ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Бузинова пані

Легенди Львова

Красуня зі студні
Чи відомо вам, що на Кайзервальді був колись розлогий Бузиновий яр? Ну то й що? – здвигнете ви плечима. Чи мало які яри бувають, всіх не запам’ятаєш. Одначе про цей яр знало ціле місто. А знало тому, що мешкала там в глухих хащах бузини сама Бузинова пані. Мова йде про ті часи, коли ще Бузинова пані не шкодила людям, а навпаки – помагала.

Отже, у Бузиновім яру була викопана глибока студня, а круг студні цвіли на всі барви польові квіти. Кажуть, що коли котрийсь із парубків не знаходив нареченої собі у власному селі, чи в місті, то йшов до Бузинової пані і просив дозволу пошлюбити якусь з її дочок. Дочки Бузинової пані мешкали в студні і, щоб викликати їх звідти, досить було зірвати квітку і кинути в криницю.

Після цього з’являлася така красуня, вродливішої за яку на цілу Галичину не знайшлося б.

Мала вона світле довге волосся, що вкривало її наче плащ, блакитні очі сяяли, наче джерела, освітлені сонцем. Кожен, кому судилася така дружина, весь вік свій жив у незмінному щасті, бо за яке б діло не
брався, то кожне вдавалося, а що б не замислив – усе збувалося. Найцікавіше ж те, що дівчата зі студні ніколи не старілися і так, як з’являлися молодими, так молодими й щезали по смерти свого чоловіка.

Тривало це доти, доки Бузинову пані не розлютив один дурний шляхтич, що мав маєток в Замарстинові. Він собі вирішив, що коли в студню кидають звичайну польову квітку, а виходить звідти така красуня, то яка ж краса несказанна з’явиться, якщо кинути найгарнішу троянду?

От він об’їздив кілька маєтків, доки знайшов незвичайно пишну квітку, і рушив до Бузинового яру. Звичайно, підозрював що це може не сподобатися Бузиновій пані, а тому прибув у яр ще на світанку. Прокрався тихенько до студні, кинув хутенько троянду і сів чекати свою суджену.

Але Бузинова пані все це відала й бачила з-за свого невидимого віконечка в бузинових хащах.

– Ну, зачекай, свинтусе, покажу я тобі, як мене не поважати, – сказала вона сама до себе. І тої ж миті вистрибнула зі студні на цямрину велика зелена ропуха.

Шляхтич аж скрикнув з переляку:

– Цур і пек тобі, маро!

– Яка я тобі мара? – обурилась ропуха. – Я твоя наречена. Де моя карета? Невже ти заставиш мене чалапати пішки?

– А бодай тебе! – вилаявся шляхтич і подався геть з яру.

Але ропуха й не думала від нього відставати, вона стрибала за ним услід і кричала:

– Бре-ке-ке-ке! Не втікай! Я твоя наречена!

А Бузинова пані аж заливалась сміхом.

Навіть тоді, коли вибравшись із яру, шляхтич сів на коня і помчав щодуху додому, жаба продовжувала його переслідувати й горланити:

– Бре-ке-ке-ке! Я твоя кохана! Почекай! Не так скоро!

На змиленому жеребцеві влетів шляхтич на своє обійстя з розпачливим криком:

– Зачиняйте браму!

Слуги браму зачинили, але що з того – ропуха завиграшки перестрибнула через частокіл і опинилася на подвір’ї.

– Бийте її! – закричав шляхтич і, вскочивши в хату, зачинився на сім замків.

Слуги спробували відігнати жабу, але це їм не вдалося. Надто вона прудкою виявилась.

Так бідолаха ніколи і не позбувся тієї ропухи, всюди вона переслідувала
його, вигукуючи:
– Я твоя наречена! Де моя шлюбна сукня? Де мої червоні чобітки? Де мій білий вельон?

Не міг він уже ніде й на люди з’явитися, бо на сміх усі брали та тільки знай кепкували з його жіночки.

За недовгий час шляхтич уже вкрай замучився та й з того переживання почав хиріти, поки не вмер. Та й тоді його жаба не покинула, бо скочила на груди і не дала себе нікому зігнати. Так їх обох і поховали. І то не на цвинтарі, а при дорозі, бо не хотів жоден священник над жабою відправу служити.

З тих ото пір Бузинова пані образилася дуже на людей і сховала студню під землею, а сама почала шкодити й збиткуватися над усіма, хто лише до яру її забредав.

В гостях у бузинової пані
Чи когось із вас лякали Бузиновою пані? Якщо ні, то це певна ознака, що батьки ваші не зі Львова.

А от моя бабуся розповідала дуже страшну казку. Таку страшну, що після неї мені у кожному яру Бузинова пані ввижалася. Тому ліпше цієї казки не читайте.

Ця історія трапилась з хлопчиком Лесиком, який жив з, своїми батьками. Батько щодня ходив рубати дрова на продаж. Повертався завжди пізно, присмерком, змучений і голодний. Хоч і працював він як міг, але сім’я ледве давала собі раду. Тому, коли Лесик трохи підріс, батько почав і його брати з собою до лісу.

Хлопчик був слухняний і, як міг, допомагав батькові, але доля до них все одно не всміхалася і грошей було все менше і менше.

Одного осіннього ранку батько з сином, як завжди, запрягли коней і вирушили до лісу. Ранок видався холодний. Трава, гілки і навіть стовбури дерев вкрилися легким інеєм. Хлопчик кутався у старенький латаний кожушок, але не переставав тремтіти і цокотіти зубами.

– Нічого, синку, – сказав батько, – зараз біля роботи зігрієшся. Тепер ще так-сяк, а от що взимку буде! Треба б купити тобі якусь теплу вдяганку, та не знаю, чи зможемо. Минулого року Бузинова пані поламала мені сани. І тепер ніяк не вдається їх полагодити. А купимо сани, то не стане грошей тобі на кожушок. А ще й чоботи у мене зовсім подерлися. Не знаю, чи й до зими дотягнуть.

Батько важко зітхнув і крикнув на коней.

– Тату, а яка вона Бузинова пані?

– Ет, синку, – махнув рукою батько, – краще не питай.

– Ти її боїшся?

– А хто ж не боїться? Хотів би я побачити сміливця, що наважиться зустрітися з нею в Бузиновім яру.

– Де-де? – перепитав Лесик, бо ж він добре знав той яр і не раз туди забігав, але ніколи не думав, що Бузинову пані можна зустріти саме там.

– Не допитуйся, сину. І ніколи до того яру навіть не наближайся, бо біда тобі буде.

– Але ж я вже ходив туди, тату. І не раз. Там завжди дуже багато суниць. Я часто збирав їх влітку і жодного разу нічого зі мною не сталося.

– То, сину, тобі, Бог допоміг. Дякуй йому за це, і ще не раз він тебе з біди вирятує, але тепер ти вже знаєш, що то за яр, тож ніколи більше не ходи туди.

Хлопчик кивнув головою, але слухати батькові заборони не збирався. Його так, тягло піти до яру і запитати в Бузинової пані, чому вона робить шкоду

– Тату, а Бузинова пані тільки бідним робить шкоду?

– А де ж ти бачив багатого чоловіка в лісі? Багаті люди вдома сидять, а Бузинова пані карає тільки тих, хто до її лісу зайде. От недавно Петру Фальчуку ногу перебила, а старій Меланці з Лисиничів відібрала мову і та тепер лише руками махає та, мов корова, мукає.

– А хтось бачив ту Бузинову пані?

– Тих, хто її бачив, уже немає на світі. Всіх, хто тільки на неї гляне, вона відразу вбиває.

Підвечір, коли батько з сином нарубали вже повний віз дров, Лесик сказав батькові:

– Тату, я тут недавно бачив ліщину і на ній дуже багато горіхів. Ти їдь додому, а я нарву і наздожену тебе.

Батько поволі погнав коней з лісу, а хлопчик відразу ж ступив на стежку, що вела до Бузинового яру. Швидко смеркало, і він часто перечіпався то через пеньки, то через коріння дерев, що виступало із землі.

Дійшовши до яру, помаленьку спустився, притримуючись руками за бузинові гілки. На самому дні вже запанували сутінки: за крок від себе годі було щось побачити. З гущавини пугукнула сова, за нею друга. Лесикові морозець пробіг по спині і волосся на голові заворушилося.

Збоку щось тріснуло, зашуміло. Бідний хлопчина так налякався, що хотів було вже втекти звідси, але ноги його не слухали і мовби вросли в землю. Спробував крикнути, але невидима сила здушила горло і не давала вирватися жодному звукові. Від напруження з очей потекли сльози. Раптом ззаду почувся ледь чутний шепіт:

– Іди сюди! Сюди-и-и!
Лесик озирнувся, але в темряві нічого не можна було роздивитися. Кілька кроків ступив навмання і випростаною наперед рукою торкнувся чогось твердого. Простяг ще другу руку і намацав невеличкі двері. Легенько штовхнув їх, і з шпарини, що утворилася, у ніс вдарив різкий пліснявий запах. Очі поступово звикли до темряви, і хлопчик побачив за дверима дерев’яні сходи. Коли підіймався ними, сходи голосно рипіли. З кожноюсходинкою ставало все світліше.

Сходи привели до нових дверей, які стерегло двоє великих чорних псів з очима, що горіли, наче розжарені вуглинки. Хлопчик витяг з-за пазухи залишки свого обіду і кинув недоїдки псам. Собаки схопили їжу і пропустили малого.

Клямка на дверях була липка від ще не засохлої крові, але це не спинило Лесика. Він натиснув на клямку і зайшов до червоної кімнати, в кутику якої побачив величезну піч і високу худорляву жінку в зеленому.

Коли господиня повернулася, хлопчик побачив, що волосся і очі у неї теж зелені, а яскраво червоні губи виглядають неприродно на землисто-сірому обличчі.

– Добрий вечір. – Лесик від страху ледве ворушив губами. Бузинова пані у відповідь лише кивнула.

– Я прийшов до вас. пані, щоб спитати, навіщо ви шкодите бідним людям? Минулої зими ви зламали моєму батькові сани, і тепер він не зможе купити собі чоботи, а мені теплий кожушок. Петро Фальчук через вас не може ходити, а Меланка з Лисиничів – говорити. Ви ж знаєте, що бідні люди ходять до вашого лісу не з доброї волі. Інакше їм не прожити, – скоромовкою
випалив Лесик і замовк, з-під лоба позираючи на Бузинову пані.

Та продовжувала зловісно посміхатися і відповіла, не припиняючи мішати щось у казані великим дерев’яним черпаком.

– Спочатку скажи мені, як тобі вдалося пройти повз моїх псів?

– Я кинув їм хліба.

– Хм… Щось надто розжиріли, розлінувалися мої кудлаті. Забагато я їм даю їсти. То ти, кажеш, так сильно любиш свого татка і всіх покривджених, що насмілився прийти сюди? – посмішка Бузинової пані стала ще зловіснішою.

Вона покинула мішати своє вариво і зробила крок назустріч хлопцеві. – І не страшно тобі?

– Так, пані, я люблю свого татка і шкода мені покривджених. І коли йшов до вас, то боявся, але тепер мені…

– Що тобі? – прошипіла Бузинова пані, і її рука схопила хлопчика за плече.

– Т-тепер ме-мені з-зовсім не…не страшно, – відповів Лесик, але зуби його зрадливо застукотіли.

– Он як! Не страшно?

– Н-ні!

– Це тобі так тільки здається!
І рука Бузинової пані стиснула плече хлопчика ще сильніше. Потім зеленоока чарівниця з силою дмухнула на Лесика і він перетворився на велику петрушку, котру господиня відразу ж вкинула до казана.

– Якраз однієї петрушки мені і бракувало, щоб зупа вийшла смачна, – і Бузинова пані знову заходилася мішати вариво у казані великим дерев’яним черпаком.

Незабаром зупа закипіла і яскраво червоне шумовиння піднялося над казаном. Ще трохи, і все опинилося б на підлозі. Бузиновій пані ледве вдалося вчасно зняти казан з печі, але кілька крапель все ж таки
вихлюпнулося. Плями нагадували свіжі криваві сліди від дитячих ніг.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Легенди Львова ”
Юрій Винничук
Видавництво : “ Піраміда ”
м. Львів, 2002 р.

1 Коментар
  • Privittobi@gmail.com
    29.05.2022 23:02

    Не помітила хто автор, прочитала і отетеріла. Казка-хорор! Мізогінія і дітовбивство. А автор плагіатор та сексист. Не раджу читати дітям взагалі.

    0
    0
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: