TOU

Чаклун

Литовські народні казки

«Що воно означає? – думав хлопчик.– Може, він з мене посміятися схотів?» Та коли стемніло, на горі наче виріс великий чорний палац і червоні вогні у вікнах загорілися – так само, як і вчора. Попрощався хлопчик із батьком та й пішов.

Тільки-но вийшов на шлях, а назустріч йому вершник. Зупинився, посадив Йонукаса до себе на коня, зав’язав йому очі, й поскакали разом. Через де-який час кінь зупинився. Зсадив вершник хлопчика, повів із зав’язаними очима якимись східцями – то вниз, то вгору, то вниз, то вгору. Кругом виють сови та кричать сичі, щось хрипко сміється, щось стогне. А вгорі літають кажани, ще й крильми їх зачіпають. Хлопчик так злякався, що в нього й чуб дибки став. Але враз усе стихло. Чоловік що вів його, розв’язав йому очі. Але хлопчик стояв засліплений, бо очі відвикали од світла. Та поступово Йонукас почав знову розрізняти усе навколо. Перед собою він побачив велику гарно прибрану світлицю. Посередині стояв великий стіл, заставлений різними стравами та напоями. А за столом сидів той самий чорний пан. Він звелів Йонукасові пити й їсти все, що йому заманеться.

Попоїли. Пан повів хлопчика в іншу – меншу кімнату, в якій стояло ліжко з білою постіллю, стіл, два стільці й книжкова шафа.

Пан йому й каже:

– Це твоя кімната. Тут житимеш і працюватимеш. І щоденно я тобі платитиму одну золоту монету. Ти повинен охороняти ці двері.– Він показав на залізні дверцята у стіні.– Але попереджаю тебе: ніколи їх не відчиняй і не заходь туди. Бо загинеш.

Сказав це пан і щез. «Дивно,– думає хлопчик, знудившись на самоті, – що ж там може бути, за тими залізними дверима?» Але йому дуже захотілося спати, і він, тільки-но в ліжко ліг, як одразу й заснув.

На другий день вранці знову прийшов до нього чорний пан та й каже:

– Я їду в далеку подорож, повернуся через два тижні. Ти охороняй ці двері. Але ще раз повторюю: не подумай лишень їх відчиняти, бо загинеш. Щоб тобі не було нудно, бери з шафи книги й читай.

Коли пан поїхав, хлопчикові стало неспокійно на душі. Страх як хотілося йому знати, що ж там, за тими дверима. «Ану подивлюся»,– подумав Йонукас, та як пригадував панові слова, то боявся на ті двері й дивитися.

Читати Йонукаса навчив батько. Тож узяв він книжку, став читати, але нічого не втямить,– усе ті залізні двері в голову лізуть. Так минув день. Увечері ліг Йонукас спати, та ніяк не може заснути – усе йому кортить дізнатися, що ж за тими дверима. Устав, притулив вухо до замкової щілини й слухає. Чує: кіт нявкає, собака гавкає, сич стогне… Йонукас і за ручку взявся – і в ту ж мить почув, як за дверима заторохкотіли кістки мертвяка і хтось пронизливо, страшно зареготав. Йонукас мерщій од дверей, зарився в подушку, укрився з головою й так протремтів до ранку. Наступного дня Йонукас ходив, мов блекоти об’ївся. Його мучила спокуса подивитися, що там за дверима, і страх.

На третій день Йонукас не витримав і відчинив двері. Там було зовсім темно, якісь сходи вели кудись униз. Він навпомацки рушив тими сходами, нарахував тринадцять східців і спустився в напівтемну кімнату. Роздивившись трохи, хлопчик угледів у кутку людський кістяк. Замість ліхтаря, під стелею висіла кобиляча голова, і з її очей падало зелене світло. Усі стіни були обліплені кажанами й гадюками. На шафі сидів сич. Усе здавалося мертвим. Раптом із кутка вибіг кудлатий собака з червоними очима й став гарчати й скалити зуби. Йонукас страшенно злякався. «Чорт! – подумав він. – Отепер він мене з’їсть». Та згадав, що в нього в кишені є чотки. Він витяг їх і – трах, трах ними собаку по голові. Той тільки заскавчав, загавкав і простягся мертвий.

Застогнав сич, засичали гадюки, заторохкотіли кістки у мертвяка, заіржала кобиляча голова, але невдовзі все затихло.

На столі посеред кімнати лежали черепи, кістки, різні пляшечки й велика товста книжка. Йонукасу захотілося почитати її – про що там пишеться? Розгорнув він її й бачить, що то книжка про чаклування, ще й з картинками. Йонукас заховав книжку під полу й повернувся до своєї кімнати.

І став Йонукас днями й ночами читати ту книжку. Довідався, як можна обернутися в якусь річ чи тварину. Тепер хлопчик зрозумів, що його господар – чаклун. Перечитав Йонукас книжку, відніс і знову поклав на столі.

А невдовзі й господар появився – він їздив на бенкет до відьми. Довідавшись, що в його кімнаті побував Йонукас, чаклун дуже розгнівався. Схопив хлопчика, запхнув у мішок і наказав наймитові вкинути в річку. Але чаклун не знав, що Йонукас теж навчився чаклувати. Відніс наймит мішок з хлопчиком і вкинув у річку – туди, де найглибше. Хлопчик одразу ж обернувся на рака. А старий рибалка ловив рибу та й упіймав того рака. Приніс додому і віддав жінці зварити. Тільки-но жінка хотіла рака в окріп кинути, як він заговорив людським голосом.

– Відпусти мене,– каже,– я не рак.

Жінка, злякалася та й випустила його з рук. А він обернувся дитиною й пішов додому. Як побачив батько, що його син живий та здоровий, то так зрадів, що й не сказати.

– Щастя моє, тату, що я вивільнився з кігтів чаклуна,– каже Йонукас, – але грошей я й копійки не приніс. З чого ж ми тепер житимемо? А знаєте що, тату? Недарма я в чаклуна служив – навчився доброго ремесла, тепер з голоду не помремо. Я обернуся цапком, а ти поведи мене на ярмарок і продай. Тільки не забудь із шиї мотузка зняти.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: