Бузковий ведмідь, або живий іграшковий я

Один погляд

Сьогодні мій куточок неба між будинками був сірим. Сірим був магазин, тому ряди ляльок у відділі навпроти здавалися запилюженими. А за склом ішов сніг і нудьгував маленький хлопчик. Уже великий маленький хлопчик, з тих, хто, зайшовши в магазин, одразу біжить до залізниці й роботів. Транс-фор-ме-рів. До нас він не біжить, ми йому не потрібні. Таким хлопчикам потрібні дорослі іграшки. Ра-ді-о-ке-ро-ва-ні.

Хлопчик за склом зосереджено вимальовував черевиком кола на снігу. Незабаром він піде до школи й навіть дивитись у наш бік не буде. Хлопчик за склом схрестив ноги і почав стрибати: вперед, потім праворуч, назад, знову праворуч…

Цей хлопчисько вмів нудьгувати! Дивитися на нього було — як на небо. Я й дивився. А потім він кинув рукавичку в сніг і намалював довкола неї промінці. А потім підвів голову.

І подивився просто на мене.

Очі в очі.

Наче небо, глибоке блакитне небо ясної морозної днини, дивилося на мене. І в грудях у мене засвітилося сто тисяч мільйонів сонць. І я вперше вдихнув і кліпнув — лише на мить. А хлопчик уже зник, ніби й не стрибав на снігу. Мама покликала? А на мене звалилося життя, наче полуда спала з очей. У грудях щось ожило й заворушилося, і я дихав і дихав, і вдихнув запах магазину, і ледве не оглух від музики й голосів. Як він це зробив? Як це зробили ми?

— Ану-бо, посунься, а то диви, два місця займає,— озвався басом хтось праворуч від мене.

— Як я можу-у-у-ур? Я не можу-у-у-у-ур посунутись,— кокетливо промуркотіли у відповідь.

— Я, я, я! Я найпрекрасніша! І мене забере найгарніша дівчинка,— не в риму декламувала лялька навпроти.

— Угур-р-р, ще б розуму такій красі,— іронічно зазначив той, хто не міг посунутися.

Гарна й чепурна лялечка, що стояла просто навпроти, мені сподобалась — я добре її роздивився. Але хоч як я скошував очі, роздивитися сусідів не міг. Я бачу і чую, але теж не можу рухатися.

— Тихіше ви! У нас новачок! — гучно скомандував голос, що лунав звідусіль. І голоси змовкли, а я відчув, як на мене дивляться.

— Оце-о фіолетове страховисько? — скривила губи ота сама, гарна й чепурна, лялька.

Від її слів у мене в грудях стало гаряче-гаряче і в очах запекло. І боляче стало. І повітря скінчилося. Все.

Це вона про мене?

— Пхе! Та кому він такий потрібен,— презирливо мовила красуня, і навіть пилюка затихла. І лише тому я почув уперте:

— А от він і не страховисько! І не фіолетовий! Він бузковий. І дуже милий. І в нього буде друг,— шепотіла маленька лялечка в білому халаті й шапочці з червоним хрестом.

— Ну, якщо ти так кажеш…— образилась і замовкла перша лялька. Й узялася мене роздивлятись.

А я зовсім розгубився. Як, як я можу бути і фіолетовим страховиськом, і бузковим красенем? Хто ж я?

— Нехай новачок роззирнеться,— сказав той самий голос звідусіль. І я роззирався, але бачив лише ляльок, бо міг дивитися тільки вперед.

— Ось наша красуня Міранда,— голос ніби знав, куди я дивлюся.— А це Мелінда, вона — Теж дуже гарна,— не зміг промовчати я, адже вона назвала мене милим.

У горлі шаруділо, і перші слова були хрипкими.

— І добра,— підхопив голос.— І ось іще Том, поглянь трохи вище. Він мовчун. Праворуч від тебе — Пантер-р-ра і Тед, Великий Ведмідь. Решта поки що сплять.

— А я хто? І… який? — Важливі слова були ще більш хрипкими й тихими, але мене почули.

— Це ж і є найскладніше,— незрозуміло відповіли мені.

— Ти добрий бузковий ведмідь,— серйозно сказала лялька в білому.

І я вирішив, що це добре. Я намагатимуся бути по-справжньому добрим бузковим ведмедем завжди.

Тільки як це?

Зміни

Другий день падає сніг, а сіре небо опускається дедалі нижче. Маленькі сніжинки дбайливо вкривають велике місто. Цікаво, як це — коли на тебе падає сніг? А якщо сніг накриє магазин увесь, із головою?

А решті іграшок страшно. Продавчиня кан-це-ляр-ських товарів сказала продавчині в нашому відділі, що за прогнозом погоди — великий снігопад і замети. Іграшки притихли, щоб не пропустити ані звуку, і забоялися.

Ну тобто злякалися.

Я також незабаром навчуся говорити красиво, як люди, але ніколи не лякатиму друзів.

А в магазині — паніка.

— Я боюся, боюся! — рюмсає Міранда.— Скоро магазин замете, двері засипле, доріжки занесе! Ніхто не зможе до нас прийти…

— Ніхто до нас не прийде! — тужливо вторує їй Мелінда.

Але мені ж бо добре видно, що всі доріжки до всіх дверей люди розчищають великими справжніми лопатами, і я точно знаю, що боятися нема чого!

Треба б захопити ляльок чимось цікавим, щоб їм не думалося про страшне.

— А нумо, нумо… пограймо! — я пропоную завзято, аби погодилися.

Пісенька іграшок

В кожній тіні злий, липкий

Причаївся страх.

Навіть глянуть у кутки

Дуже страшно — ах!

Страшно глянути в вікно

І не глянуть — страшно!

Та співаймо все одно

Гучно пісню нашу!

— Угур-р-р, у квача! — і-ро-ні-зу-є Пантер-р-ра.Жоден з нас не може ані бігати, ані стрибати.

— Програймо у слова,— тихо шепоче Мелінда. Занадто тихо. Її не чують.

— Будемо грати в балакучого дур-р-р-рня, цур-р-р слово «я» не казати, чор-р-рного і білого не називати! — усетаки підтримує мене Пантер-р-ра.

— Мір-р-рандо, ти хто? — Я? — не втямила красуня. — Дур-р-репа! — радісно проголошує Пантер-р-ра.

— Ти недобра! — дзвінко кричить Мелінда, і цього разу її чують усі.

— Я? — недовірливо перепитує Пантер-р-ра, і чомусь здається, що вона мені підморгнула. Чи всміхнулася задоволено. А всі сміються, забувши про страхи.

Пантер-р-ра що, навмисно? І їй що, геть-геть не соромно? Я не хочу, аби з мене сміялися!

Але як здорово в нас вийшло! Завжди гратиму, коли страшно!

Я молодець, так?

Відчиняються двері — і сміх ущухає. На порозі стоїть жінка. Мама. Це одразу зрозуміло. Така вона… Тепла? Справжня? Рідна! Вона обтрушує від снігу рукавиці й шапочку, тупає ногами весь час і дивиться на нас. Повітря загусло, і дихати стало важко. Усі хви-лю-ють-ся! У когось сьогодні з’явиться друг, я точно знаю.

А раптом у мене?

— Отже, нас не замело,— зненацька прокидається мовчазний Том і дивиться на маму з надією: жінки часто обирають ляльок.

Міранда зробила нат-хнен-не обличчя й стала ще гарнішою, Мелінда не зводить із мами очей, її білий костюм і шапочка з хрестом стали ще білішими. Гучно зітхнув Тед, коротко муркнула Пантер-р-ра, а мама, мама йде просто до мене! Крок, іще крок… Змерзлі пальці обхоплюють мене, гладять хутро.

Ніжно, як щемливо ніжно!

І вперше дуже, дуже страшно.

Невже після цього мене поставлять на місце, повернуть на полицю? У грудях щось калатає, хоче вискочити, і бракує повітря. Це стукає надія.

А раптом моє місце там, за дверима?

А раптом тут, назавжди?

— Я буду найдобрішим бузковим ведмедем! — кричу голосно, дуже голосно. Люди ніколи нас не чують, але, може, вона особлива? Дивлюся на неї й розумію, що ні, не чує… і зустрічаю її погляд. Безмежне синє небо дивиться на мене її очима. Ми йдемо до каси. Ця жінка таки особлива.

— Моєму синові потрібен друг,— з усмішкою каже касирці мама.

— Загорнути? — байдуже уточнює касирка.

— Ні, що ви,— дивується мама й притуляє мене до себе.

— Не повертайся! — кричать мої приятелі.

— Ми на тебе не чекаємо!

— Але будемо раді побачити,— шепоче навздогін Мелінда, а ми з мамою виходимо надвір.

Небо, виявляється, величезне, воно більше за магазин, більше за місто…

Мама і сніг обіймають мене.

Ми з мамою йдемо вулицею. В одній руці вона несе важку сумку, а другою пригортає мене.

Як маленького. Як справжнього.

Незабаром сніжинки зодягли мене в білу шубку і шапочку. Тепер я знаю, як це, коли на тебе падає сніг.

Я дивлюся на вулицю, будинки та машини, на білий танок і на обличчя жінки, яка забрала мене з магазину, тому що її синові потрібен друг. На мені сніжинки не тануть, а на маминій щоці вони перетворюються на крапельки води. Треба бути живим, щоб розтопити сніг. Колись я стану зовсім-зовсім живим і тоді розтоплю все погане у світі, й іграшки не будуть самотніми. І діти не нудьгуватимуть. У мене знову щось ворухнулось у грудях і закипіло в очах.

Я — молодець, еге ж? Гарно вигадав!

Пісенька ведмедика

Мені потрібен любий друг,

Такий, як ти, близький, найліпший.

Не випускай мене із рук,

Бо разом нам удвох тепліше.

Життя із рук твоїх ловлю

І зігріваюсь знов і знову.

І до грудей твоїх тулю

Кошлату голову бузкову.

Мій друже, бережи мене,

Живий, немов вогонь і мрія!

Хай тепла радість не мине.

Колись і я тебе зігрію.

Ми прийшли додому. У коридорі багато одягу і велосипед, в оселі тихо.

— Ромчику, я вдома! Мама струснула сніг і потім сховала мене під хапву. Чи як там воно правильно? Під пахву! Затулила мене рукавом светра. Але я визирав у щілинку й усе роздивлявся — цікаво ж!

— Ти спиш? — Мама зайшла до кімнати.

Ромчик лежав у ліжку, аж до носа вкритий ковдрою, і не рухався. Але не спав. Він, стиха похитавши головою, ледь розплющив блакитні, як у мами, очі.

О небо моє! Ці очі зробили мене живим, а зараз були затуманені й не виражали нічого.

А на скронях у хлопчика блищали крапельки води. Він… тане? Він розтане зовсім? І що робити мені? Мені вдруге в житті стало страшно. Я хочу, аби Ромчик стрибав на снігу, коли йому нудно. І хочу, щоб його очі розбудили ще мільйон інших іграшок, а може, навіть тисячу мільярдів людей. Я хочу, щоб Ромчик усміхався. І був живим.

Я боявся… чого?

Але мама далі ховала мене, а я далі спостерігав. І думав.

— Уявляєш,— занадто весело каже мама,— я йшла вулицею, а мені назустріч — бузковий ведмедик. «Візьми мене з собою,— каже.— Я буду найкращим другом для твого хлопчика. Я гратимуся з ним, обідатиму, ходитиму до лікаря й у дитячий садок…» Як гадаєш, чи я погодилась?

У мене в горлі задзвеніли крихітні дзвоники, і захотілося сміятись: бути найкращим другом я зможу, це те, для чого я і є! Я розтоплю хворобу, і нудьгу, і самотність. Ми з Ромчиком будемо друзями завжди! І я почав слухати ще уважніше.

І дивитися.

Куточки губ у Ромчика забриніли усмішкою, і він ледь чутно просипів:
— Так.

— Знайомтеся,— каже мама, тримаючи мене в долонях.

— Тебе звати Буня,— шепоче хлопчик. — А мене — Рома.

От і познайомились.

Битва з драконом

Мама обережно, дуже обережно кладе мене Ромі на подушку й кутає ковдрою, як маленьку дитинку. Ромчик дуже гарячий, напевно, він також хоче розтопити хворобу. Але не може впоратись і тане сам: долоні у хлопчика мокрі. Я пам’ятаю, як його скронею зісковзувала крапелька поту. Чи впораюся я, іграшка під ковдрою, адже я ще не став зовсім живим і нічого не вмію?

І як я маю впоратись?

Ми лежимо.

Я розмірковую. І журюся.

Мабуть, я ніколи не зможу розтопити ані нудьгу, ані хворобу. Але я не облишу Рому в недузі й лежатиму поруч із ним у темряві під ковдрою, нехай він обіймає мене мокрими долонями. І ми разом будемо слухати завзятий галас, що лунає знадвору. Це здорові хлопчаки гуляють у дворі. Бабу ліплять. Або сніжками кидаються. Або просто з гірки катаються — це теж весело. А ще я слухатиму, як швидко калатає Ромчикове серце.

І як він дихає. Мені наче здається… Здається, що дихання в Роми стало легшим і рівнішим. І серце вже не намагається вискочити з грудей. І зважніла рука притиснула мене до ліжка. Нічого, я потерплю. Рома спить. Тихо відчинилися двері — ввійшла мама.

— Він спить? — питає вона.

Кого?

Мене?

— Т-с-с-с, він спить,— навіть не згадавши про те, що люди ніколи нас не чують, шепочу я, аби лише не потурбувати, не збудити.

Але мама почула, здогадалася. Вона навшпиньках виходить із кімнати, нечутно причинивши за собою двері. І тут уже моє серце пускається вскоки й хоче вистрибнути з грудей, а я не знаю, як його вгамувати, щоб дурне серце не потурбувало, не збудило мого хлопчика. І я лежу й дихаю, дихаю, а очі, здається, плачуть. І я точно знаю: придумаю, як подужати хворобу, і мама допоможе, і Рома впорається, бо він не сам. У нього є ми.

Дайте часу — і мама ще сваритиме Романка за те, що він неслухняний.

Неодмінно буде! А Рома буде кататися з гірки, гратись у сніжки і з ведмедями.

Ромчик спав, а я просто був поруч, стеріг його сон і слухав дихання. Цього мало, але це те, що я можу. Ось якби я перетворився на чарівного лицаря на чарівному коні, а хвороба була б вогнедишним драконом! Я б тоді зійшовсь у бою з драконом і переміг би хворобу, тоді ми з Романком пішли б гуляти надвір, кататися з гірки, ліпити сніговика й грати в сніжки. І я дихаю разом з Ромчиком і згадую його казкові блакитні очі.

Очі в хлопчика надзвичайно глибокі, я бачу їх, навіть лежачи під ковдрою, навіть якщо мені заплющити очі, я їх бачитиму! Я дивлюсь і не можу надивитися, я гублюсь у погляді, падаю, падаю і провалююсь…

Куди?

Тут дуже-дуже спекотно. Червоний дракон хрипить і плюється полум’ям у білих лицарів на білосніжних конях.

Розпечене повітря обпікає, заважаючи навіть наблизитися до дракона — по розпечених обличчях лицарів також струменить піт. Дракона треба знищити, лицарям допомогти. І ось у мене в лапах меч, величезний, справжній, і я можу битися, але на своїх м’яких ногах не ступаю навіть кроку… Ноги не стоять! Це хто ж такий нетямущий вигадав ведмедю підігнуті ноги? Сидячий воїн, тьху! Фіолетовий…

Я сиджу на дупці з мечем у лапах і намагаюся спопелити поглядом червоного дракона. Але мені прикро, так прикро, що битва ховається в тумані сліз. Солоних, мокрих, як у людей. І я плачу і плачу, не-са-мо-ви-то! Ри-да-ю-чи! Я реву так, що моє бузкове хутро стає мокрим.

Стоп! Я? Плачу? У мене меч? Як, звідки? Я оглянув поле бою. Дракон перебрався на пагорб, хрипів і плювався полум’ям, а лицарі брели у воді, намагаючись підійти до нього ближче. Чогось, я не того наплакав…..

Це ж я?

Спробуймо інакше! Сльози, висихайте! І я бачу…

— Не плутайся під ногами, дрібното,— звертається до мене білий лицар, і я опиняюся верхи на коні.

Копита цокотять по твердій землі. Це добре, в мене вийшло! Отже, тут треба думати правильні думки і хотіти того, чого насправді хочеш. І не плакати, у жодному разі не плакати.

Як би тепер ней-тра-лі-зу-ва-ти це страховисько? І я вигадую йому сніг на голову! Величезна купа снігу накриває дракона з головою — ага, тепер не виберешся! Білі лицарі наближаються до гори, оточують і спостерігають.

Поступово сніг тане, і я бачу мале-е-енького дракончика, який злісно сичить і шкірить зуби. Тепер лицарі подужають.

Я молодець! Так?

Переможна пісня

Як вогонь, мій панцир блищить,

Під сідлом вірний кінь тупотить.

Гей, драконе, тебе не боюсь!

В дикій битві з тобою зійдусь!

Жар!

Бій!

Меч важкий!

Стій!

Тремти!

Я або ти!

Меч мій лицарський — у блиску й красі.

Бойові секрети знаю я всі!

Ось страшний мій коронний удар,

Наче блискавка летить з-понад хмар!

Брязь!

Дзинь!

Ану згинь!

Хрип!

Крик!

І дракон зник!

Не знаю, як я сюди потрапив, але час повертатись, і я пригадую Рому та його очі. Я хочу бути поряд, чути його серце, відчувати тепло його дихання. Ми знову лежимо поруч під ковдрою.

Рома прокинувся.

Відчиняються двері — це мама принесла Ромчикові пігулку й сироп.

— Вони бридкі! — ве-ре-ду-є Роман.

— Ти ж хочеш завтра одужати й піти з ведмедиком кататися з гірки?

— У нього є ім’я. Він Буня,— виправляє Рома.

— Гадаю, Буні цікаво буде подивитися, як ти катаєшся.

До речі, як ведмеді катаються, мені теж буде цікаво. А хворобу, виявляється, можна душити не лише снігом, а й пігулкою, тільки Романко впирається. Чи й не клопіт — пігулки ковтати!

— Кахи-кахи,— кашляю я.

Не чують.

— Кахи-кахи! — надриваюся.

Рома шморгає носом, а мама зненацька каже:

— Буня, схоже, теж застудився — надворі було холодно. Чуєш, як він кашляє?!

Я кашляю ще, і Рома здогадується погодувати мене ліками.

— Ням-ням-ням,— старанно показую Ромі, як мені смачно.

— Ну ось, Буня випив свої пігулки й навіть не скривився, а ти?

І Рома кривиться, але п’є все, що принесла мама.

Нічого-нічого, ми ще пограємось!

За день ми з Романком вже гралися надворі. На гірку не пішли: гірка розтанула. Рома в гумових чобітках пускав по воді сірники, гілочки й коробочки.

Це пігулки подіяли?

Чи я сніг розтопив?

Догралися

Я висів на мотузці, бачив у склі маленький краєчок неба і був щасливий. Щоб побачити небо, треба було дуже сильно скосити очі, бо переді мною висів Романків комбінезон, а небо було не справжнім — віддзеркаленням. Але щастя було справжнім! Я молодець! А те, що молодець гойдався на мотузці, це нічого, це минеться.

День почався з того, що приїхали мамина сестра й Романів двоюрідний брат — місто подивитися. Брат уже ходить до школи, його ім’я Андрій, але всі називають його Дрон, мабуть, щоб швидше виріс.

А поки що він трохи вищий за Рому. Мама з тіткою одразу ж поїхали в магазин за чимось потрібним, а Рома, його брат і я пішли гуляти. Не самі — за хлопчиками сусідка наглядала. Ну і я, авжеж.

Ми гуляли вгору за течією струмка спочатку вздовж нашого будинку, далі вздовж сусідського — і прийшли до великої калюжі, із якої струмок витікав.

— Я можу звідси пустити човника так, що він без зупинок допливе до калюжі в кінці нашого будинку! — заявив Рома і з надією подивився на Дрона.

Дрон надію виправдав:

— Так будь-який дурень зможе!

— А ось і ні, а ось і ні! — Рома радісно застрибав на одній нозі. — Нумо змагатися, чий човник першим до калюжі допливе!

І хлопчаки побігли шукати собі човники, а мене зручно всадовили на бордюрі. Початок змагань мені було дуже добре видно. Рома пускав паличку від морозива, а Дрон — сірникову коробку.

Потім було погано чути. Дрон сопів, а Ромчик співав пісеньку:

Пливи, пливи, кораблику,

Пливи, пливи хутчіше!

З тобою ми, кораблику.

Найшвидші й найсильніші!

Іще якийсь час хлопці шмигали біля нашого будинку, стрибаючи через струмок і розмахуючи руками, а потім зникли.

Надовго.

Назовсім?

Повз проїхала автівка. І хоча вона ввічливо пригальмувала поруч зі мною, але колесо таки провалилося в калюжу, і мене добряче облило водою.

Стало мокро й холодно.

І брудно. І гидко.

А автівки їздили ще. І хоча всі вони біля мене обережно сповільнювалися, із кожною автівкою я ставав дедалі мокрішим. І сумнішим. Я вже зовсім був засумував, коли з під’їзду вискочила дівчинка. За голосом я здогадався, що то дівчинка, та й кроки-підскоки вже навчився розрізняти. Діти часто так тішаться.

— Мамо, мамо, поглянь, ведмедик на мене чекає! Він такий гарненький!

— Катрусю, не чіпай цю бридоту! — загримала з під’їзду доросла жінка, яка ходила повільніше, як усі дорослі, тому не встигла дійти до мене.

Але Катруся мене вже схопила і стиснула так, що вода потекла рукавами її радісної рожевої курточки.

— Катрусю, викинь негайно! — скомандувала жінка.

І хоча я добре знав, що навіть брудний я не бридота, а Буня, але теж про це попрохав. По мене незабаром прийде Рома, і він засмутиться, якщо я загублюсь. Але Катруся, як і всі, мене не чула. Вона казала сама:

— Я помию його, і причепурю, і…

— Ні! — вигукнув я, бо як же мій Ромчик буде без мене?

— Ні! — вигукнула та жінка, вихопила мене з Катрусиних рук і викинула.

Недалеко.

У смітник.

З харчовими відходами.

Тепер я точно бридота.

Смердюча.

Наді мною висіло весняне небо.

Мій Рома мене не знайде.

Несмачно тхнуло кислим, і я припинив дихати. Зовсім припинив — я ж іграшка! І лапи більше не відчували, що лежать на чомусь мокрому і, певно, слизькому. І голова стала важкою, ніби там тирса, а не мозок. І серце припинило битися.

Самота

Що таке самота? Сіре небо,

Сіре, хмарне, засмучене небо.

Квіти й трави в саду самоти

Сірі-сірі, аж до чорноти.

Голос у самоти найтихіший,

Він нечутний, нечутний для інших.

Ніхто її в сутінках не помічає,

Бо коли ти один, то нікого немає.

Але чути, як хтось допомоги благає

— Наче він у пожежі або потопає!

Адже я з тобою — єдине ціле!

Одне серце на двох у нас, друже мій милий!

І я допомоги благаю!

Мабуть, небо все-таки лишалося блакитним, але я бачив його сірим.

Мабуть, я майже помер.

Сам.

І мені стало страшно, дуже страшно.

Але… Раптом Ромчик мене таки знайде?

І я почав кликати його, гукав голосно, шалено, надриваючи голос… Небо вже було синім, але Рома не з’являвся, тільки машини їздили. Спочатку швидко, потім, пригальмовуючи, в’їздили в калюжу, а тоді знову пришвидшувались.

Ромчикові кроки я впізнав би з тисячі, однак їх чутно не було. І я продовжував кричати. А коли зовсім захрип, замовк, але не здався. Я згадав блакитні, як небо у весняний день, очі Ромчика. Я дивився йому в очі, небо дивилося на мене, я губився в блакиті й розповідав моєму хлопчикові, який був радий жити з ним. І просив його повернутись. І знайти мене.

І Ромчик прийшов.

Він розплакався, коли не побачив мене на колишньому місці, а Дрон заспокоював його і казав, що я обов’язково знайдуся, треба тільки шукати, а не плакати. Дрон першим почав питати перехожих, чи не бачили вони іграшкового ведмедя, і нарешті ласкава тітонька з вікна першого поверху сказала, що мене викинули в смітник. Отой, жовтий, крайній.

Голоси хлопчиків наблизились, але зросту зазирнути в смітник і дістати мене звідти дітям бракувало.

Вони стрибали.

Підтягувалися.

Намагалися стати один одному на плечі.

Намагалися знайти щось таке, на що можна стати. Їх проганяли, а вони просили допомогти їм.

— Там? Іграшка? — запитав скрипучий чоловічий голос.

І тоді я побачив беззубу усмішку. І заросле обличчя. І облізлу шапку. І безбарвні слізливі очі.

Руки чоловіка тремтіли, але за мить він уже передав мене у змерзлі Ромчикові долоні.

— Не губи того, що цінуєш, брате,— сказав цей дивний чоловік.

А Дрон відповів йому:

— Дякуємо,— і руку потиснув.

А ми з Романком, обійнявшись, повернулися додому.

А вдома Дрон сказав, що мене треба помити, і хлопчики випрали мене в машинці. І, обертаючись у барабані, я тонув у блакитних Романкових очах, аби не захлинутися в мильній воді. Моє серце калатало, а небо було блакитним. Хоча я його і не бачив.

А зараз я, щасливий, вишу на мотузці, щоб висохнути до вечора і, як завжди, спати з Ромою.

Я ж зможу, так?

Я молодець!

Швидка допомога

— Др-р-р,— я в кузові пластмасової вантажівки їду на дачу.

— Бі-біп! Др-р-р! Усі вбік, вбік усі!

Дзвоник у двері, а вантажівка робить хвацький віраж:

— Віу-у-у!

— Ромасю, до тебе Антон завітав,— каже мама синові з коридору, і той схоплюється зустрічати гостя.

— Ми з Бунею їдемо на дачу,— поспіхом каже хлопчикові Рома.— Їдьмо з нами, у тебе автівка є? Нема? У мене є ще, обереш. Ти з ким поїдеш? Буня зі мною.

Рома заходить до кімнати, тримаючи за руку темноволосого чорноокого хлопчика.

— Я н-не хочу автівкою. М-може, н-ніби на п-підвісній дорозі перелетимо? — пропонує Антон.

Мені здається, в його очах мають витанцьовувати грайливі вогники, але не бачу навіть жаринки. Ці очі нікого не зможуть розбудити.

— Я не маю змоги Антона з бабусею лишити,— незнайомий жіночий голос чутно з кухні.

— Вона з ним не може впоратись і залякує.

— Ні,— не погоджується Рома.— Таких довгих підвісних доріг не буває. Треба їхати автівкою.

— Н-не поїду автівкою,— упирається Антон.

— М-може, потягом?

Пі-до-зрі-ла впертість!

— Не турбуйся,— на кухні розмовляють про своє.— Вони добре бавляться, нехай спілкуються.

Грюкають вхідні двері. Жінка з незнайомим голосом іде.

— Ну…— схоже, Ромі не хочеться складати залізницю.— Ми завжди автівкою їздили. У потягів є розклад. І тоді довго йти пішки…

— А автівка з-задавить! — тихо-тихо зізнається Антон.

Я бачу, як страх біжить по його спині в ноги й холодить кров.

— Правда? — не вірить йому Рома.— Ну, нехай тоді стільці — це потяг.

— А п-потім ми підемо пішки, щоб стоптати сім залізних чобіт і знайти…

— Принцесу? — скеп-тич-но перебиває Рома.

— К-кому вона потрібна,— відмахується Антон.— Артефакт! Серце Сили, сховане на дачі!

Мені хочеться зазирнути в темні очі хлопчика й запалити в них вогник. Адже він там є, так?

— А чому пішки?

— Б-бо ж задавить! — знову заїкається Антон. Бабусю всемогутня! Мені здається, задавити можна того, хто зовні. А ще Антон занадто великий, щоб боятись іграшкових автівок.

Як мені здається.

Але він боїться.

— Ту-ту-у-у! Чух-чух-чух!

Ми їдемо потягом на дачу, а я розмірковую, що можна зробити, аби Антон припинив боятися. Вогники в очах могли б розтопити страх, але як їх розпалити?

— Злізаймо,— командує Ромчик.— Потяг довго не стоїть, треба поспішати! І платформа тут низька, стрибаймо!

Хлопчики з ногами залізають на стільці й радісно плигають униз.

— Хух, на місці! Ходімо тихенько, щоб нас зерги не помітили,— бере на себе командирську роль Антон і крадеться навшпиньках до шафи.

— Дача — отам! — розвертає його Рома.

— Н-ні, я відчуваю Серце Сили, воно в шафі!

— Це не шафа, тебе очі обманюють! Це чаклун Даргот Дур, ховайся! — І, прикриваючи руками голову, Рома падає на підлогу.

Антонові хочеться самотужки знайти Сердце Сили в шафі, але він слухняно прикриває голову руками, повторюючи за Романом, і теж падає.

Хрясь!

Під Антоном тріснула пластмасова вантажівка.

Ну от і хто кого має боятися, га?

— А-а-ай…— Антон засмучено дивиться на зламану автівку і тре забите місце.

— Тебе поранено?! — зрадів Роман.— Я тебе врятую!

Він діловито водить руками над тулубом Антона.

Це шанс. Маленька іграшкова автівка допоможе не боятися справжніх великих автівок!

— Швидку, викликайте швидку! — щосили кричу я.

Здогадаються? Я не зводжу погляду з Роми й повторюю:

— Швидку, викликайте швидку!

— Мені бракує чарівної сили,— зажурено зітхає Роман.

— Викликаю рятувальників на швидкій допомозі! — Н-не т-треба швидкої д-допомоги…

Мені н-не б-боляче… Я сам… Антон сідає, але Роман знов укладає його на підлогу. Дбайливо — він уже ввійшов у роль.

— Тільки швидка допомога тобі зарадить,— поважно заявляє Роман і знову зітхає.— Алло! 103?! Терміново приїжджайте!

— Віу, віу-у-у,— кричу я і майже підскакую з нетерплячки.

— Віу-у-у! Віу-у-у! — підхоплює Рома.— І ти допомагай, щоб швидка приїхала! — каже він Антонові.

— Я н-не м-можу,— мало не плаче той.

— Не бійся,— суворо й серйозно дивиться на Антона Роман.— Я поїду з тобою. А Серце Сили потім знайдемо. І ось, візьми Буню, з ним не страшно.

Хлопчик притуляє мене до себе холодними тремтливими руками. Я вдихаю його страх. Видихаю багато-багато тепла. І ще вдихаю. І ще. Де ж ви, вогники? Адже Серце Сили не в шафі сховане! Я дивлюся в очі Антонові й роздмухую вогонь.

— Може, ти мав рацію, і Серце Сили в шафі,— задумливо тягне Ромчик.— Перевіримо, коли одужаєш,— радісно закінчує він.

— Ві-і-іу, ві-і-іу, ві-і-іу,— нарешті тоненько видихає Антон. Замість швидкої допомоги приїхала зламана вантажівка.

— Сідай! — командує Ромчик і усміхається, помітивши здивування на обличчі Антона: — Не насправжки!

Ще б не дивуватися! Вантажівка мале-е-енька!

Лише для мене.

Учепившись у мене однією рукою, другу Антон кладе в кузов вантажівки.

Хух! Поїхали!

— Віу-у-у! Віу-у-у! — підхоплює Рома.— І ти допомагай, щоб швидка приїхала! — каже він Антонові.

Пустотлива пісенька

В дівчинці, хлопчику, в кожній дитині,

Платтячко носить вона чи штанці,

Завжди захована іскра-смішина:

Всі хоч і трошечки — а пустунці!

Ні, не сидить пустунець без роботи:

Скаче, співає, шукає пригод:

Буде з болота тягти бегемота,

Й не пересилить його бегемот!

Скаче, співає, шукає пригод:

Буде з болота тягти бегемота,

Й не пересилить його бегемот!

Ой як почне пустунець пустувати

— Влізуть на шафу кити і коти!

Спробуй свого пустунця вгамувати:

Відповідатимеш все-таки ти!

Секрет

— Що принесла? — звично питає Рома, вибігши в коридор назустріч мамі.

— Втомлені ручки й ніжки,— незвично відповідає вона.

Мама завжди приносить книжки. Або солодощі. Олівці, головоломки, іграшки, жучків, листячко, навіть новини. Сьогодні вона не принесла нічого.

І Ромчикові придивитися б, помітити зайву зморшку, зосереджено зімкнені губи, але: — А-а-а-а! —

Він улігся на підлогу й кричить, розкинувши руки та відбиваючи ногою одноманітний ритм.

Я думав, що мама підійме його й заспокоїть. І готувався кричати, щоб вона цього не робила. Проте мама не звернула уваги на Ромин концерт і пішла до тата на кухню. Тато теж не дивиться концерту, але він помітив і зморшку, і втому в руках.

— Важко? — запитав він.— Сходи в душ, я приготую тобі чаю.

— Мені сьогодні відкрили секрет,— не до ладу відповіла мама.— Але його можна довірити лише тим, хто поводиться по-дорослому.

За секунду на кухні з’явився Рома.

— А я сьогодні Антонові автівку намалював! Завтра йому подарую. Показати?

— Неси,— звично всміхається мама й важко опускається в крісло, простягає ноги.

А Рома підбігає з малюнком.

— Що, розповісти секрет? — питає мама, розглядаючи автівку.— Мені сказали,— вона дивиться Романкові в очі,— що іграшки вночі оживають.

Хто їй сказав?

І… вона повірила?

Не тільки вночі, правда, і не кожна іграшка, але ж…

Чи це мама так Рому виховує?

— Що, всі? — перепитує Ромчик і аж притупцьовує в очікуванні.

А я уявляю, як оживають кубики. Не всі, звісно! Лише улюблені!

— Не знаю,— сумно всміхається мама.— Може, лише улюблені.

— У… люблені?..— Рома хоче щось сказати, але не наважується.— Ма,— його голос тремтить.— А я ж Буню надворі забував. І укол йому робив. І в машинці прав… Але я ж його люблю?!

— Не знаю,— сумно всміхається мама і додає: — Головне — щоб Буня знав, як ти до нього ставишся.

— Буню…— починає говорити Рома.

— Буню…— Рома дивиться мені просто в очі.

— Буню…— Рома рвучко цілує мене кудись біля вуха.

— Тепер він знає? — серйозно запитує мама. І Рома мчить зі мною в кімнату.

— Буню…— каже він і садовить мене у вантажівку.

— Буню…— каже він і вмощує мене за свою дитячу парту.— Ти пробач мені… Я не хотів тебе надворі губити… І в машинці прати… Будь зі мною, гаразд?

Я чую, як калатає Романкове серце.

— Мені добре з тобою,— відповідаю.

Раптом почує. Раптом здогадається.

І ми знову вирушаємо на кухню, до мами.

Мене дбайливо притримують під дупку, а голову обперли на плече. Так справді зручніше. І видно все добре, не треба додумувати, що відбувається.

— Ма, я зробив іграшкам зручно, а Буня завжди спатиме зі мною. Мені здається, він узагалі живий, а не тільки вночі, — додає Рома, помовчавши.

— Мені теж так здається,— лагідно всміхається мама.

Вона вже відпочила і чистить картоплю. На столі — дві чашки з-під чаю. Рома обіймає маму, отже, я теж її обіймаю. А мама обіймає мене.

— Пробач, будь ласка,— невиразно шепоче Рома кудись мамі в живіт. Але вона чує.

— Нічого,— каже. І ніжно перебирає його волосся.

А Рома хапає чашки й несе їх до раковини.

І миє. І плаче чомусь. Мовчки.

— Посидь,— каже тато мамі, встаючи зі свого місця.— Я почищу.

І він забирає в мами ніж і картоплю. Мама зі мною на руках сидить у кріслі.

— Ти справді знаєш, що я живий? — наважуюся поцікавитися я.

— Іноді мені здається, що я трохи божевільна,— дивно відповідає мама й додає: — Зі мною іграшки розмовляють.

— Може, тобі не треба лишатися бухгалтеркою? — Тато озирається на нас.— Іди працювати з дітьми.

І підморгує мені.

Мама уважно дивиться мені в очі й задумливо пестить хутро.

А я що? Я нічого не робив…

Коли всі вдома

Добре, як усі ми вдома

Сядем за столом одним:

Мама, тато, я і Рома —

Просто диво, а не дім!

Просто диво, просто казка,

Просто щастя, а не дім!

Як же гарно так щоднини

Щастя дарувать комусь!

Ось тому ні хуртовини,

Ні дощу я не боюсь!

Ні хвороб, ні відьми злої

Ані краплі не боюсь!

Добре чуть слова дорослих

І їм щиро розказати,

Що їх слухатись непросто,

Як кортить попустувати!

Дуже треба, хоч непросто,

Як кортить попустувати!

Зустріч

У Ромчика знову гості. Дівчинка Катруся у спортивному костюмі з вигадливою косою. І лялька в якомусь лахмітті, із нерівно підстриженим волоссям.

А ще в ляльки прорізана посмішка. Від вуха до вуха. Ну тобто менше, авжеж. Але однаково страшно.

А потім я її впізнав.

Красуня Міранда. Колишня красуня.

І стало ще страшніше. Вона ж була така чепурна. І так пишалася собою! Як же вона живе отака — обірвана, скалічена?

— Ведмедику! — впізнала мене Міранда.

Вона… зраділа?

— Тепер у мене є ім’я,— гордо всміхнувся я.— Мене звати Буня.

— Дуже приємно,— ввічливо сказала Міранда.— А мене тепер звати Міра.

От і познайомилися. Ще раз.

— Ти змінилася.

— Ти змінився.

Пролунало водночас

Ми розсміялися.

— Розповіси? — ми знову хором.

Але я дивився на Міру трішки довше, і вона зніяковіла.

— Та нема чого розповідати. Катруся хороша, ти не думай.

— Катрусю, як ти зі своїми іграшками поводишся?! — кричить Ромчик.

Схоже, він також не згоден з останнім твердженням.

— Ти хоч розумієш, що вони живі?

— Катруся хороша,— продовжує запевняти мене Міра.— Просто вона нещаслива. У неї нікого немає,— лялька подорослому зітхнула.

— А… мама? — не повірив я.

— Мама її б’є. Катруся неслухняна.

— Іграшки неживі! Їм не боляче! — відповідає Катя і щосили жбурляє Міранду на підлогу. А потім кидає і мене.
— Бачиш,— лежачи долілиць, каже Міранда.— Зовсім не боляче.

Не боляче, так. Але ж якось це… неправильно!

У Роми здійнялася рука. На Катрусю. Щоб ударити. Але він не вдарив. Він підійшов до нас, підняв з підлоги й пригорнув.

— Це моя лялька! — Катруся потягла Міранду, схопивши за шию.

— Ти що, задушиш! — жахнувся Ромчик і пустив руку.

Катруся впала, розплакалась, обома руками втиснула Міру в себе. Задушить, але не віддасть.

— Заспокой її швидше,— раджу Мірі.

— Як? — у голосі Міранди нерозуміння.

— Це моя лялька! — заливається слізьми Катруся.— Хочу — б’ю, хочу — обіймаю!

— Ось так вона й заспокоїться,— пояснює мені Міра.

Я вже й сам бачу. Але ж якось це… неправильно. Не так.

— Хтось б’є маму, мама б’є Катрусю, Катруся б’є Міру, а Міра…

— Міра нікого не б’є,— сердито перебиває Міранда.

— Еге ж, не може,— іронізую я з інтонацією Пантер-р-ри.

Чому вона згадалася?

— Не хоче,— тихо заперечує Міранда

Голова Міранди викручена на спину, але Катруся не помічає цього і не розчіпляє рук.

— Це моя лялька,— повторює.

Ромчик невміло гладить Катрусю по голівці.

— Авжеж, твоя лялька,— погоджується він.— Ти їй рот зробила, щоб вона могла їсти по-справжньому?

— Так,— крізь сльози погоджується Катруся.

— А як вона… ходить у туалет? — не стримує цікавості Рома.

— Та насилу,— схлипує Катруся.— У неї закреп,— пояснює.

— А зачіску ти їй сама робила? — Схоже, Рома зніяковів і тому змінив тему.

— Так. Ми з Мірандою ходили до перукарні, коли мама не взяла мене з собою,— майже вгамувалася дівчинка.

— Гарно вийшло,— бреше Рома.

— Погано,— не погоджується Катруся.

— Міранда тебе любить,— каже Ромчик найголовніше.

— Я також. Люблю її,— знов розплакалася Катруся.— Так, Міро? Люблю?

Дівчинка водночас пригортає Міру до грудей, гладить її, розмазує власні сльози по обличчю, гикає й ридає, ридає…

— П-пр… пр-р… пробач мені,— нарешті вимовляє вона, повертає голову Міри й стискає ляльку побілілими пальцями. Так, що, здається, зараз зламає.

А Міранда усміхається. Вона тепер неймовірно гарна.

Вони подружаться, так?

Пробачення

Хтось вас образив?

Пробачте образу!

І камінь із серця зрушиться!

І можна над хмари злетіти одразу,

Й закони тяжіння порушаться!

Образили ви?

Не чекайте нагоди

І швидше прохайте пробачення!

Відпустить печаль, і минеться негода

І знов злетите — от побачите!

І місяць від радості вибухне сміхом,

Чудні іграшки зашепочуться,

І мама пригорне так ніжно і тихо,

Що з радості плакати схочеться.

Бути живим

Я сиджу на столі на спеціальній подушці. Мама кладе її на стілець, щоб Ромчикові було зручніше, а він віддає мені, а сам стоїть на стільці навколішки. Він так вищий. Йому зручніше так.

Перед Ромою альбом і багато-пребагато кольорових олівців, але тягнеться він до найкоротшого, бузкового. Усі свої картинки хлопчик починає малювати ним. Ось і тепер на аркуші народжується бузкова зірочка. А потім ще одна, і ще. Але це не означає, що Рома малює ніч, я вже знаю. І незабаром він зображує звичайне сліпучо-жовте сонце й додає йому криву посмішку — як вийшло.

А потім хлопчик знову бере бузковий олівець і малює бузкове дерево. Щоправда, листя в нього зелене. І жовте. І червоне теж. У дворі багато барвистих дерев: і жовтих, і червоних,— уже осінь. Біля дерева Ромчик малює бузково-помаранчеву свинку. Чи собачку, не знаю, головне — що і дерево, і свинка-собачка усміхаються.

Бузкова пісня

У світі бузковому все ароматне.

Там дні і ясні, і легкі.

Натхнення й варення, і звуки, й кімнати

Бузкові, неначе бузки.

Усміхнені всі в цьому світі чудовім,

Всміхається й пахне бузок.

Ти вчишся усмішкам добрим бузковим

У рибок, звірят і пташок.

— Бачиш, Буню, навіть каналізаційний люк усміхається,— каже мені Ромчик, не підводячи очей і малюючи поросячий п’ятачок під деревом.

Я б ніколи не здогадався, що це люк! Ка-на-лі-за-цій-ний! І що, Ромчик знає, що все живе? І дерево, і сонце, і навіть люк? А я? Я теж живий? Ромчик знає?

Рома щось задумав, він дивиться у вікно й супить брови. Мені здається, він бачить у вікні бузковий дощ — і я підштовхую йому бузковий олівець.

Напевно, це справді зробив я — олівець прикотився просто під руку хлопчикові. Ромчик малює, що з бузкової хмари дощить і з’являється велика бузкова калюжа.

Я думав, що Ромчик намалює їй усмішку, але він пояснює мені:

— Калюжа теж жива, але вона не усміхається. Їй сумно.

Рома знову дивиться у вікно й супиться.

Мені все ж, мабуть, здається… А може, Ромчик справді вигадує птаха, якого хоче намалювати. І я знову підштовхую Ромчикові олівець. Я бачу, як моя лапа тягнеться до олівця, як торкається його. Олівець гладенький і легкий, і він слухняно котиться по малюнку до рук. Романко малює, не дивлячись на мене.

А я повільно здіймаю лапи. Сам.

Дивлюсь у вікно. Сам.

Потягуюся. Сам.

Підіймаюсь.

Романко малює птаха.

Я боюся подумати, але думка приходить і вибухає в мені тисячею мільйонів сонць. «Я живий!»

— Дивись, Буню, який птах. Він живий і усміхається, навіть пір’я в нього живе.

— Бачу! — вигукую я.— Я теж! Теж живий! Дивись, Ромчику!

Ромчик підводить на мене погляд.

Я усміхаюся, підстрибую з радощів і роблю крок. Мені так хотілось обійняти мого хлопчика. Самому. Торкнутися його долоньки. Самому.

Усміхнутися. Усміхатися.

Розповісти, як чекав на нього в магазині іграшок.

Сказати, як я люблю його. Уголос, по-справжньому.

Щоб він почув.

Я завмираю на місці. Небо в очах Ромчика сповнене… страху?

Рома відсахнувся.

Він боїться?

Я налякав свого хлопчика?

Він не хоче, щоб я був живим? Щоб лишався з ним поруч, бо хочу цього сам? Не хоче?

Щоб обіймав його? Пригортався? Розповідав казки?..

Не треба було оживати? Каналізаційний люк кращий за мене?

Мої м’які ноги підкошуються мимоволі, я падаю на стіл. Губи Ромчика тремтять, очі повні сліз.

Я не встану, не ворухнуся, лишусь лежати. Не хвилюйся, мій хлопчику, не плач. Стіл холодний, як небо твоїх очей.

Я не во-рух-нусь. Не по-три-во-жу.

Мої дум-ки по-віль-ні, ту-ман дов-ко-ла, сер-це важ-ке…

Я ще бачу блакитні Ромчикові очі, тільки їх, а потім туман накриває мене і життя довкола завмирає.

Майже.

Щось мокре і гаряче стукає по грудях, і щось у мені відгукується, відповідає. Гарячий дощ із блакитних очей ллється в моє серце, оживляючи. Я зможу ворухнутися? Я мушу змогти ворухнутися, щоб Ромась не плакав. Я зможу ворухнутися.

Я розплющую очі й гладжу Ромася по руці. Він втискає мене у своє серце.

— Я так злякався! — крізь сльози каже мій хлопчик.— Спочатку злякався, а потім і взагалі злякався. Бу-у-уню…

— Я залишуся з тобою,— кажу я Ромчикові. Уголос.

Щоб він почув.

Він чує.

Я буду живим.

Радісна пісенька ведмедика:

Ах, як гарно усе-таки жити!

Гарно дихати на повні груди,

В небі зорянім бачити чудо

І когось дуже-дуже любити!

Ах, як гарно усе-таки жити!

То радіти, то бути печальним,

То героєм, то просто звичайним

І когось дуже-дуже любити!

Ах, як гарно усе-таки жити!

Кожну-кожну плекати хвилину,

Чимось тішити любу людину

І когось дуже-дуже любити!

Казка

Тепер я дуже зручно живу на підвіконні.

У мене є вікно у двір, де бавиться галаслива дітвора, їздять автівки й ходять заклопотані дорослі, і є кімната, де мешкає Роман. Він уже дорослий. Сам їздить у школу і може розігріти собі обід. Біля вікна замість диванчика «Юність» стоїть нове — довге! — ліжко. Ромчик уже зовсім дорослий, але щоранку дивиться на мене і каже: «Привіт!». А я відповідаю: «Сам привіт!» — і ми разом сміємось. А потім я дивлюсь у вікно, як Рома йде до школи, і бажаю йому добре провести час. Рома добрий і розумний, але сумний. Він закоханий (але це секрет). У Катрусю. І це теж секрет. Ми про це мовчимо.

Я вже не сплю з Романком під однією ковдрою, але завжди перед сном хлопчик бажає мені на добраніч та іноді гладить моє бузкове хутро. А я інколи розповідаю йому казки.

***

Жив собі маленький чарівник. Колись він пробудив бузкового ведмедя, але цю історію я вам уже розповів. Тепер розповім нову, зовсім казкову казку, яку я сам вигадав.

Жив собі маленький чарівник, який не знав, що він чарівник. Мабуть, тому, що він не весь був чарівником. Чарівною була його правиця. І очі. Усе, чого маленький чарівник торкався правою рукою, всміхалося. А все, що зустрічало його погляд, оживало.

На подвір’ї чарівника жив каналізаційний люк. Він співав веселі пісні, застерігаючи необачних перехожих від падіння під землю. А ще на подвір’ї дружили усміхнені кіт і сорока та мешкала велика калюжа. Одного разу маленький чарівник довго-предовго дивився на калюжу. У ній віддзеркалювалися хмари, і небо, і сам чарівник, але калюжа не дивилася у відповідь, залишалася просто калюжею й не всміхалася.

— Кар-суня, я-кар я кар-суня! Кар-са! — каркала сорока, милуючись своїм відображенням у калюжі. Вона глипнула, чи не дивиться на неї кіт, попила води, подивилася на себе, каркнула ще раз і полетіла.

Кіт торкнув лапкою воду, повернувся до калюжі хвостом і втік за сорокою.

Чарівник зробив паперовий кораблик, той одразу ж всміхнувся й вирушив борознити водну гладь калюжі.

Машина проїхала, вода зметнулася аж до ніг чарівника, калюжа вийшла з берегів. Кораблик загарцював, захитався, накренився в один бік, потім в інший… І чарівникові закортіло, щоб калюжа теж танцювала, гралася з ним, сміялася… Але калюжа лишалася калюжею і не дивилася у відповідь.

І тоді маленький чарівник почав вдивлятися крізь своє відображення у самісінький глиб води. Його погляд був таким уважним, що калюжа відчула його і зацікавилася, хто ж це там, нагорі.

Погляди зустрілися — маленький чарівник вмить стрибнув просто в глиб калюжі, вода затанцювала, кораблик захитався, чарівник хлюпнув водою на кота, який сидів осторонь, той обтрусився, калюжа засміялася. Чарівник грався з калюжею, а калюжа гралася з ним, і навіть коли калюжа лишилася сама, вона всміхалася.

А вдома маленький чарівник, примружившись, дивився з вікна на будинки, машини, гойдалки, дерева, каміння, пластикові пляшки, іграшки, сумки, каналізаційний люк… І будинки, машини, гойдалки, дерева, сумки дивилися на нього. І навіть кіт із сорокою дивилися одне на одного і на будинки, машини, гойдалки… А калюжа всміхалася.

***

Коли я розповідаю Ромчикові казки, замовкають його книжки і зошити, ручки й олівці, ранець, спортивна форма і навіть ліжко — всі-всі! Вони також слухають. Вони впевнені, що я — Голос згори. А я впевнений, що Рома — чарівник. У нього чарівні очі й руки. І усмішка. І колись він це зрозуміє. І припинить сумувати.

Ромчик — молодець, так?