Чарівний свищик і золоті яблука

Жив собі король з красунею донькою, такою гарною, мов ясне сонечко, тільки непокірною і вередливою, як і всі королівські доньки. Коли дівчині минув двадцять один рік, надумав король видати її заміж. Але хто не сватався до принцеси — ніхто їй не подобався. Одначе король-батько наполягав на своєму, і тоді принцеса придумала одну хитрість.

А на хитрі видумки вона була скора! От і сказала принцеса, що її нареченим стане тільки той, хто пройде випробування.

У призначений день з’їхалися в королівський замок — та що там замок, справжній палац! — еге ж, з’їхалися до короля з усіх кінців землі женихи багаті, пишно вбрані, хто в капелюсі з пером, хто в чоботях із срібними пряжками, хто в оксамитовім камзолі з мереживом. На всіх оздоби — золоті, коштовні. Тільки собою женихи не вельми гожі були. Той товстопузий, а той косоокий, один накульгує, другий ногу тягне.

Як побачила їх принцеса — так і пирхнула сміхом. А стояв там один гарний хлопець. Тільки не серед женихів, ні,— у юрбі, що зібралася на видовисько. То був простий собі пастух і попав він у королівський замок — та що я кажу — справжній палац! — еге ж, попав він зовсім випадково, мимохідь зайшов.

Вирушив він рано-вранці з дому і стрів по дорозі стареньку бабусю з великою в’язкою хмизу. Важко було бідолашній таку ношу нести, а пастухові це за іграшки, от і взяв він у неї ту в’язку, до самого дому провів стареньку. А там вони розпрощалися, і на згадку бабуся подарувала хлопцеві свищик. Звичайний дерев’яний свищик. Таким свищиком пастух звик свою череду збирати і собак кликати.

— Дуже ти мені до вподоби припав,— сказала йому старенька.— Ось тобі за добрість моя нагорода. Коли з тобою що станеться, тільки свисни, і до тебе миттю мої помічники прийдуть.

Подякував пастух бабусі, сказав: «Бувайте здорові!» — і пішов своєю дорогою. А свищик у кишеню поклав та й забув про нього — подумаєш, диво! Здалося йому, що бабусині слова — просто жарт.

От іде пастух дорогою, а його обганяють і карети позолочені, і панство ошатне, та й простий люд. Душ сто, либонь, пройшло і проїхало. Та що я кажу — не менше як двісті! І всі кудись поспішають. Надумав пастух разом з усіма піти. Що ж, він молодий був, цікавий, мов та синиця, і веселий, як дрізд-пересмішник.

Прийшли вони в замок — чи то пак у палац, а не в замок,— а принцеса вже сидить, чекає своїх женихів і випробування для них підготувала, не дуже й хитромудре, а все-таки. Принесла вона в кошику яблука — у принцес завжди про запас є золоті яблука. Як зібрались усі женихи в залі — душ п’ятнадцять, мабуть,— та ні, що це я, душ двадцять, не менше! — еге ж, як зібралися, вона й кинула їм золоте яблуко.

— Хто піймає, той буде нареченим! — сказала.— Лічу до трьох!

Отож кинула вона золоте яблуко, а женихи всі хто куди порозбігалися, видно, злякалися, що вдарить їх. Ще ґуля на тімені вискочить, а то й на лобі, всю красу їхню зіпсує! Вони ж без капелюхів були, не можна перед принцесою в капелюсі стояти, виховані люди так не роблять. Отож полякалися вони — і врозтіч, один на одного наскакують, шпортаються, а хто незграбніший — той і долі простягся.

Принцеса сміється, і всі регочуть, аж за животи беруться, а найдужче сміється молодий пастух — дуже сподобався йому принцесин жарт.

Ось кинула принцеса друге яблуко. Тепер женихи вже не порозбігалися — все-таки не хотілося їм без молодої дружини додому вертатися. Почали вони ловити золоте яблуко, руками махають, один одного штовхають, але заважають їм манжети мереживні, та одяг тісний, парадний, та підбори високі.

Одне слово, і цього яблука не впіймали. А принцеса й задоволена, сміється собі та й годі.

Та ось вона втретє кинула золоте яблуко. Женихи заметушилися, загаялись, а пастух — спритний був хлопець! — хап і піймав яблуко! Не думайте, що він хотів з принцесою оженитися, пастухи з принцесами не женяться! А все-таки піймав яблуко для забавки та на потіху людям.

А принцеса взяла та й підвела його до батька-короля:

— Оце, ваша величність, мій наречений!

Казав я вам, що вона примхлива була, але щоб таку штуку утнути — цього вже король не сподівався. Ох і розсердився він!

— Не буде цього! — вигукнув.

— А ваше королівське слово? — нагадала принцеса.

Довелося королю погодитись — ні, не зовсім погодитись, придумав він для нареченого три випробування. От як пройде він ці випробування, тоді вже — що вдієш — хай одружується з принцесою.

— Є у мене в стайні сто зайців, — сказав пастухові король. — Завтра ти поженеш їх у поле пасти, а ввечері всіх додому приженеш.

Нелегке то було діло. Рано-вранці випустили зайців із стайні на волю, й вони одразу ж порозбігалися хто куди. Ну як їх зібрати? І тоді згадав пастух про дерев’яний свищик — бабусин подарунок. Засвистів він у той свищик, і — о чудо! — з усіх боків до нього позбігалися зайці. Рівно сто зайців! Зрадів пастух і ну на тому свищику пісень насвистувати, а зайці, мов зачаровані, круг нього стрибають, травичку скубуть, але далеко не тікають.

Надумав король узнати, як справляється з його дорученням самозваний жених, і послав у поле головного свого міністра. Тільки спочатку загадав йому перевдягтися в одяг лісоруба, щоб пастух не впізнав його.

Сторінки: 1 2