:

— Кажуть, що він міг заглядати в майбутнє…

Але Саймон усе одно так і не всміхнувся.

Пані Мартін здалася. Вона проковтнула чергову ложку вечері, пильно дивлячись на Саймона, щоби зрозуміти, наскільки сильно він засмутився.

Саймон поклав борошняну крихітку перед собою і вдивлявся в її прекрасні круглі очі. Раптом він зовсім похнюпився. Припустімо, його тато справді міг бачити майбутнє. Та хіба ж це могло компенсувати те, що Саймон не може бачити минулого? Той, хто хоч раз бачив свого справжнього батька, міг бодай уявити його теперішній вигляд. Скажімо, прибрати кілька зайвих кілограмів. Розгладити кілька зморщок. Додати трохи волосся. Але якщо ти ніколи його не бачив…

— Чому нема фотографій? Так, у вас не було справжнього весілля і все таке, але чому нема взагалі ніяких фоток?

— Саймоне! У нас є фотографії! Безліч.

— Але не з ним. З ним немає жоднісінької.

— Ну, тому що він зазвичай фотографував.

— А ти не могла хоч разочок сфоткати його?

Мати жбурнула чайну ложку в цукерницю з такою силою, що цукор аж розлетівся навсібіч.

— Цікаво, звідки мені було знати, що він мене отак кине? До твого відома, жінкам не завжди вручають попередження за тиждень наперед.

Саймон висолопив язика і після короткої зневажливої паузи почав злизувати залишки розсипаного цукру з рук. Відтак перейшов до борошняного немовляти.

— Саймоне, не облизуй її! — сказала пані Мартін, а потім, замість того, щоб додати: «Вона валялась у собачому кошику», — попередила: — Ти можеш чимось її заразити.

Жарт був не надто смішний. Але Саймону стало краще вже від того, що мама доклала зусиль і пожартувала. Він усвідомлював, що, попри намагання зробити розмови про батька легкими, вона все ж розуміє: Саймон має причини дуже чутливо все це сприймати.

Закидаючи рештки вечері в рот, Саймон невиразно запитав:

— Коли ти вперше збагнула, що я — особистість?

Він не знав, якої відповіді очікувати. Можливо: «Коли тобі було вісім років» (він тоді відмовився піти на свято до Гіацинт Спайсер). Чи: «Ще в чотири рочки» (коли він влаштував таку істерику у взуттєвому магазині, що завідувачка особисто прийшла і дала йому ляпаса).

Однак мамина відповідь дуже його здивувала.

— О, ще за тижні до твого народження! Напевно, ми з тобою жили в різних часових поясах. Коли я бігала у справах, ти поводився так тихесенько, ніби тебе взагалі немає. Але варто мені було покласти голову на подушку, ти прокидався і починав мене гамселити.

— Це я так у футбол грав, розумієш? — гордо сказав Саймон.

Аж тут він дещо згадав. Зиркнув на годинник. Перше тренування цього сезону. Краще не спізнюватися.

— Мені пора.

Пані Мартін підняла виделку й ніж і плавно поклала його тарілку на свою.

— Пильнуй, щоб маленька панянка не забруднилася, — попередила мати, киваючи на борошняне немовля. — Обов’язково поклади її в безпечне місце.

Саймон ужахнувся.

— Я не піду з цим на футбол!

— Не з цим, Саймоне. З нею.

Він роздратовано відмахнувся від насмішки.

— Хіба я можу взяти її з собою на футбол?

— Саймоне, ти мусиш її взяти з собою. Так написано в тих правилах, що ти приніс.

Саймон відчайдушно намагався знайти хоча б якусь причину не брати немовля з собою.

— Я не можу. Там будуть хлопці не лише з нашого класу, сама розумієш. У команді з наших тільки я та Вейн. А побачать же всі. Вони луснуть зо сміху. З нас глузуватимуть!

— А ти не виставляй її напоказ.

— Ма-ам!

Вона ніколи не була у хлопчачій переодягальні? Невже вона не розуміє, що там не буває особистих речей? Велике щастя бодай раз на сезон уникнути ситуації, коли якийсь дотепник копирсається у твоїх речах, витягає звідти спідню білизну і влаштує грандіозну виставу, нюхаючи її та вертячи нею на всі боки; або користується твоїм дезодорантом, або цупить гроші на автобус.

Якщо борошняна малючка потрапить у переодягальню, її шанси на виживання нульові.

— Мамо, тобі доведеться за нею наглянути.

— Мені?

— Поки мене не буде.

«Саймоне, навіть не думай», — було написано в неї на обличчі.

— Саймоне, навіть не думай. Мене не буде вдома до дев’ятої. І якщо ти думаєш, що я візьму з собою твоє домашнє завдання…

Саймон вирішив.

— Вона може залишитися вдома сама. З нею все буде добре. Тут цілком безпечно. Я замкну Макферсона у вітальні, щоб він її не погриз і все таке. З нею все буде гаразд.

У маминих очах проскочила іскорка. Що це було? Здивування? Зацікавлення? Витівка? Він не міг збагнути.

— А як же правило номер п’ять?

Правило номер п’ять? A-а, донощики! Саймон схопив перелік правил і не без труднощів перечитав п’яте правило.

Надійні особи (чиї імена не підлягають розголошенню до завершення експерименту) будуть відповідальні за постійний контроль стану борошняних немовлят і дотримання учнями правил, перелічених вище. Цими особами можуть бути батьки, інші учні, шкільний персонал або представники громадськості.

Шкільний персонал! Старий Бецман напевно ж знає про футбол. Що він там казав сьогодні зранку, жбурляючи борошняне немовля? «Хіба ти не чемпіон на всю школу?» Може, він надумає непомітно пробратися і обнишпорити переодягальню в пошуках їхніх з Вейном немовлят.

Та «інші учні». А що, як він наказав ще комусь припильнувати за ними? Може, цього Джиммі Голдкрофта таємно призначено щуром? Підозрілий тип. Доносити на інших — цілком у його стилі.

І «представники громадськості». Пані Спайсер, їхня сусідка, постійно поправляє фіранки на вікнах. Таж вона природжена шпигунка! Така залюбки змовиться з ворогом. Їй це раз плюнути.

Ні. Нікому не можна довіряти. Можливо, навіть власній матері…

Його погляд знову впав на правило про донощиків. «Цими особами можуть бути батьки…»

Повільно, немов мимохідь, він подивився в її бік. Ця іскорка! Вона досі в її очах!

Та ну, бути цього не може. Тільки не мама. Як йому взагалі таке могло спасти на думку?

Хоча…

Ці батьки, вони ж ладні на будь-що задля освіти своїх дітей. У цій ситуації їй нічого втрачати. Хіба він не знав із власного гіркого досвіду, як низько вона може впасти? Протягом минулих років мати робила все можливе, щоб покращити його шкільну успішність. Погрози. Підкуп. Навіть покарання. Вона залишала його без кишенькових грошей. Вона забороняла йому виходити з дому. Вона кричала. Вона благала. Інколи навіть плакала (це було найгірше).

Шпигувати за ним було їй за іграшки. Для такої матері, як вона, це взагалі абищиця. Вона запросто впоралася б.

Він не може їй довіряти. Ні, однозначно не може.

Зітхнувши, Саймон узяв своє борошняне немовля зі стола й обережно загорнув його в рушник з емблемою «Тоттенгем Готспур»[«Тоттенгем Готспур» (англ. Tottenham Hotspur) — професійний англійський футбольний клуб] — так, щоб виглядали лише очі.

— Гаразд, — сказав він, — нам пора йти. Наше перше футбольне тренування. Сподіваюся, мені не доведеться нагадувати тобі, як слід поводитися. Мабуть, дорогою мушу пояснити тобі правила гри.

Пані Мартін підійшла до вікна подивитися, як її син іде стежиною, пояснюючи футбольні правила маленькому мішечку з очима й чепчиком, загорнутому в рушник «Тоттенгем Готспур». Та не лише вона стежила за хлопцем. У сусідському вікні смикнулися штори. Пані Спайсер також не ловила ґав.

Саймон це теж помітив. Коли він повертав біля воріт, то зауважив, як у сусідки, попри безвітря, затряслися золотисті оксамитові штори. Він перервав своє пояснення різниці між непрямим вільним та кутовим ударами і, нахилившись ближче до борошняного немовляти, прошепотів у верхній кутик мішечка, який міг би бути вухом:

— Запам’ятай, не можна нікому довіряти. Нікому. Принаймні тут.

4
Гуп… Гуп… Гуп… Гуп…

Крик пана Фуллера долинав до Саймона з протилежного кінця футбольного поля.

— Хлопче, не гупай по м’ячу! Ніжніше з ним, ніжніше.

Саймон робив третє й останнє коло. Насправді йому добряче поталанило. Минулого року будь-який член команди за таке запізнення мусив зробити п’ятдесят відтискань. Порівняно з цим, тричі обвести м’яч навколо футбольного поля — раз плюнути. Напевно, старий Фуллер стає м’якотілим.

Гуп… Гуп… Гуп… Гуп…

— Юначе, ти що, глухуватий? Ти ж не голи забиваєш! Доганяй м’яч ніжно. Контролюй його. Так, наче м’яч прив’язаний резинкою до твоїх ніг.

Саймон не винен, що запізнився. Це все Вейн. Якби той не потягнув його за собою нишпорити порожніми класами по всіх партах у пошуках пляшечки коректора…

Зате як насміялися. Шкода, що він не встиг у переодягальню разом з усіма, щоб побачити обличчя Фроґґі, коли той узяв баночку з присипкою для ніг і прочитав новий напис:

Вбиває спортсменів
Геніально.

Замалювати слово «запах» придумав Вейн. Але Саймон перший здогадався, що літера «ц» у слові «спорцмени» не зовсім доречна. Він не був упевнений на сто відсотків. Йому так підказувала інтуїція. А вона інколи має рацію.

Згадати хоча б той випадок, коли пані Арнотт покарала його, наказавши стояти біля її стола за збиточну поведінку під час уроку англійської. Вона саме перевіряла твір Ґвина Філліпса під назвою «Мої літні канікули» і щось бурмотіла собі під ніс. Потім, піднявши голос, вона роздратовано запитала:

— Ґвине, що за нісенітницю ти написав? «Усі італійці відсталі й люті»?

Ґвин Філліпс не на жарт спантеличився. Звідки йому знати? Він узагалі нікуди не їздив на канікулах. А твір, не задумуючись, списав у Вілла Сіммонса. Однак Саймон, зиркнувши через чудове позолочене літньою засмагою плече пані Арнотт, спробував витлумачити написане по-іншому:

— Я думаю, пані, там написано: «Усі італійці відкриті й людяні».

Чудесно. Просто в яблучко! Він заслужив прекрасну усмішку пані Арнотт і під шквал оплесків повернувся за парту, обтяжений вагою осяйного німба.

Так, інтуїція інколи допомагала. Але прикро, що сьогодні вони згаяли кілька цінних хвилин, повертаючись, щоб таки замалювати ту літеру «ц». Ще й Вейн дорогою туди і назад горланив партію Квазімодо з «Нотр-Даму»,[«Нотр-Дам де Парі» (фр. Notre Dame de Paris) — відомий французько-канадський мюзикл за мотивами роману Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері». Квазімодо — один з головних персонажів, глухий горбань, який працює дзвонарем у собор] що аж ніяк не пришвидшувало процесу. Та найбільше часу знадобилося на пошуки безпечного місця для борошняних немовлят, і саме через це Саймон дістав штрафні кола.

Вейн пропонував запхати їх за труби, які ведуть до туалетних бачків.

— Ніхто їх там не помітить, — крикнув він, умостившись на перегородці між туалетними кабінками. — Сайме, кидай їх сюди.

Саймон нишком розгорнув борошняне немовля Вейна, замотане у футболку, і передав його другові. Вейн уже майже запхав немовля між труб, але раптом Саймон запитав:

— А там точно чисто?

Вейн зиркнув униз, наче сова, зненацька захоплена світлом ліхтарика.

— Чисто?

— Так. Труби чисті?

— Сайме, я тебе прошу!

Але Саймон уже виліз на унітаз і, підтягнувшись на руках, видерся на перегородку біля Вейна. Хлопець провів пальцями по нижній з двох труб.

— Вона бруднюща. Не завадило б її добряче протерти.

— Сайме! Не корч із себе чистуна. Ми вже й так запізнюємося!

— Таж це буквально хвилинка.

Зісковзнувши з перегородки, Саймон заглянув під найближчий умивальник у пошуках ганчірки.

— Сайме…

— Та почекай, Вейне. Десь тут має бути ганчірка.

— Сайме! Давай мені мою ляльку! Зараз же!

— Аж не віриться! Десять унітазів, десять умивальників — і жодної ганчірки! Звісно, я не нарікаю, але чи не здається тобі…

— Сайме, ну все!

Вейн спустився на підлогу, взяв своє борошняне немовля, знову видерся нагору і надійно запхав його між труб.

— Вейне, воно ж забрудниться.

Але Вейн не слухав. Витерши брудні руки об спортивний костюм, він рушив до дверей.

— Бувай, Сайме! Веселих тобі відтискань!

Саймон витяг свою крихітку зі спортивної сумки.

— Іди сюди, маленька, — сказав він їй. — Ходімо надвір, там так не тхне. Знайдемо тобі якусь гарну місцину на свіжому повітрі.

Хлопчина вибрав кущ позаду футбольних воріт, на який все ще падало сонячне світло. Він запхав борошняне немовля у скупеньку зелень, відчайдушно сподіваючись, що воно здаватиметься хлопцям з команди, які вже почали розминатися і пасували один одному м’яч, просто рушником. Пан Фуллер, схрестивши перед собою руки, загрозливо стежив за ним з поля. Та Саймон не поспішав і старанно засував борошняну крихітку в кущ. Пан Фуллер був найменшою з його проблем. Принаймні тепер донощикам нема до чого придертися. Вона в його полі зору, в чистоті та безпеці. Ну і нехай пан Фуллер покарає його за спізнення п’ятдесятьма штрафними відтисканнями. Зате Саймон не вилетить з немовлячого проекту і не пропустить Грандіозного Вибуху.

А це буде щось неперевершене. Він знав напевно. Раз чи двічі, відколи пан Картрайт роздав борошняних немовлят, Саймона охоплювали хвилинні сумніви. А що як він щось неправильно почув під час тієї розмови в учительській або взагалі все не так зрозумів? Та навіть якщо він усе розчув правильно, одне запитання все ж лишалося без відповіді. Чи вся ця заморока того варта? Саймон не з тих, хто може захопитися проектом аж на цілий урок, а що вже казати про три тижні. Чи буде, ба навіть чи може бути обіцяний паном Картрайтом вибух аж таким прекрасним, щоб заради нього двадцять один день свого життя тягати за собою борошняне немовля та дбати про його чистоту?

Так. Так, може бути і буде. Хіба ж цього не підтвердив сам експерт, доктор Фелтом? Підбігаючи, щоб приєднатися до розминки, Саймон напружено опустив голову під пильним поглядом пана Фуллера і згадав пообідню сцену в шкільному коридорі. Він ще раз відтворив усе подумки, немов улюблений епізод з відео. Пан Картрайт влаштувався на батареї біля входу в кабінет — збоку могло здатися, що він лише милується бантиком на своїх шнурівках, та й по всьому. Така собі імпровізована перерва: вчитель б’є байдики в коридорі, а учні тим часом влаштовують у класі гармидер. Проте кожен, хто минулого року спізнювався на уроки до пані Арнотт так само часто, як Саймон, міг безпомилково впізнати це дійство. Пан Картрайт не ловив ґав. Він прислухався. Навіть більше: він був готовий до нападу. Насправді вчитель сидів у коридорі, вирішуючи, кого з шибайголів у класі він покарає за погану поведінку написанням твору.

Саймон уже звик до цієї старої доброї стратегії. Слушної миті пан Картрайт відривав свою громіздку тушу від батареї, тихенько підкрадався до дверей, набирав повні груди повітря і видихав його вже в класі, ревучи так, що бідолашна пані Арнотт у сусідньому кабінеті від страху мало не гепалася зі стільця.

Саймон прокрався назад за ріг і став чекати. Він вважав, що Старому Бецману невигідно карати забагато учнів написанням творів. Як і Саймон, він не надто полюбляв читати. Якщо Старий Бецман зараз помітить Саймона, той неодмінно потрапить йому під гарячу руку. Зате дочекавшись, поки вчитель вибере собі іншу жертву, Саймон зможе непомітно проскочити в двері й добігти до своєї парти, а тим часом хтось інший буде виправдовуватися: «Хто? Я? Чому я? Так нечесно!».

У будь-якому разі спробувати варто.

Саймон стояв, спершись об стіну, та вичікував. Саме тоді з-за рогу з’явилися доктор Фелтом і його зграйка помічників-добровольців (Саймон радше назвав би їх підлабузниками). Вони несли цілі гори складних і громіздких приладів, без яких доктор Фелтом, здавалося, не міг провести жодного уроку протягом кількох тижнів перед своїм грандіозним конкурсом наукових проектів.

Саймон зігнувся, симулюючи напад кашлю. Доктор Фелтом і його зграйка пройшли повз. Саймон перестав кашляти саме вчасно і почув коментар доктора Фелтома, коли той проходив повз свого колегу, який усе ще стояв біля батареї:

— Я так бачу, Еріку, в тебе вибуховий початок триместру.

Пан Картрайт кинув на доктора Фелтома один зі своїх отруйних поглядів, але сумніви Саймона розвіялися остаточно, і його занепокоєння як вітром здуло. Врешті-решт доктор Фелтом — знаний піротехнік. Його кремовим вибухівкам усі заздрили. Якщо така авторитетна людина, як він, заздалегідь захоплюється великим вибухом пана Картрайта, то можна не сумніватися: експеримент буде грандіозний.

Тоді усмішка Саймона переросла у захват. І зараз, пасуючи м’яч Вейну, він теж не міг приховати усмішки. Це немов одна з тих обіцянок, думав Саймон, що їх Бог давав людям, з якими він трохи сварився в Старому Заповіті, це немов… обітниця! У першому класі середньої школи у них був про це цілий курс. Райдуги, потопи, мертві немовлята і все таке. І те, що доктор Фелтом ішов коридором і сказав ті слова саме тоді, коли там стояв Саймон, — усе це хлопчина сприйняв як справжнісіньку обітницю. Приватну домовленість між Вибухом і Саймоном…

Ліворуч від нього вигулькнув пан Фуллер.

— Щось ми сьогодні такі замріяні, — сказав він досить приязно, але Саймон з переляку пропустив наступний пас. — І за годинником не стежимо, правда?

Краще взагалі нічого не відповідати, подумав Саймон. Інакше пан Фуллер не проґавить нагоди вкотре висловити своє незадоволення тим, що Саймонові речі розвішані вздовж поля. Може дістатися і борошняному немовляті.

Саймон винувато колупав землю бутсом і мовчав. На щастя, саме в цей момент Фроґґі Гайнз і Сол Епштайн зіткнулися лобами і покотилися землею, намертво вчепившись один в одного.

Пан Фуллер одним махом виголосив Саймону вирок:

— Три повних кола після тренування, будь ласка. І поводься з м’ячем ніжно, не гупай.

Відтак він розвернувся до Фроґґі та Сола, і його голос зазвучав, немов сирена:

— Гайнз! Ану витягни свою ногу з його вуха! Та вставай же ти! Бігом по м’яч!

Скориставшись можливістю, Саймон від гріха подалі поспішив на задню лінію. Принаймні йому пощастило уникнути відтискань. Решта тренування минула не так уже й погано, були навіть дві короткі перерви: перша — коли Фраззі Вудсу добряче влетіло за те, що він махав своїй дівчині Люсінді, яка стояла за огорожею; друга — кілька хвилин по тому, коли пан Фуллер знову помітив Люсінду і затримав черговий розіграш м’яча, щоб сказати їй усе, що про неї думає.

Залишитися на полі після того, як усі вже пішли в переодягальню, і тричі провести м’яч навколо стадіону було Саймону за іграшки. Звісно, він не зможе посміятися разом з усіма, побачивши вираз обличчя Фроґґі, коли той візьме свою баночку з присипкою для ніг і, підбурений Вейном, прочитає неоднозначний напис. Але Саймон може добре собі уявити вираз його обличчя. Та й Вейн згодом усе йому детально розповість. Чому ж тоді йому так важко даються ці три нещасні кола? Чому ноги його не слухаються?

Гуп… Гуп… Гуп… Гуп…

— Хлопче, ти про що задумався? Не гати по м’ячу! Стався до нього ніжно, як до немовляти!

Від цього нагадування стало тільки гірше. Саймон схвильовано озирнувся через плече на кущ, повз який він щойно пробіг. Чи це був той кущ? Той, де лежало його борошняне немовля? Чи досі маленький мішечок з борошном безпечно захований між гілками, чи, може, хлопці помітили його, ідучи з поля. А що як Вейн його здав! Чи малючка все ще там, загорнута, щаслива й життєрадісна, чи, може, хтось уже засунув руку в кущ і дістав її звідти? Можливо, просто зараз у переодягальні хлопці копають її, як футбольний м’яч, регочучи на все горло?

У такому разі від Фроґґі їй дістанеться найбільше. Він її знищить.

Втративши пильність, Саймон не поцілив по м’ячу.

Відразу ж над полем пролунав крик тренера:

— Саймоне Мартін, ти думаєш, що це смішно? А я так не думаю!

Він майже промахнувся вдруге. Аж не віриться. Це ж навіть ударами не назвеш. Потрібно просто вести м’яч. А втім він зовсім не міг зосередитися. Хіба змусиш ноги рухатися як треба, коли твій мозок переповнений жахливими картинами розправи над борошняним немовлям? Якби пан Фуллер не стежив за ним так уважно, Саймон міг би швидко розвернутися на пальцях і добре роздивитися кущ. Борошняна крихітка мусить там бути, жива і здорова. Якби ж він знав точно, що вона там, то зміг би краще зосередитися.

Не бажаючи знову накликати на себе гнів пана Фуллера, Саймон так і не розвернувся. Він дивився вперед і біг, а в його думках тим часом пропливали одна за одною жахливі картини. Він уявляв, як борошняне немовля плаває обличчям донизу в одному з брудних рукомийників, вода просочується через тонку мішковину — і воно плавно опускається на дно. Або як Фроґґі бере фломастер і, жадаючи помсти за витівку з присипкою, залишає на обличчі крихітки кілька своїх автографів: ніс, посмішка з вибитими зубами, два величезні вуха чи навіть щось гірше! І найстрашніше: вона, така беззахисна, лежить на підлозі переодягальні, а Джиммі Голдкрофт замахується, щоби показати всім свій видовищний і безжальний удар від воріт.

Саймон набрав швидкості. Невже, запитував він себе, батьки переживають таке щоразу, залишаючи дитя у візочку біля магазину? Тоді не дивно, що вони завжди такі понурі й намагаються якомога швидше проштовхатися до виходу. Не дивно, що вони вічно спричиняють затори на ескалаторах і в дверях, намагаючись запхати візочок туди, куди він фізично не вміщається.

Він знову не поцілив по м’ячу, і той покотився геть.

— Я з тебе, Саймоне Мартін, очей не спускаю! Продовжуй у тому ж дусі — і опісля ти в мене ще й відтискатимешся!

Усього десять ярдів[10] до повороту. І тоді він нарешті зможе крутнути головою і краєм ока побачити кущ. В одному Саймон переконався напевно: безглуздо намагатися грати у футбол і пильнувати за борошняним немовлям. Ніхто не спроможний робити як слід дві справи водночас. Він постійно чув це від дорослих: «Хіба можна зосередитися на завданні, якщо ти увесь час дивишся у вікно?» та «Ніхто не здатен одночасно і слухати, і говорити. Якщо ти говориш, значить, ти не слухаєш». Це причіпки, що їх дорослі повторюють з будь-якого приводу.

