ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Чарівна сопілка

Казки Валентина Литвиненка

Жив в одному селі хлопчик. Бідний-бідний. Батько і мати в нього померли, зостався він сиротою. Віддали його люди до багатія в пастухи.

Одного разу жене він худобу з паші, дивиться — нема найкращої корови. Злякався — давай шукати. Шукав-шукав — не знайшов.

Так і до двору пригнав.

— Де корова? — пита багатій

— Не знаю,— плаче хлопчик.— Може, вовки з’їли. Я всюди обходив. Нема..
Узяв багатій батіг, побив хлопчика і з двору вигнав.

— Іди,— каже,— та без корови не приходь. А не знайдеш — уб’ю.

Пішов хлопчик. А вже темніє. Сяк-так в лісі переночував, встав удосвіта, почав шукати.

Все далі й далі заходить. Нема корови й не чуть. От зайшов у такі хащі, куди тільки звірі хижі заходять.

Сів на пеньок та й зажурився. Коли чує, десь далеко-далеко сопілка грає. Та так гарно, шо він і голод, і своє горе забув.

Підвівся він і пішов на звуки. А ліс дедалі все виший та густіший. Глянеш — вгорі верхівки дерев шум лять, а внизу тихо, як на дні морському.

Іде хлопчик, а коріння його за ноги хапає, колючки тіло рвуть, гілки очі колють, під ногами жаби та гадюки сичать.

А він іде — про все забув, тільки сопілку й чує.

Все ближче, ближче; от уже й проміння сонячне пробивається, розсунув він кущі, глянув і остовпів. Перед ним галявина велика, вся в квітах.

Небо синє-синє, а сонце з неба так і сипле золотом. На деревах пташки усякі співають, а на галявині яких тільки звірів не зібралось!

Тут і лось стоїть, похилив голову, і олені, і ведмеді, і вовки, а вже всякої дрібноти і не злічити. Дивиться хлопчик — корова його тут же стоїть, ремигає.

А посередині галявини сидить дід ноги під себе підібгав, а на ногах копита коров’ячі, весь зеленою вовною заріс — тільки очі золоті світяться.

На голові роги козлячі, а на рогах вінок з фіалок.

Сидить, притулив до рота дудку та так награє, що й співати й плакати хочеться. Заграв по-одному — трава росте, шепоче від радості, квітки розпускаються, вся галявина одразу вкрилася немов самоцвітами.

По-іншому заграє — дерева шумлять-розвиваються, а на них плоди наливаються.

Заграв по-третьому дід — пташки заспівали, гніздечка в’ють.

По-четвертому заграв — ведмідь заревів, ухопив оленя, поволік у ліс.

Хлопчик дивиться, все на світі забув.
«От мені б,— думає,— таку сопілку та отак грати. По¬прошу в діда, може, дасть». Та потихесеньку отак і каже:

— Діду!
Тут наче грім з неба вдарив. Зашуміло все. Звірі — хто куди — в ліс.

Дивиться — пуста галявина. Стоїть його корова сама, серед галявини пеньок трухлявий, весь мохом заріс, на пеньку віночок з фіалок та сухий сучок стирчить.

Гірко заплакав хлопчик, та нічого не вдієш. Виламав лозину і погнав корову додому, за сльозами нічого не бачить. Якби не корова, так і дороги б не знайшов.

З того часу ходить хлопчик як не свій.

Тільки й думає про сопілку, так йому та музика й чується.

Жила у них в селі стара бабуся, уже понад сто років їй, а все ще, бувало, по лісах з паличкою швендяє, квітки збирає, сушить та ними лікує хворих. З того й жила. Вона усі ліси навкруги знала. От пішов хлопчик до неї.

Так і так,—розказує,— чув я, як у лісі дід на сопілці грав. Хотів я попросити — так усе пропало, а тепер я не можу забути тієї гри. Скажіть мені, як знайти і як добути її?

Розпитала його бабуся добре.

— Щасливий ти,— каже,— я вже сто п’ять років живу, а зроду не доводилось навіть чути. Коли вже ти раз знайшов, то знов знайдеш. Тільки гляди не проси. Сопілка та — велике щастя, і дід тобі однаково її не дасть, а в що-небудь перевернеться. Отой пеньок, що на галявині, то й був дід. А сучок на пеньку — сопілка. Треба було тобі одламати той сучок та мерщій додому бігти. От як знайдеш знову діда з сопілкою, а він у що-небудь перевернеться, так не йди, а сопілку шукай, бери й біжи додому, і їло б тебе по дорозі не ляка ло — сопілку з рук не пускай. Поки сопілка в руках, нічого тобі не буде. А принесеш — ні за що, ні за які гроші сопілку не продавай і не віддавай, бо то велике щастя.

І вирішив хлопчик іти сопілку шукати.

Взяв сухарів на дорогу і подався в ліс.

Шука день, шука другий. Далеко зайшов, уже й сухарі кінчаються. Знесилів зовсім. Зайшов у такий ліс, що й сонця не видно.

Бачить — біжать вовки. «Пропав»,— думає. А вовки на нього й не подивилися. Пробігли.

Потім ведмідь біжить, за ним олень… І все в один бік. От хлопчик і думає: «Може, вони сопілку чують». Пішов і собі за ними.

Слухає. І правда: далеко-далеко ледве чутно сопілка грає. Де в нього й сили взялися. Біжить, пробирається крізь хащі. Сопілка все ближче й ближче. От уже н сонячне світло видно.

Розгорнув він кущі, бачить — знову перед ним галявина вся в сонячних квітках, пташки співають, звірі граються. а посередині—дід зелений, очі золотом горять, на голові вінок з ромашок, на сопілці грає.

От хлопчик знову: — Діду!

Враз, як і раніш, тільки зашуміло, загуло. Знову пуста галявина. Тільки дуб зелений посередині шумить вітами.

Вийшов хлопчик на галявину подивитися, де ж дід подівся. Нічого нема, крім дуба. Коли гульк — високо, на самому вершечку дуба, вінок з ромашок, а коло нього сухий сучок стирчить.

— Ну, тепер без сопілки не піду,— вирішив хлопчик.

А дуб товстий-претовстий. Ох, і важко лізти. Насилу до гілок добрався.

Лізе хлопчик, а дуб стогне, тріщить, гілками
чіпляється, хоче очі виколоти, та хлопчик не зважає, вперто лізе вгору. От уже й сучок близько. Простяг руку хлопчик, схопив сучок, потягнув до себе — трісь — і наче грім ударив. Все затріщало, посипалось… Упав дуб разом з хлопчиком.

Чи довго, чи мало він лежав — очуняв. Бачить, сонце світить, навкруги ліс шумить, і лежить він на чистій галявині. Глянув — сопілка в руці. Схопивсь хлопчик на ноги, побіг. Біжить лісом.

Чує — страшно шумить ліс: «Віддай сопілку!» Дерева хитаються, сухе гілля сиплеться.

Біжить хлопчик, а перед ним вовків ряд стоїть. Очі горять: «Оддай сопілку!» — виють.

А він біжить. Розступилися вовки, назустріч ведмідь: «Віддай сопілку!» — реве.

А він біжить. Одступився ведмідь, а за ним кажани й сови. Дзьоби й лапи в крові, сичать, виють: «Оддай сопілку!»

Біжить він далі. По дорозі враз провалля страшне під ногами розкрилося. Дна не видно, тільки чорний морок внизу та вода реве десь глибоко. Не злякався хлопчик, розігнався, плигнув — і враз опинився на узліссі. Знову сонце; тихо, тільки ліс шепоче ззаду жалібно: «Оддай сопілку!»

А спереду уже й село видно. Прибіг він додому в стару батьківську хату.

Живе, у людей хлібця попросить та все на сопілці грати вчиться. Спершу не виходило, а потім все краще й краще. І навчився.

Весь двір у нього кропивою та бур’яном заріс був, а заграв він — і враз трава шовкова зашуміла, росте. Квіти чудесні: маки, троянди, конвалії, тюльпани — яких тільки квіток не виросло! Заграв по-іншому — зашуміли дерева, ростуть, а на них груші, яблука, сливи, та такі великі й пахучі.

Взяв він одне яблуко, а воно — як мед, і зерняток нема.

Хто не йде, дивується: де це сад такий пишний взявся?

Почув про це багатій. Приходить. Та такий ласкавий, так і сяє.

— Як я,— каже,— хлопче, тебе давно не бачив, скучив навіть. Чув я, що в тебе сопілка якась є, то, може, продаси. Ти ж бідний, а я тобі добрі гроші дам.

— Не продам! — каже хлопчик.

— Ну, тоді пару волів бери, мені не шкода.

— Ні.

— Ну, сто десятин землі ще додам.

— Не продам, і не просіть.

— Ну, добре,— каже багатій,— я тобі признаюсь. —  Тільки умова. Сопілка на двох. З твоєю сопілкою можна таким багатим стать, що все навкруги в наших руках буде. Захочемо — так у нас вродить, а в усіх град поб’є. Всі перед нами шапки ламать будуть. Ну, як? По руках?

— Ні, — каже хлопчик,— не треба мені такої ласки. Ідіть з мого двору Я вас і бачити не хочу.

Як скипів тоді багатій:

— А, — каже,— добром не хочеш. Однаково моя сопілка буде.

Кинувся на хлопця, зв’язав йому ноги й руки. Сопілку забрав. Тоді витяг з-за халяви ножа й каже:

— Ну, настав тобі кінець, хлопче. Заріжу тебе, закопаю, сам на сопілці гратиму.

Лежить хлопець, плаче, а сам думає: «Ну, тепер про пав я». І так йому сопілки шкода! От він і каже:

— А як же ви, багатію, гратимете, коли не вмієте?

Спробував багатій заграти. Дійсно—не виходить. Задумався він тоді.

— Добре,— каже,— я тебе різать не буду, ти мене за те грати навчиш.

Розв’язав йому руки, дав сопілку. Взяв хлопчик — заграв. По-одному заграв — трава росте, квіти цвітуть.

— Ану, ще як,— каже багатій.

Заграв хлопчик по-другому — дерева ростуть, заграв по- третьому — повен двір звірів набігло. Тут як заграє хлопчик по-четвертому – кинувся ведмідь, багатія в ліс потяг.

Перестав грати — побігли звірі в ліс, а хлопчик розв’язав пута на ногах і пішов до людей. Зібрав усіх:

– Оріть,— каже,— люди, землю.

Виорали. Заграв хлопчик, і враз почала рости пшениця, та така буйна та висока.

— Садіть,— каже,— люди, садки.

Посадили молодняк. Як заграв хлопчик — зашуміли дерева, ростуть на них яблука, груші, сливи, вишні. Такий став багатий край, що ні в казці сказать, ні пером описать.

А тоді зібрав хлопчик людей і каже:

– Прощавайте, люди добрі! Піду шукати, де погано люди живуть, та заграю їм на хороше життя.

І пішов.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.5 / 5. Оцінили: 11

Поки немає оцінок...

Джерело:
Збірка “Казки”
Валентин Литвиненко
Видавництво: “Веселка“
м. Київ, 1969р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: