Чарівний казан

Китайська народна казка. Читати українською онлайн.

Як тільки сніг зійшов із землі, селянин виїхав у поле орати. Орав він, орав, і раптом плуг за щось зачепився й зламався.

– Треба ж такому лихові статися! – вигукнув селянин. – Ніколи не бачив тут ні каміння, ні пеньків, ні товстого коріння. Чого ж це плуг зламався?

Узяв лопату й викопав здоровенного глиняного казана. Розгнівався селянин і хотів був розбити посудину, тоді передумав і вирішив: «Він мені в господарстві пригодиться, буде куди дощову воду збирати».

Приніс він свою знахідку додому, взяв ножа і почав зчищати з неї рештки глини. Раптом ніж вислизнув у нього з рук і впав усередину. Дістав селянин звідти свого ножа – що за дивина? На дні знову лежить такий самий ніж. Дістав і того, а там – третій.

Селянин здогадався, що посудина ця не проста, а чарівна, і кинув у неї мідяка. Як тільки вийняв його, на дні ще один лежить, дістав і того, а там третій поблискує.

День і ніч витягував селянин мідяки з чана, а на ранок, зовсім знесилівши, упав і заснув.

А тим часом діти того селянина, побачивши дивовижну знахідку, розповіли про неї всьому селу.

По обіді до селянина прийшов сусід і сказав:

– Твоє поле з моїм межує, отже, й казан наш спільний, бо ж ти викопав його прямо на межі.

Селянинові не хотілося ділитися знахідкою, а довести свого права на неї він не зміг. Адже свідків не було. Довелося звернутись до суду.

Розповів селянин судді, як він ноле орав і як плуг у нього поламався. Ніколи не бачив на тому полі ні каміння, ні пеньків, ні “товстого коріння. Почав копати на тому місці і натрапив на чарівний казан.

– А ти певен, що той казан чарівний? – поцікавився суддя. Тут усі сусіди, що зібрались у залі суду, закричали в один голос:

– Чарівний! Чарівний!

Суддя трохи подумав, а тоді наказав:

– Принесіть знахідку сюди. Хочу перевірити, чи справді воно так. Невдовзі казан уже стояв перед суддею на столі. Кинув суддя всередину

золоту монету, дістав її звідти, а на дні – інша лежить.

– Так-так,– сказав суддя,– казан справді чарівний. Нелегко буде справедливо розсудити вас, але спробую.

І суддя задумався. Годину думав, другу, третю, а тоді важко зітхнув і спитав селянина, який знайшов казан:

– Скажи мені, чоловіче добрий, коли присуджу казан твоєму сусідові, як ти назвеш моє рішення?

– Несправедливим, пане суддя,– мовив селянин.

Суддя знову важко зітхнув, а тоді спитав сусіда:

– А тепер скажи ти мені, чоловіче добрий, як ти назвеш моє рішення, якщо я присуджу казан не тобі?

– Несправедливим, пане суддя,– відповів і сусід.

– От бачите,– сказав суддя,– як важко справедливо розсудити вас. Добре, що ви звернулися до такого мудрого судді, як я. Щоб не скривдити жодного з вас несправедливим вироком, я вирішив залишити казан у себе. Отож ідіть додому і більше не сваріться.

Не посміли селяни перечити судді. Насупившись, пішли вони по домівках і всю дорогу кляли хитрого суддю. А той, залишившись наодинці, поквапився замкнути двері, щоб ніхто йому не заважав, і почав витягувати з казана золото.

Він так захопився своїм ділом, що не помітив, як через вікно до кімнати залетів рій бджіл. Покружляли вони по кімнаті і сіли на краю казана. Ледве суддя встромив руку в казан, щоб узяти монету, як бджоли накинулись на нього. Вони обліпили все його обличчя і почали немилосердно жалити його в ніс, щоки, вуха, а якась примудрилась всунути йому своє жало у самісіньке око.

Шахрай відбивався від них руками – нічого не допомагало. На зміну сотням убитих бджіл прилітали все нові й нові. І всі вони з голосним дзижчанням накидалися на нього, заповзали під комір, за пазуху, у волосся на голові, навіть за п’яти кусали.

Тепер суддю, мабуть, і батько рідний не впізнав би. Обличчя розпухло, вкрилося пухирями і стало схожим на величезну червону редьку, а вуха – на здоровецькі мушлі. Очі у нього зовсім заплющились, і він, мов загнаний звір, бігав по кімнаті, натикаючись то на стіл, то на стільці.

Хотів був знайти двері, щоб вискочити на вулицю, та натомість натрапив на казан і розбив його на дрібне череп’я. І весь рій тієї ж миті вилетів у вікно.

До тями суддя прийшов лише на другий день. Біля його ліжка сиділо кілька поважних лікарів у великих чорних окулярах. Вони лікували потерпілого майже рік. Довелося судді віддати за лікування не тільки ті гроші, які він натягав із казана, а й те, що було в схованці. Але вилікувати його до кінця так і не зуміли. Ліве око осліпло назавжди.

Ось так був покараний несправедливий суддя!

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

0 / 5. Рейтинг: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Волшебный котел” – збірник

Китайские народные сказки

Видавництво “Станица – Киев”, Київ, 2002 р.

Залишити коментар