Чарівна перлина
Казки Анатолія Валевського
Повернувшись до шафи, вона провела по дверцятах долонею, і вони розчинилися. Забравши скриню з чарівною перлиною, Соломія закрила дверцята і вийшла з кімнати.
Крізь шпарини до сундука попадали деякі промені світла. Левко декілька разів спробував відкрити віко, проте воно не піддавалося.
– Оце я пропав ні за цапову душу! – у розпачі зітхнув малий. – Як мене тут знайдуть, то, мабуть, живцем з`їдять…
Левко знову підпер спиною віко, але те навіть не ворухнулося. Хлопчик мало не заплакав, але раптом почув, як хтось ввійшов до хати.
– Може, це Василина… – з надією прошепотів він і припав очима до шпарини, намагаючись розгледіти, хто там.
До хати ввалилися чорти. Рудий Тупак штовхнув у бік Пузаня.
– Чого ти так гупотиш своїми ратицями, наче справжня коняка?! Ще почує хтось…
– Та хто?! У хаті ж нікого нема! – заперечив товстун. – Ти ж сам щойно бачив, як Соломія кудись пішла!
– А Василина?!
– Вона давно на базарі – я ж тобі це казав…
Тупак вперто тупнув копитом у підлогу, наполягаючи на своєму.
– А, може, тут ще хто-небудь ховається?!
Пузань від цього сперечання почав дратуватися.
– Слухай, тупорилий, ти ще більше дурило, ніж я про тебе думав! – гримнув він. – Ну який же бовдур у відьми в хаті ховатися буде?!
При цьому Пузань вперся руками у боки, нетерпляче змахуючи хвостом і очікуючи відповіді. Тупак розгублено стиснув плечима і розвів лапами.
– Ото ж! – переможно мовив Пузань. -А тепер швидше хапаймо скриню з перлиною і – мерщій до Хоми!
Чорти разом повернулися до шафи. Тупак навіть протягнув лапи до верхньої полиці, але так і завмер, наче мішком прибитий.
– А де ж воно ділося? Наче, ось тут було…
– Було, та загуло… – змикитив Пузань. – Мабуть, Соломія десь переховала.
Тупак благаючи складав на грудях лапи і з надією звернувся до нього:
– А куди?
– От ти йолопе! Хіба ж я знаю?! Шукати треба…
Пузань почав уважно роззиратися на всі боки, а Тупак з дурнуватим виглядом тупцяв на місці, чухаючи у потилиці. Він подивився на підлогу, заглянув під стіл, потім чогось закинув голову і почав вдивлятися у стелю. Знову перевів погляд донизу. Раптом, побачивши великий сундук закритий на засув, чорт зраділо ляпнув собі по лобі і почав пританцьовувати, голосно скрикуючи:
– Знайшов! Я знайшов!
– Де? Що?! – рвучко розвернувся до нього Пузань.
Декілька разів нетерпляче штрикнувши лапою у бік сундука, Тупак проголосив:
– Он там схована перлина! Бачиш?! Я знайшов!
– З чого ти узяв, що перлина саме там? – засумнівався чорний чортяка.
– А де ж їй ще бути?! – самовпевнено посміхнувся рудий.
Чорти наввипередки кинулися до сундука, відштовхуючи один одного і намагаючись першим відкрити засув. В цій метушні вони навіть заважали самі собі. Нарешті хтось з них відсунув засув, і віко з тріском відкрилося. Чорти нетерпляче зазирнути до сундука, проте раптом перелякано відсахнулися і почали невпевнено точитися назад на тремтячих ногах, намагаючись сховатися один за одного.
А з сундука підіймалася якась незграбна біла постать, обмотана лахміттям. Вона завивала замогильним голосом, який йшов начебто із підземного склепіння.
– У-у-у… ого-го… мені б з`їсти кого…
Чорти злякано перезирнулись, зіщулилися і притиснулись один до одного.
– Т-ти хот? – тремтячим голосом запитав Тупак.
– Я нечиста сила – з`їм вас без мила, розірву на шматочки, поховаю в куточки! – забубоніла постать.
Чорти почали задкувати. При цьому Тупак наступив на хвіст Пузаню – і той впав, схопивши приятеля за ногу. Тупак з переляку аж заверещав:
– Рятуйте! Воно мене вхопило!
Не роздумуючи, він кинувся до дверей, але зачепився за Пузаня і впав на нього зверху. Зчинився великий ґвалт, лемент. Чорти вищали, лупцюючи одне одного з переляку. Вони якось втиснулися вдвох у двері і вилетіли на вулицю, як корок із пляшки. Загавкотіли собаки, загерготав індик.
Чудернацька постать, сміючись, скинула з себе простирадло і якісь старі речі, що були на неї намотані, і з`явився Левко. Він підніс до рота старенький глечик і голосно скрикнув.
– Ого-го… хапай його!
За допомогою глечика звичайний голос хлопчика перетворився на якийсь потойбічний, замогильний голос. Левко підбіг до вікна і визирнув з нього.
По вулиці чорти давали такого драла, що аж курява за ними знялася. За ними з гавкотінням гнався сільський песик, намагаючись вхопити за п`яти.
Левко повернувся до сундука, кинув до нього речі і простирадло, а потім зачинив віко.
– Ну, якось я з цієї біди виплутався, завдяки отим дурням! – задоволено промовив хлопчик. – Тепер треба Василинку попередити і Степану про все розповісти…
З цими словами Левко прожогом вибіг з хати.
Частина 7
А на околиці села захекані чорти, ледве відірвавшись від наполегливого песика, з розгону вскочили у кущі і знесилено попадали на землю, висолопивши язики.
– Уф-ф… ледве втекли від тої напасті! – промовив рудий. – Воно нас мало не впіймало – гналося аж до околиці. Мене за ратиці хапало, ледь не відкусило!
Пузань з острахом подивився на дорогу до села, потім на Тупака.
– А що ж воно таке було? – з острахом спитав він.
Тупак стукнув себе по лобі (мовляв, от ти дурний!) і, вирячивши на Пузаня очі, з запалом скрикнув:
– Та хіба ж ти не чув?! Нечиста сила!!! Воно ж саме сказало…
Джерело:
“Чарівна перлина ”
Анатолій Валевський