Чарівна перлина

Якось узимку, десь перед самим Різдвом, сидів дiд Свирид біля теплої печі, примруживши очі, i задумливо пихкав своєю нерозлучною люлькою.

Надворі було вже темно. Люта хуртовина завивала, наче зграя вовків. Шалений вітер шугав навкруги хати, намагаючись якось прослизнути усередину крізь будь -яку  шпаринку. Снігове військо сипало у віконце i з безсилим шамотінням зсовувалося на землю, складаючись у великий замет.

– Оце розходився зимовий господар… – стиха промовив дідусь, стурбовано похитуючи головою. – До ранку такого нахурделить, що й двері не відчиняться!

– А як же ми завтра з хати вийдемо? – злякалася п`ятирічна Оленка.

– Не хвилюйся, – посміхнувся дiд Свирид. – Що-небудь зміркуємо… Ти краще лягай вже спати, бо завтра свято проспиш!

Довірлива Оленка тільки зойкнула. Прожогом скочила у ліжко, накрилася ковдрою i старанно заплющила очі.

– Дідусю, розкажіть, будь ласка, казку, – заблагав я.

– Яку тобі, онучку? – запитав він, переводячи погляд на мене.

– Ну, звісно яку: щоб там було про могутніх парубків – козаків, що в прадавні часи билися з ворогами, та всілякими чаклунами, або відьмами! – iз запалом вигукнув я.

– Он як… про могутніх, кажеш… – дiд Свирид роздумливо пихнув люлькою, обгорнувшися хмаринкою терпкого тютюнового диму. – Але ж не завжди сила перемогає, Михайлику…

Дідусь влаштувався зручніше на лаві, примружив очі і почав розповідати такого, що в мене мало дух не перехопило.

У печі потріскували дрова. За вікном гула клята хуртовина, але я її вже не чув, поринувши думками туди, де відбувалися незвичайні чарівні події…

Частина 1
На чистому й глибокому небі грайливо мерехтіли далекі зоряні перлини, наче граючи у хованки. Раптом одна з них зірвалася з небосхилу і, майнувши вогняною ниткою, впала десь за самий край темного лісу.

По дорозі, з зацікавленням роздивляючись навкруги, крокував ставний парубок. Мрійливо подивившись у тому напрямку, де зникла зірка, він стиха прошепотів:

– Яка сьогодні дивна, зоряна ніч. Мабуть, гриби уродять…

Десь поблизу з гущавини несподівано мугикнув пугач.

Хлопець зупинився і почав вдивлятися у темні хащі. Раптом серед кущів блимнув невеликий вогник, наче визираючи то з одного боку дерева, то з іншого. Здавалося, наче вогник підманював до себе. Парубок зацікавлено подався у напрямку до вогника.

– Як же я забув? Сьогодні ж Купальська ніч! – захоплено прошепотів він. – От знайти би квітку чарівної папороті…

Хлопець обережно заглибився у ліс, слідкуючи за примарним вогником, який, наче граючись з ним, заманював далі і далі у самісінькі лісові нетрі. Вогник повільно підплив до берези з трьома стовбурами, які росли з одного кореня, блимнув на останнє і згас.

Зраділо дивлячись на березу, парубок сів на землю неподалік і прошепотів:

– Це ж саме таке місце, як потрібно…

Щось стиха загуло. По верхівках дерев пробіг вітерець. З-за кущів з усіх боків заблимали чиїсь зловісні очі. Але хлопець завзято перехрестився, і все замовкло.

Раптом біля коріння берези висвітилася і зажевріла якась пляма. З`явився маленький пагорб, який почав рости.

З нього виповз кручений зелений вус, за ним другий. Вони почали розпускатися, перетворюючись на пухнасте листя лісової папороті.

Поступово виріс пишний кущ, посеред якого набухла велика сяюча брунька. З тихим дзвоном вона розкрилася, і з`явилася жевріюча вогняна квітка, оповита м`яким сяйвом.

Парубок підійшов до папороті і обережно зірвав квітку.

– Квіточка чарівна, вкажи мені, будь ласка, де схований скарб… – благаючи промовив хлопець.

– Сяюча квітка підійнялася над його долонями і попливла у повітрі…

Тим часом у глибині лісу серед крислатих кущів повільно пливли клапті туману, оминаючи велике дерево з дуплом, яке стояло на краю галявини.

Десь у темряві ледаче кумкала ропуха – не з того, що їй співати кортіло, а скоріше за звичкою. Раптом щось хруснуло. Запала тривожна тиша.

Гілки кущів біля дерева розсунулися, і в місячному сяйві з`явилася дурнувата пика охлялого рудого чорта. Він покрутив очима на всі боки, прислухався і задоволено мугикнув. Тієї ж миті поруч з ним витнулася товста мордяка другого чорта.

– Наче, нікого тут немає… – промовив перший.

– От ти дурень, Тупак! – реготнув товстий чортяка. – Хто ж вночі та ще й на Івана Купала буде по лісі вештатися? Тут же повно нечистої сили!

– Сам ти, Пузаню, дурень! – огризнувся охлялий. – По-перше, ми самі нечиста сила! А по-друге, саме ж в цю ніч квітне чарівна папороть, що вказує, де скарб схований. То усі шукачі скарбів саме зараз по лісах і шастають!

– Та… то дурниці! Якісь бабські забобони… – зневажливо пирхнув товстий.

Але Тупак дав йому стусана і нагадав:

– Невже забув, що ми й самі прийшли за стародавнім скарбом?

Пузань розгублено почухав потилицю і знизав плечима.

– Так це ж нам Хома наказав… тільки не розумію, навіщо він йому потрібен?

– А ти хіба не знаєш, що у цьому скарбі прихована чарівна перлина, яка виконує бажання?!

Тупак задумливо помацав писок і з сумнівом пробурмотів:

– Але ж Хома наказав скарб Соломії віднести, бо хоче якось до неї підлизатися, щоб оженитися…

– То й що з того?

– А те, що, може, він не знає про перлину?

– Хома все знає! – впевнено заперечив Пузань. – Мабуть, йому перлина просто не потрібна.

– Може, сказати йому, на всяк випадок?.. – перепитав Тупак.

Пузань аж скипів:

– А як він розлютиться?! Хочеш, дурень, по рогах від нього дістати?!

Тупак відсахнувся і перелякано замотав головою.

– Ні, не хочу! Наше діло півняче: проспівав, а там нехай хоч і не розвиднюється!

– Тоді пішли до яру…

Підштовхуючи один одного, чорти навшпиньках перебігли галявину.

Коли нечиста сила зникла у кущах, з темряви дупла сторожко визирнув трохи замурзаний хлопчик. Він уважно прислухався, вислизнув з дупла на землю і крадькома перебіг галявину, прямуючи за чортами…

Чарівна квітка папороті повільно пливла у повітрі до глибокого темного яру, ненадовго завмираючи, наче очікуючи парубка, який поспішав за нею. Оминувши кремезний дуб, квітка раптово пірнула кудись у темряву глибокого яру.

Тримаючись за стовбур лісового велетня, парубок зазирнув униз і побачив яму, що була вирита під товстим корінням дубу. Біля неї вовтузилися якісь постаті.

Поруч з ними тьмяно виблискувала старовинна скриня. В усі боки летіло листя, якісь клапті. Крізь сопіння чулися лише якісь окремі хрипаті вигуки, серед яких вирізнявся дзвінкий хлопчачий голос:

– Ат-ти… свиняче рило!

– Ой, вуха… вуха мої!

– Хапай його! А щоб тобі!..

Стоячи на краю яру, парубок уважно вдивлявся униз і нарешті гукнув:

– Агов, люди добрі, що ви там не поділили?!

Від несподіванки постаті завмерли і хутко озирнулися на голос. Саме у цей час з-за верхівки дубу вийшов місяць і висвітлив у яру розгублені мордяки чортів та замурзане личко якогось хлопчика.

Парубок з несподіванки аж відсахнувся, перехрестився і, вхопивши коряжину, що лежала поруч, зіскочив униз. Погрозливо нею розмахуючи, він закричав:

– Ану, згинь нечиста сила!

Розпачливо глипнувши очима, Тупак схопив скриню і кинувся навтьоки. Пузань намагався зробити те ж саме, але хлопчисько вхопив його за хвоста і потягнув назад.

– Йой! Хвоста відірвеш! – відчайдушно заверещав чорт.

Парубок підскочив до нього і щосили вперіщив коряжиною по спині. Пузань підскочив, як обпечений і, висмикнувши хвоста, стрімголов кинувся навздогін за Тупаком – аж дрантя з-під ратиць полетіло.

– Борони, Боже, від нечистої сили! Тьху ти, яка гидота! – парубок знову перехрестився і повернувся до малого.

Розпашілий від бійки з чортами, хлопчик рвучко обернувся до свого рятівника і несподівано сердито вигукнув:

– Нащо ви, дядьку, втручаєтесь, коли вас ніхто не просить?!

Від подиву парубок аж відступив на крок.

– Оце таке… – розпачливо промовив він. – Я ж тебе наче врятував од нечистої сили. Хіба не так?

Малий почухав потилицю, заспокоївся і трохи винувато схиливши голову, погодився:

– Та воно-то так, дядьку, тільки ж тепер пропала моя мрія…

Присівши наприсядки проти хлопчика, парубок уважно зазирнув йому в очі і промовив:

– По-перше: ніякий я тобі не дядько – хіба ж я такий старий?!

Уважно придивившись до незнайомця, малий посміхнувся.

– Та наче ні…

– От і добре. А по-друге: розкажи мені, що там у тебе пропало, і звідкіля тут узялися оті бісяки погані?

Відчуваючи, що парубку можна довіряти, хлопчик вмостився зручніше і почав розповідати.

– Я тут неподалік спав у дуплі великого дерева, коли раптом почув, як хтось лається поруч… Ну, я тихенько визирнув, а то чорти сперечалися про скарб…

– Який скарб?

– То я ж і кажу… дуже старовинний скарб, в якому була схована ще й чарівна перлина, яка виконує будь-яке бажання свого володаря! Ото ж я крадькома прослідкував за чортами, а коли вони вирили скарб, то спробував нишком поцупити в них перлину, але не вдалося…

Малий винувато шморгонув носом і додав:

– Спасибі, що врятував… як тебе звуть?

– Степаном мене кличуть…

– Спасибі тобі, Степане, проте жаль, що перлина тепер зникла…

Парубок роздумливо почухав потилицю, щось собі розмірковуючи, а потім знову звернувся до похнюпленого хлопчиська:

– А як тебе звуть, малий?

– Левко…

– Не журися, Левко, – загляне ще сонце і в наше віконце! Якщо ми з тобою затоваришуємо, то разом знайдемо тих чортів і заберемо у них чарівну перлину!

Хлопчик недовірливо глянув на Степана.

– То вони ж – нечиста сила…

– А мені і не боязно, бо я знайшов квітку чарівної папороті. А хто володіє такою квіткою, тому ніякі чорти не страшні!

Левко зраділо підхопився і з запалом вигукнув:

– Гайда навздогін!

Степан глянув навкруги і заспокоїв малого:

– Не слід поспішати. Зараз темно і погано видно, а як почне світати, то я зможу відшукати сліди – по них і знайдемо чортів. Згоден?

Левко з розчаруванням зітхнув і погодився.

– От і добре. А зараз, давай, трохи відпочинемо до світанку…

Парубок і хлопчисько назбирали трохи листя і травиці та влаштувалися на теплій землі просто біля коріння дерева.

Темним яром повільно блукали загадкові різнокольорові вогники. Наче тендітні чарівні метелики, вони збиралися у кола, виконуючи неймовірні танці, то прискорюючи, то сповільнюючи рух. Тиша запала у лісі така, що було чути, як вовтузяться малі пташенята в гніздечку. Але незабаром і вони вгамувалися. Сон – чарівник взяв у полон всіх мешканців великого лісу.

Частина 2
Легкий ранковий серпанок повільно танув, звільняючи з полону нічних мрій ладні хатинки прокидаючогося села. Десь заполошно загорлав півень, що, мабуть, трохи проспав свій час. Заклопотано заквоктали кури. Спросоння брехнув старий пес.

На околиці села, біля скривленого стовпа з дошкою, на якій було написано “Шарпанівка”, з лісових кущів вийшли парубок і хлопчисько. Підійшовши до таблички, Степан вирівняв стовп і уважно подивися вбік села.

– Тут сліди зникають, – промовив він. – Мабуть чорти десь у цьому селі ховаються…

– Як же ми їх знайдемо? – занепокоївся Левко.

– Побачимо… спочатку треба знайти притулок на деякий час.

– Але ж я в цьому селі ніколи не бував, і нікого тут не знаю, засумнівався хлопчик.

– То нічого, світ не без добрих людей – хтось та дасть притулок мандрівникам.

З цими словами Степан попрямував до ближчої оселі. Левко поспішив за ним.

На краю просторого подвір`я під великою розлогою яблунею розташувалися декілька вуликів, біля яких завзято порався міцний засмаглий чоловік у літах. Його волосся було щедро присипане сивиною. Неподалік від господаря сидів білявий пухнастий кіт і зосереджено вмивався, мружачись від задоволення. А біля самого тину стрибало і гавкотіло маленьке кудлате цуценя, намагаючись вловити спритного метелика, що наче дражнив його.

Кинувши оком на кота, чоловік промовив:

– О, кажуть, якщо кіт вмивається, мабуть гості будуть…

До тину підійшли Степан з Левком. Парубок першим привітався:

– День добрий, господарю! Хай вам Господь допомагає!

– Як би не боги, то, може б, і ви помогли, – посміхнувся літній чоловік, придивляючись до мандрівників.

– Та ми з радістю, – погодився Степан. – А якби ви нас пустили до себе на декілька діб пожити, то ми б вам відробили з щирим серцем, бо грошей в нас, пробачте, нема…

Господар уважно подивився на прибульців, щось собі тихенько мугикнув під носа, а потім запрошуючи змахнув рукою:

– Нащо вам гроші, як ви й самі хороші! Заходьте до господи…

Рипнули дверцята хліву, і на подвір`я вийшла жінка господаря, тримаючи у руках глечик з молоком. Вона зупинилася і з зацікавленням подивилася на парубка і хлопчика.

– Агов, Меланко, приймай гостей, якщо вони тобі до вподоби! – вигукнув господар.

Жіночка поставила глечика на лаву, витерла руки фартухом і привітно посміхнулася:

– А чого ж не до вподоби? Хлопці, наче, гарні. Парубок добрячий… як ти, Тиміш, у молодості був, коли ще на Січі гуляв.

– Ото згадала… були у кози роги, та стерлися… – відмахнувся чоловік.

– Заходьте вже до хати, – запросила Меланка. – Мабуть, зголодніли з дороги?

– Є таке трохи… – зізнався Степан.

Трохи соромлячись, він разом з Тимішем попрямував до хати слідом за господинею. Проте Левко затримався, бо дуже йому сподобався песик. Він захотів трохи з ним погратися. Ставши навколішки, хлопчик почав гавкати, удаючи з себе цуценя.

Зрадівши, що в нього з`явився приятель, песик почав радісно бігати довкола хлопчика і раптом вскочив у калюжу біля тину. Бризки так і полетіли в обличчя Левкові.

Від несподіванки хлопчик гепнувся на землю, розмазуючи болото по щоках. Саме в цю мить поруч пролунав дзвінкий дівчачий сміх. Левко рвучко повернувся і побачив неподалік дівчинку, яка сміялася, тримаючись рукою за тин.

Левко розгублено підвівся.

– І чого б це я реготав, як скажений?! – пробубонів він.

– Бо смішно ж… – відповіла дівчинка.

– Кому смішки, а кому нітрішки… йди собі своєю дорогою, та не заважай людям! – роздратовано скрикнув Левко.

Посмішка зникла з обличчя дівчинки. Вона розгублено подивилася на хлопчика, потім зневажливо знизала плечима.

– Те ж мені – велика гуля на рівному місці… – промовила вона, відходячи від тину.

– Бачили – невидальце з фуркальцем! Ач, яка пані знайшлася… – кинув їй навздогін хлопчик.

Дівчинка засмучено схилила голову і прискорила. Від цього Левкові стало якось не по собі. Він повернувся і побіг до хати.

Тиміш і Степан вже сиділа за столом, на якому височів полумисок з вареною картоплею, свіже сало, часник, розрізана хлібина і духмяні пиріжки.

Швиденько вимивши руки і витерши їх рушником, який подала господарка, малий нетерпляче сів поруч з Левком, не помічаючи, що Меланка дивиться на нього з доброю, але й трохи сумною посмішкою.

– Звідкіля ж ви йдете і хто самі будете? – запитав

– Я з Нечаєва родом, звуть мене Степаном. А мандрувати пішов по світі, щоб грошей заробити, бо нема нічого гірше, як у злиднях жити.

– А малий тобі хто?

– Це – Левко. Я зустрів його у дорозі, і ми заприятелювали. Сирота він, нікого в нього нема, живе, як горох при дорозі: хто не йде, той і скубне…

Почувши слова парубка, Меланка крадькома змахнула сльозу і підсунула до хлопчика тарілку з пиріжками. Левко швиденько перехрестився, узяв пиріжка і, відкусивши чималий шматок, з повним ротом заперечив:

– Це ми ще подивимось, хто кого скубне! Он там на вулиці якесь дівчисько хотіло з мене поглузувати, та сама у сльозах пішла!

Меланка осудливо похитала головою.

– Це, мабуть, Василина – добра дівчинка. Даремно ти її образив. Вона така ж сирота, як і ти, а живе в приймах у відьми Соломії Шпинько, хай їй грець!

Левко спочатку з недовірою подивився на господиню, а потім похнюпився. Степан теж здивовано перевів погляд з Тиміша на Меланку і звернувся до неї:

– Це що, виходить, що у вас в сусідах відьма? А ви не боїтесь?

– Чого ж її боятися? – посміхнулася господиня. – Просто треба мати хоча б одного чорного півня, тоді відьми будуть обминати цей двір. Це така прикмета є в народі… До того ж мій чоловік бувалий січовик, а справжнім козакам нечиста сила нічого вдіяти не може!

– Тю… городить таке, що й на вуха не натягнеш… незадоволено пробурмотів Тиміш. – А от про півня – це правда!

Степан з Левком перезирнулися, і парубок знову поцікавився:

– Скажіть, будь ласка, а чи нема у вашому селі ще якоїсь там нечистої сили?

– Чортів, наприклад?! – нетерпляче додав Левко.

Тиміш уважно подивився на хлопців, обережно відповів:

– Є тут двоє дурнуватих чортів – Тупак та Пузань. Вони прислуговують Соломії…

– А нащо вони вам? Боронь, Боже! – захвилювалася Меланка.

Степан з Левком знову перезирнулися. Левко кивнув, погоджуючись. Тоді парубок почав розповідати.

– Ці чорти поцупили зі старовинного скарбу чарівну перлину, яка виконує бажання свого хазяїна. От ми й хотіли би цю перлину у чортів забрати…

– Вони ж нічого доброго з нею не зроблять, бо вони – нечиста сила! – гарячкувато додав Левко.

Тиміш хитрувато посміхнувся.

– А чого ж ви собі хочете?

– Левкові родина потрібна, бо не годиться людині на самоті жити, – відповів Степан.

Левко ствердно кивнув.

– А тобі, Степане, що потрібно? – поцікавилася господиня.

Парубок кривувато всміхнувся, знизав плечима.

– Та не дуже й багато. Трошки грошенят, щоб земельку купити, та й робити на ній. А то у мене в одній кишені пусто, а в другій зовсім нічого немає… Якби мені хтось позичив, я б відробив удвічі!

Тиміш неспішно підвівся, рішуче пристукнув долонею по столу, наче ставлячи крапку, і проголосив:

– Ну, що має бути, того не минути… Поживете трохи у нас, а там буде видно. Тільки до Хоми Цабекало – це наш шинкар, не звертайся. То вже такий кровопивця, що не дай Боже! Ще й з нечистою силою знається…

Тим часом на подвір`ї Соломії біля криниці, на колоді стояло відерце з чистою прозорою водою, над яким схилилася досить вродлива дівчина. Це й була сама господиня. Вона милується своїм відображенням на поверхні води, кінчиком пальця поправляючи бровенята. Посміхаючись сама до себе, Соломія приспівувала:

– Де ж ти милий – чорнобривий, роботящий і сміливий? Якщо любиш – то женися, а не любиш – відчепися!

До двору із сумним виглядом зайшла Василинка. Почувши її кроки, Соломія повернулася до дівчинки, взялася у боки і суворо зсунула брови.

– О, з`явилася вже нарешті! Де тебе носило?

– Я ж казала, що піду на Одарку подивитися у весільному вбранні… – відповіла Василинка і мрійливо додала: – Вона така красуня…

Соломія презирливо посміхнулася:

– Теж мені красуня! Як виглянула у вікно, то три дні собаки гавкали, а одна як придивилась, то і зовсім сказилась!

– Чому ти так, Соломіє? Вона ж хороша дівчина, – докірливо промовила Василина.

– Ти диви, яка заступниця знайшлася!

Соломія штовхнула відро з водою, і те перекинулося на землю. Вода вилилася, створивши калюжу.

– Краще води набери свіжої, а то вже скоро ропухи у відрі заквакають… – пихато промовила Соломія і пішла до хати.

Дівчинка зітхнула, підняла відерце і задумливо повернулася до колодязя.

– І що це з Соломією сталося останнім часом? Наче, підмінили її…

Частина 3
Сонячні промені ледь пробивалися крізь маленькі віконця до неохайного шинку, висвітлюючи в напівтемряві різноманітні пляшки з напоями, що стояли на полицях, та декілька пузатих бочок з вином. На одній з них, ліниво звісивши лапи, лежав товстий кіт. Хитрувато примруживши очі, він уважно спостерігав за двома чоловіками, що розмовляли. Один з них був шинкар Хома Цабекало, а другий – місцевий селянин. Спираючись на прилавок, самовдоволений шинкар змахував з нього ганчіркою якісь крихти і слухав чоловіка, який щось йому захоплено розповідав.

– Ні, не вірю, бо такого не може бути! – не витримав Хома.

Раптом з вулиці долинув наближаючийся спів:

– Ой, летіло помело через наше та село… гоп-гоп, гоп-гоп, ногами топ-топ…

Хома і селянин замовкли і повернули голови до дверей. Шинкар незадоволено пробурмотів:

– Це, мабуть, Стецько преться. Знову десь вже набрався…

Рипнули двері, і у шинок ввалився сільський п`яничка Стецько Непийвода. Зачепившись за власну ногу, він мало не впав на порозі. Ледве втримавшись, п`яничка вчепився обома руками за стільця, що стояв неподалік, примружив очі і почав підсліпувато роздивлятися.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6