TOU

Чайчина скеля

Гроздана Олуїч

Далеко в морі, в одному з чайчиних гнізд, що густо обліпили скелю, лежали три яєчка. Майбутня мати
терпляче висиджувала їх, хоча це було не просто: хижі птахи так і чигали навкруги, очікуючи, що чайка
хоч на мить покине гніздо.. Але та, незважаючи на голод, незрушно сиділа в гнізд і довго, дуже довго вона чекала появи чаєченят.

І нарешті вони подали ознаки життя: ось перше пробило шкаралупу, тоді друге, а третє чомусь зволікало. Здавалося, що йому бракує силоньки, що воно ніколи не зможе вибратися з міцної шкаралупи. Все ж по якімсь часі й воно з’явилося на світ: безпомічне і незграбне.

— Боже, яке ти огидне! — сказав найстарший брат.

— Бридкішого ще не було серед нас! — хором додали чайченята, що купчилися довкола, а мати сором’язливо схилила голову.

Двоє старших росли, як з води, і виділялися серед усіх одноплемінників своєю вродою.- Незабаром вони вже вкрилися густим пір’ям…

А що ж найменше? Їло воно не менше за своїх старших .братів, але й далі було таке, як народилося,

— Що ж мені робити? — звернулася мати за порадою до найстарших, найдосвідченіших чайок.— Як йому допомогти, щоб виросло?

— Принеси йому, голубу рибу! — порадила сусідка ліворуч.

— Укради в рибалок омара! Може, від його м’яса мале подужчає? — запропонувала одна з найрозумніших чайок, але інша, яка сиділа на виступі, зауважила, що чайченяті зможе допомогти лише м’ясо морської черепахи.

Спробувала мати і перше, і друге, і третє, але все надаремно — наймолодший син все одно не ріс, не з’являлося на його тілі й жодної пір’їнки. Він цілими днями лежав і безпорадно дивився в морську далечінь, де його старші брати разом з іншими пробували міць своїх крил.

Невдовзі все чайчине плем’я стривожилося. Терміново була скликана рада племені, але ніхто, навіть найстарший її член, не пам’ятав, щоб коли-небудь у їхньому племені було щось подібне. Ніхто не міг порадити, що ж чинити нещасній чайці.

«Може, риби мудріші?» — подумала вона одного дня і, вхопивши першу-ліпшу, звернулася до неї:

— Подарую тобі життя, якщо даси тямущу пораду!

Але й та не знала, що робити.

— Даремно ти думаєш, що ми, риби, мудріші! — сказала вона сумирно.— Краще звернися до черепахи Кам’яної спини. Вона така стара, що в неї від старості навіть плечі скам’яніли. Черепаха все знає, все пам’ятає, навіть пригадує, як народжувалося наше море. Коли ж і вона не знає, як зарадити твоєму лихові, тоді цього ніхто не знає!

— Я про неї нічого не чула. Де вона живе?

— В печері. На самісінькому дні моря!

— Дарую тобі життя, тільки пливи до старенької і запитай у неї, що ж мені робити? — мовила чайка і кинула рибу в море.

Не тямлячи себе від радощів, риба поспішила в печеру на дні моря, де стояла така темінь, що й серед білого дня нічого не побачиш. Усе ж риба відшукала черепаху в глибині печери й низько вклонилася їй:

— Прийшла до тебе за порадою, матінко Кам’яна спина! —

І розповіла черепасі про чайчине горе.

Проте й найстаріша мешканка моря не знала, чим тут можна зарадити й, подумавши, сказала:

— Залишається тільки чекати: може малий усе-таки виросте…

Вислухавши пораду  черепахи, мати скорилася долі. День у день вона чекала чуда… Щодня літала в морську
далечінь і приносила синові найбільшу і найсмачнішу рибу.

Він її притьмом ковтав, але не ріс.

— Біда з тобою! — говорили йому старші брати.— Може, ти зовсім і не чайчиного роду?

— А чийого ж він роду? — відганяла їх од малюка мати.

А той до всього ще й мовчав. Але одного разу, коли налетіла зграйка чайченят і напала на нього за те, що він тільки переводить їжу, схопився малий на ноженята й промовив:

— Ще побачимо, чи переводжу!

Мати знетямилася від щастя. Нарешті її найменший заговорив! Її радощам не було меж, але старші брати не переставали підсміюватися над малим:

— А що ж ти таке зробиш? — питали вони один поперед одного.— Може, полетиш? Чи спіймаєш рибу?

— І полечу! І спіймаю! — запально вигукнув малюк.— І літатиму вище й швидше від усіх вас!

Всі пташенята, які чули його слова, засміялися у відповідь.

Найстарший брат під’юджував його, щоб він ще щось сказав на потіху чайченятам, які оточили братів щільним колом, але той уперто мовчав.

— Він ні на кого не схожий, тому такий бридкий! — вирішила Рада племені.— Кинемо його в море.

— Тоді й мене кидайте! — вигукнула мати і розправила над малюком крила, аби хоч якось прихистити.— Або дайте йому спокій!

— Що ж, дамо йому спокій,— сказав проводир племені.— Але знай, що з твого найменшого сина ніколи нічого путнього не вийде!

Запальним словам малюка повірила тільки мати.
— Ти будеш, будеш літати,— шепотіла вона, кладучи перед ним рибу.— Будеш найгарнішою і найвідважнішою чайкою на всі три моря!

Поївши, малюк раз по раз піднімав голову й помахував крильми, наче хотів злетіти. Це смішило птахів навколо.

— Дивись, летить! — хихотіли вони дружно, але чайченя не зважало на їхні глузи. Лише невтомно клювало рибу й розправляло крила.

Так і літо настало. Над морем стояла така неймовірна спека, що риба ховалася від неї на дно моря. Одного вечора над Скелею чайок з’явився Місяць, і, забачивши його, чайченя уже не відводило погляду всю ніч.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Золотий таріль ”
Збірка казок
Гроздана Олуїч
Переклад з сербо – хорватського – Миколи Шпаковатого
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1987 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: