Чарівна перлина
Казки Анатолія Валевського
Дівчинка злякано взялася долонями за обличчя.
– Навіть і не думай про це, чуєш?! Бо біду накличеш! До того ж красти – це погано!
Левко гарячкувато ткнув пальцем, вказуючи на скриню.
– А воно, ну, те, що там усередині, твоїй Соломії не належить – чорти самі це вкрали зі старовинного скарбу!
– А ти звідкіля знаєш? – здивувалася дівчинка. – Втім, все одно до скрині не дістатися, бо дверцята шафи заговорені. Їх просто так не відімкнеш…
Саме у цей час з двору почувся якийсь галас, гупотіння, метушня курей. Василинка визирнула у вікно і злякано повернулася до Левка.
– Йой! Це ж Пузань з Тупаком приперлися!
А хто це? – здивувався хлопчик.
– Та оті самісінькі проклятущі чорти! Тікай швидше, поки вони тебе тут не побачили!
Левко розгублено роззирнувся на усі боки.
– А куди ж? Як у двері, то вони мене побачать!
– Скоріше за мною! Там, у задній кімнаті є вікно у садок!
Василина ухопила Левка за руку і потягнула його у другу кімнату. Тільки-но за ними опустилася фіранка, як з двору до хати вперлися чорти, даючи один одному стусанів. Вони сперечалися:
– Чого ти лізеш своїм писком поперед мене?! – обурювався Пузань. – Я ж старший за тебе…
– Але я сильніший! – заперечив Тупак.
– Може й так, проте дурніший!
– Чому це? – здивувався рудий чортяка.
– Тому, що дурень тупий. Тебе ж і звуть Тупаком! Хіба не так?
Рудий розгублено почухав потилицю, а Пузань єхидно зареготав. Тоді Тупак розлючено повернувся до нього і кинувся у бійку. Зчепившись, чорти покотилися по підлозі з верещанням, з них тільки дрантя полетіло.
Тим часом Левко вистрибнув з вікна у садок. Василинка помахала йому рукою і додала, притишуючи голос:
– Швидше тікай, поки ніхто тебе не побачив…
– А я до тебе завтра прийду… домовились?!
– І не думай навіть! – замахала руками дівчинка. – Краще я тебе сама знайду… Біжи вже!
Вона закрила вікно, а Левко крадькома, ховаючись за стовбурами дерев, прокрався до сусідського тину. Перестрибнувши через нього, хлопчик на мить зупинився, роздумливо подивився на вікно, а потім зірвався з міста і помчав до хати Тиміша.
Поки Левко тікав від чортів, Соломія розмовляла у шинку з Хомою Цабекало. Спираючись на прилавок, вона трохи гидливо морщила носика і махала долонею біля обличчя.
– Щось у тебе, Хома, у шинку смердить, як у хліву. Наче тут у тебе саме свині живуть…
Цабекало швидко вискочив на середину шинку і почав розганяти повітря рушником. При цьому він улесливо усміхався Соломії і намагався здаватися дуже доброзичливим.
– Соломіє, серденько моє! – вигукував він. – Ти ж знаєш, хто по шинках ходить – усяка бидлота, п`янички, ледацюги і всяке таке…
– А нащо ж ти їх пригощаєш? Якби не наливав горілку, то оцей непотріб до тебе не ходив би…
Хома аж зробив крок до Соломії. Його пика розпливлася від самозадоволення. Він картинно розвів руками і солодким голосом промовив:
– То ж не за так, моє сонечко, не задарма, а за гроші! А чому п`янички?.. Ну… бо який же дурінь, крім п`яничок, буде за горілку останні гроші віддавати?!
– Ох і хитрющий же ти, Хома… ще й підступний… – посміхнулася Соломія. – І де ти тільки тих пиятиків береш?
Хома самовдоволено сплеснув долонями.
– Аби болото, а жаби будуть… А без хитрощів у нашому шинкарському ділі аж ніяк!
Цабекало поступово наблизився до Соломії, дивлячись на неї так, наче кіт на смажене сало і намагаючись обійняти дівчину.
– Соломіє, серденько, коли вже ти погодишся піти за мене заміж? Я ж по тобі сохну, вже хто й зна скільки!
Соломія зі сміхом викрутилася і відскочила вбік.
– Тю… не сіло, не впало, давай, бабо, сало… ти знову за своє?!
– А що ж мені бідоласі робити? Я тебе кохаю аж до нестями, так, що у голові паморочиться!
– Умій жартувати, та знай, коли перестати! – стрельнула оченятами дівчина. – Ти ж старий, а я молода – мені з тобою нудно буде…
Хома благаючи притиснув руки до грудей, майже згинаючись у поклоні.
– А ти скажи, красуне, чого тобі хочеться? Я все зроблю!
Грайливо відступивши, Соломія хитрувато посміхнулася.
– Піду я додому, потім пізніше поговоримо…
Соломія повернулася до дверей. Хома хитро посміхнувся їй услід, стиха промовив собі під носа:
– Одне “зараз” краще трьох “потім”… – і голосно додав навздогін: – А як подобаються помічники, що я їх тобі послав?
– Такі дурні, що аж ну! – пирхнула через плече дівчина і вийшла на вулицю.
Тієї ж миті улеслива посмішка зійшла з обличчя шинкаря. В його очах спалахнуло багрове полум`я. Цабекало у серцях так зціпив у кулаках рушника, що той аж затріщав.
– Ну, постривай, “серденько” – що має бути, того не минути! – погрозливо пробурмотів шинкар. – Недовго залишилося чекати. Вже скоро ти будеш моєю…
Він мрійливо замружив очі і благаючи протягнув руки до дверей. Саме в цю мить з вулиці у двері заглянула обшарпана коза з вінком із квітів на рогах. Вона щось їла, дивлячись на шинкаря дурнуватими очима, а потім мекнула.
Хома відкрив очі і з несподіванки аж відсахнувся, а потім з пересердя кинув у козу рушником.
– Пішла геть, цапова наречена! Тьху на тебе! – скрикнув чаклун.
Коза знову мекнула і втекла разом з рушником на рогах.
– А щоб тебе! – гарикнув Хома. – Ще й рушника поцупила…
Змахнувши рукою, він сперся долонею на руку і замислився.
Джерело:
“Чарівна перлина ”
Анатолій Валевський