Чарівна сопілка

Зінчук Микола

Давним-давно, коли на нашій землі була панщина, жив у одному селі молодий хлопець Юрко Соколенко. Здоровий був, і гарний, і сильний, тільки волі не мав. Мусів щодня працювати на пана. Кожного дня панські гайдуки об’їжджали село і гонили всіх на роботу. Давно вже втік би Юрко кудись у далекі краї, але не хотів розставатися з любою дівчиною Оксаною. А Оксана не могла піти з ним, бо в неї була хвора мати. І вирішили Юрко з Оксаною одружитися. Але тоді навіть одружуватися не можна було без панського дозволу. Юрко пішов до пана і сказав:

— Дозвольте мені одружитися з Оксаною.

— Ні, не дозволю, — відповів пан. — Я заберу Оксану до себе в служниці, а тобі дам іншу дівчину.

Нічого не сказав Юрко панові. Обернувся й пішов.

Почула Оксана, що її мають забрати до панського двору, і гірко заплакала. Вийшла надвір і побачила, що йдуть уже за нею панські гайдуки. Вона пустилася тікати, а гайдуки кинулися за нею. Дівчина добігла до річки і скочила у воду. Надбігли гайдуки, подивилися — пливе річкою біла хустина, а Оксани нема. Повернулися і сказали панові:

— Втопилася вона.

Дізналася про це стара мати, ще більше розхворілася й померла. Поховали її, і тоді вирішив Юрко Соколенко тікати від пана. Злагодив собі на дорогу хліба і пішов польовою стежкою туди, де виднівся далекий ліс.

Кинулися гайдуки шукати Юрка. Хтось сказав, що він пішов у бік лісу, і гайдуки вперіщили нагаями коней і понеслися вслід за втікачем. Юрко вже був у лісі, коли почув позад себе кінський тупіт. Оглянувся — женуться гайдуки. Він щодуху побіг лісом, а напасники з криками неслися за ним. Але йому вдалося добігти до гущавини і зникнути з очей переслідувачів. Не могли кінні гайдуки продиратися крізь хащі і повернулися до села ні з чим.

А Юрко біг і біг лісом, аж поки геть не стомився. Та й сів перепочити. А тоді приліг під дубом і заснув.

Юркові почулися крізь сон чиїсь кроки. Він розплющив очі. До нього підходила якась жінка. Одягнута була по-селянськи. Юрко виразно бачив кожну рисочку її обличчя, кожну деталь одягу. І водночас була вона прозора, ніби виткана з чогось невагомого. А обличчя жінки було урочисте й суворе.

Юрко схопився й напружено дивився, як вона підходить до нього.

— Добрий день, парубче, — промовила жінка.

— Добрий день, ~ відповів Юрко. — Хто ви?

— Я — твоя Доля.

— Яка ж ти, моя Доле, щаслива чи нещаслива?

— Не знаю. Це не тільки від мене залежить, але й від тебе самого. Кожен повинен бути ковалем свого щастя.

— Як же я буду кувати щастя, як неволя кругом? Як же я можу щасливим бути, як загинула моя люба дівчина?

Доля пильно подивилася на нього і сказала:

— З недолею треба боротися. Не тікати від неї, а боротися.

— То що ж мені робити?

— Іди лісом далі. Усе на північ іди. І ти знайдеш серед лісу маленьку порожню хатину. Зайди в ту хатину і живи в ній. Ліс прогодує тебе. І думай, що маєш робити. Думай і знай — щастя прийде до тебе.

Юрко прокинувся. Трава вже припала росою, на ліс опустився вечір. Хлопець усе ще був у полоні свого дивного сну. «Іди на північ і ти знайдеш серед лісу маленьку порожню хатину», — так, здається, сказала йому його Доля уві сні. «Чи знайду хатину, чи не знайду, а все одно треба кудись іти», — подумав хлопець і пішов лісом на північ.

Цілих три дні йшов він і таки знайшов серед лісу хатину. Значить, правду сказала Доля його уві сні. А що ж далі робити? Про це він подумає завтра, коли добре спочине після втомливої мандрівки. І Юрко ліг на спочинок.

І раптом відчинилися двері, і в хату зайшла та сама жінка, його Доля. Привіталася і сказала:

— Бачиш, усе йде, як я говорила. Роби й далі, що я казатиму, і все буде добре, Сьогодні я даю тобі дві чарівні речі: сопілку й рушницю. Почепи цю рушницю на стіну. Коли до твоєї хати наблизиться дичина, рушниця сама клацне. Тоді бери її, виходь надвір і впольовуй здобич. І ти ніколи не схибиш. А коли рушниця клацне два рази поспіль, то це буде знак, що тобі треба йти в своє село визволяти з неволі людей. А як нападуть на тебе вороги, то заграй в цю чарівну сопілку. І сопілка поборе їх. Тільки треба грати безперестану, аж поки не побачиш, що вороги вже не здатні заподіяти тобі лиха. І лиш одна людина, та, яка буде для тебе найближча й найдорожча, не буде піддаватися чарівній музиці. Зрозумів ти мене?

— Зрозумів.

— То роби все, як я сказала. І завтрашній день буде для тебе дуже щасливим. Прощай.

Юрко прокинувся. Ніякої жінки в хаті не було, а було, як перше, тихо й пусто. Хлопець зрозумів, що це знову був сон.

І тут надворі щось стукнуло. Хтось пройшов попід вікном. Хто б це міг бути? Юрко злякався. Відчинилися двері, і зайшла його люба Оксана. Юрко не знав, чи радіти йому, чи лякатися. Чи не мертва прийшла до нього?

— Ти ж утопилася. Яким чудом ти з’явилася тут?

— Я не втопилася, — відповіла дівчина. — Коли стрибала в річку, то справді хотіла втопитися, але як зімкнулася наді мною холодна вода, то так захотілося жити. І я виринула наверх і заховалася в прибережному очереті. Гайдуки не побачили мене. Два дні я ховалася в очеретах. І заснула там. І з’явилася мені уві сні жінка. «Я — Доля твоя, — сказала вона мені. — Іди лісом на північ і на північ і ти знайдеш своє щастя в маленькій хатині серед лісу. А мати твоя померла. Але ти на похорон не йди, бо ти їй уже нічим не допоможеш, а себе згубиш. Скріпи своє серце, побори :вій жаль і йди лісом на північ». Я прокинулася і побігла до лісу. І плакала, і йшла лісом на північ. То йшла, то бігла, аж поки не опинилася тут.

«Значить, Доля приходила уві сні й до Оксани, — подумав Юрко, — наша спільна Щаслива Доля». І тут він побачив, що на лавці біля стіни лежать рушниця й сопілка. Це були ті самі речі, про які говорила йому уві сні Щаслива Доля. Юрко почепив рушницю на стіну, як говорила йому Доля. А що ж робити з сопілкою? Він же не вмів грати на ній. Юрко приклав сопілку до рота і легенько подув. І полилися прекрасні звуки. Сопілка заграла. Зачудовано слухала Оксана, як грає на сопілці її любий друг.

Вони були щасливі обоє в тій хатині серед дрімучого лісу. В першу ж ніч, коли полягали спати, серед нічної тиші клацнула голосно рушниця. Юрко схопився, взяв її зі стіни і вийшов надвір. На освітленій місяцем галявині він побачив зайця. Юрко прицілився і вистрілив. І не схибив.

Майже кожної ночі допомагала їм чарівна рушниця уполювати якусь невелику дичину, і жили вони без турбот і нужди. Але одного разу — це було серед білого дня — рушниця голосно клацнула два рази. І пригадав Юрко, що казала йому Щаслива Доля. Треба йти визволяти людей. Але він був сп’янілий від щастя і йому ще не хотілося нікуди відти йти. «Побудьмо, люба, ще трохи тут, а визволяти людей підемо потім». І Оксана погодилася, і все йшло, як перше. Але настала ніч, і рушниця знову клацнула двічі. «Хай собі клацає, — подумав Юрко, — я ще маю час». Та через деякий час рушниця клацнула знову, і вже тільки раз. Юрко подумав, що це сигнал іти за здобиччю, встав і вже було простяг до рушниці руку. Але тут оглушливо гримнув постріл, так, що Юрко мало не впав від несподіванки. Хата наповнилася пороховим димом. Налякані хлопець і дівчина вже не могли спати до рання, але більше пострілів у ту ніч не було. А на ранок вони побачили велику пробоїну в лаві. Якраз у те місце була націлена рушниця, що висіла на стіні.

— Ого, — сказав Юрко, — як так далі піде, то й у мені самому таку діру проб’є. Краще занесу її в ліс.

І Юрко взяв чарівну рушницю, відніс її далеко в ліс, виліз на високого дуба і почепив її на самім верху. «Отут хоч стріляй, хоч не стріляй, а до нас чути не буде». Увечері заспокоєні Юрко й Оксана лягли спати. А перед ранком несподівано почули, що знову клацнула два рази чарівна рушниця. І не десь далеко клацнула, а тут, у хаті. На ранок вони побачили, що рушниця висить на стіні, на тому самому місці. Що ж робити?

Поки вони думали, що їм робити, рушниця знову двічі клацнула. А через якихось півгодини клацнула ще раз і знову громоподібно гримнув постріл. Юрко й Оксана від переляку заніміли, а коли трохи розвіялися клуби порохового диму, вони побачили в лаві ще одну пробоїну, більшу від першої.

І тоді сказав Юрко:

— Ми не заховаємося від нашої долі. Треба йти визволяти людей.

Кілька днів ішли вони лісами, поки не добралися до рідних країв. Сіли відпочити край лісу і Від їхнього села їх відділяло тільки широке панське поле. Стежечкою йшли до лісу дві знайомі їм жінки. Ішли з кошиками по гриби. Це були жінки панських гайдуків. Тільки вони мали змогу ходити по гриби, іншим не було коли.

Юрко сказав Оксані:

— Я випробую на цих жінках силу нашої чарівної сопілки.

— Не роби цього. А що, як жінки загинуть?

— Я тільки трішечки заграю і зразу перестану. Хочу бачити, що з того буде.

Жінки зайшли в ліс. Юрко й Оксана заховалися за кущами, і жінки їх не бачили. Юрко витяг з-за пояса сопілку і подув у неї. Полилися чарівні звуки. І сталося диво. Жінки упустили свої кошики, взялися в боки і почали нестримно реготати. І притому вони все підскакували, виробляючи ногами різні кумедні рухи. Реготалися і підскакували, реготалися і підскакували.

Юрко припинив гру, заткнув сопілку за пояс. Жінки перестали сміятися й поскакувати, сказали щось тихо одна одній, схопили кошики і швидко пішли стежкою назад до села.

Тепер Юрко знав, у чому сила його чарівної сопілки. Коли настав вечір, він пішов до села і побачився з кількома хлопцями, своїми давніми товаришами. Невідомо, про що вони там говорили, але на ранок разом із Юрком до лісу прийшла ціла ватага його товаришів. А одному хлопцеві сказали йти до пана і сказати йому, що на узліссі ховається Юрко.

Зрадів пан, почувши таку новину. Скликав гайдуків і сказав їм:

— Ідіть і приведіть мені втікача Юрка Соколенка.

Озброїлися гайдуки, сіли на коней і поїхали до лісу, туди, де був Юрко. Побачив це Юрко і сказав:

— Хлопці, ідіть у глиб лісу, щоб вам не було чути моєї сопілки, бо й ви будете скакати, як навіжені. Прийдете, як дам знак пострілом з рушниці.

І хлопці пішли. А Юрко з Оксаною зосталися край лісу.

Голосно перемовляючись, гайдуки під’їхали до лісу. І тут Юрко заграв у свою сопілку. Гайдуки всі разом зареготали, а їхні коні заіржали. І притому коні підскакували й кумедно підкидали задами. Гайдуки, які повипускали з рук поводи, не могли втриматися в сідлах і, як галушки, падали один за другим на землю. І реготалися лежачи, і безглуздо дриґали ногами. А коні далі їржали, і скакали, і топтали гайдуків, які валялися по землі. Навіть умираючи під кінськими копитами, вони продовжували реготатися.

Не минуло й півгодини, як усі гайдуки погинули. Юрко припинив гру. Зупинилися змилені коні. Підійшла ближче Оксана і з жахом дивилася на потоптаних гайдуків. Юрко стрілив з рушниці, і прибігли хлопці.

— І як же ти їх так пошматував? — здивовано питалися вони.

— Не питайте, а забирайте їхню зброю. Та сідайте на коней і їдьмо до пана.

Не сподівався пан такого. Він думав, що приведуть зв’язаного Юрка, а Юрко прийшов у супроводі загону озброєних вершників.

Юрко з Оксаною зайшли до панської світлиці, а всі інші зосталися надворі.

— Добрий день, пане! Я знав, що ви ждали мене, от я й прийшов.

— Ти розбійник! — вигукнув пан. — Я згною тебе в Сибірі.

— Пане, ви вже своє тут відгуляли. Лихій корові Бог рогів не дав. Ви гляньте у вікно.

Пан виглянув у вікно і побачив на подвір’ї кріпаків при зброї й на конях. -А гайдуків ваших уже нема. Ні на що не сподівайтесь. Пишіть документ, що добровільно відпускаєте кріпаків на волю.

— Бачиш, чого захотів, — просичав пан і потягся рукою до пістоля.

І в ту ж мить Юрко приклав до рота сопілку і заграв. Пан шалено зареготався, схопився на ноги, руки в боки — і почав безладно скакати, кумедно підкидаючи то праву, то ліву ногу. Ноги вдарялися об стіл, панове лице корчилося в гримасах болю, але він продовжував реготатися й підстрибувати. Отак підстрибуючи, пан опинився на середині світлиці. Юрко грав, пан підскакував і реготався, а Оксана стояла коло дверей і дивилася. У пана випав з брязкотом пістоль. Оксана підбігла й забрала його.

Нарешті знесилений пан упав на підлогу. Але й лежачи він продовжував реготати й совати ногами. І дійшло до того, що пан зовсім вибився з сил. Дедалі слабше він дриґав ногами, а замість реготу з рота його виривалося тільки схлипування й булькотіння.

Юрко перестав грати.

— Вставайте, пане.

Пан з трудом підвівся і підійшов похитуючись до столу.

— Ти мені заплатиш за це, розбійнику! — з останніх сил вигукнув він.

Юрко знову приклав до рота сопілку. При перших її звуках пан підскочив, зареготався, але після кількох кволих стрибків знову гримнувся на підлогу. Юрко ще раз припинив гру.

— Вставайте, пане.

Пан піднявся, подивився на нього і з ненавистю в очах запитав:

— Скажи, чого хочеш?

— Я ж вам сказав. Хочу, щоб відпустили всіх кріпаків на волю, щоб таку грамоту написали.

— Не буде цього.

Юрко заграв третій раз. Пан підскочив, засміявся, ще раз підскочив і впав. І дриґався в конвульсіях, і схлипував, та все тихше, тихше. Нарешті рухи його стали такими млявими, що, здавалося, він от-от випустить дух.

Юрко припинив гру, пан перестав ворушитися. Він лежав розпластаний на підлозі і ледве дихав. Юрко з Оксаною допомогли йому встати і посадили в крісло.

— Ну то як, пане?

Пан мовчав.

— Пане, нічого кращого ми тут не придумаємо, тільки треба написати грамоту. Оце й усе, що ми хочемо. Забирайте собі свою сім’ю, забирайте гроші і всі найдорожчі речі, запрягайте в найкращу карету своїх найкращих коней і їдьте собі, куди хочете. І ви до кінця свого життя будете жити по-панськи, а ми будемо тут по-мужицьки жити. Будемо землю орати і своєю працею собі хліб добувати.

І пан відчинив шухляду, дістав папір, перо й каламар і написав усе, що треба. Та підписав і прибив печатку.

— На.

Юрко взяв поданий паном папір. Але ж він не вмів читати. Може, пан там зовсім не те написав?

— Оксано, поклич писаря, хай він нам це прочитає.

Прийшов писар, прочитав — так, це була грамота про звільнення кріпаків. І тоді сказав Юрко Соколенко:

— Але знайте, пане, горе буде вам, якщо ви спробуєте все це переграти і вернути нас назад у неволю. Нехай навіть прийде сюди цілий полк війська, нехай повбивають ріпи й сотні людей, знайте, цієї сопілки вам не знайти. Вона, ця сопілка, буде в народу, і хтось прийде до вас знову і буде грати, аж поки ви не сконаєте. Тоді вже ніякого жалю до вас не буде.

І пан зібрався й поїхав, а люди зосталися і зажили вільною громадою на своїй звільненій землі.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Чарівні казки”
Микола Зінчук
Збірка казок
Видавництво: “Навчальна книга. Богдан”
м. Тернопіль, 2016 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: