<

Чарівні окуляри

Казки Миколи Грибачова

Гуляв якось Заєць Коська в лісі і окуляри знайшов. Великі, з рожевим склом. Їх якась дівчинка загубила, коли суницю збирала.

Нап’яв заєць Коська окуляри і дуже здивувався – адже все навкруги одразу рожевим стало: і дорога, і вода, і хмари в небі. “Мабуть, це чарівні окуляри, – подумав він. – Таких ні в кого в лісі немає. Тепер усі мене боятимуться”.

Задер він голову і далі пішов. А назустріч йому – лисиця Лариска. Подивилася вона і навіть присіла від подиву – що це за новий звір такий з’явився? На вигляд він наче на зайця Коську схожий, а очі великі, як колеса. І не боїться він лисиці Лариски, прямо назустріч іде.

Відповзла вона трохи вбік, з-за кущика визирає – хтозна, а раптом щось трапиться. А заєць Коська підійшов зовсім близько, сів на пеньок і засміявся:

– Здрастуй, Лариско! Чого це в тебе хвіст тремтить? Злякалася, чи що? Не впізнала мене?

– Та щось не впізнаю, – чемно відповідає лисиця Лариска. – Начебто ви не з наших лісів.

– Та це ж я, заєць Коська!

– Очі в тебе якісь не такі. У зайця Коськи таких очей ніколи не було.

– Та це ж у мене чарівні окуляри! – поважно говорить Заєць Коська. – Я тепер все і всіх наскрізь бачу. От скажи мені – яке в тебе хутро?

– Руде, яке ж іще?

– А от і не руде, – сказав заєць Коська. – Рожеве у тебе хутро, ось як!

Злякалася лисиця Лариска – що ж це, думає, псуватися у мене хутро стало, чи що? Ой, недарма вчора голова боліла. Ой, лишенько!

– То може, ти помиляєшся? – сказала вона зайцю Коськові, щоб випробувати його. – Може, неправильні у тебе окуляри?

– Правильні, правильні! – сказав Коська. – Я не тільки хутро твоє, я всю тебе наскрізь бачу!

– Не може цього бути.

– Може, може! Ось дивлюся-дивлюся, ти на сніданок дві миші з’їла. Я їх в животі бачу. Одна ще лапками ворушить, бік тобі дряпає.

Заєць Коська, звичайно, дурив лисицю Лариску, ніяких мишей в животі він не бачив, а підглянув уранці, як їх лисиця Лариска їла. Але вона не знала про це, повірила. І навіть здалося їй, що всередині й справді щось шкребеться.

Відійшла вона про всяк випадок ще далі, крикнула звідти:

– А що ще твої окуляри можуть?

– Усе можуть! – сказав заєць Коська. – Небо перефарбувати, все про всіх дізнатися. Хочеш, розповім, хто що зараз робить? Бобер Борис греблю будує, ведмідь Потап муху від носа відганяє, їжак Кирилко жука ловить, єнот Єгор майку в струмку пере.

А по краю лісу мисливець йде, твій слід шукає, збирається з твого хутра комір зробити.

– Ой, побіжу я, Косько, – сказала лисиця Лариска. – Забалакалася я з тобою, а у мене справ багато…

– Та вже біжи, – погодився заєць Коська. – Тільки дивись, не хитруй зі мною більше, бо погано тобі буде.

– Та що ти, що ти, Косько! Я завжди тебе поважала за розум і хоробрість? А якщо раніше щось не так було, ти вже пробач, помилка вийшла.

Побігла лисиця. І заєць Коська далі пішов. Йде і бачить: борсук Пахом на призьбі біля хати сидить, нитку в голку затягує. А голка маленька, нитка ніяк не йде. Він її і до самого носа піднесе, і подалі відсуне – ні, не йде.

– Здрастуй, борсуче Пахоме, – сказав заєць Коська. – Що це ти, муху ловиш, чи що?

– Та ні, які мухи! Ось рукавиці зібрався шити, а нитку в голку ніяк не вштрикну. Короткозорим став.

– Ну, це ми зараз! – сказав заєць Коська. Узяв він нитку, націлився у вушко голки, раз – і готово.

Борсук Пахом навіть здивувався:

– Добре це в тебе виходить!

– А це у мене чарівні окуляри. Вони все можуть!

І пішов далі. Скоро всі в лісі дізналися, що у зайця Коськи є чарівні окуляри – усе бачать ззовні і зсередини, нитки в голки вдягають, небо перефарбовують, воду на чорнило перетворюють.

Збіглися на галявину ведмідь Потап, білка Оленка, єнот Єгор, лосеня, оленя, дві козулі. Навіть кріт Прокіп виліз, хоча на сонці й не бачив нічого. А заєць Коська на сосновий пеньок заліз, вуса підкрутив, хвалиться:

– Я всіх бачу, я все бачу! За річкою вантажівка йде, сіно везе – бачу. В океані корабель пливе, матроси палубу миють – бачу. У космос ракету запустили, до Марса летить – бачу!

Нічого цього, звичайно, заєць Коська не бачив, усе він вигадував. Та ж перевірити ніхто не міг, отже й вірили.

А вечір настав, захотілося зайцю Коськові їсти. Зліз він з пенька і пішов заячу капусту шукати.

Знайшов, подивився, капуста наче як капуста, та тільки не зелена чомусь, а рожева. “Мабуть, зіпсована вона, – подумав заєць Коська. – Не буду їсти, іншу пошукаю”. Знайшов іншу, а вона теж рожева. “Попсувалася вся капуста в лісі, – вирішив він. – Краще я осики погризу”. Знайшов осику, а вона теж рожева.

Бігав він, бігав, вже сонце за верхівки дерев опустилося, а ні зеленої капусти, ні зеленої осики, ні зеленої трави не знайшов.

Тут пугач Семен на старому дубі прокинувся – він увесь день спить, а тільки вночі прокидається, – очі протер, бачить, заєць на галявині сидить, мало не плаче.

– Ти чого тут розрюмсався? – запитав пугач Коську.

– Та от, бач, голодним ходжу, ні зеленої капусти, ні зеленої осики, ні зеленої трави знайти не можу. Усе рожеве.

– Дурний ти, заєць Косько, – зареготав пугач. – Ніколи ти і не знайдеш нічого зеленого, тому що в тебе рожеві окуляри на носі. Вони все перефарбовують. Віддай їх мені.

А зайцю окуляри вже й самому набридли, ніс натерли. “Ну їх, – подумав він, – ніякі вони не чарівні”.

І віддав окуляри.

З того часу їх пугач Семен носить. Очі у нього і так великі, а з окулярами на велосипедні колеса стали схожі. Сидить він вночі на старому дубі, кричить на весь ліс:

– У-у-у-у-у-у!

Це він хоче сказати: “Ух, які у мене чудові окуляри є!” Але тільки всіх слів він вимовити не може, от і тягне одну букву:

– У-у-у!

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.7 / 5. Оцінили: 27

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Заяц Коська и его друзья”

Микола Грибачов

Видавництво: “Самовар”, 2010 р.

Залишити коментар