Чарівна перлина

Якось узимку, десь перед самим Різдвом, сидів дiд Свирид біля теплої печі, примруживши очі, i задумливо пихкав своєю нерозлучною люлькою.

Надворі було вже темно. Люта хуртовина завивала, наче зграя вовків. Шалений вітер шугав навкруги хати, намагаючись якось прослизнути усередину крізь будь -яку  шпаринку. Снігове військо сипало у віконце i з безсилим шамотінням зсовувалося на землю, складаючись у великий замет.

– Оце розходився зимовий господар… – стиха промовив дідусь, стурбовано похитуючи головою. – До ранку такого нахурделить, що й двері не відчиняться!

– А як же ми завтра з хати вийдемо? – злякалася п`ятирічна Оленка.

– Не хвилюйся, – посміхнувся дiд Свирид. – Що-небудь зміркуємо… Ти краще лягай вже спати, бо завтра свято проспиш!

Довірлива Оленка тільки зойкнула. Прожогом скочила у ліжко, накрилася ковдрою i старанно заплющила очі.

– Дідусю, розкажіть, будь ласка, казку, – заблагав я.

– Яку тобі, онучку? – запитав він, переводячи погляд на мене.

– Ну, звісно яку: щоб там було про могутніх парубків – козаків, що в прадавні часи билися з ворогами, та всілякими чаклунами, або відьмами! – iз запалом вигукнув я.

– Он як… про могутніх, кажеш… – дiд Свирид роздумливо пихнув люлькою, обгорнувшися хмаринкою терпкого тютюнового диму. – Але ж не завжди сила перемогає, Михайлику…

Дідусь влаштувався зручніше на лаві, примружив очі і почав розповідати такого, що в мене мало дух не перехопило.

У печі потріскували дрова. За вікном гула клята хуртовина, але я її вже не чув, поринувши думками туди, де відбувалися незвичайні чарівні події…

Частина 1
На чистому й глибокому небі грайливо мерехтіли далекі зоряні перлини, наче граючи у хованки. Раптом одна з них зірвалася з небосхилу і, майнувши вогняною ниткою, впала десь за самий край темного лісу.

По дорозі, з зацікавленням роздивляючись навкруги, крокував ставний парубок. Мрійливо подивившись у тому напрямку, де зникла зірка, він стиха прошепотів:

– Яка сьогодні дивна, зоряна ніч. Мабуть, гриби уродять…

Десь поблизу з гущавини несподівано мугикнув пугач.

Хлопець зупинився і почав вдивлятися у темні хащі. Раптом серед кущів блимнув невеликий вогник, наче визираючи то з одного боку дерева, то з іншого. Здавалося, наче вогник підманював до себе. Парубок зацікавлено подався у напрямку до вогника.

– Як же я забув? Сьогодні ж Купальська ніч! – захоплено прошепотів він. – От знайти би квітку чарівної папороті…

Хлопець обережно заглибився у ліс, слідкуючи за примарним вогником, який, наче граючись з ним, заманював далі і далі у самісінькі лісові нетрі. Вогник повільно підплив до берези з трьома стовбурами, які росли з одного кореня, блимнув на останнє і згас.

Зраділо дивлячись на березу, парубок сів на землю неподалік і прошепотів:

– Це ж саме таке місце, як потрібно…

Щось стиха загуло. По верхівках дерев пробіг вітерець. З-за кущів з усіх боків заблимали чиїсь зловісні очі. Але хлопець завзято перехрестився, і все замовкло.

Раптом біля коріння берези висвітилася і зажевріла якась пляма. З`явився маленький пагорб, який почав рости.

З нього виповз кручений зелений вус, за ним другий. Вони почали розпускатися, перетворюючись на пухнасте листя лісової папороті.

Поступово виріс пишний кущ, посеред якого набухла велика сяюча брунька. З тихим дзвоном вона розкрилася, і з`явилася жевріюча вогняна квітка, оповита м`яким сяйвом.

Парубок підійшов до папороті і обережно зірвав квітку.

– Квіточка чарівна, вкажи мені, будь ласка, де схований скарб… – благаючи промовив хлопець.

– Сяюча квітка підійнялася над його долонями і попливла у повітрі…

Тим часом у глибині лісу серед крислатих кущів повільно пливли клапті туману, оминаючи велике дерево з дуплом, яке стояло на краю галявини.

Десь у темряві ледаче кумкала ропуха – не з того, що їй співати кортіло, а скоріше за звичкою. Раптом щось хруснуло. Запала тривожна тиша.

Гілки кущів біля дерева розсунулися, і в місячному сяйві з`явилася дурнувата пика охлялого рудого чорта. Він покрутив очима на всі боки, прислухався і задоволено мугикнув. Тієї ж миті поруч з ним витнулася товста мордяка другого чорта.

– Наче, нікого тут немає… – промовив перший.

– От ти дурень, Тупак! – реготнув товстий чортяка. – Хто ж вночі та ще й на Івана Купала буде по лісі вештатися? Тут же повно нечистої сили!

– Сам ти, Пузаню, дурень! – огризнувся охлялий. – По-перше, ми самі нечиста сила! А по-друге, саме ж в цю ніч квітне чарівна папороть, що вказує, де скарб схований. То усі шукачі скарбів саме зараз по лісах і шастають!

– Та… то дурниці! Якісь бабські забобони… – зневажливо пирхнув товстий.

Але Тупак дав йому стусана і нагадав:

– Невже забув, що ми й самі прийшли за стародавнім скарбом?

Пузань розгублено почухав потилицю і знизав плечима.

– Так це ж нам Хома наказав… тільки не розумію, навіщо він йому потрібен?

– А ти хіба не знаєш, що у цьому скарбі прихована чарівна перлина, яка виконує бажання?!

Тупак задумливо помацав писок і з сумнівом пробурмотів:

– Але ж Хома наказав скарб Соломії віднести, бо хоче якось до неї підлизатися, щоб оженитися…

– То й що з того?

– А те, що, може, він не знає про перлину?

– Хома все знає! – впевнено заперечив Пузань. – Мабуть, йому перлина просто не потрібна.

– Може, сказати йому, на всяк випадок?.. – перепитав Тупак.

Пузань аж скипів:

– А як він розлютиться?! Хочеш, дурень, по рогах від нього дістати?!

Тупак відсахнувся і перелякано замотав головою.

– Ні, не хочу! Наше діло півняче: проспівав, а там нехай хоч і не розвиднюється!

– Тоді пішли до яру…

Підштовхуючи один одного, чорти навшпиньках перебігли галявину.

Коли нечиста сила зникла у кущах, з темряви дупла сторожко визирнув трохи замурзаний хлопчик. Він уважно прислухався, вислизнув з дупла на землю і крадькома перебіг галявину, прямуючи за чортами…

Чарівна квітка папороті повільно пливла у повітрі до глибокого темного яру, ненадовго завмираючи, наче очікуючи парубка, який поспішав за нею. Оминувши кремезний дуб, квітка раптово пірнула кудись у темряву глибокого яру.

Тримаючись за стовбур лісового велетня, парубок зазирнув униз і побачив яму, що була вирита під товстим корінням дубу. Біля неї вовтузилися якісь постаті.

Поруч з ними тьмяно виблискувала старовинна скриня. В усі боки летіло листя, якісь клапті. Крізь сопіння чулися лише якісь окремі хрипаті вигуки, серед яких вирізнявся дзвінкий хлопчачий голос:

– Ат-ти… свиняче рило!

– Ой, вуха… вуха мої!

– Хапай його! А щоб тобі!..

Стоячи на краю яру, парубок уважно вдивлявся униз і нарешті гукнув:

– Агов, люди добрі, що ви там не поділили?!

Від несподіванки постаті завмерли і хутко озирнулися на голос. Саме у цей час з-за верхівки дубу вийшов місяць і висвітлив у яру розгублені мордяки чортів та замурзане личко якогось хлопчика.

Парубок з несподіванки аж відсахнувся, перехрестився і, вхопивши коряжину, що лежала поруч, зіскочив униз. Погрозливо нею розмахуючи, він закричав:

– Ану, згинь нечиста сила!

Розпачливо глипнувши очима, Тупак схопив скриню і кинувся навтьоки. Пузань намагався зробити те ж саме, але хлопчисько вхопив його за хвоста і потягнув назад.

– Йой! Хвоста відірвеш! – відчайдушно заверещав чорт.

Парубок підскочив до нього і щосили вперіщив коряжиною по спині. Пузань підскочив, як обпечений і, висмикнувши хвоста, стрімголов кинувся навздогін за Тупаком – аж дрантя з-під ратиць полетіло.

– Борони, Боже, від нечистої сили! Тьху ти, яка гидота! – парубок знову перехрестився і повернувся до малого.

Розпашілий від бійки з чортами, хлопчик рвучко обернувся до свого рятівника і несподівано сердито вигукнув:

– Нащо ви, дядьку, втручаєтесь, коли вас ніхто не просить?!

Від подиву парубок аж відступив на крок.

– Оце таке… – розпачливо промовив він. – Я ж тебе наче врятував од нечистої сили. Хіба не так?

Малий почухав потилицю, заспокоївся і трохи винувато схиливши голову, погодився:

– Та воно-то так, дядьку, тільки ж тепер пропала моя мрія…

Присівши наприсядки проти хлопчика, парубок уважно зазирнув йому в очі і промовив:

– По-перше: ніякий я тобі не дядько – хіба ж я такий старий?!

Уважно придивившись до незнайомця, малий посміхнувся.

– Та наче ні…

– От і добре. А по-друге: розкажи мені, що там у тебе пропало, і звідкіля тут узялися оті бісяки погані?

Відчуваючи, що парубку можна довіряти, хлопчик вмостився зручніше і почав розповідати.

– Я тут неподалік спав у дуплі великого дерева, коли раптом почув, як хтось лається поруч… Ну, я тихенько визирнув, а то чорти сперечалися про скарб…

– Який скарб?

– То я ж і кажу… дуже старовинний скарб, в якому була схована ще й чарівна перлина, яка виконує будь-яке бажання свого володаря! Ото ж я крадькома прослідкував за чортами, а коли вони вирили скарб, то спробував нишком поцупити в них перлину, але не вдалося…

Малий винувато шморгонув носом і додав:

– Спасибі, що врятував… як тебе звуть?

– Степаном мене кличуть…

– Спасибі тобі, Степане, проте жаль, що перлина тепер зникла…

Парубок роздумливо почухав потилицю, щось собі розмірковуючи, а потім знову звернувся до похнюпленого хлопчиська:

– А як тебе звуть, малий?

– Левко…

– Не журися, Левко, – загляне ще сонце і в наше віконце! Якщо ми з тобою затоваришуємо, то разом знайдемо тих чортів і заберемо у них чарівну перлину!

Хлопчик недовірливо глянув на Степана.

– То вони ж – нечиста сила…

– А мені і не боязно, бо я знайшов квітку чарівної папороті. А хто володіє такою квіткою, тому ніякі чорти не страшні!

Левко зраділо підхопився і з запалом вигукнув:

– Гайда навздогін!

Степан глянув навкруги і заспокоїв малого:

– Не слід поспішати. Зараз темно і погано видно, а як почне світати, то я зможу відшукати сліди – по них і знайдемо чортів. Згоден?

Левко з розчаруванням зітхнув і погодився.

– От і добре. А зараз, давай, трохи відпочинемо до світанку…

Парубок і хлопчисько назбирали трохи листя і травиці та влаштувалися на теплій землі просто біля коріння дерева.

Темним яром повільно блукали загадкові різнокольорові вогники. Наче тендітні чарівні метелики, вони збиралися у кола, виконуючи неймовірні танці, то прискорюючи, то сповільнюючи рух. Тиша запала у лісі така, що було чути, як вовтузяться малі пташенята в гніздечку. Але незабаром і вони вгамувалися. Сон – чарівник взяв у полон всіх мешканців великого лісу.

Частина 2
Легкий ранковий серпанок повільно танув, звільняючи з полону нічних мрій ладні хатинки прокидаючогося села. Десь заполошно загорлав півень, що, мабуть, трохи проспав свій час. Заклопотано заквоктали кури. Спросоння брехнув старий пес.

На околиці села, біля скривленого стовпа з дошкою, на якій було написано “Шарпанівка”, з лісових кущів вийшли парубок і хлопчисько. Підійшовши до таблички, Степан вирівняв стовп і уважно подивися вбік села.

– Тут сліди зникають, – промовив він. – Мабуть чорти десь у цьому селі ховаються…

– Як же ми їх знайдемо? – занепокоївся Левко.

– Побачимо… спочатку треба знайти притулок на деякий час.

– Але ж я в цьому селі ніколи не бував, і нікого тут не знаю, засумнівався хлопчик.

– То нічого, світ не без добрих людей – хтось та дасть притулок мандрівникам.

З цими словами Степан попрямував до ближчої оселі. Левко поспішив за ним.

На краю просторого подвір`я під великою розлогою яблунею розташувалися декілька вуликів, біля яких завзято порався міцний засмаглий чоловік у літах. Його волосся було щедро присипане сивиною. Неподалік від господаря сидів білявий пухнастий кіт і зосереджено вмивався, мружачись від задоволення. А біля самого тину стрибало і гавкотіло маленьке кудлате цуценя, намагаючись вловити спритного метелика, що наче дражнив його.

Кинувши оком на кота, чоловік промовив:

– О, кажуть, якщо кіт вмивається, мабуть гості будуть…

До тину підійшли Степан з Левком. Парубок першим привітався:

– День добрий, господарю! Хай вам Господь допомагає!

– Як би не боги, то, може б, і ви помогли, – посміхнувся літній чоловік, придивляючись до мандрівників.

– Та ми з радістю, – погодився Степан. – А якби ви нас пустили до себе на декілька діб пожити, то ми б вам відробили з щирим серцем, бо грошей в нас, пробачте, нема…

Господар уважно подивився на прибульців, щось собі тихенько мугикнув під носа, а потім запрошуючи змахнув рукою:

– Нащо вам гроші, як ви й самі хороші! Заходьте до господи…

Рипнули дверцята хліву, і на подвір`я вийшла жінка господаря, тримаючи у руках глечик з молоком. Вона зупинилася і з зацікавленням подивилася на парубка і хлопчика.

– Агов, Меланко, приймай гостей, якщо вони тобі до вподоби! – вигукнув господар.

Жіночка поставила глечика на лаву, витерла руки фартухом і привітно посміхнулася:

– А чого ж не до вподоби? Хлопці, наче, гарні. Парубок добрячий… як ти, Тиміш, у молодості був, коли ще на Січі гуляв.

– Ото згадала… були у кози роги, та стерлися… – відмахнувся чоловік.

– Заходьте вже до хати, – запросила Меланка. – Мабуть, зголодніли з дороги?

– Є таке трохи… – зізнався Степан.

Трохи соромлячись, він разом з Тимішем попрямував до хати слідом за господинею. Проте Левко затримався, бо дуже йому сподобався песик. Він захотів трохи з ним погратися. Ставши навколішки, хлопчик почав гавкати, удаючи з себе цуценя.

Зрадівши, що в нього з`явився приятель, песик почав радісно бігати довкола хлопчика і раптом вскочив у калюжу біля тину. Бризки так і полетіли в обличчя Левкові.

Від несподіванки хлопчик гепнувся на землю, розмазуючи болото по щоках. Саме в цю мить поруч пролунав дзвінкий дівчачий сміх. Левко рвучко повернувся і побачив неподалік дівчинку, яка сміялася, тримаючись рукою за тин.

Левко розгублено підвівся.

– І чого б це я реготав, як скажений?! – пробубонів він.

– Бо смішно ж… – відповіла дівчинка.

– Кому смішки, а кому нітрішки… йди собі своєю дорогою, та не заважай людям! – роздратовано скрикнув Левко.

Посмішка зникла з обличчя дівчинки. Вона розгублено подивилася на хлопчика, потім зневажливо знизала плечима.

– Те ж мені – велика гуля на рівному місці… – промовила вона, відходячи від тину.

– Бачили – невидальце з фуркальцем! Ач, яка пані знайшлася… – кинув їй навздогін хлопчик.

Дівчинка засмучено схилила голову і прискорила. Від цього Левкові стало якось не по собі. Він повернувся і побіг до хати.

Тиміш і Степан вже сиділа за столом, на якому височів полумисок з вареною картоплею, свіже сало, часник, розрізана хлібина і духмяні пиріжки.

Швиденько вимивши руки і витерши їх рушником, який подала господарка, малий нетерпляче сів поруч з Левком, не помічаючи, що Меланка дивиться на нього з доброю, але й трохи сумною посмішкою.

– Звідкіля ж ви йдете і хто самі будете? – запитав

– Я з Нечаєва родом, звуть мене Степаном. А мандрувати пішов по світі, щоб грошей заробити, бо нема нічого гірше, як у злиднях жити.

– А малий тобі хто?

– Це – Левко. Я зустрів його у дорозі, і ми заприятелювали. Сирота він, нікого в нього нема, живе, як горох при дорозі: хто не йде, той і скубне…

Почувши слова парубка, Меланка крадькома змахнула сльозу і підсунула до хлопчика тарілку з пиріжками. Левко швиденько перехрестився, узяв пиріжка і, відкусивши чималий шматок, з повним ротом заперечив:

– Це ми ще подивимось, хто кого скубне! Он там на вулиці якесь дівчисько хотіло з мене поглузувати, та сама у сльозах пішла!

Меланка осудливо похитала головою.

– Це, мабуть, Василина – добра дівчинка. Даремно ти її образив. Вона така ж сирота, як і ти, а живе в приймах у відьми Соломії Шпинько, хай їй грець!

Левко спочатку з недовірою подивився на господиню, а потім похнюпився. Степан теж здивовано перевів погляд з Тиміша на Меланку і звернувся до неї:

– Це що, виходить, що у вас в сусідах відьма? А ви не боїтесь?

– Чого ж її боятися? – посміхнулася господиня. – Просто треба мати хоча б одного чорного півня, тоді відьми будуть обминати цей двір. Це така прикмета є в народі… До того ж мій чоловік бувалий січовик, а справжнім козакам нечиста сила нічого вдіяти не може!

– Тю… городить таке, що й на вуха не натягнеш… незадоволено пробурмотів Тиміш. – А от про півня – це правда!

Степан з Левком перезирнулися, і парубок знову поцікавився:

– Скажіть, будь ласка, а чи нема у вашому селі ще якоїсь там нечистої сили?

– Чортів, наприклад?! – нетерпляче додав Левко.

Тиміш уважно подивився на хлопців, обережно відповів:

– Є тут двоє дурнуватих чортів – Тупак та Пузань. Вони прислуговують Соломії…

– А нащо вони вам? Боронь, Боже! – захвилювалася Меланка.

Степан з Левком знову перезирнулися. Левко кивнув, погоджуючись. Тоді парубок почав розповідати.

– Ці чорти поцупили зі старовинного скарбу чарівну перлину, яка виконує бажання свого хазяїна. От ми й хотіли би цю перлину у чортів забрати…

– Вони ж нічого доброго з нею не зроблять, бо вони – нечиста сила! – гарячкувато додав Левко.

Тиміш хитрувато посміхнувся.

– А чого ж ви собі хочете?

– Левкові родина потрібна, бо не годиться людині на самоті жити, – відповів Степан.

Левко ствердно кивнув.

– А тобі, Степане, що потрібно? – поцікавилася господиня.

Парубок кривувато всміхнувся, знизав плечима.

– Та не дуже й багато. Трошки грошенят, щоб земельку купити, та й робити на ній. А то у мене в одній кишені пусто, а в другій зовсім нічого немає… Якби мені хтось позичив, я б відробив удвічі!

Тиміш неспішно підвівся, рішуче пристукнув долонею по столу, наче ставлячи крапку, і проголосив:

– Ну, що має бути, того не минути… Поживете трохи у нас, а там буде видно. Тільки до Хоми Цабекало – це наш шинкар, не звертайся. То вже такий кровопивця, що не дай Боже! Ще й з нечистою силою знається…

Тим часом на подвір`ї Соломії біля криниці, на колоді стояло відерце з чистою прозорою водою, над яким схилилася досить вродлива дівчина. Це й була сама господиня. Вона милується своїм відображенням на поверхні води, кінчиком пальця поправляючи бровенята. Посміхаючись сама до себе, Соломія приспівувала:

– Де ж ти милий – чорнобривий, роботящий і сміливий? Якщо любиш – то женися, а не любиш – відчепися!

До двору із сумним виглядом зайшла Василинка. Почувши її кроки, Соломія повернулася до дівчинки, взялася у боки і суворо зсунула брови.

– О, з`явилася вже нарешті! Де тебе носило?

– Я ж казала, що піду на Одарку подивитися у весільному вбранні… – відповіла Василинка і мрійливо додала: – Вона така красуня…

Соломія презирливо посміхнулася:

– Теж мені красуня! Як виглянула у вікно, то три дні собаки гавкали, а одна як придивилась, то і зовсім сказилась!

– Чому ти так, Соломіє? Вона ж хороша дівчина, – докірливо промовила Василина.

– Ти диви, яка заступниця знайшлася!

Соломія штовхнула відро з водою, і те перекинулося на землю. Вода вилилася, створивши калюжу.

– Краще води набери свіжої, а то вже скоро ропухи у відрі заквакають… – пихато промовила Соломія і пішла до хати.

Дівчинка зітхнула, підняла відерце і задумливо повернулася до колодязя.

– І що це з Соломією сталося останнім часом? Наче, підмінили її…

Частина 3
Сонячні промені ледь пробивалися крізь маленькі віконця до неохайного шинку, висвітлюючи в напівтемряві різноманітні пляшки з напоями, що стояли на полицях, та декілька пузатих бочок з вином. На одній з них, ліниво звісивши лапи, лежав товстий кіт. Хитрувато примруживши очі, він уважно спостерігав за двома чоловіками, що розмовляли. Один з них був шинкар Хома Цабекало, а другий – місцевий селянин. Спираючись на прилавок, самовдоволений шинкар змахував з нього ганчіркою якісь крихти і слухав чоловіка, який щось йому захоплено розповідав.

– Ні, не вірю, бо такого не може бути! – не витримав Хома.

Раптом з вулиці долинув наближаючийся спів:

– Ой, летіло помело через наше та село… гоп-гоп, гоп-гоп, ногами топ-топ…

Хома і селянин замовкли і повернули голови до дверей. Шинкар незадоволено пробурмотів:

– Це, мабуть, Стецько преться. Знову десь вже набрався…

Рипнули двері, і у шинок ввалився сільський п`яничка Стецько Непийвода. Зачепившись за власну ногу, він мало не впав на порозі. Ледве втримавшись, п`яничка вчепився обома руками за стільця, що стояв неподалік, примружив очі і почав підсліпувато роздивлятися.

– Дивіться, ще один брехун прийшов… – реготнув Хома.

Почувши це селянин ображено кинув на прилавок декілька монет і вже зібрався вийти геть. Проте Стецько зраділо змахнув руками і, наблизившись до присутніх, здивовано проголосив:

– Хто це брехун? Я?!

– Авжеж, – відповів шинкар.

П`яничка взявся у боки і, трохи похитуючись, гордовито почав розповідати:

– То краще послухайте, що мій кум розказував… Оце брехун, так брехун, якого і світ не бачив!

– Невже? – посміхнувся селянин.

– А ось послухайте… Пішов кум якось на рибалку. А до річки далеко було – в нього ноги заболіли, то він і сів біля першої-ліпшої калюжі. Як закинув уперше вудочку – воно як шарпоне, аж вудочка мало не тріснула. Кум смикнув, а воно не йде. Кум його тащить, а воно не лізе… він тягне, а воно ніяк… Тоді кум як гупне ногою в землю, аж загуло – то воно й вискочило з переляку, та таке велике, що аж страх! Це, бач, кит був окиянський – баньки витріщив, пащеку роззявив, як загарчить – і давай за кумом ганятися, мов скажений! Але ж кум такого драла дав, що аж вітер у вухах свистів… А кит за ним! Гнався до самої хати, мало не з`їв. Та добре, що якраз моя кицька пробігала – кинулася на кита і проковтнула його! Саме тільки хвіст лишився – він у мене й зараз під тином лежить…

Цабекало і селянин почали реготати. Селянин змахнув рукою і, витираючи сльози, вийшов з шинку, а шинкар похитав головою і промовив:

– Тобі, Стецько, брехати, як собаці мух хапати…

Непийвода ображено зсунув брови і погрозливо змахнув пальцем.

– От я зараз тобі на зло усю твою ж горілку в тебе і вип`ю!

– В тебе від пива вже голова крива! – презирливо скривився Хома. – Все. Більше у борг наливати не буду.

Почувши це, Непийвода благаючи притиснув руки до грудей.

– Хома, будь ласка, дуже тебе прошу – налий чарочку, бо душа горить… А я тобі відроблю – що хочеш для тебе зроблю!

Трохи почухавши потилицю наче у роздумі, шинкар погодився і, наливаючи чарку, поставив умову:

– Добре, тільки за це будеш мені кожного дня докладати про все, що на селі діється…

Стецько із жадністю випив чарку, обтер рукавом рота і з готовністю доповів:

– А до Тиміша Глека якісь небораки прибилися…

– Хто такі? – нашорошив вуха Цабекало.

Стецько зневажливо змахнув рукою.

– А дідько їх знає!

Саме у цей час з-за бочки витнулися дурнуваті пики чортів Тупака і Пузаня. Побачивши їх, п`яничка витріщив очі так, що вони мало не вилізли йому на лоба, і скрикнув:

– Цур мене!

З переляку відсахнувшись він хотів було перехреститися, але Цабекало ухопив його за руку і погрозливо просичав:

– Я тобі перехрещуся! Як таке зробиш у моєму шинку, то я тобі руки й ноги повідриваю!

Стецько затремтів, вирвався з рук шинкаря, вискочив на вулицю і кинувся навтьоки, перелякано озираючись через плече.

Провівши п`яничку поглядом, Хома повернувся до чортів і взявся у боки.

– Скільки я вам, дурні, казав, щоб при людях не з`являлися?! – гарикнув він на чортів.

– Але ж той чоловік сам дідька згадав… – заперечив Пузань.

– От ми і тут… – задоволено додав Тупак. – Хіба ж не так?!

Хома тільки руками розвів:

– Розумна в тебе голова, та тільки дурневі дісталась!

Не втямивши кепкування, Тупак задоволено посміхнувся, спогорда дивлячись на Пузаня, і показав йому язика. Пузань у відповідь штовхнув Тупака у бік. Забувши про свого володаря чорти починають вовтузити один одного, але Хома погрозливо гримає на них:

– Кажіть вже, що там Соломія робить? Коли вона врешті-решт згубить дівчисько?

– Та нащо вам ота малеча здалася, з неї ж ніякої поживи? – зневажливо повів плечем Пузань.

– Дурень ти тупорилий, – скреготнув зубами шинкар. – Як Соломія згубить Василину, тоді сама вже остаточно стане відьмою, і її душа належатиме мені!

Чорти перезирнулися і зраділо потерли долоні.

– А зараз йдіть до Соломії і робіть так, щоб вона зненавиділа Василину. – погрозливо додав Хома. – Та скоріше, бо як не впораєтесь до необхідного часу, то я з вами знаєте, що зроблю?

– А що? – з дурнуватою посмішкою поцікавився Тупак.

Пузань підпихнув його у бік і постукав пальцем себе по лобі, мовляв, от ти дурень!

Розлючений Цабекало ухопив зі стіни батога і почав періщити ним чортів, які зі скавчанням видралися крізь заднє віконце шинку, заважаючи один одному, і поскакали у бур`ян, потираючи сідниці.

Тим часом в затишній тіні великого дерева, де стояли декілька новеньких біленьких вуликів, Тиміш Глек ладнав ще один. Поруч з ним за саморобним столом з неструганих дошок порався Степан. Він стругав дощатки, приміряючи їх одне до одного.

Щось прошурхотіло за тином, і парубок, підвівши погляд, побачив Соломію Шпинько, яка з гордовитим виглядом саме проходила вулицею. Крадькома глянувши на парубка, вона швидко відвернулася і хитрувато посміхнулась.

Степан дивився їй у слід, забувши про роботу. Соломія крадькома озирнулася і, зустрінувшись поглядами з парубком, зневажливо пирхнула і погордо задерла підборіддя. А Степан мрійливо-сумно зітхнув.

Тиміш крадькома посміхнувся, але нічого не сказав. Він накрив вулик кришкою і поставив його поруч з іншими. Розпрямивши спину, господар потер поперека. З хати вийшла Меланка і піднесла чоловікові глечик з водою. Тиміш відпив декілька ковтків, штовхнув у плече остовпілого Степана і, підморгнувши, передав йому глечик.

– Не забувай: дівчина – як тінь: ти за нею, вона від тебе, ти від неї, вона за тобою…

– Дивлячись навздогін Соломії, Меланка знизала плечима:

– Те ж мені, дівчина! Надулася, як тісто в кориті…

– Але ж вродлива! – заперечив Тиміш.

Меланка тієї ж миті взялася в боки і погрозливо подивилася на чоловіка. Тиміш аж відступив на крок.

– Пильнуй свого носа, а не чужого проса, старий волоцюго!

Тиміш розгублено розвів руки:

– Отакого! Пропав ні за цапову душу… Меланко, ти що, з глузду з`їхала?! Ми ж з тобою Соломію з дитинства знали…

Степан вирішив прийти на допомогу і звернувся до Меланки:

– А скажіть, будь ласка, це ота сама відьма?

– Вона! Щоб їй!..

Меланка сердито забрала глечик і пішла до хати, залишивши свого чоловіка розпачливо чухати потилицю.

– Чого це господарка так розходилася? – здивувався парубок.

– Та, мабуть, шалена муха вкусила за вухо… Ми ж Соломію добре знаємо – вона мені у дочки годиться…

Тиміш підійшов до лави під деревом, сів на неї і, витягнувши з кишені кисет, почав набивати люльку тютюном.

Степан ще трохи подивився у тому напрямку, куди пішла Соломія, сумно зітхнув і повернувся до Тиміша.

– Така наче вродлива дівчина, а відьмою народилася… Як же таке може бути?! – задумливо промовив парубок.

– Та ні, була вона звичайною дівчинкою, а коли подорослішала, то почав до неї залицятися Хома Цабекало…

Степан сів поруч з Тимішем і запитав з зацікавленням:

– Добрий парубок?

– Трохи підстаркуватий, та вельми підтоптаний… – гірко посміхнувся господар. – Це ж старий шинкар, а такий злий – що від його погляду молоко кисне!

– Степан гарячкувато сплеснув у долоні.

– Навіщо ж він такій гарній дівчині?!

– Та в тім і біда… зітхнув Тиміш. – Соломія йому відказала, а Хома ж наче чаклун, то й наклав, мабуть, на неї якесь закляття!

Степан рвучко зіскочив з лави і рішуче запропонував:

– Треба якось звільнити бідолаху! Розчаклувати, чи що?!

– А як?.. Ми ж з тобою не чарівники якісь…

Чоловіки разом сумно зітхнули. Тиміш кинув погляд навкруги і занепокоївся:

– Степане, а куди Левко подівся? Наче ж тут поруч бігав…

Частина 4
А Левко, сидячи в густих кущах, уважно стежив за подвір`ям відьми.

З хати вийшла Соломія, погрозливо дивлячись на Василину, яка йшла від колодязя до хати з повним відром води.

– Де ти шльондраєш, дівчисько?! Ховаєшся від роботи, як пес од мух!

– Та я ж худобі їсти давала, курей годувала, а зараз оце водички… – почала виправдовуватися дівчинка.

Проте Соломія нетерпляче перебила її:

– Клопот повен рот, а діла немає! Неси воду мерщій до світлиці і виливай у мій казан, що стоїть на столі. Тільки самого казана не торкайся!

– Зараз все зроблю, Соломіє…

Василина швиденько зайшла у хату, а Соломія, підправивши волосся на голові, трохи причепурилася, вийшла з подвір`я на вулицю і погордо попрямувала до шинку.

Левко проводив її поглядом, а потім нишком підкрався до хати і, зазирнувши у відчинене вікно, радісно прошепотів:

– О, то це ж саме та скриня!

У хаті напроти вікна стіну підпирала кремезна шафа зі скляними дверцятами. На її горішній полиці стояла та сама скриня, яку викопали вночі під дубом чорти. Посеред кімнати на великому круглому столі стояв великий казан з якимось чудернацьким різьбленням по боках. Біля столу був важкий дерев`яний стілець, на який Василина поставила відро. Потім вона сама вибралася на нього і почала підіймати відро на стіл. Але днище зачепилося за край столу, важке відро вивернулося з рук дівчинки і впало на підлогу, розливаючи воду.

Василина сіла на стілець, закрила обличчя долонями і заплакала:

– Що за вдача така в мене сьогодні? Все з рук валиться…

Левко лише на якусь мить замислився, потім рішуче змахнув рукою і прожогом заскочив у хату через вікно. Він підійшов до Василини, яка за плачем і не помітила його появи, і обережно торкнувся її плеча.

– Не плач, Василинко… Хіба ж то біда, як ллється вода?!

Дівчинка перелякано зойкнула, зіскочила зі стільця і відбігла убік, але впізнавши хлопчика, полегшено зітхнула:

– А… це ти, той сердитий хлопець… навіщо ти прийшов?

Хлопчик зніяковівши, сором`язливо схилив голову.

– Пробач мені, Василино, я й сам не знаю, що тоді на мене найшло…

Хлопчик посміхнувся і несміливо зробив крок до Василинки.

– Мене Левком кличуть… Ну то як, пробачаєш ти мені, чи як? Кажи, а то втоплюся!

Василинка грайливо посміхнулася, а потім, згадавши, схвильовано промовила:

– Та я тебе, як побачила, одразу й пробачила. Але ж тобі не можна тут бути, бо як повернеться господарка – біда буде!

Левко з гордовитим виглядом узявся в боки і зневажливо випнув груди.

– А я її не боюся!

– Левко, ти хоч знаєш, що вона вміє ворожити?! – сплеснула у долоні дівчинка. – Такого тобі наворожить, що на лобі вуха виростуть!

– Справжньому козаку усякі чари – все одно, що комариний чих! Ми й не таких бачили! – презирливо кинув хлопчик.

Василина поблажливо всміхнулася.

– Ач який! Якби жабі хвоста, то була б не проста…

Левко сердито зсунув брови, відчуваючи, що Василина з нього сміється. Проте дівчинка примирливо узяла його за руку і заспокоїла:

– Тобі, мабуть, і не страшно, а мене Соломія може у темній коморі замкнути.

– То я тебе захищу!

Василинка лише відмахнулася на його слова, підняла з полу відерце і подала його хлопчику.

– Краще допоможи мені. Я тут поприбираю, а ти води принеси…

– Гаразд. Я миттю… – з готовністю відповів хлопчик.

Він ухопив відро і прожогом вискочив на вулицю. Василинка лише посміхнулася і швиденько почала прибирати. Поки вона збирала ганчіркою воду Левко приніс повне відро. Він йшов трохи перекошений, але робив вигляд, що йому не важко.

Василина знову стала на стілець. Левко подав їй відро, і дівчинка вилила воду в казан, з якого несподівано зі злим сичанням вилетіла зеленувата пара. Діти з переляку аж відсахнулися.

– От бачиш, я ж тобі казала – це якийсь не простий казан… – вигукнула дівчинка. – Його Соломії шинкар подарував…

Левко трохи злякано поглянув скоса на казан, потім на шафу і, нарешті згадавши, запитав у Василинки, вказуючи на скриню:

– А що це у вас за скриня така дуже цікава?

– А хто його зна… – знизала плечима дівчинка. – Її Соломії чорти Пузань з Тупаком принесли…

Левко задоволено потер долоні.

– Ага, тоді це саме та скриня, що мені й потрібна. Ти хоч бачила, що у неї всередині?

– Та хіба ж мені хто покаже?! А що тебе так цікавить?

– Та є там одна така річ, яка мені дуже потрібна. От якби її якось тихенько забрати…

Дівчинка злякано взялася долонями за обличчя.

– Навіть і не думай про це, чуєш?! Бо біду накличеш! До того ж красти – це погано!

Левко гарячкувато ткнув пальцем, вказуючи на скриню.

– А воно, ну, те, що там усередині, твоїй Соломії не належить – чорти самі це вкрали зі старовинного скарбу!

– А ти звідкіля знаєш? – здивувалася дівчинка. – Втім, все одно до скрині не дістатися, бо дверцята шафи заговорені. Їх просто так не відімкнеш…

Саме у цей час з двору почувся якийсь галас, гупотіння, метушня курей. Василинка визирнула у вікно і злякано повернулася до Левка.

– Йой! Це ж Пузань з Тупаком приперлися!

А хто це? – здивувався хлопчик.

– Та оті самісінькі проклятущі чорти! Тікай швидше, поки вони тебе тут не побачили!

Левко розгублено роззирнувся на усі боки.

– А куди ж? Як у двері, то вони мене побачать!

– Скоріше за мною! Там, у задній кімнаті є вікно у садок!

Василина ухопила Левка за руку і потягнула його у другу кімнату. Тільки-но за ними опустилася фіранка, як з двору до хати вперлися чорти, даючи один одному стусанів. Вони сперечалися:

– Чого ти лізеш своїм писком поперед мене?! – обурювався Пузань. – Я ж старший за тебе…

– Але я сильніший! – заперечив Тупак.

– Може й так, проте дурніший!

– Чому це? – здивувався рудий чортяка.

– Тому, що дурень тупий. Тебе ж і звуть Тупаком! Хіба не так?

Рудий розгублено почухав потилицю, а Пузань єхидно зареготав. Тоді Тупак розлючено повернувся до нього і кинувся у бійку. Зчепившись, чорти покотилися по підлозі з верещанням, з них тільки дрантя полетіло.

Тим часом Левко вистрибнув з вікна у садок. Василинка помахала йому рукою і додала, притишуючи голос:

– Швидше тікай, поки ніхто тебе не побачив…

– А я до тебе завтра прийду… домовились?!

– І не думай навіть! – замахала руками дівчинка. – Краще я тебе сама знайду… Біжи вже!

Вона закрила вікно, а Левко крадькома, ховаючись за стовбурами дерев, прокрався до сусідського тину. Перестрибнувши через нього, хлопчик на мить зупинився, роздумливо подивився на вікно, а потім зірвався з міста і помчав до хати Тиміша.

Поки Левко тікав від чортів, Соломія розмовляла у шинку з Хомою Цабекало. Спираючись на прилавок, вона трохи гидливо морщила носика і махала долонею біля обличчя.

– Щось у тебе, Хома, у шинку смердить, як у хліву. Наче тут у тебе саме свині живуть…

Цабекало швидко вискочив на середину шинку і почав розганяти повітря рушником. При цьому він улесливо усміхався Соломії і намагався здаватися дуже доброзичливим.

– Соломіє, серденько моє! – вигукував він. – Ти ж знаєш, хто по шинках ходить – усяка бидлота, п`янички, ледацюги і всяке таке…

– А нащо ж ти їх пригощаєш? Якби не наливав горілку, то оцей непотріб до тебе не ходив би…

Хома аж зробив крок до Соломії. Його пика розпливлася від самозадоволення. Він картинно розвів руками і солодким голосом промовив:

– То ж не за так, моє сонечко, не задарма, а за гроші! А чому п`янички?.. Ну… бо який же дурінь, крім п`яничок, буде за горілку останні гроші віддавати?!

– Ох і хитрющий же ти, Хома… ще й підступний… – посміхнулася Соломія. – І де ти тільки тих пиятиків береш?

Хома самовдоволено сплеснув долонями.

– Аби болото, а жаби будуть… А без хитрощів у нашому шинкарському ділі аж ніяк!

Цабекало поступово наблизився до Соломії, дивлячись на неї так, наче кіт на смажене сало і намагаючись обійняти дівчину.

– Соломіє, серденько, коли вже ти погодишся піти за мене заміж? Я ж по тобі сохну, вже хто й зна скільки!

Соломія зі сміхом викрутилася і відскочила вбік.

– Тю… не сіло, не впало, давай, бабо, сало… ти знову за своє?!

– А що ж мені бідоласі робити? Я тебе кохаю аж до нестями, так, що у голові паморочиться!

– Умій жартувати, та знай, коли перестати! – стрельнула оченятами дівчина. – Ти ж старий, а я молода – мені з тобою нудно буде…

Хома благаючи притиснув руки до грудей, майже згинаючись у поклоні.

– А ти скажи, красуне, чого тобі хочеться? Я все зроблю!

Грайливо відступивши, Соломія хитрувато посміхнулася.

– Піду я додому, потім пізніше поговоримо…

Соломія повернулася до дверей. Хома хитро посміхнувся їй услід, стиха промовив собі під носа:

– Одне “зараз” краще трьох “потім”… – і голосно додав навздогін: – А як подобаються помічники, що я їх тобі послав?

– Такі дурні, що аж ну! – пирхнула через плече дівчина і вийшла на вулицю.

Тієї ж миті улеслива посмішка зійшла з обличчя шинкаря. В його очах спалахнуло багрове полум`я. Цабекало у серцях так зціпив у кулаках рушника, що той аж затріщав.

– Ну, постривай, “серденько” – що має бути, того не минути! – погрозливо пробурмотів шинкар. – Недовго залишилося чекати. Вже скоро ти будеш моєю…

Він мрійливо замружив очі і благаючи протягнув руки до дверей. Саме в цю мить з вулиці у двері заглянула обшарпана коза з вінком із квітів на рогах. Вона щось їла, дивлячись на шинкаря дурнуватими очима, а потім мекнула.

Хома відкрив очі і з несподіванки аж відсахнувся, а потім з пересердя кинув у козу рушником.

– Пішла геть, цапова наречена! Тьху на тебе! – скрикнув чаклун.

Коза знову мекнула і втекла разом з рушником на рогах.

– А щоб тебе! – гарикнув Хома. – Ще й рушника поцупила…

Змахнувши рукою, він сперся долонею на руку і замислився.

Частина 5
А у хаті Глеків за стареньким столом з дошок на лавках сиділи Тиміш і Меланка, навпроти них – Степан з Левком, який різав ножем зеленкуваті яблука, макав шматочки у мед і з насолодою їх їв.

Меланка з материнською любов`ю дивилася на хлопчика, та підсовувала до нього ближче тарілку з медом. Потім вона з якоюсь таємною надією в очах поглянула на Тиміша, проте той не помітив, спілкуючись зі Степаном.

– Ти ж, Степане, парубок наче роботящий – то, може, залишишся у нашому селі…

– Ми тобі й дівчину гарну підшукаємо – і вродливу, і роботящу, – з надією додала Меланка.

Степан скуйовдив долонею волосся на голові, трохи зніяковів, не знаючи як і сказати.

– Та мені… це… ну, отаке… – почав мимрити парубок. – Припала мені тут до серця одна дівчина, проте… навіть і не знаю, що мені робити, з якого боку до неї підступитися…

– Усі дівчата до весілля – голуб`ята, а де ж ті чортові баби беруться? – посміхнувся Тиміш.

Меланка прудко повернулася до чоловіка і сердито штовхнула його у бік.

– Що ти таке верзеш, старий?!

– То я ж зовсім не про тебе, люба, ти ж в мене золото! – почав виправдовуватись господар.

– А про кого? Кажи!

– Та це я так… буцімто… взагалі… ну, просто так, трохи побазікав…

– Ага! Ляпа язиком, хто й зна що… Казало щось, що прийде хтось… Тільки хлопцю голову морочиш своїми видумками, – осудливо похитала головою Меланка і повернулася до Степана. – А ти, Степане, не слухай старого: він чисто бреше – і віяти не треба. Живи своїм розумом… А хто тобі до вподоби у нашому селі?

– Ну… я і не знаю… може, це таке… дурниці всякі…

– Та кажи вже, не соромся, – підбадьорила його господарка. – Хоч ох, та все-таки вдвох!

Степан взяв у руки гілку і почав її крутити-вивертати, не знаючи, як сказати. Раптом гілка у його руках з тріском зламалася. Степан подивився на неї і відчайдушно зізнався:

– Соломія мене наче причарувала… Крім неї ніхто мені не до вподоби!

Тиміш з Меланкою від несподіванки розгублено перезирнулися. Старий стурбовано почухав потилицю.

– Отакої! – розгублено промовив він. – Ти що, парубче, з глузду з`їхав?! Вона ж не просто дівчина, а відьма!

– Та знаю ж… – зітхнув Степан. – Але… нічого з собою вдіяти не можу, отаке…

Меланка співчутливо хитнула головою. З докорою подивилась на свого чоловіка і сумно підперла долонею підборіддя.

– Серцю не вкажеш, – стиха промовила вона. – Кохання не пожежа: займеться – не погасиш…

Левко відірвався від яблук, уважно подивився на старшого товариша, а потім посміхнувся.

– Ну то й що, що відьмочка, але ж вродлива! – вигукнув він.

Меланка тільки долонями сплеснула, дивлячись на малого і не знаючи, що сказати, а хлопчик продовжив:

– До того ж все дуже просто: треба поцупити чарівну перлину і за її допомоги розчаклувати Соломію!

Тиміш у роздумі похитав головою.

– Якби все так просто було! Ніхто ж не знає, яке на неї закляття накладено…

– А як не знати, то нічого і вдіяти не можна, – додала Меланка.

Левко задумливо постукав пальцями по столу і запропонував:

– Можна ж у Василинки спитати, може, вона щось знає…

Степан засмучено махнув рукою.

– Та облиште все це. Я ще й не знаю, чи я Соломії подобаюсь?

– А хто її питати буде?! – зневажливо знизав плечима малий. – Тільки підемо до Соломії обов`язково у п`ятницю, бо як у п`ятницю свататись – буде вдача: засватається навіть свинячий пастух.

Від цих слів усі почали сміятися. Левко здивовано озирнувся.

– Що я такого смішного сказав?

– Теж мені – сват знайшовся! – Степан зі сміхом скуйовдив волосся на голові малого. – В тебе он ще молоко на губах не всохло…

Левко швидко обтер рота і заперечив:

– То не молоко, а мед! А я кажу правду, бо чув це од старих людей – вони усі прикмети знають!

– Добре, добре… там побачимо… – погодився парубок.

Він замовк, задумливо опустив голову на руку і замріявся. Тиміш з Меланкою мовчи перезирнулися і теж про щось замислилися. Левко знову повернувся до яблук з медом, проте тишком стежив за дорослими.

Потроху почало сутеніти. На небі з`явилися перші зорі. З-за пухнастої хмаринки виплив чистий сяючий місяць, наче сріблястий ліхтарик. Замерехтіли вогники у вікнах будівель. Здалеку долинула тиха пісня, що співали сільські дівчата на березі річки. Тендітні золотаві кульки, звиваючись у чарівні струмки, пливли над водою, на поверхні якої відбивалося темне зображення саду з блукаючими між деревами вогниками.

За вікном Соломієвої оселі тихенько виспівували невгамовні цвіркуни. Місячний промінь повільно ковзнув по кімнаті і наблизився до ліжка, у якому спала Василина. У стовпі променя з`явився сяючий напівпрозорий метелик і почав витанцьовувати якісь чудернацькі па.

Раптом з сусідньої кімнати крізь розчинені двері долинув плач і уривчасте шепотіння Соломії.

– Ні… я не можу… бідна-бідненька…

Місячний промінь впав на личко Василини. Її вії здригнулися. Дівчинка відкрила очі, підійняла голову і прислухалася до плачу.

– Відпусти… відпусти мене… – долинув стогін з сусідньої кімнати.

– Соломіє, що з тобою? – обережно гукнула дівчинка, підводячись у ліжку.

Вона насторожено прислухалася.

– Василинко моя… – знову долинуло з кімнати Соломії.

Василина швидко зіскочила з ліжка і босоніж в одній сорочці побігла до сусідньої кімнати.

На ліжку лежала бліда Соломія. Очі в неї були закриті, проте видно, як під закритими повіками занепокоєно метушилися очі. Голова дівчини рвучко поверталася з одного боку на другий. По щоці скочувалися перлисті сльози. Вона стогнала:

– Василинко моя, я тебе нікому не віддам…

Дівчинка почала заспокійливо погладжувати руку Соломії, шепочучи:

– Не бійся Соломіє, заспокойся… нікому, крім тебе я не потрібна… не плач…

Василинка продовжувала погладжувати руку, і поступово Соломія заспокоїлася. На її губах з`явилася легка посмішка. Тоді дівчинка схилилася і поцілувала її в щоку.

– Спи спокійно і не тривожся… – додала вона.

Василинка дбайливо поправила ковдру і навшпиньки вийшла з кімнати.

Коли вже почало світати, а по подвір`ю шинка стелився ранковий серпанок, з-поза хати витнулися чортячі пики. Роззирнувшись навкруги, вони кинулися наввипередки до дверей. Але перед самими дверима загальмували і почали підпихувати одне одного.

– Давай, Пузаню, йди першим ти.

– Е… ні, краще ти. Бо ти ж у нас могутній!

Тупак злякано подивився на Пузаня і відступив на крок, заперечливо махаючи руками і головою.

– Може й могутній, а своя шкіра мені ближче до цього… як його?

– До тіла?

Тупак зраділо кивнув декілька разів.

– Ага, саме так… Та ще й роги…

– А роги тут до чого? – здивувався Пузань.

Тупак підступив ближче до Пузаня і, приклавши долоню до рота човником, голосно прошепотів тому на вухо:

– Хіба ж не пам`ятаєш? Напередодні Цабекало погрожував нам роги повідбивати!

Пузань презирливо змахнув рукою і зневажливо скривив пику.

– Теж мені – погрожувач знайшовся! Ми йому самі…

Раптом зі скреготінням відчинилися двері шинку, і на поріг, чухаючи груди і позіхаючи, вийшов заспаний Хома Цабекало.

Перелякані чорти від несподіванки аж заклякли, а потім, принизливо зігнувшися мало не до землі, декілька разів вклонилися шинкарю, намагаючись сховатися один за одного.

– Хто там знайшовся? – поцікавився Хома. – Щось я не розчув…

Чорти злякано перезирнулись і почали тремтіти.

– Та оце ж ми… того… як його… ну, цей… знайшовся…

Тупак нишком штовхнув ліктем у бік закляклого Пузаня, благаючи допомоги.

Вирячивши від напруги очі, той вигукнув:

– Скарб!

– Я ж оце і кажу, що скарб знайшовся! – зраділо підхопив Тупак. – Уф-ф…

Він з полегшенням витер лоба, і обидва чорти почали старанно шкіритися у підлесливих посмішках.

Ліниво позіхаючи, Хома спокійно спитав:

– Який-такий скарб?

Пузань з готовністю підступив ближче.

– Ну, той, що ви наказали вирити і Соломії віддати у подарунок декілька днів тому… – пояснив він.

– Ми все зробили, як ви наказали! – додав Тупак.

– І що ж у ньому, у тому скарбові було цікавого?

– Та, як завжди – всяке-різне… – зневажливо мугикнув Пузань. – Гроші старовинні, намиста, каблучки, усілякі дівчачі прикраси…

Тупак зраділо вишкірившись, підступив ближче до Хоми і потер долоні, улесливо заглядаючи господареві в очі.

– Ага… ага… ще якісь камінчики чудернацькі, смарагди і ота велика перлина, ну, чарівна…

Цабекало вже почав було повертатися, втративши зацікавленість, але почувши останні слова Тупака, враз нашорошив вуха. Спритно повернувшися і вхопивши чорта за вухо, шинкар притягнув його до себе і зловісно запитав:

– Яка така перлина? Ану, кажи мені, бидло волохате!

Тупак почав пручатися, намагаючись витягти вухо з руки шинкаря, і жалісно скавчати.

– Звісно – чарівна! Йой! Змилуйтесь, володарю! Та нащо вона вам, ота перлина здалася?! Це ж дівочі прикраси, а ви ж, володарю, наче того… Йой! Вухо моє, вухо!..

– Не твоє собаче діло – того чи ні! – просичав Хома.

Поки шинкар викручував вухо Тупакові, Пузань крадькома навшпиньках вирішив вислизнути з поля зору Цабекало. Але той несподівано протягнув другу руку і стрімко вхопив Пузаня за хвіст.

– А ти куди, свиняче рило, намилився?!

Хома потягнув хвоста до себе, намотуючи його на руку. Пузань аж витанцьовував від болю, підстрибував і скавчав, наче побитий пес.

– Ой-йой, пане, відпустіть! Ви ж мені хвоста відірвете!

– Я вам не тільки хвости, а ще й роги повідбиваю!

Тупак, який звивався і витанцьовував біля другої руки чаклуна, намагаючись звільнити своє вухо, заскиглив до приятеля:

– От бачиш? Він знов про роги – я ж тобі казав!

– Пане володарю, чим ми вас прогнівили? – благаючи вигукнув Пузань. – Ми ж слугуємо вам з усіх своїх нечистих сил!

– Відпустіть, будь ласка, ми більше не будемо… – приєднався до нього Тупак.

Хома притягнув чортів до себе і, роззявивши рота, так гарикнув на них, що в чортів аж смух на пиках затремтів.

– Чого не будете?!

– А що хочете, те й не будемо! – разом з готовністю відповіли чорти.

Шинкар оторопіло подивився на дурнуватих чортів, у серцях сплюнув і відпустив їх.

Боязко відступивши на крок, Тупак почав старанно розтирати вухо, а Пузань те місце, де хвіст приєднувався до сідниць.

Хома тільки роздратовано змахнув рукою у бік чортів.

– Я бачу, що з вас, дурнів, помічники, як із собачого хвоста сито!

– Чому ж? – здивувався рудий чортяка. – Ми ж намагаємось усе робити, як ви кажете…

– Еге ж, – підхопив Пузань. – І Соломії допомагаємо, і вам про все докладаємо.

Цабекало так загрозливо сунувся до чортів, що ті аж відсахнулися.

– Чому ж ви мені не сказали, що у скарбі була чарівна перлина?!

Чорний товстун розгублено кліпнув очима і відповів:

– Ми ж думали, що ви все самі знаєте…

– Для того, щоб думати, голови потрібно мати, а у вас на плечах лише порожні глечики!

Пузань недовірливо стукнув себе по лобі і відчув такий звук, наче і справді стукав у порожній глечик.

Тим часом Тупак з дурнуватою посмішкою поцікавився:

– Та нащо вам та перлина здалася? Може, намисто яке хочете, або сережки, то ми вам…

– Дурень! – перебив його Хома. – Це ж чарівна перлина! Вона мені потрібна негайно! Якби ця перлина була у мене, то й Соломія тієї ж днини стала б моєю…

Чорти розгублено перезирнулись.

– Але ж Соломія десь сховала оту перлину… – несміливо відповів Пузань.

– Мене це не цікавить! – гримнув чаклун. – Йдіть з моїх очей і робіть, що хочете, тільки перлина повинна бути у мене. А як не впораєтесь…

Не дослухавши до кінця, перелякані чорти зірвалися з місця і дали такого драла, що аж пилюга за ними здійнялася.

Частина 6
Тим часом у розкрите вікно до порожньої кімнати Соломії заглянув Левко. Уважно озирнувшись на усі боки, він тихенько покликав:

– Василино! Ти де?

Хлопчик прислухався. Не почувши відповіді, він забрався всередину і крадькома попрямував до дверей в іншу кімнату, тихенько мурмотячи сам до себе:

– Мабуть, у другій кімнаті, то й не почула…

Несподівано з вулиці долинув голос Соломії, яка вже входила до хати. Вона ще з порогу звернулася до дівчинки.

– Василино, піди на базар, та зміняй сало на яйця зозулястої курки. Тільки дивись – не наплутай! Прослідкуй, щоб яйця були саме від зозулястої курки, а не іншої!

– Добре!

З вулиці продріботіли кроки Василинки і поступово стихли. Не знаючи, що робити, бо Соломія вже входила до хати, Левко помітив неподалік великий сундук. Він швидко підійняв віко і вліз усередину. Віко майже закрилося, коли Соломія ввійшла до кімнати і пройшла повз сундука. Нічого не помітивши, вона підійшла до столу і сіла на стілець навпроти казана, поруч з яким на столі стояло декілька склянок темного скла і маленьких дерев`яних скриньок.

Трохи піднявши віко сундука, хлопчик крізь шпаринку уважно стежив за Соломією.

Дівчина відкрила по черзі склянки, щось з них висипала у казан, вода в якому почала вирувати. Тоді Соломія провела долонею над казаном З його поверхні підійнялася зеленкувата пара, формуючись у напівпрозоре велике коло, в якому з`явилася личина Хоми Цабекало у чудернацькому вбранні. З несподіванки Соломія відсахнулася, але шинкар швидко зробив руками декілька пасів, і вона заклякла з застекленілими очима. А чаклун почав поволі наспівувати:

– Спи, моє серденько, спи-засинай!

Те, що побачиш, не забувай!

Я твоїх думок господар!

Я твій навіки володар!

Роззявивши від подиву рота, Левко дивився на те, що відбувалося у кімнаті. Він настільки захопився видовищем, що необережно підійняв віко сундука вище, чим потрібно. Проте Соломія, зачаклована шинкарем, на це не звернула ніякої уваги. Зачаклована дівчина уважно дивилась на зображення Хоми, трохи посуваючись уперед з готовністю.

– Слухаю тебе, мій володарю! – прошепотіла Соломія. – Наказуй, що я повинна виконати?

– По-перше: зачаклуй Василину і забери її життєві сили…

При останніх словах шинкаря Соломія здригнулася, на її обличчі з`явилися ознаки внутрішньої боротьби.

– Ні, я не можу… це ж дитина…

– Не опирайся мені! – наполегливо твердив шинкар. – Тобі потрібні її життєві сили. Я хочу, щоб ти завжди була молодою і вродливою!

– Але ж Василинка така щира, така хороша дівчинка… мені шкода її – ні, я не можу зробити їй зле…

Цабекало почав трохи шаленіти. Здавалося, наче він аж розбухає від люті.

– Ти мені суперечиш!? Схаменись! Згадай, хто я – я ж твій володар! Забула?!

Соломія через силу спробувала щось заперечити, але не встигла. Шинкар розкрив долоні, з них зірвалися чаклунівські вогники і полетіли Соломії прямо в очі. Тієї ж миті вона розслабла і стала байдужою.

– Так. Слухаю тебе, мій володарю. Я зроблю все, як ти того схочеш…

– Ти згубиш Василину, а потім станеш моєю жінкою і відьмою, і будеш робити все, що я тобі накажу! – самовдоволено промовив Хома. – Ти запам`ятала?

– Так, володарю…

Цабекало зловтішно усміхнувся і задоволено потер долоні.

– От і гаразд… А зараз, коли я сплесну у долоні, ти прокинешся і зробиш усе, як я тобі наказав!

Шинкар розвів руки в боки, збираючись ляснути в долоні, і промовив якусь нісенітницю:

– Було “бувало”, як з мухи сало –

Було й не стало – лизнем злизало!

На останньому слові він ляснув у долоні. Напівпрозоре коло з личиною шинкаря-чаклуна луснуло.

Соломія здригнулася, приходячи до тями, струснула головою і сама до себе трохи розгублено промовила:

– Що це таке зі мною було? Наче, якийсь морок…

Вона піднялася і пішла у куток до лави, взяла з неї велику кришку, повернулася до столу і накрила казана. Озирнувшись, дівчина сердито скрикнула:

– Василино, ледаще дівчисько! Де ти? Скільки можна десь ходити?! Ну, постривай – витягну з тебе душу і всі сили заберу!

Соломія роздратовано підійшла до сундука і закрила його на засув. Потім подивилась у різні боки, склала на грудях руки і незадоволено похитала головою.

– В хаті нема ніякого ладу! Все розкидано, запхано по кутках абияк… Сундук розкритий навстіж! От ледацюга!

Повернувшись до шафи, вона провела по дверцятах долонею, і вони розчинилися. Забравши скриню з чарівною перлиною, Соломія закрила дверцята і вийшла з кімнати.

Крізь шпарини до сундука попадали деякі промені світла. Левко декілька разів спробував відкрити віко, проте воно не піддавалося.

– Оце я пропав ні за цапову душу! – у розпачі зітхнув малий. – Як мене тут знайдуть, то, мабуть, живцем з`їдять…

Левко знову підпер спиною віко, але те навіть не ворухнулося. Хлопчик мало не заплакав, але раптом почув, як хтось ввійшов до хати.

– Може, це Василина… – з надією прошепотів він і припав очима до шпарини, намагаючись розгледіти, хто там.

До хати ввалилися чорти. Рудий Тупак штовхнув у бік Пузаня.

– Чого ти так гупотиш своїми ратицями, наче справжня коняка?! Ще почує хтось…

– Та хто?! У хаті ж нікого нема! – заперечив товстун. – Ти ж сам щойно бачив, як Соломія кудись пішла!

– А Василина?!

– Вона давно на базарі – я ж тобі це казав…

Тупак вперто тупнув копитом у підлогу, наполягаючи на своєму.

– А, може, тут ще хто-небудь ховається?!

Пузань від цього сперечання почав дратуватися.

– Слухай, тупорилий, ти ще більше дурило, ніж я про тебе думав! – гримнув він. – Ну який же бовдур у відьми в хаті ховатися буде?!

При цьому Пузань вперся руками у боки, нетерпляче змахуючи хвостом і очікуючи відповіді. Тупак розгублено стиснув плечима і розвів лапами.

– Ото ж! – переможно мовив Пузань. -А тепер швидше хапаймо скриню з перлиною і – мерщій до Хоми!

Чорти разом повернулися до шафи. Тупак навіть протягнув лапи до верхньої полиці, але так і завмер, наче мішком прибитий.

– А де ж воно ділося? Наче, ось тут було…

– Було, та загуло… – змикитив Пузань. – Мабуть, Соломія десь переховала.

Тупак благаючи складав на грудях лапи і з надією звернувся до нього:

– А куди?

– От ти йолопе! Хіба ж я знаю?! Шукати треба…

Пузань почав уважно роззиратися на всі боки, а Тупак з дурнуватим виглядом тупцяв на місці, чухаючи у потилиці. Він подивився на підлогу, заглянув під стіл, потім чогось закинув голову і почав вдивлятися у стелю. Знову перевів погляд донизу. Раптом, побачивши великий сундук закритий на засув, чорт зраділо ляпнув собі по лобі і почав пританцьовувати, голосно скрикуючи:

– Знайшов! Я знайшов!

– Де? Що?! – рвучко розвернувся до нього Пузань.

Декілька разів нетерпляче штрикнувши лапою у бік сундука, Тупак проголосив:

– Он там схована перлина! Бачиш?! Я знайшов!

– З чого ти узяв, що перлина саме там? – засумнівався чорний чортяка.

– А де ж їй ще бути?! – самовпевнено посміхнувся рудий.

Чорти наввипередки кинулися до сундука, відштовхуючи один одного і намагаючись першим відкрити засув. В цій метушні вони навіть заважали самі собі. Нарешті хтось з них відсунув засув, і віко з тріском відкрилося. Чорти нетерпляче зазирнути до сундука, проте раптом перелякано відсахнулися і почали невпевнено точитися назад на тремтячих ногах, намагаючись сховатися один за одного.

А з сундука підіймалася якась незграбна біла постать, обмотана лахміттям. Вона завивала замогильним голосом, який йшов начебто із підземного склепіння.

– У-у-у… ого-го… мені б з`їсти кого…

Чорти злякано перезирнулись, зіщулилися і притиснулись один до одного.

– Т-ти хот? – тремтячим голосом запитав Тупак.

– Я нечиста сила – з`їм вас без мила, розірву на шматочки, поховаю в куточки! – забубоніла постать.

Чорти почали задкувати. При цьому Тупак наступив на хвіст Пузаню – і той впав, схопивши приятеля за ногу. Тупак з переляку аж заверещав:

– Рятуйте! Воно мене вхопило!

Не роздумуючи, він кинувся до дверей, але зачепився за Пузаня і впав на нього зверху. Зчинився великий ґвалт, лемент. Чорти вищали, лупцюючи одне одного з переляку. Вони якось втиснулися вдвох у двері і вилетіли на вулицю, як корок із пляшки. Загавкотіли собаки, загерготав індик.

Чудернацька постать, сміючись, скинула з себе простирадло і якісь старі речі, що були на неї намотані, і з`явився Левко. Він підніс до рота старенький глечик і голосно скрикнув.

– Ого-го… хапай його!

За допомогою глечика звичайний голос хлопчика перетворився на якийсь потойбічний, замогильний голос. Левко підбіг до вікна і визирнув з нього.

По вулиці чорти давали такого драла, що аж курява за ними знялася. За ними з гавкотінням гнався сільський песик, намагаючись вхопити за п`яти.

Левко повернувся до сундука, кинув до нього речі і простирадло, а потім зачинив віко.

– Ну, якось я з цієї біди виплутався, завдяки отим дурням! – задоволено промовив хлопчик. – Тепер треба Василинку попередити і Степану про все розповісти…

З цими словами Левко прожогом вибіг з хати.

Частина 7
А на околиці села захекані чорти, ледве відірвавшись від наполегливого песика, з розгону вскочили у кущі і знесилено попадали на землю, висолопивши язики.

– Уф-ф… ледве втекли від тої напасті! – промовив рудий. – Воно нас мало не впіймало – гналося аж до околиці. Мене за ратиці хапало, ледь не відкусило!

Пузань з острахом подивився на дорогу до села, потім на Тупака.

– А що ж воно таке було? – з острахом спитав він.

Тупак стукнув себе по лобі (мовляв, от ти дурний!) і, вирячивши на Пузаня очі, з запалом скрикнув:

– Та хіба ж ти не чув?! Нечиста сила!!! Воно ж саме сказало…

Пузань у роздумі почухав потилицю і недовірливо подивився на свого приятеля.

– Нечиста сила… нечиста сила… а ми тоді хто?

Тупак і Пузань на мить розгублено заклякли.

– Слухай, дурень, це ж ми з тобою нечиста сила! – раптом дійшло до Пузаня. – А воно нас обдурило, збрехало!

– А хто ж мене за ратиці хапав? – розгублено спитав Тупак.

Пузань починає презирливо реготати, вказуючи на рудого.

– Це твій переляк тебе ловив!

– А чого ж тоді ти тікав? – хитро примружився Тупак.

Чорний чортяка розгублено замовк, а потім почав мурмотіти щось незрозуміле.

– Ну, так я ж… ну, тобто я це… за компанію!

Чорти розгублено зітхають.

– Мабуть, все ж таки нас з тобою пошили в дурні… – вирішив Пузань.

– Еге ж… тільки давай не будемо Хомі казати, бо він з нас шкіри злущить! Та й роги якось жалкувато…

Чорти підвелися с землі, потираючи стегна і крекчучи, як старці.

– Ох-хо-хо… домовились. – погодився Пузань. – Скажемо йому, що Соломія десь чарівну перлину переховала. А про оте… ну, оту… краще будемо мовчати.

Поки чорти домовлялися, Василинка з кошиком яєць йшла вздовж вулиці саме повз кущів ліщини, що гущавіли біля загороди сусідської оселі, коли раптом гілки розітнулися, і з них швидко визирнув Левко. Дівчинка спочатку відсахнулася від несподіванки, а потім з полегшенням зітхнула.

– Йой! Як ти мене налякав…

– Хто боїться, у того в очах двоїться. – не втерпів пожартувати гостроязикий малий. – Йди-но сюди скоріше, поки ніхто не бачить!

– В мене, Левко, часу нема на гульки. Соломія, мабуть, і так вже лається.

Левко зневажливо змахнув рукою.

– А хоч би й скавчала, аби не кусала… Кажу ж тобі – справа дуже важлива!

Василина з сумнівом подивилась на Левка, осудливо хитнула головою, але потім рішуче полізла у кущі за Левком.

Серед дерев саду лежала стара колода, на яку і вмостилися діти. Василина поставила кошик на землю поруч із собою і запитливо подивилася на хлопчика.

– Ну, Левко, кажи вже, що скоїлося? Що там в тебе такого важливого?

– Не знаю, як тобі й сказати, але твоя Соломія – відьма!

Василинка посміхнулася, спокійно знизала плечима.

– Теж мені новина! Про це усі знають… До того ж вона не така вже й відьма, як то кажуть.

Хлопчик здивовано ляпнув себе долонями по колінах.

– Оце тобі й на! Як же так – не відьма?! Я ж сам бачив!

– Та що ти там міг бачити? Може, як Соломія ворожить? То це усі дівчата таке роблять на Івана Купала..

Левко зневажливо змахнув рукою. Швидко озирнувшись на всі боки, він нахилився до Василини і зашепотів:

– Ти мене не слухаєш, а я тобі правду кажу… Сьогодні я сам випадково почув – тут скоро таке почнеться!

– Як півень знесеться, тоді все й почнеться… – засміялась дівчинка. – Ти, Левко, вже такого собі напридумував…

Хлопчик сердито зсунув брови.

– Я б на твоєму місці не сміявся, бо Соломія хоче витягти з тебе душу і вкрасти твої життєві сили!

Василинка враз посерйознішала, але все ще сумнівалася.

– Та ні… цього не може бути…

– Кажу ж тобі: я сам чув! – з жаром наполягав Левко. – Їй ваш шинкар сьогодні наказав це з тобою зробити… Він у вас що, чаклун?

Дівчинка знизала плечима, трохи замислилась.

– Хто його знає… Чаклун – не чаклун, а людина погана…

Хлопчик рвучко піднявся.

– Я все розповім Степанові. – вирішив він. – Може, щось порадить… А тобі якнайшвидше потрібно тікати від Соломії.

Василина закусила губу і похитала головою. До неї підбігло маленьке щеня. Дівчинка підняла його і посадила собі на коліна.

– Ні, як же я її покину?! – задумливо мовила Василинка. – Вона ж мене знайшла, коли я ще зовсім малою була, і взяла до себе… вона мені, як матір рідна була, або як старша сестра…

– Була, та загула… то вона, мабуть, ще тоді лихо надумала… – роздратовано вигукнув хлопчик.

– Не може цього бути, – вперлася дівчинка. – Раніше Соломія була зовсім іншою – щирою, веселою, жарти любила. А після того, як до неї Хома спробував посвататися, якось, майже одразу, змінилася…

Левко знову сів на колоду біля Василинки.

– От бачиш, я ж тобі кажу!

– Але я знаю, що це не так! Соломія, коли спить, то плаче уві сні, щось шепоче… я сама чула. В Соломії дуже добра душа…

Левко зацікавлено подивився на Василинку.

– А хіба це не вона хоче відібрати твої життєві сили?!

Дівчинка поставила щеня на землю і рішуче повернулася до Левка.

– Ти ж мені сам казав, що бачив, як її Хома Цабекало зачаклував… То краще було б якось допомогти Соломії… розчаклувати її, звільнити з-під влади отого підступного шинкаря…

Левко роздумливо почав щось малювати гілкою по землі, розмірковуючи. Василина уважно стежила за ним, з хвилюванням очікуючи його рішення. Нарешті Левко рішуче піднявся і відкинув гілку.

– Зробимо так: ти підеш зараз додому і будеш уважно слідкувати за Соломією… тільки виду не подавай, що ти щось знаєш.

– Добре, – погодилась дівчинка. – А ти?

– А я пораджусь зі Степаном і дядьком Тимішем. Вони люди дорослі, може, чого й змикитять…

З цими словами Левко стрімголов побіг у кінець саду, перестрибнув низенький тин і зник у бур`яні. Василинка провела його стривоженим поглядом, а потім і собі побігла додому. А цуценя кинулося за нею навздогін.

Розчинивши двері, до хати Глеків вбіг захеканий Левко. Він швидко роззирнувся на всі боки, потім звернувся до Меланки, яка місила тісто.

– А де Степан, або дядько Тиміш?

– Повели коня до кузні. – відповіла господиня, не відриваючись від справи. – А нащо вони тобі?

Хлопчик розчаровано тупнув ногою у підлогу.

– Потрібні! Є у мене до них одне дуже важливе діло…

– То скажи мені, може, і я чим допоможу?

Малий кинув у бік господині зневажливий погляд і посміхнувся.

– Та то суто чоловіча справа – не жіноча!

Меланка здивовано подивилася на малого і взялася у боки.

– Ти див, оце тобі й так! Що комар, то й сила… теж мені, козак знайшовся! – посміхнулась вона і вказала на стіл. – Сідай краще до столу та поїш трохи, бо в тебе з ранку і ріски в роті не було – скоро вже зовсім охлянеш – буде вітром по селу носити…

Левко трохи завагався, не знаючи, що й робити.

– Та мені ж Степан дуже потрібний, або дядько Тиміш…

– Поки будеш їх шукати, вони й самі додому повернуться… До того ж скоро ще й вареники будуть…

Левко нерішуче обернувся до дверей, потім знову до столу, де стояла тарілка з салом, хліб, цибуля і кринка зі сметаною, ковтнув слину і нерішуче попрямував до столу. А Соломія витерла фартухом руки і підійшла до лави у кутку хати, де поруч з мискою стояв глечик з водою і висів на стіні рушник.

– Тільки спочатку, козаче, руки вимий… – покликала вона малого.

Левко зітхнув і з покорою пішов до Меланки, яка злила йому на руки воду, а потім подала рушника. Левко витерся і повісив рушник на стіну.

– От тепер вже й до столу можна. – схвалила господиня.

Левко швиденько підбіг до столу, взяв кусень хліба, поклав на нього зверху шматочок свіжого сала, присолив і надкусив, замружуючи від насолоди очі. Меланка підійшла до нього і з материнською ласкою провела долонею по голові хлопчика, а потім несподівано пригорнула його до себе.

– Бідненький ти мій… сирітка…

Левко з повним ротом здивовано подивився на Меланку і, ледве ворушачи язиком, промовив:

– Чого це ви?.. Я щось не те зробив?..

Меланка швидко відійшла убік, відвернулася і крадькома витерла фартухом сльозу.

– Та нічого. Це я так… щось, наче, в око потрапило…

З вулиці почувся наближаючийся говір, розчинилися двері, і до хати ввійшли весело розмовляючи Степан і Тиміш.

– Такий коняка у вас справний – наче й не дуже великий, а міцний. – схвально промовив Степан.

– Сип коневі мішком, то й не ходитимеш пішком… – відгукнувся господар. – А ти, Степане, як загосподарюєш у нашому селі, то й собі конячку заведеш, а, може, й дві…

Помітивши Левка, який намагався швидко прожувати і проковтнути їжу, щоб щось сказати, парубок зраділо вигукнув:

– О, і Левко вже тут! А я тебе збирався шукати…

– І я тебе шукав! – підскочив на стільці малий.

– Навіщо?

– Спочатку ти кажи…

Степан озирнувся до Тиміша, наче звертаючись по допомогу. Той ствердно кивнув ще й підбадьорливо підморгнув. Тоді хлопець повернувся до Левка і трохи ніяково почав:

– Та я тут… наче порадився… трохи того… ну… мабуть, залишуся у селі, буду робити, збудую собі хату… он, дядько Тиміш обіцяв допомогти…

Левко збентежено знову сідає на стілець.

– Отакої… – розгублено промовив він. – Чого це тобі так приспічило?

– Ну-у… як тобі сказати…

Левко хитрувато примружився.

– А-а… мабуть, закохався до нестями…

Меланка зраділо повернулася до хлопчика.

– І ти, Левко, залишайся у нас. Діточок нам Бог не дав, то, може, ти будеш нам за синочка?

Меланка перезирнулася з Тимішем і той ствердно кивнув.

– А й справді, Левко. Де на двох вариться, там і третій поживиться… залишайся, нудьгувати не будеш!

Левко розгублено подивився на дорослих, по черзі переводячи погляд. Його губи почали трохи тремтіти. В очах забриніли сльози, але він, хоч і з жалем, проте рішуче відмовився:

– Ні, я ніяк не можу, бо в мене одна дуже важлива справа є, а часу обмаль!

Степан підійшов до Левка, взяв його за плечі, повернув обличчям до себе і зазирнув в очі.

– Яка це в тебе справа?

– Мені потрібно Василину якось врятувати!

Дорослі почали посміхатися, але побачивши серйозне обличчя малого, теж посерйознішали. Тиміш сів на другий стілець біля Левка з одного боку – Меланка з другого. Степан влаштувався напроти.

– Ану, синку, розповідай все, як є – що там сталося? – рішуче спитав Тиміш.

Левко подивився на дорослих спідлоба, шморгонув носом і почав спочатку неохоче розповідати:

– Ну, діло було так: пішов я сьогодні вдень до Василинки, та зайшов у хату… там нікого не було… а тут, як на гріх, Соломія звідкілясь узялася… ну, я й того… заховався…

Частина 8
На дворі вже почало сутеніти. У вікні хати Глеків з`явилося світло. Раптом у кущах в садочку почулося якесь шарудіння, мурмотіння. Гілки розітнулися, і з`явилися дурнуваті пики чортів. Вони нишком прокралися до стіни хати, даючи по дорозі стусанів одне одному. Трохи вовтузячись біля віконця, вони пошепки сварилися.

– Чого ти штовхаєшся? – засичав Пузань.

Тупак відштовхнув від себе Пузаня і огризнувся:

– Це ти штовхаєшся, а я тільки відштовхуюсь!

Пузань стусонув приятеля в бік і прошепотів:

– Цить! Не вовтузься, бо через тебе, дурило тупориле, ми нічого не почуємо!

– У самого рило свиняче!.. А як не почуємо, то й що?

– Хома ж наказав визнати усе про тих зайдів – парубка і хлопчика. Як не дізнаємось, прощайся зі своїми рогами!

Тупак злякано присів і вхопився обома лапами за роги.

– Ні-ні… Я буду тихенько…

Чорти припали до вікна і затамували подих.

А в хаті бесіда точилася своєю чергою.

Степан задумливо чухав потилицю, раптом зраділо ляпнув себе по лобі.

– Слухайте, якщо у тій скрині лежить чарівна перлина, то нам потрібно її якось дістати. Тоді ми зможемо за допомогою перлини і Соломію розчаклувати, і Василинку врятувати!

Тиміш задумливо похитав головою.

– Але ж Левко каже, що Соломія кудись віднесла скриню… може, десь її переховала… Як ви її знайдете?

Тієї ж миті Левко вискочив на середину хати і, майже пританцьовуючи від нетерпіння, запропонував:

– А давайте ми усі разом підемо до Соломії і попросимо її віддати нам чарівну перлину?!

Меланка у роздумі підпирала обличчя долонею.

– Судячи з усього, Соломія і сама не знає, яка чарівна річ до неї потрапила… – вирішила вона.

– Та й не погодиться вона нічого віддавати… – додав Тиміш.

– А може ви нам допоможете, дядько Тиміш? – заблагав малий. – Я у вас і шаблю козацьку бачив… Разом ми Соломію примусимо!

Господар лише сумно хитнув головою, не погоджуючись.

– Ні, я вже своє відвоював. Тепер моє діло таке: не лізь у горох, то й не скажеш “ох”…

Його жінка аж у долоні сплеснула, з подивом дивлячись на чоловіка.

– Ти чого, старий?! Я тебе не впізнаю… що ти таке кажеш?! Треба ж хлопцям допомогти!

– Ви ж, дядько Тиміш, бувалий січовик! – додав Левко.

– Та яке там… – не погодився старий. – Я ще й бджолам ладу не дав… он у мене два вулики зовсім порожні стоять…

Він схилив голову від сорому, підвівся і пішов у другу кімнату, невиразно мурмочучи собі під ніс:

– Скоро вже зима… треба ж вулики готувати…

Меланка здивовано подивилася йому вслід і знизала плечима.

– Не знаю, що це на нього найшло?.. Наче й не мій Тиміш зовсім…

Степан з Левком перезирнулися. Парубок рішуче змахнув рукою і повернувся до дверей.

– Як би там не було, а я піду до Соломії та спробую з нею домовитись… В неї ж серце не кам`яне.

– І я з тобою! – підхопився хлопчик.

Він хотів вхопитися за Степана, але в цю мить Меланка взяла малого за руку.

– Постривай. Краще я піду, а ти, Левко, дома посидиш, за Тимішем доглядиш…

Левко висмикнувся з рук Меланки і благаючи склав долоні.

– Ні, не можу… Я ж обіцяв Василині, що обов`язково прийду до неї!

Почувши це, Пузань відхилився од освітленого вікна і стривожено прошепотів:

– Що його робити? Якщо вони знайдуть перлину першими, то ми усі пропали!

– То давай ми її самі вкрадемо! – запропонував Тупак.

– От ти дурень! Щоб вкрасти, треба ж знати, де вона схована!

– А ми послідкуємо за Соломією, може, нам пощастить… – підказав рудий.

Чорти навшпиньках почали відходити від хати. Раптом на них з темряви вискочило щеня і почало гавкотіти. З переляку чортяки дали драла, перестрибуючи через колоду і тин. Щеня подивилося їм услід, повернулося і презирливо “загребло” землю за чортами.

А у хаті Соломії Василинка сиділа на ліжку у своїй кімнаті і тримала в руках саморобну ляльку, звиту з соломи. Вона обмотувала її червоною стрічкою і тихенько співала:

Десь за дивним лісом

Дехто проживає.

Кожний ранок дещо

Він кудись ховає.

Якщо хтось і знайде

Якось випадково,

Хай мені шматочок

Дасть обов`язково.

З другої кімнати почувся незадоволений голос Соломії:

– Що це ти там за дурниці якісь виспівуєш?

– Та це така смішна пісня, – відповіла дівчинка. – Я її сама придумала…

– Краще б за худобою дивилася і не гаяла час на усякі дурниці… Лягай вже спати! – сердито наказала Соломія.

Василинка поклала ляльку на подушку, дбайливо накрила її хустиною і піднесла пальчика до вуст, наче просячи ляльку мовчати.

– Тс-с-с… – повернувшись до дверей дівчинка голосно додала: – Зараз вже лягаю!

І вона швиденько пірнула під ковдру.

Біля розкритого вікна другої кімнати розташувався невеликий стіл, на якому лежала відкрита скриня з усякими коштовностями. Зверху на них лежала велика перлина. Вона трохи сяяла в напівтемряві. Біля столу сиділа Соломія і милувалася перлиною. З іншої кімнати долинув тихенький голосок Василини. Вона щось шепотіла своїй ляльці і тихенько сміялася.

– Що за неслухняне дівчисько… – сердито зсунула брови дівчина. – От я зараз!..

Соломія підвелась і вийшла до другої кімнати.

У цю саму мить у вікно просунулася потворна пика Пузаня. Він покрутив очима в усі боки і раптом помітив прямо перед собою чарівну перлину. Він протягнув лапу і схопив її. Але позад нього з`явилася пика Тупака, який і собі протягнув лапу.

– Дай… і мені дай… я теж хочу!

Чорти, як завжди, почали сперечатися. Тупак зачепив ліктем горщик з квітами – той впав на стіл і розбився, розсипавши квіти по столу. Пузань і Тупак гепнулися за вікном у темряву, підхопилися і дали драла.

Тієї ж миті до кімнати вбігла Соломія і сплеснула у долоні. З-за неї визирнула Василинка.

– Що тут сталося? – занепокоєно спитала вона.

– Хіба ж я знаю?! – сердито відповіла Соломія. – Мабуть, кицька якась у вікно хотіла застрибнути…

Вона підійшла до столу і тільки тоді помітила що зникла перлина. Дівчина подивилася на столі, заглянула під відчинену кришку скрині, потім під стіл.

– Куди ж це вона поділася?

– Хто, кицька? – поцікавилася Василинка.

Вона підійшла до Соломії, намагаючись їй допомогти але не знаючи, де шукати.

На темному небі деінде крізь розриви у важких хмарах проглядали поодинокі зірки. На вулиці нікого з селян не було видно, Лише Степан з Левком рішуче прямували до подвір`я Соломії. Раптом їм назустріч з-за тину вискочили чорти – Пузань і Тупак. Парубок з хлопчиком від несподіванки аж відсахнулися і швидко перехрестилися, разом вигукнувши:

Боронь, Боже, від нечистої!

Чорти й самі з переляку відскочили вбік та попадали один на одного. Тупак, злякано витріщивши баньки, притиснувся спиною до тину і мимоволі підійняв лапу, наче збираючись і собі перехреститися. Примітивши це, Пузань лупонув його по лапі. Зірвавшись з місця, чорти дали драла уздовж вулиці, а Левко підхопив з землі камінця і кинув їм навздогін.

Степан скривився з огидою.

– Тьху ти, яка гидота мерзотна, ще й до ночі!

– І чого це вони сюди занадилися? – занепокоївся Левко.

– Зараз нема часу у цьому розбиратися, треба з Соломією поспілкуватися…

Степан з хлопчиком ввійшли на подвір`я і побачили відкрите вікно, з якого на вулицю падало світло, і підійшли до нього.

– Вечір добрий, Соломіє! – трохи соромлячись промовив парубок. – Година тобі щаслива!

Дівчина трохи посунулась уперед, вдивляючись в темряву.

– А, це ти, парубче… – зітхнула вона, впізнавши Степана. – Чого це тобі не спиться, а по чужих подвір`ях вештається?

– Ми до тебе прийшли, щоб побалакати…

Соломія взялася у боки і глузливо посміхнулась.

– Хто це “ми”? І про що ти зі мною балакати зібрався?

Левко вийшов з-позад Степана і шморгнув носом, дивлячись на Соломію з-під лоба.

– Тут довго теревені розводити нема до чого, – трохи грубувато промовив він. – Віддавай нам перлину!

Соломія здивовано нахилилася уперед, вдивляючись в малого, потім гнівно зсунула брови. З-за неї визирнула здивована Василина.

– То виходить, що це ви в мене перлину поцупили?!

Парубок з хлопчиком здивовано перезирнулися.

– Як так – поцупили? – вигукнув Левко. – Коли?

Соломія гнівно стукнула долонею по підвіконню.

– Вони ще й придурюються! Наче це не ви тільки що з вікна падали? Он ще й горщика з квітами вщент розтрощили…

Василинка тихенько смикнула Соломію за руку.

– Та ні, Соломіє, вони не могли цього зробити!

Соломія рвучко повернулася до дівчинки.

– А ти звідкіля знаєш? – роздратовано вигукнула вона.

– Бо вони ж хочуть нам допомогти і тебе врятувати!

Соломія відштовхнула від себе Василину і розсміялася:

– Ха-ха! Що ти верзеш, дівчисько, дурниці мені розказуєш!

Левко аж підскакував перед вікном, намагаючись привернути до себе увагу Соломії.

– Вона ж правду каже, бо тебе шинкар Цабекало зачаклував! Він зі своїми чортами…

Степан схопив Левка за руку і рвучко повернув обличчям до себе і присів напроти малого.

– Слухай, Левко, це ж вони і вкрали чарівну перлину! – здогадався хлопець. – Ну, бісяки оті проклятущі… Ми ж їх з тобою щойно зустріли, коли вони звідсіля драла давали! Згадав?!

Левко швидко закивав головою, погоджуючись.

– Як же я сам не збагнув?! – здивувався малий. – Треба їх наздогнати, поки перлина не потрапила до шинкаря!

Не кажучи більше ані слова, друзі розвернулися і кинулися у нічну темряву.

Частина 9
Соломія лише розгублено подивилася у темряву за вікном, в якій зникли Левко і Степана, а потім повернулася до Василинки, здивовано дивлячись на неї.

– Я вже нічого не розумію… розгублено промовила вона. – Виходить, що це Тупак з Пузанем у мене перлину вкрали?! А навіщо вона їм?

Василина, ледве не плачучи, взяла Соломію за руку і старанно заглянула їй в очі.

– Бо перлина чарівна, і клятий Цабекало хоче з її допомогою на тобі оженитися!

– Це ще мене спитати потрібно, чи я схочу! – презирливо усміхнулася дівчина.

– А він і питати нікого не буде – просто зачаклує тебе і все! – заплакала Василинка.

Соломія сердито тупнула ногою, швидко роззирнулася на всі боки, наче щось відшукуючи поглядом.

– Я йому зачаклую, товстий старий лизень! Я йому такого начаклую, аж шкура на ньому буде горіти!

Соломія підбігла до печі, ухопила рогача і вибігла на вулицю. З темряви пролунав її роздратований голос:

– Ах ти, мішок з салом! Ще не вловив, а вже скубти хоче?! Ну, постривай!

Василинка сплеснула у долоні і теж прожогом вибігла на вулицю.

На гілці дерева сиділа велика сова, що тільки прокинулася для нічного полювання, і глипала очами, супроводивши поглядом Степана і Левка. Почувши тупотіння, вона повернула голову у напрямку хати Соломії і побачила дівчину з рогачем в руках, яка голосно обурювалась:

– Ах ти, цап, підступний! Не допоможуть і чари, як хто кому не до пари!

Соломія пробігла повз дерева. Сова і її супроводила поглядом і знову почула, як хтось біжить. Кліпнувши очима, повернула голову на шум і побачила Василинку, яка теж пробігла повз дерева. У сови голова пішла обертом, вона щось пробелькотала дурним голосом і розгублено гепнулася з гілки на землю.

Тим часом у хатині Глеків сперечалися Меланка і Тиміш. Чоловік нахилив голову, а жінка йому виговорювала:

– Як тобі не соромно, старий! Ти ж у молодості таким справним козаком був! Нічого в світі не боявся… А зараз що з тобою сталося?!

Тиміш спідлоба дивився на Меланку, проте голови не підіймав.

– Я ж, Меланко, своє вже давно відвоював… Та й роки мої не ті щоб з шаблею бігати…

– А хлопцям допомогти?! – наполягала жінка.

Раптом відчинилися двері, і до хати вбігла захекана Василинка. Вона заламувала руки, мало не плачучи.

– Ой, дядьку Тиміш, тітко Меланко, допоможіть!

– Меланка підскочила з стільця, занепокоєно підбігла до дівчинки і взяла її за плечі.

– Що сталося?

– Чорти вкрали у Соломії чарівну перлину… а Левко зі Степаном побігли… до Хоми Цабекало, щоб не дати йому зачаклувати Соломію! – розтираючи по обличчю сльози розповіла дівчинка.

– А вона сама що робить? – занепокоївся Тиміш.

– Теж побігла до чаклуна!

Тиміш знову сів на місце і схилив голову.

– Ну, то, може, вона там і розбереться з усіма… їхнє діло молоде… – стиха промовив він.

Меланка швидко зробила крок до столу у напрямку чоловіка.

– Що ти таке кажеш, Тиміш?! Біжимо мерщій до шинку!

– Ні… моя хата скраю, я нічого не знаю… – вперто відмовився старий.

– Ну то й сиди собі вдома, старий бовдуре з каменюкою замість серця! – скипіла господиня. – Я сама піду, а там вже як буде!

Вона підбігла до великого сундука, що стояв у кутку кімнати. Одним рухом рішуче скинула з нього якісь речі, відкинула віко і з радістю вихопила з сундука козацьку шаблю, змахнула нею над головою і попрямувала до дверей.

– Як нема у хаті козака, то й баба за шаблю візьметься! – вигукнула Меланка, виходячи на подвір`я. Василинка вибігла за нею.

Тиміш розгублено кліпнув очима.

– Меланко, ти що, з глузду з`їхала! – гукнув він, та де там, у відповідь відчув лише тишу. У розпачі ляпнувши себе руками по литках, старий рвучко підійнявся і рішуче попрямував до дверей.

– Зовсім сказилася стара… – пробурмотів він. – Але ж таки треба йти на допомогу!

У вікнах шинку було темно, лише в одному зловісно блимало якесь примарливе зеленувате світло. Панувала тиша. З димаря вилетіла зграя чорних кажанів і з пронизливим вереском подалася кудись у темряву. Перед зачиненими дверима шинку у нерішучості тупцяли чорти, підштовхуючи один одного.

– Давай, Тупаче, стукай… – підштовхнув Пузань наперед Тупака.

Але той почав опиратися, пручатися.

– А чого я? Перлина ж у тебе – ти й стукай…

– Я не можу, бо у мене руки зайняті, дурень!

Тупак схилився над лапами Пузаня, роздивляючись.

– Чим це, мені цікаво?

Пузань сховав лапу з перлиною за спину, а другою вказав Тупакові на двері.

– Та перлиною ж… стукай, кажу тобі. Треба її віддати нашому господарю…

– А як Хома почне лаятися, що ми його розбудили? Ні, краще давай я потримаю перлину, а ти стукай!

Поки чорти сперечалися, з вулиці долинуло тупотіння, і з темряви виринули постаті Левка і Степана. Вони бігли просто на закляклих з переляку чортів.

– Ось вони де! Хапай їх! – вигукнув малий.

Чорти стрімголов кинулися до дверей шинку і гепнулися в них з усієї сили. Двері не витримали такого напору і розлетілися на тріски. Чорти шкереберть закотилися у шинок. Усередині щось блимнуло, вибухнуло, і почувся зловісний голос Хоми Цабекало:

– Що тут коїться? Ах, ви, свинячі діти! Нащо двері розтрощили?!

Степан з Левком, не зупиняючись, забігли у шинок.

У проймі внутрішніх дверей стояв Хома. Погрозливо зсунувши брови, він дивився на несподіваних гостей. Біля його ніг на підлозі сиділи перелякані чорти.

– А ви хто такі? – вигукнув шинкар, дивлячись на хлопців. – І як насмілилися увірватися до моєї хати?!

– Зараз дізнаєшся! – погрозливо відповів Левко.

Тупак декілька разів смикнув шинкаря за холошню, боязко вказуючи на хлопців.

– Оце ж вони, оті прийди, що ви про них питали!

– Ще й хотіли собі чарівну перлину забрати! – старанно додав Пузань.

Хома з зацікавленням придивився до хлопців і запитав:

– А звідкіля вам відомо про неї? І нащо вона вам здалася?

– Для доброго діла… – відповів Степан. – Відпусти Соломію і, може, ми віддамо тобі перлину.

Пузань здивовано покрутив головою, дивлячись то на Степана, то на шинкаря, потім підняв лапу з чарівною перлиною догори і радісно повідомив:

– Як же ви можете її віддати, як перлина у мене?!

Хома склав руки на грудях і презирливо зареготав.

– Ха-ха-ха! Ти диви, які лицарі знайшлися! Голим гузном їжака стращають!

Чорти і собі теж почали реготати.

Тоді Левко витяг з кишені зеленого горіха і зцілив Тупакові у лоба, який почав скиглити, тримаючись за лоба, і жалітися своєму володарю:

– Вони ще й б`ються!

Шинкар ногою відштовхнув Тупака і вихопив з лапи Пузаня перлину.

– Соломія тепер моя! – задоволено промовив він. – Що захочу, те з нею і буду робити! А вас, жебраки…

Саме цієї миті у шинок заскочила розпашіла від бігу, розгнівана Соломія з рогачем у руках.

– Що це ти, мерзотнику, тут базікав?! – гнівно вигукнула вона. – Ану, повертай негайно перлину, що твої чорти поцупили!

Цабекало зловтішно посміхнувся в обличчя Соломії, підійняв догори сяючу чарівну перлину і крутнув її декілька разів у різні боки, роблячи вигляд, що милується.

– Е-е… ні, моє серденько… моя пташечко… Це тепер моя перлина. – солодко промурмотів Хома. – Я її володар, тому буде тільки так, як я скажу

– Ніяка я тобі не серденько і не пташечка, товстий бовдуре! – гнівно тупнула ногою Соломія. – А як не віддаси перлину добром, то не жалкуй потім!..

Вона настромила рогач на Хому і почала загрозливо до нього наближатися. Степан з Левком теж подалися уперед, потроху розступаючись у боки.

Чорти боязко притиснулися до чаклуна, але той з усієї сили штовхнув їх назустріч нападникам. Не втримавшись, Пузань і Тупак сторчголов впали до ніг Соломії, яка тієї ж миті почала лупцювати їх рогачем.

– Йой! Соломіє, не бий мене так, бо поперек трісне! – заскавчав Тупак.

– А хоч би ти й сам тріснув разом зі своїм господарем!

Сидячи навпочіпки, Пузань тільки лупав дурнуватими очима то на свого приятеля, то на дівчину.

Поки Степан і Хома міряли один одного погрозливими поглядами, Левко підкрався збоку і обв`язав хвіст Пузаня довкола ноги великого важкого столу…

У цю мить до шинку підбігла захекана Меланка. Однією рукою вона тримала Василинку, а другою стискала козацьку шаблю чоловіка. Побачивши розтрощені двері, вони нерішуче зупинились. Зсередини лунав якийсь гомін, стукіт, вереск чортів. Меланка хапнула ротом повітря, наче риба, витягнена з води, перехрестилася і звернулася до дівчинки, яка з острахом дивилась на розтрощені двері.

– Василинко, слухай мене уважно: стій тут – як Левко вибіжить з шинку, бери його і, не розмірковуючи, тягни до церкви! Сховаєтесь там до ранку…

Дівчинка вхопилася за руку жінки.

– А як же ви і всі інші?! Соломія, Степан?..

– За це навіть не думай – на все Божа воля! – погладила дівчинку по голові Меланка. – А я, може, й стану їм у поміч…

Вона взялася за руків`я шаблі обома руками і рішуче повернулася до дверей шинку. Раптом позаду з темряви пролунав голос Тиміша:

– Отож хвалилася вівця, що в неї хвіст, як у жеребця! Ти куди стара?! Зовсім з глузду з`їхала?!

Меланка рвучко повернулася на голос, підсліпувато вдивляючись у темряву, з якої раптом вийшов її чоловік.

– Тебе забула спитатися! – пирхнула вона. – А хто ж хлопцям допоможе?! Он тобі б лише на печі боки гріти!

Тиміш рішуче протягнув руку і забирав у Меланки шаблю.

– Ех, ти… – зітхнув старий. – Шия з намистом, а голова зі свистом… Я ж хотів хоча б на старість пожити спокійно… Відійдіть подалі від хати!

Він повернувся до шинку і рішуче вскочив усередину роззираючись на всі боки. З шинку долинуло зловісне ревіння чаклуна. Василина перелякано пригорнулася до Меланки. Вони відступили на декілька кроків, з острахом дивлячись на шинок.

Частина 10
А всередині Соломія лупцювала Тупака по спині. Той спробував сховатися за Пузаня, і дівчина вперіщила рогачем Пузаня, який кинувся навтьоки. Але ж його хвіст, прив`язаний до ніжки смикнув стіл, з якого впав великий казан і насадився на голову Тупакові. Заревівши з ще більшого переляку рудий чорт почав гасати по хаті, нічого не бачачи, і трощив усе навкруги. Левко вскочив верхи на спину Пузаня, наче на коня. Вхопившись однією рукою за роги, він другою почав гамселити чорного чортяку по потилиці, а п`ятами лупити його у боки.

– Ну, тут усе добре… – посміхнувся Тиміш і повернувся до Степана і чаклуна.

Саме у цю мить парубок кинувся до Хоми, щоб відібрати у нього чарівну перлину, яку шинкар тримав у лівій руці. Але Хома прудко відступив до дверей у сусідню кімнату. Протягнувши правицю за двері, він несподівано вихопив звідти криву чорну шаблю.

Степан від несподіванки розгублено зупинився, не знаючи, що робити.

– Не микайся Грицю на дурницю, бо дурниця боком вилізе! – зловтішно промовив чаклун. – Не сиділося тобі, дурню, вдома – пішов пригоди шукати? Ото я тепер тебе вкорочу… на оту саму дурну голову!

Хома здійняв шаблю над головою і кинувся на хлопця.

Але раптом крива чаклунівська зброя зі скреготом наштовхнулася на козацьку шаблю Тиміша. Проміж шаблями посипалися вогняні іскри. Тиміш однією рукою відвів парубка за себе.

– Ану, синку, дай мені трохи поспілкуватися з оцим мерзотником…

Шинкар презирливо подивися на Тиміша.

– А ти куди лізеш, старий?! – гарикнув він.

– Ну, не такий вже старий, як трохи давній… – примружившись заперечив Тиміш.

Шинкар розлютився, аж ледве слина з рота не бризкала.

– Та я тебе, холоп, стопчу, як бур`ян! – заволав він.

Але старий козак вміло перехопив шаблю з однієї руки в другу, трохи підігнув коліна і став в бойову стійку.

– Добре того лякати, хто боїться… Досить язиком молоти, як віялом: або віддавай перлину, або ставай до двобою!

Чаклун підійняв руку з перлиною догори і щось скрикнув. Тієї ж миті його шабля огорнулася темним полум`ям, і з погрозливим гарчанням Хома кинувся битися. Від кожного удару з шаблі чаклуна відривався клапоть вогню. Там, де він падав, виникала пожежа. Чаклун насідав на старого козака, раз за разом наскакуючи на нього сильніше і сильніше, і раптом поранив старого в руку. Тиміш перечепився і впав на спину. Хома зловісно підніс над ним шаблю, але в цю мить Степан поцілив стільчиком у чаклуна. Стілець вдарив по руці з чарівною перлиною, і та вискочила з руки шинкаря і покотилася по підлозі. Степан і Хома з двох боків кинулися до неї. Але саме в цю мить Левко підліз попід ноги чаклуна, і той впав на підлогу. Його чорна шабля злісно загула і відлетіла у вогнище, а парубок таки вловив перлину і стиснув її у долоні.

– Пузань! Тупак! Хапайте цього холопа! – відчайдушно загорлав Цабекало. – Заберіть в нього мою перлину!

Проте яке там?! Соломія так періщила чортів рогачем, що ті з жалісним скавчанням швидко порачкували до іншої кімнати. Дим заклубочився за ними. По усій хаті вже гуляв вогонь.

З вулиці вбігли Меланка і Василинка. Жінка підбігла до пораненого чоловіка, підняла його за плечі і потягла з палаючого шинку на вулицю. Соломія кинулася їй допомагати.

Василинка вдивлялася у полум`я, прикриваючи очі долонею.

– Левко, де ти? – покликала вона.

Раптом з вогню вискочив Хома і вхопив дівчинку. Але за ним вибіг Левко і кинувся до чаклуна, намагаючись захистити дівчинку.

– Відпусти її, жаб`яча пика! – вигукнув малий, намагаючись зацідити шинкареві у вухо.

Але Хома вільною рукою вхопив Левка за комір, тримаючи його на відстані. Хлопчик пручався, проте нічого не міг зробити. Він тільки гамселив шинкаря руками і ногами куди попаде.

Степан підніс до очей чарівну перлину і заблагав:

– Господи, допоможи мені здолати нечисту силу!

Тримаючи брикаючихся дітей, шинкар погрозливо-улесливо звернувся до хлопця:

– Стій, дурень! Не роби цього, бо будеш жалкувати! Послухай мене: краще ми з тобою удвох будемо панувати – усе навкруги буде наше. А як не послухаєш, то загинеш – бо перлина забере твоє життя!

Парубок на мить застиг, але рішуче струснув головою, наче проганяючи морок.

– Хай буде так, як Богові завгодно! – проголосив він. – Аби діти були живі й здорові… та Соломія щоб була щаслива…

Парубок підійняв перлину над собою і голосно вигукнув:

– Згинь нечиста сила навіки вічні!

Тієї ж миті Василина і Левко зникли, наче розтанули, і в руках чаклуна нічого не залишилося. Та й з ним самим почало діятись щось дивне – його закрутило, перекрутило… він завив з жаху. Полум`я загуло і піднялося стіною.

Меланка, Соломія, Василинка і Левко стояли посеред двору коли з усіх вікон шинку з ревінням вилетіло полум`я. На траві біля них сидів поранений Тиміш, а поруч метушилися мешканці Шарпанівки, що позбігалися на галас.

Меланка змахнула сльозу і крадькома перехрестилася.

– Бідний… бідний Степан… – стиха промовила вона.

Соломія, наче прокинувшись, кинулася до шинку і вскочила у двері, скрикнувши:

– Степане, соколе мій!

Меланка кинулася було за нею, але Василинка і Левко затримали, вчепившись за її за руки. Меланка пригорнула до себе дітей, опустила обличчя і заплакала.

Охоплений полум`ям з усіх боків, проклятущий шинок почав розвалюватися, і незабаром лишилася тільки велика купа обгорілих уламків, з яких клубочився дим. Це було все, що лишилося від шинку чаклуна Цабекало.

Біля згарища стояли зажурені мешканці Шарпанівки. Первісток ранкового сонця торкнувся чорних уламків, які раптом здригнулися і розсипалися, відкривши поглядам здивованих людей Степана, який тримав на руках Соломію.

Усі почали радісно гомоніти.

– Слава тобі, Господи! – зраділа Меланка.

– Бог не без милості, козак не без щастя! – додав Тиміш.

Василинка з Левком підбігли до Степана і обійняли його з двох боків. Парубок відпустив Соломію, і вона стала поруч з ним. Лагідно і трохи сором`язливо посміхаючись, дівчина пригорнулася до Степана. А Левко хитрувато підморгнув Василині.

– Я ж казав, що Степан закохався, а мені не вірили…

Степан з доброю посмішкою скуйовдив долонею волосся на потилиці хлопчика і звернувся до селян:

– Ну от, люди добрі, нема більше в вашому селі нечистої сили… одна з жінок радісно додала:

– І шинку проклятущого більше нема, слава Богу! Може, і п`яничок тепер поменшає…

– Якщо громада не проти, то дозвольте мені у вашому селі залишитися, бо тут я знайшов своє щастя! – закінчив парубок і пригорнув до себе Соломію.

Селяни радісно загомоніли:

– Просимо! Просимо… Помагай Бог! Щастя вам і злагоди!

– А як же ти тепер? – звернувся Левко до Василинки.

Соломія однією рукою пригорнула до себе дівчинку і посміхнулася:

– А Василинка з нами залишиться – вона ж мені наче як сестричка рідна!

Підійшли Меланка з Тимішем. Жінка звернулася до малого:

– А ти, Левко, може залишишся у нас – будеш нам синочком?

Хлопчик шморгнув носом і перевів погляд на старого козака. Той йому підморгнув і теж запропонував:

– Залишайся. Я з тебе такого пасічника зроблю – усім на заздрість!

– А шаблею битися навчите? – хитрувато примружив одне око малий.

– Ну, звичайно ж… – погодився Тиміш. – Який же козак без шаблі?!

Хлопчик допитливо подивився на Тиміша і Меланку, а потім перевів погляд на Степана, який підбадьорив його кивком. Тоді Левко радісно посміхнувся, повернувся до Меланки і Тиміша і обійняв їх, щасливо прошепотівши:

– Я згоден…

Через декілька днів на подвір`ї Соломії вже стояли столи з їжею, за якими зібралися усі мешканці села. Музики грали щось веселе. Хтось танцював, хтось співав – одне слово, було весело. Степан з Соломією сиділи на головних місцях у святкових вбраннях. Поруч з ними вмостилися щасливі Василинка, Левко і Меланка з Тимішем.

Одна з селянок, підштовхнувши ліктем в бік сусідку, вказала пальцем на верхівку даху, де біля великого гнізда стояв лелека.

– Дарино, подивись он туди – лелека гніздо звив!

– Де лелека водиться, там щастя родиться! – відповіла жінка. – Кажуть, що з доброго тіста смачна паляниця, а з гарної дівчини – гарна молодиця. Подивись лише на нашу Соломію – наче пава…

– Тиміш, скажи молодятам напутнє слово… – вигукнув хтось з селян. – Ти ж вмієш!

Тиміш трохи зніяковів, коли всі звернули на нього увагу і спробував відмовитися:

– Купіть собі міх, та не робіть з мене сміх. Теж мені… знайшли казкаря…

– Скажіть, дядько Тиміш, від гарних слів язик не облізе, – підбадьорив його Левко.

Тоді старий козак піднявся, з посмішкою подивився навкруги і по черзі вклонився на всі боки.

– Від краю і до краю всім добра бажаю! – промовив він.

Потім, повернувшися до Соломії і Степана, Тиміш вклонився і їм.

– А вам, молодята, жити-поживати та добра наживати!

Подивившись у бік Меланки, він обережно додав:

– А ще запам`ятайте: куди голка, туди й нитка, куди чоловік, туди й жінка.

Меланка хитрувато посміхнулася і погодилася:

– Вірно сказано: чоловік – голова, а жінка – шия…

Тиміш задоволено кивнув, але його жінка, витримавши невеличку паузу, швидко додала:

– То куди шия захоче, туди й поверне! А вам, молодята, нехай буде добро і з роси, і з води, і з усякої лободи!

– По цій мові та будьмо здорові! – завершив промову Тиміш.

Степан і Соломія обнялися, і почалося весілля…

* * *

Дід Свирид скінчив свою оповідь, і в хаті запала тиша. Навіть хуртовина за вікном принишкла, наче зачарована дивним подіями, про які згадав старий. Хмари розповзлися, і по темному небі розсипалися сяючі перлини зірок. Визирнув яскравий місяць, проклавши сріблясту стежинку від хати, через поле аж до темного лісу, наче запрошуючи у країну казок.

Маленька Оленка вже давно тихесенько сопіла носиком, дивлячись свої дівчачі сни, а я все ще мрійливо дивився на жар у печі.

– Діду, а що ж далі було? – запитав я.

– А далі, внучок, було все, як у добрих людей, – посміхнувся дідусь. – А тобі вже давно спати потрібно. Он уже і ніч за вікном.

– Але ж цікаво почути про ті прадавні часи… може ще чогось розповісте? – попросив я.

– Може й розповім… коли згадаю, – хитрувато примружився старий. – Але не сьогодні, бо вже надто пізно.

Я з жалем зітхнув і ліг в ліжко, загорнувшись ковдрою. Очі самі собою закрилися, і я поринув у дивні видовища, де панували захоплюючі і веселі пригоди. А лагідна перлиста ніч пливла над селом, даруючи мешканцям чарівні різдвяні сни…