І його мама — точнісінько така сама. «Саймоне, хіба ти зможеш добре виконати домашнє завдання, коли твоє радіо так реве?». Чи: «Або готуй собі тост, або грайся з собакою — роби щось одне. Ти вже спалив чотири скибки хліба!». Вона чудово знала, що Саймон не вміє робити дві справи одночасно. Нічого жахливого не сталося б, якби вона запропонувала поглядіти борошняне немовля замість нього. Врешті-решт вона ж виховала його сама-самісінька. Вона мусить знати, як воно. Вона мала б усвідомлювати, що футбольне тренування добром не закінчиться. Чи вона вже забула всі ті вечори, коли брала його з собою у спортивний клуб, щоб пограти в бадмінтон? Тоді все закінчувалося сумно. Він досі пам’ятає, як, знову і знову обдираючи ноги об ті жахливі пластикові стільці, він перехилявся через балконне поруччя і гукав:

— Ходімо вже додому, ну будь ласочка!

Раз у раз із корту до нього долинала та сама відповідь:

— Саймоне, потерпи. Ми вже майже закінчили.

Тоді він знову сідав на місце і чекав, як йому здавалося, ще п’ятнадцять годин, помираючи від нудьги, а потім питав:

— Мамо, можна, я піду поперед вас?

— Саймоне, прошу! Я вже майже закінчила. Це остання партія.

Може, так і було. Проте коли вони закінчували грати, мамина подружка Сью завжди поводилася так, ніби змордований і неприкаяний Саймон був чимось незначним і не вартим уваги, як набридлива мошка чи дощ. Вона щоразу тягнула маму в клубне кафе, щоб «хутенько чогось випити», як вона це називала. Та варто лиш було Саймону розтулити рот, щоб висловити невдоволення, йому, крім кока-коли, давали ще й прочухана.

— Саймоне, будь ласка! Гра була важкою, і я хочу пити. Всього кілька хвилин. Постарайся трошки потерпіти.

Потім він сідав за окремий столик, понуро помішуючи соломинкою свій напій, щоб випустити з нього бульбашки. Тим часом мама і Сью безупинно лопотіли: «А її чоловік…»; «Мій батько…»; «їхні сусіди…»; «А його дочка…». Він уже дев’яносто разів окинув поглядом клубне кафе. Тут не було нікого його віку. Не було з ким постояти біля ігрових автоматів. Не було з ким побазікати в туалеті.

Він повиснув на переділці між їхніми столиками.

— Чому мені не можна залишатися вдома самому?

— Вже скоро, дорогенький. Щойно ти станеш достатньо дорослим.

— Ти могла б найняти мені няню.

— Саймоне! Лише раз на тиждень! Одна година! Ти ж знаєш, що це мало не єдина моя нагода виходити у світ. Не ний!

Тоді йому було дев’ять чи десять років. Мамі вже навіть не треба було за ним наглядати. Не було загрози, що він випаде з куща і забрудниться або що його викрадуть і закопають ногами до півсмерті в переодягальні…

Останній поворот! Саймону ввижалося найгірше! Борошняне немовля справді досі безпечно заховане у кущі? Хіба рушник був так само пожмаканий, коли він його туди запихав? Чи…

Хлопець укотре втратив м’яч, і той прокотився в нього між ногами.

— Попереджаю тебе, Мартін! Ще один такий недолугий пас — і ти закінчиш це тренування п’ятдесятьма відтисканнями!

Одне Саймон зрозумів напевно: самотужки людині з цією роботою не впоратися. Навіть щоб наглядати за борошняним немовлям, потрібно двоє людей. Підміна. Хтось запасний. Хтось без планів на вечір. Ці слова його мама повторювала безліч разів: коли не могла знайти няню на вечір або ж не могла собі дозволити її послуг. Безперечно, вдвох усе було б значно простіше. Дивно, але вона ніколи не висловлювала бажання, щоби батько повернувся (якщо не зважати на один випадок, коли мама, стоячи біля краю Саймонового ліжка, з гіркотою в голосі промовила: «Що ж, прикро. Шкода, що твій тато не тут і не може за тобою наглянути»).

Але Саймон за ним сумував. Не за ним особисто, звичайно. Як можна сумувати за кимось, кого ти ніколи не знав і чиє обличчя пам’яталося як розмита картинка. Той, за ким сумував Саймон, був вигаданою ним же особою. З темним кучерявим волоссям — такий, як на тих кількох неякісних фотографіях, які хлопчик познаходив у шухлядах. З прекрасним співочим голосом, про який навіть бабуся згадувала: «Чудовий тенор. Коли він співав, аж крокви дзвеніли». Саймон сам додумав татові зморшки навколо блакитних очей, глузливу посмішку і сильні руки, якими він міг би вправно підкидати й ловити сина. Саймон у дитинстві згаяв багато часу на те, щоб придумати, як саме його батько повернеться. Одного дня він раптом передумає. Просто прийде, без будь-якого попередження, і вони з мамою почнуть усе спочатку. І цього разу все завершиться добре. Тато захоче лишитися. Щодня, коли Саймон плівся додому по Вілберфорс-Роуд, повертаючись зі своєї першої школи, він давав волю думкам. Батько стоятиме біля хвіртки з розкритими обіймами. Він крикне, щоб Саймон поквапився. І Саймон чкурне так, що аж бруківка задвигтить у нього під ногами, і врешті-решт пробіжить повз останній сусідський будинок та кинеться в сильні батькові обійми.

За десять футів (Фут — одиниця вимірювання довжини. 1 фут 30,48 см, тож 10 футів — це близько 3 м) до повороту Саймон сповільнював крок, щоб його мрія прожила трішечки довше. А потім відганяв образ батька так само легко, як і вимальовував його у своїй свідомості. Саймон стирав цю картинку ще до того, як повертав на свою вулицю. Він навчився цього фокуса, щоб тамувати розчарування, яке накочувалося, немов сльози, і щоб не псувати собі радість від повернення додому.

Щоправда, одного разу Саймон таки заплакав. Просто не зміг стриматися. Та й він тоді був зовсім малий — лише шість років! Шестирічні діти весь час рюмсають. У нього була головна роль у різдвяній п’єсі (роль «тестя Йосипа», принаймні так він думав спочатку, поки пані Несе не пояснила йому, хто такий тесля). Саймон вивчив свої слова і мав пурпурну накидку, яка так велично тягнулася за ним, але пані Несс постійно повторювала, що краще її зняти і віддати комусь із трьох царів. Щоразу, коли він загортався у цю складчасту накидку, то майже чув музику, якою вітають королів. Він згоряв від нетерплячки в очікуванні цього великого дня.

Однак того дня мама не прийшла. Саймон знав, що вона може не прийти, бо коли зранку мама благала пані Спайсер провести його до садочка, то ледве трималася на ногах і заходилася жахливим кашлем. У неї сльозилися очі. Але протягом ранку він якимось чином зміг переконати себе, що вона прийде, хай навіть і хвора, тож коли настав час і пані Несс виштовхала його на сцену, він перш за все почав роздивлятися обличчя в залі, відчайдушно намагаючись знайти свою маму.

— Якщо я зможу прийти, то буду одразу біля дверей, — обіцяла вона йому.

Біля дверей сиділа Сью. Смішно, але він ніколи раніше не задумувався, що мамі, певно, було непросто спуститися сходами, щоб в останній момент їй зателефонувати. І Сью, мабуть, покинула все — відпросилася на решту дня з роботи і швидко поїхала в інший кінець міста — просто, щоб сидіти там, де попросила її подруга, одразу біля дверей, намагаючись бути кимось для її сина.

Однак це було не те, чого він чекав. Під час короткої перерви між сценами пані Несс, захопившись боротьбою з величезною блискучою зіркою з фольги, яку треба було почепити на светр Гіацинт, на хвильку забулася:

— Та не переймайся ти так, — сказала вона Саймону. — А твій тато прийшов?

Щойно ці слова злетіли з її уст, вона усвідомила свою помилку. Але було вже запізно. Хлопчик заливався гарячими слізьми. Вона посадила його собі на коліна і погладила. Та це не допомогло. Сльози котилися з очей і не збиралися зупинятися. Врешті-решт перерва надто затягнулася. Антракт не міг тривати вічно. Тому Саймон дозволив пані Несс відчепити його розкішну пурпурну накидку і загорнути в неї Гаміда, який ще з першої репетиції вихвалявся, буцімто вивчив напам’ять слова всіх персонажів.

Гуп!

Саймон з усієї сили гупнув по м’ячу.

— Отак тобі, татку! — важко дихаючи, сказав він. — Це за те, що тебе не було, коли ти був потрібен.

Він ударив по м’ячу ще сильніше.

— За те, що тебе ніколи не було!

Гуп! Гуп! Гуп!

Він уже відчував позаду себе важке дихання пана Фуллера, але йому було начхати.

Гуп! Гуп!

— Ну все, Саймоне Мартін! Мій терпець урвався!

ГУП!

Долаючи останній відтинок, Саймон замахнувся і так сильно вдарив по м’ячу, що той полетів аж понад дахом переодягальні.

— Таточку, це тобі! — крикнув він. — Дякую за те, що тебе не було в моєму житті!

Згодом він усвідомив, що навіть вдячний за покарання. Сил у нього було більш ніж досить для п’ятдесяти відтискань. Додаткове фізичне навантаження дещо приглушило біль. Але головне, що на це знадобилося трохи часу. Не більше двох-трьох хвилин, хоч відтискався він сумлінно і правильно. Але цього виявилося задосить — майже точнісінько, — щоб зловісний блиск у його очах нарешті трохи вщухнув.

5
— І оцього ви так домагалися?

Пан Картрайт перехопив доктора Фелтома дорогою з учительського туалету і вручив йому стос паперів.

— Ну ж бо, — під’юджував пан Картрайт, — прочитайте хоча б одну сторінку.

Доктор Фелтом здивовано глянув на ім’я, надряпане вгорі зашарпаного аркуша паперу.

— Саймон Мартін? Він хіба не з мого класу?

— Ні, не з вашого, — різко відповів пан Картрайт. — Того, який у вашому класі, звуть Мартін Саймон. Ви мусили б його знати — він чудово складає іспити, читає Бодлера і все таке. А цього звуть Саймон Мартін. Він один з моїх учнів. Півуроку він відсиджується в туалеті, а решту часу вештається школою, вдаючи з себе дурнуватого.

Доктор Фелтом не стримався і натякнув своєму колезі на його непрофесійну манеру спілкування:

— Наскільки я розумію, Еріку, ви хотіли сказати, що він ще не повністю розкрив свій академічний потенціал.

— Я хотів сказати саме те, що сказав, — наполіг пан Картрайт. — Вештається школою, наче в нього не всі вдома.

Менш ніж за три фути від них, за дверима хлопчачого туалету, Саймон Мартін присів навпочіпки і заховав обличчя в долонях, а тим часом доктор Фелтом, продираючись через ліс незграбно й неграмотно написаного тексту, читав уголос першу сторінку Саймонового щоденника.

ДЕНЬ 1

По-моєму, ідея носитися з борошняною малючкою якась дурнувата. Вона ж навіть не плаче, нічого не їсть, не гидить у підгузки.

Але я весь день мусив з нею панькатися.

Взагалі, мама дуже жорстоко повелася зі мною — не схотіла побути з немовлям якісь нещасні дві години, поки я грав у футбол. Зрештою, досвіду догляду за людьми в неї з головою. Вона доглядала мене 122 650 годин, якщо калькулятор Фостера не бреше. Мама каже, я багато плакав, і їв, і перевертав усе догори дриґом. Може, тому тато й зміг протриматися з нами лише 1008 годин. Фостер каже, що в такому разі він у 121,6765 разів жорстокіший, ніж мама. Але цілком можливо, що Фостер просто натиснув не ті кнопки.

Реакція доктора Фелтома шокувала Саймона ще більше, ніж пана Картрайта.

— Еріку, це ж чудово! Просто чудово! Ви лишень подивіться, скільки цей хлопчина вже дізнався. Першого ж дня він усвідомив, що хоч він і звільнений від трьох основних батьківських обов’язків, та на ньому однаково лежить величезна відповідальність. Він уже трохи більше дізнався про свій ранній розвиток. Навіть узявся за досить складні арифметичні підрахунки, працюючи в парі з цим Фостером.

За дверима Саймон підняв голову з долонь і зі здивуванням витріщився на стіну. Він усе правильно почув? Це була похвала?

По той бік туалетних дверей доктор Фелтом ще раз глянув на сумлінно списаний аркуш паперу.

— Цікаво: він вирішив, ніби його мішечок з борошном — жіночої статі. Що ви на це скажете, Еріку?

Надто схвильований, щоб чекати відповіді пана Картрайта, доктор Фелтом продовжив розшифровувати записи з Саймонового щоденника.

ДЕНЬ 2

Сьогодні Макферсон з хитрим виглядом схопив мою борошняну малючку, відніс її вглиб саду і трохи пожував.

Мама каже, мені дуже пощастило, що в нашого собаки така чиста паща і майже вся слина відмилася.

Якщо в мене колись буде справжнє немовля, обов’язково зроблю йому щеплення від сказу.

І я тепер дуже уважно стежу за Макферсоном.

Доктор Фелтом замахав аркушем у повітрі.

— Бачите? — із захватом сказав він пану Картрайту. — Еріку, ви бачите? Вже другого дня він дізнався про те, як секреція слинних залоз собаки діє на натуральне ткане полотно…

— Це ж просто слина на мішку!

Сповнений ентузіазму, доктор Фелтом не вловив ноток незадоволення в голосі пана Картрайта.

— Саме так! — погодився він. — Ба більше, він уже почав замислюватися про важливість ранньої дитячої вакцинації.

Він тицьнув указівним пальцем на аркуш паперу.

— Можливо, Еріку, хлопчина навіть щось почитав про перші видимі симптоми сказу. Бо звідки йому знати, на що саме звертати увагу в поведінці Макферсона?

За дверима на Саймоновому обличчі здивування змінилося гордістю. Його нечасто хвалили. Власне, коли він почав про це думати, то зрозумів, що його взагалі ще ніколи не хвалили. Може, йому варто було залишитися в класі доктора Фелтома? Може, там його могли оцінити по-справжньому? Шкода, що заявився той набридливий розумака Мартін Саймон і витурив його першого ж дня. Чи аж така важлива послідовність написання імені? Мартін Саймон. Саймон Мартін. Яка взагалі різниця?

Окрилений новоз’явленою впевненістю в собі, Саймон захитався на п’ятках у щасливому очікуванні, поки доктор Фелтом шарудів безладно складеними аркушами, шукаючи третій день Саймонового щоденника.

ДЕНЬ З

Сьогодні Гупер хотів поглузувати і схопив мою борошняну малючку, то я обізвав його твариною і розчавив його канапки. Потім з’явився пан Картрайт, врятував борошняну малючку від смерті та покарав нас обох відпрацюванням після уроків.

Не мене і малючку. Мене і Гупера.

За дверима Саймон опустив очі на кахлеву підлогу. Уперше в своєму житті він пошкодував, що не постарався як слід. Міг же написати хоч трішечки більше! Він почувався так, наче підвів доктора Фелтома. З-за дверей лунали розчаровані голоси, Саймона мучили докори сумління.

— Вочевидь, учора він дізнався значно менше. Але це не страшно, Еріку. Сподіваймося, що відпрацювання буде хлопчині на користь.

Кроки доктора Фелтома потрохи стихли в коридорі, перервані лише презирливим фирканням пана Картрайта, який пішов у протилежному напрямку. Саймон прокрався назовні. Він побачив на батареї цілу кучугуру звітів про борошняних немовлят. Саймон не надто поривався одразу ж іти на відпрацювання, адже якщо він прийде вчасно, то ризикуватиме своєю репутацією, тому хлопець сперся об стіну й узявся гортати звіти.

Найлегше було прочитати звіт Саджида, бо Саймон уже не раз чув його історію в гардеробі, а це вже хороший початок.

ДЕНЬ З

Сьогодні борошняне немовля їхало зі мною автобусом. Я засунув його під пахву, воно нікому не заважало, аж тут втрутилась якась стара карга і змусила мене сісти та покласти його собі на коліна. Весь час, поки ми їхали по Фоулзгілл-Роуд, вона тицяла в нього і сюсюкала. Я подумав, що бабулька несповна розуму. Але вона вийшла біля клініки зору.

Не дай Боже мені колись теж так осліпнути.

Звіт Расса Моулда був аж під сподом. Саймону мало очі на лоба не повилазили, поки він розібрав кілька перших слів. Це виявилося навіть важче, ніж задачки типу «Розшифруйте літери та складіть назви п’яти овочів» зі збірників ребусів, які купувала йому мама, не шкодуючи ні часу, ні грошей, у довгі автобусні поїздки до бабусі.

Зрештою Саймон здався і перейшов до писанини Ріка Тулліса. Звіт було на диво легко читати — можливо, тому що вони з Туллісом мали певні спільні штучки і в почерку, і в правописі.

ДЕНЬ 1

Я ж казав, що не ходитиму на уроки, якщо ми будемо морочитися з немовлятами. Якби пан Гендерсон не зловив мене в магазині, мене тут сьогодні не було б. Завтра ви мене точно не побачите. І післязавтра теж. І…

Раптом згадавши, що для одного запису досить трьох речень, Рік Тулліс різко обірвав оповідь, вирішивши, що свій обов’язок він уже виконав.

Саймон ще раз пробігся очима по короткому і сумному звіту Тулліса. Можливо, він досі був під враженням від щедрої похвали доктора Фелтома. Можливо, це було раптове осяяння. Але дивлячись на кілька нещасних карлючок Ріка Тулліса, Саймон уперше в житті зрозумів, чому вчителі так зневажливо ставляться до учнів, які все роблять абияк. Він збагнув, чому жоден урок не минав без роздратованих криків і відчаю.

— Повір мені на слово, Джордже Сполдер, не я зубожію від того, що ти не зволив зробити домашнє завдання, а ти.

— Для мене, Тулліс, ця чиста сторінка — ще один аркуш паперу, який мені не потрібно тягнути додому й перевіряти. Натомість для тебе вона символізує ще одну порожню ділянку твого мозку.

— Звісно, Луїсе, я не казав, що особисто ти повинен це зробити. У мене нема звички казати: «Всі мають виконати завдання, і Луїса Перейри це теж стосується».

Несподівано всі ці слова для Саймона набули змісту. Він був вражений неабиякою наполегливістю учителів, їхньою відданістю. Їхньою непохитною цілеспрямованістю. Сповнені рішучості, вони продовжували втовкмачувати своє, триместр за триместром, намагаючись змусити учнів виявляти себе якнайкраще. Але де результат? Де вдячність? Саймон з жахом усвідомив, скільки разів він (як і безліч його однокласників) ображав цих святих подвижників у людській подобі, здаючи їм так недбало виконані роботи. Як він міг бути таким невдячним? Як він міг?

Саймон одразу ж присягнувся більше так не робити. Передусім він виправдає сподівання доктора Фелтома і проведе час відпрацювання з користю. Він рішуче поклав щоденники назад на батарею, схопив свій ранець і покрокував коридором, навіть не зупиняючись, щоб за старою доброю звичкою намалювати одну-дві маленькі карикатури на щотижневій стінгазеті.

Почувши, з яким шаленим гуркотом затряслися двері на петлях, пані Арнотт піднесла погляд. Це прийшов Саймон Мартін, і вона мимоволі зітхнула. Він уже чимало разів відбував покарання в її присутності, а про його внутрішні зміни вона ще не знала, тож у пані Арнотт на думці крутилося тільки одне: кінець тихому й мирному виставлянню оцінок, кінець спокою.

Вона відкинулася на спинку крісла, готова до чергової вистави. Що він утне цього разу? Стукне Гупера ранцем? Звісно ж, лише щоб нагадати про його співучасть у тому лиходійстві, за яке їх обох запроторили на відпрацювання.

Для розігріву він, напевно, влаштує драму з олівцем. Спочатку голосно і переконливо буде його позичати в інших учнів, потім неодмінно гостритиме, далі олівець із шумом випаде йому з рук, а відтак почнуться показові пошуки, знову заточування, і все закінчиться жбурлянням зламаного грифеля об одне з вікон. Почувши звук, пані Арнотт повинна буде підняти голову й побачити, що олівець нарешті знайшов застосування — як барабанна паличка для вистукування ритму по парті.

От якби сьогодні він вирішив показати одну з її улюблених вистав — «Кривавий язик». Під час минулого чергування пані Арнотт Саймон доклав багато зусиль, щоб висмоктати з ручки чорнило і зафарбувати свій язик у яскраво-червоний колір. Решту часу він сидів, висолопивши свого кривавого язика. Хоча це й псувало пані Арнотт апетит, але дуже її звеселяло. Учителька потайки сподівалася, що сьогодні їй знову пощастить стати глядачкою цього кривавого спектаклю.

Однак найбільше він їй подобався в ролі Ріпа ван Вінкля. [Ріп ван Вінкль — головний герой однойменної новели американського письменника Вашингтона Ірвінґа; житель селища поблизу Нью-Йорка, що проспав 20 років у горах і спустився з них, коли всі його знайомі вже померли; уособлює образ людини, яка змарнувала своє життя]. Чомусь ця вистава дуже її заспокоювала. Саймон зручно вмощувався за партою, поклавши голову на руки, кілька разів позіхав, немов Гаргантюа[ Гаргантюа — персонаж романів французького письменника XVI століття Франсуа Рабле про пригоди батька й сина велетів — Гаргантюа і Пантагрюеля], і засинав так міцно, що годі й розбудити. Вряди-годи (коли починав боятися, що вчителька про нього забула) він похропував: слабке віддалене дихання поступово переростало в насичене та глибоке сопіння, і зрештою повітря, яке він випускав з легень, починало резонувати так, що аж вікна дриґотіли. Коли пані Арнотт вже починала побоюватися, чи витримають шкільні стіни, Саймон голосно й різко схропував і немовбито прокидався. Він роззирався порожнім поглядом і прицмокував губами, наче стариган. А потім знову вмощувався на парті та повторював увесь спектакль від початку й до кінця.

Так. Ріп ван Вінкль — улюблене дійство пані Арнотт. А от чого вона не любила, то це вистави «Ідіот-белькотун». Вона вже багато разів її бачила, і їй це вже добряче обридло. Саймон сидів за партою і корчив жахливі недоладні гримаси. Коли-не-коли він вибухав маніакальним сміхом або починав божевільно бурмотати. Час од часу пускав слину. Пані Арнотт сподівалася, що сьогодні «Ідіота-белькотуна» не буде. Але про всяк випадок вона потягнулася до сумочки, щоб перевірити, чи є там аспірин.

Раптом рука пані Арнотт завмерла. Перед її очима — може, це сон? — юний Саймон Мартін пройшовся кабінетом, аніскілечки не звертаючи уваги на Гупера. Він вибрав місце, максимально віддалене від трьох інших шибеників, за якими наглядала пані Арнотт, витяг зі свого ранця борошняне немовля, аркуш паперу й ручку, абсолютно безшумно посадив немовля на парту, раз чи двічі з любов’ю погладив його по голові й одразу ж узявся до роботи.

Пані Арнотт здивовано закліпала.

— Саймоне? — прошепотіла вона. — Саймоне, з тобою все гаразд?

Він підняв голову.

— Прошу?

Це прозвучало майже як м’який докір, неначе вона перервала його важливі роздуми.

— Я лише хотіла запитати, чи з тобою все гаразд.

Він втупився в неї поглядом.

— Так, зі мною все супер. А що таке?

Вона похитала головою.

— Нічого, просто питаю.

Справді, не сталося нічого такого. Просто все було ненормально. Тобто поводився він цілком нормально. І річ була саме в цьому. У випадку Саймона Мартіна нормальна поведінка — це ненормальне явище.

Можливо, хлопчина захворів? Піднялася температура? Або в нього шок. А що як він дізнався, що його маму збив автомобіль, або її вдарило струмом, або вона потонула, або…

Пані Арнотт спробувала опанувати себе й угомонити свою бурхливу уяву. Безперечно, якщо учень спокійнісінько сидить за партою і працює над письмовим завданням, це аж ніяк не означає, що йому потрібно викликати швидку допомогу або що її вже викликали для його матері.

Вона спробувала знову взятися за виставляння оцінок. Але це було неможливо. Вчителька взагалі не могла зосередитися. Постійно хотілося підняти очі від своїх зошитів та глянути на Саймона. Що ж він там так виписує? Здавалося, він списує сторінку за сторінкою. Пані Арнотт викладала йому англійську протягом двох років, і за весь цей час Саймон жодного разу не написав більше, ніж півсторінки, та й то аж за два уроки. Хто або що сьогодні надихнуло хлопця так багато писати?

Пані Арнотт неодмінно мусила дізнатися причину. Вона підвелася з-за стола, тихесенько пройшлася кабінетом на своїх гумових підошвах і стала у Саймона за спиною. Вона трішки нахилилась уперед, щоб можна було зазирнути йому через плече. За два роки вона призвичаїлася розшифровувати роботи самого Расса Моулда, тож розібрати незграбний почерк і неповторну орфографію Саймона їй було за іграшки.

ДЕНЬ 4

Поки я не почав усюди носитися з цим дурнуватим борошняним немовлям, то ніколи й не задумувався, що мій тато теж доглядав за мною. Коли я запитався в мами, вона сказала, що в нього незле виходило. Я ніколи не вивалювався сторч головою в нього з рук, він ніколи не залишав мене плавати у ванні обличчям униз, поки він збігає по рушник, нічого такого.

Він просто пішов.

Я й раніше питав, чому він пішов. Мама і бабуся завжди повторювали, що це ніяк не пов’язано зі мною, що це не я винен, що колись це все одно мусило статися. Але вчора я почав розпитувати маму, як саме він чкурнув, і коли вона спробувала, як зазвичай, від мене відкараскатися, то я їй не дав.

Саймон зупинився. Він не знав, як правильно описати наступну частину. Мама закотила очі — вона завжди так робила, коли була вже сита по горло якоюсь розмовою.

— Саймоне, скільки разів тобі повторювати? Я не знаю, чому він пішов.

— Але я не питаю чому. Я питаю як.

— Як?

— Так. Як? Як він пішов? Що він сказав? Що ти сказала? Сталася величезна сварка? Де була в той час бабуся?

Він сперся на стіл.

— Я не прошу тебе пояснити, що відбувалося в його голові. Я прошу про інше.

Вона вже от-от капітулює. Саймон це розумів, тому скористався своєю перевагою.

— Я маю право знати.

Вона погладила його по голові.

— Звісно, звісно.

Однак більше пані Мартін нічого не сказала. Саймон не вгавав:

— Ти більше не хочеш з ним знатися, так? А він не хоче нічого знати про нас. Він зник, ніколи не надсилав грошей, ніколи не писав. Можу закластися, що тепер його навіть приватний детектив не знайшов би.

Саймон вирвав свої пальці з-під її руки.

— Але я хочу знати, хто він. Розумієш? Є речі, про які я постійно думаю. Речі, про які я хочу знати. І оце — одна з них.

Він роздивлявся свої оббиті кулаки, ледь не плачучи.

— Будь ласка, мамо, розкажи мені про той день, коли він пішов.

І вона розповіла йому, розповіла все: що його батько їв того ранку на сніданок, у що він був одягнений, навіть те, як неввічливо він відгукнувся про сусідів, коли їхній пес, як зазвичай, почав гавкати на листоношу. Вона перелічила все, що його батько робив того ранку, згадала, що вони їли на обід. Вона навіть пам’ятала жарт, яким він перекинувся зі Сью, коли та прийшла в гості: нібито суботнє пообіднє колихання дитинки їй просто життєво необхідне.

— Це про мене?

— Про тебе.

Мама розвела руками, немовби намагаючись переконати поліцейського у своїй невинності.

— Чесно, Саймоне, — сказала вона, — все було як завжди. Той день нічим не відрізнявся від попередніх. Нікому не запам’яталося, що твій тато був у поганому настрої, чи ревнував, чи почувався зайвим, чи щось подібне. Власне, коли він зник, усі подумали, що сталося щось жахливе, дорожня аварія абощо. Лише згодом ми здогадалися, що по обіді він спакував свою велику синю сумку і спустив її на мотузці через одне з задніх вікон. Коли він виходив у ворота, то в руках у нього взагалі нічого не було. Він тримав руки в кишенях і щось насвистував. Ми думали, що він пішов по пиво, чи по шоколадку, чи щось таке. Але він, мабуть, обійшов навколо дому, взяв сумку і рушив на автобусну зупинку. Розрахував усе так, щоб точно встигнути на останній автобус до Лондона.

Вона жалісливо усміхнулася.

— Коли бабуся про це дізналася, вона оскаженіла.

Тепер уже Саймон не зміг стримати усмішки. Він чудово собі це уявляв: бабуся по той кінець телефонного проводу в день, коли її зять накивав п’ятами.

— Ото вона бучу збила!

Мама скористалася можливістю стати з-за стола. Вочевидь, вона сподівалася, що розмову закінчено.

Та Саймон знову на хвильку привернув її увагу:

— А що він насвистував?

Вона обернулася і здивовано глянула на сина.

Він запитав знову:

— Що він насвистував? Коли виходив у ворота, тримаючи руки в кишенях, — яку мелодію він насвистував?

Мама похитала головою.

— Ну, Саймоне, як я можу таке пам’ятати?

Саймон вирішив не випробовувати долю і не озвучувати своїх думок, але, хоч як він старався, та все ж не міг зрозуміти: хіба можна пам’ятати, що людина їла на сніданок — кукурудзяні чи висівкові пластівці, — і водночас забути, що він того дня насвистував, виходячи у ворота і назавжди зникаючи з їхнього життя. Адже це значно важливіше. Врешті-решт саме насвистування може бути ключем до того, що відбувалося у нього в голові. Про що взагалі думає людина, лише на кілька років старша за Саймона, коли йде геть, щоб деінде почати життя заново? Що він міг насвистувати? «Бродягу в мандрах»? «Довгу безлюдну дорогу»? Чи «їду я назавжди, тепер без вороття»?

І зараз, у задушливому кабінеті для відпрацювань, усі ці ймовірні мелодії одна за одною зринали в його пам’яті та вивільнялися з думок, поки ручка залишала свій слід на папері, впевнено записуючи в щоденнику все, що напередодні ввечері розповіла мати. Коли уривочки пісні тихим свистом вирвалися крізь зціплені Саймонові зуби, пані Арнотт не сказала йому ні слова. Зрештою, він не мав на меті заважати іншим. Здавалося, він узагалі свистів несвідомо. Поки Саймон був занурений у думки, пані Арнотт ще раз спокійно пройшлася кабінетом, підійшла ззаду, зазирнула йому через плече і прочитала кілька останніх речень.

Ось що дивує мене найбільше в маминій розповіді: того дня тато не був ні роз’юшений, ні в поганому гуморі. Схоже, що він навіть не те щоб нас покинув, а радше просто вирушив назустріч тому, чого прагнув у житті. А ще я дещо усвідомив. Я усвідомив, що якби мене не було на цьому світі, якби я не народився, то тепер мій тато був би просто одним з колишніх маминих хлопців, про яких вона вже давно забула. Якби між ними не було мене, вона зараз, мабуть, навіть імені його правильно не згадала б. А що вже казати про його вигляд чи про те, що він їв на сніданок.

От якби дізнатися, що він насвист…

Пролунав дзвоник.

Усі з надією обернулися до пані Арнотт, а вона швиденько відскочила, щоб Саймон не помітив, що вона читала його роботу.

— Усе?

— Так, ви вільні.

Саймон не так швидко, як зазвичай, запхав свої речі у ранець і рушив до дверей. Пані Арнотт скористалася можливістю поговорити з ним.

— Саймоне…

Він озирнувся.

Вона не знала, як правильно все сформулювати, щоб він не образився. Врешті вона просто по-дружньому сказала:

— Ти сьогодні дуже багато написав.

Він знизав плечима.

Вона спробувала ще раз.

— Інколи люди не одразу беруться до навчання. Ми їх називаємо «пізніми квітами». Вони роками б’ють байдики, не розуміючи, навіщо те навчання потрібне. Аж раптом одного прекрасного дня прозрівають і починають отримувати задоволення від процесу здобуття знань.

Вона трохи почекала.

Саймон нічого не відповів.

Звісно, можна було вже зараз припинити цю розмову. Але вона згорала з цікавості, тому вирішила спробувати знову, тепер уже востаннє.

— Як думаєш, з тобою сьогодні сталося щось подібне?

Саймон розглядав свої величезні ноги. Він не шкодував про те, що витратив стільки енергії на писанину протягом усього часу для відпрацювання. Але майже весь ентузіазм і вся провина вже вивітрилися. Він почувався немов порожній стержень від ручки, використаний і вичерпаний. На хвильку Саймон таки подумав, а чи не стати новою людиною, вдруге народженим Саймоном, який сумлінно виконує домашнє завдання і вчасно його здає, всю обідню перерву сидить у бібліотеці, детально обговорює з учителями навчальні проекти. Врешті-решт ці сорок хвилин минули не так уже й погано. Щоправда, рука трохи боліла. І на пальці від ручки залишилася червона вм’ятина (хоча це була абищиця, порівняно з градом ударів, які можна дістати під час десятихвилинної гри в футбол і яких він навіть не помічав). От що Саймонові по-справжньому не сподобалося в тих сорока хвилинах — просто жахливо не сподобалося, — то це їх минущість. Вони минули назавжди. Клац! І все! А він так зосередився на своєму завданні, що навіть не помітив, як вони промайнули. Протягом сорока хвилин він поводився як той ботан з іншого класу, який піднімає голову, дочитавши останню сторінку книжки, і зі здивуванням помічає, що вже стемніло.

Ні. Якщо продовжувати в тому ж дусі, то так і всеньке життя непомітно пролетить. Треба постійно бути насторожі.

Пані Арнотт все ще з надією дивилася на нього. Саймону завжди дуже подобалася пані Арнотт. Він не хотів розбивати її наївні вчительські мрії.

Човгаючи ногами, він з усієї сили спробував відповісти дипломатично.

— Можливо, — сказав він. І повторив іще раз, уже з більшою впевненістю: — Можливо.

Саймон якнайшвидше рушив до дверей, щоб уберегтися від подальших набридань пані Арнотт.

Вийшовши в коридор, хлопчина враз відчув себе притисненим до стіни чимось схожим на мініатюрний бронеавтомобільчик.

З-за цієї конструкції, наче дурник, усміхався Саджид.

— Що це в біса таке? — поцікавився Саймон.

Саджид від’їхав на кілька дюймів назад, щоб Саймон міг звільнитися і краще роздивитися.

— Хіба не бачиш? Це візок.

— А чому в нього вісім коліс?

Саджид закотив очі.

— Тому що насправді це два візки, зчеплені дротом від запобіжника, який для мене поцупив Тулліс. Ось чому.

— Але нащо вони тобі?

— Для борошняних немовлят, — очі Саджида загорілися. — Сайме, диви. Як думаєш, скількох немовлят можна запхати в передню частину візка так, щоб вони не повивалювалися?

Саймон витягнув свою борошняну крихітку з ранця і посадив її на одному з краєчків, немов королеву.

— Штук десять, — хвильку подумавши, відповів він. — Вони трохи сплющаться, але не повипадають.

— Атож! — з гордістю сказав Саджид. — Десять у передній частині та дев’ять у задній. Усього дев’ятнадцять борошняних немовлят у двох зчеплених візках.

— І що?

Саджиду вже починав уриватися терпець.

— Сайме, ну чого ти телепня корчиш?! Це ж ясла на колесах. Дитячий садок!

— Ага, радше якийсь дурнячий візок, — сказав Саймон.

Саджид штовхнув конструкцію вперед. Намертво зчеплені між собою, візки були абсолютно непридатні для маневрів і не вписалися в поворот. Саджид мусив виконати розворот з семи приступів, дослухаючись до різких, але хаотичних вказівок Саймона.

— У цьому ж і весь прикол! — наполягав він, коли їм нарешті вдалося виїхати на пряму. — Що більше борошняних немовлят я сюди запхну, то більше грошей зароблю.

Саймон здивувався.

— Грошей?

Саджид вирячився на нього.

— Це ж буде не благодійний дитсадок, — суворо сказав він Саймону. — Якщо я беру на себе відповідальність, то я беру і гроші. Це бізнес.

Саймон зневажливо відповів:

— Забий, Саджиде, ніхто на таке не підпишеться. Ніхто.

— Ще й як підпишеться, — весело запевнив його Саджид. — До мене вже десятеро людей записалося, а ще троє мають сьогодні вдома потрусити свої скарбнички, щоб перевірити, чи зможуть вони собі дозволити…

Бу-у-ум!

Він врізався в доктора Фелтома, який вискочив з-за рогу з такою швидкістю, що не встиг вчасно зупинитися. Саймон очікував найгіршого. Жахливого покарання. Ще одного відпрацювання. П’ятдесяти рядків писанини. Але доктор Фелтом, отямившись, лише обійшов навколо чудернацького восьмиколісного транспортного засобу, досліджуючи його візуальні характеристики та оцінюючи можливості.

— Неймовірно!

Він розвернувся до невеличкої зграйки своїх помічників, які вічно пленталися за ним хвостиком з усіляким лабораторним обладнанням у руках.

— Неймовірно! І саме вчасно! Якраз сьогодні вранці ми обговорювали рухливість транспортних засобів — і ось у коридорі ідеальний приклад того, що я намагався пояснити. Зверніть увагу, що нерухомо закріплена прямокутна конструкція таких пропорцій і…

Він замовк і заглянув під спід візків.

— Вісім коліс…

Збитий з пантелику, він знову замовк.

— Що це таке? — запитав доктор Фелтом, показуючи на з’єднання. — Дріт від тридцятиамперного запобіжника? Я дуже сподіваюся, ви не в пана Гаєма його поцупили!

І навіть не чекаючи відповіді, він рушив далі разом зі своєю групкою помічників, натхненно розповідаючи їм про такі загадкові явища, як кути прохідності та різниця між звичайною швидкістю і вектором швидкості.

Саймон і Саджид прихилилися до стіни, дивлячись їм услід. Саджид відчув полегшення від того, що доктор Фелтом так до кінця і не викрив крадіжку десяти метрів дроту з плавкого запобіжника, а Саймон переконався, що його рішення не ставати одним з ботанів доктора Фелтома було абсолютно правильне. Тепер він знову почувався в безпеці.

Ще кілька секунд хлопці мовчки дивились їм услід. Щойно останній помічник з кортежу доктора Фелтома зник за рогом, Саджид легенько штурхнув Саймона.

— От бідолахи… — сказав він, похитуючи головою.

Саймон повторив:

— От бідолахи…

Вони рішуче відігнали від себе похмурий настрій, мимоволі навіяний тією незначною кількістю інформації, яку вони зрозуміли з імпровізованого уроку про рухливість транспортних засобів.

А відтак хлопці покотили візок далі коридором в пошуках крутого схилу, щоб повеселитися і насміятися від душі.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Борошняні немовлята”
Енн Файн
Переклад з англійської – Татьяни Савчинської
Видавництво: “Видавництво Старого Лева”
м. Львів, 2016 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: