Чабанець

Українські народні казки

Був собі чабанець, та такий, що ще змалку все вівці пас, більш нічого й не знав. От раз і випав йому з неба камінь, — у вісім пудів. То він було усе грається тим каменем; оце причепить до батога та як кине угору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться — аж ось і камінь летить, та як упаде, то так було у землю і вгрузне. А то візьме покине серед степу сіряк, тим каменем навалить, то хай там три чоловіки, або й більш, а не візьмуть. Мати було його лає:
— Що ти, дурний, тягаєшся з такою каменюкою? Ще підірвешся!
А йому й байдуже: катає та й катає той камінь. От до того царя, що в його царстві той чабанець був, та став підступати під город змій; пудів по тридцять каміння перевертає, кидає та палац собі будує, і вимагає, щоб той цар за нього свою дочку віддав. Цар перелякавсь, давай засилати скрізь по царству, по волостях грамоту, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того змія знищив. Шукали-шукали, не находиться. А той чабанець прочув та й похваливсь:
— Я б того змія, — каже, — батогом забив.
Він, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, донесли цареві у вуха; той і вимагає, щоб він прийшов. От приступив він до царя, цар подививсь, що він такий малий, та й каже:
— Що ти кажеш! Ти ще молодий.
А він звісно: хлоп’я.
— Нічого, — каже.
Ну, ото дає йому цар два полки солдат (полк співаків та полк музикантів). Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже років двадцять у війську служив. Тоді цар тільки руками сплеснув.
От, не доходячи за кілька гін до того змія, покида чабанець свої полки і наказує:
— Дивіться ж, — каже, — як із змієвого палацу з труби піде дим, то я його побив, а як піде полум’я, то він мене.
Покинув те військо, а сам і пішов. А той змій та такий був сильний, що за гони до себе не підпускає, так диханням і побиває. От як забачив змій чабанця, зараз дмухнув. Аж ні, той і не зворухнеться.
— Ну, — питає,— за чим, добрий молодець, зайшов? Чи будем битися, чи миритися?
— Не з тим добрий молодець ходить, щоб миритися, а з тим, щоб битися.
Змій йому й каже:
— Та ти піди ще три роки погуляй, а тоді і приходь.
— Ні,— каже, — я вже гуляв.
— А чим ти, — питає змій, — мене будеш бити?
— А оцим батогом.
А у нього батіг там, може, з цілої волячої шкури сплетений, і камінь той на кінці прив’язаний.
— Ну, — каже змій, — бий мене!
— Ні, бий ти мене попереду.
От у змія меч на три сажні залізний чи стальний, як ударить він чабанця ним, так меч на шматки і розскочивсь…
— Держись же, — каже чабанець, — тепер я ударю.
Як шмагоне його тим камінцем, — змій тут і розпластавсь, і дим пішов у трубу.
Тут військо таке раде, музиканти грають, співаки співають, цар чабанця стрічає, бере зараз під руку, веде у палац. От віддав цар за нього дочку, побудував їм палац, живуть вони собі.
А інші царі почали розбалакувати, що як-таки свою рідну дочку та віддати за чабана! Цареві вже і самому жалко, і засилає він скрізь послання, чи не найдеться де такий богатир, щоб того чабанця міг убити. Скоро і найшлось двоє. От спорядили їх, і пішли вони до того чабанця. Прийшли, він і питає:
— З чим, добрі молодці, прийшли? Чи будем битися, чи миритися?
— Авжеж, — кажуть, — що битися.
От один як ударить через ліве плече, так меч і розсколовся. А другий як ударить навхрест через праве — тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець устав, узяв їх обох, як здавив докупи, так кості з них і посипались. Набрав він тоді ті кості у кулаки, та так йому досадно на царя стало, пішов він до нього і не величає, а прямо каже:
— А що, бачиш це? Таке й тобі буде!
Тоді і годі цар його чіпати.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Українські народні казки”

Упорядник – Л. Ф. Дунаєвська

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1988 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: