TOU

Чарівний віник

Гроздана Олуїч

З кожним днем місто ставало дедалі бруднішим. Лихо та й годі!

Ніякі зусилля навести порядок на вулицях, майданах, у садах і скверах нічого не давали. Кроку не можна було ступити через лушпайки, клапті паперу, інший мотлох. Курява й сажа забивали вуха й очі. Господині
не відчиняли вікой, але вітер все одно заносив бруд у кімнати.

Здавалося, що й сніг з неба падає брудний. І справді,коли сніг почав танути, то по ринвах і вулицях потекла чорна вода.
Жаль було дивитися на сірі дерева й квіти, що в’янули, тільки-но з’явившись на світ. Але ще важче було бачити, як діти і старі люди силкуються вдихнути ковток повітря.

Птахи, що залишилися в місті, похнюплено сиділи на голих вітах, не маючи сили ні відкрити дзьоб, ні змахнути крилами.

— Це нестерпно! — казали жінки, які не могли відбілити простирадла й сорочки.— Треба щось робити!

— Настав кінець світові! — зітхали баби й діди, коли приводили внуків з прогулянки й бачили на їхніх обличчях брудно-сірий наліт.

— Треба негайно щось робити! — уголос заговорили всі мешканці міста, проте ні двірники, ні поливальники не могли впоратися зі звалищем сміття, хоча день і ніч підмітали й мили.

Гори сміття росли на очах.

— Якщо й далі так буде,— знічено міркували старійшини міста,— то гори сміття виростуть до дахів і завалять нас зовсім.

Усі, як один, узялися за віники  й лопати, проте гори сміття росли й далі, наче глумлячись із зусиль мешканців міста.

Хлопчаки, зачинені в чотирьох стінах, зі смутком дивилися на колишні майданчики для ігор, але найбільше сумував один маленький розпатланий хлопчик. Він кілька місяців приносив хворій сусідці хліб і молоко, а навесні вона подарувала йому чудового жовтого м’яча. Тепер м’яч без діла припадав пилом під ліжком, бо й спортивні майданчики були засипані сміттям.

«Ех, якби в мене був чарівний віник! — зітхнув малюк.— Я підмів би всі вулиці, майдани, всі стадіони й парки. Старим людям було б де прогулюватися, дівчаткам — стрибати через резинки, а хлопцям було б де ганяти м’яч».

Хлопчик ще не закінчив свою думку, як за шафою почувся якийсь шурхіт.

«Це що ж таке?» — здригнувся малий, але здолавши страх і підійшов до шафи.

— А, це ти вирішив прогулятися! — засміявся він, побачивши старий, закинутий віник яким перед тим, як купили пилосос, мама підмітала підлогу. Заспокоївшись, хлопчина повернувся до вікна. Втім, через хвилину-другу віник підійшов до нього, прихилився до його ноги й запропонував:

— Почнемо!

— Що? — всміхнувся малюк.
Віник був такий маленький, такий зношений, що годився хіба для того, щоб підмести ганок або килимок перед дверима.Проте він й далі наполягав.

— Давай почнемо, давай! — говорив він.— Головне почати, а там піде само собою…— вмовляв він хлопчика доти, аж поки він вийшов з ним на вулицю.

О, як насміхалися, як збиткувалися з них мешканці його вулиці, всього міста!

— Таким віником куряву з черевиків не зметеш! — розтягнув сусід рота до вух.— Хіба не бачиш, що ледве купи тримається!

— Го-го-го! — трусилося черево у головного двірника.— Нам сталевими віниками не вдається виграти битву, а він хоче перемогти з допомогою хатнього віника…

— Ха-ха-ха! — реготала тепер уся вулиця, усе місто, а гори сміття і відходів росли й росли. Люди вже провалювалися по коліна, хоча сталеві віники й гумові шланги вели відчайдушну битву за чистоту. Хлопчикк знічено похнюпився, але віник гордо сказав:

— Не звертай уваги. Нехай сміються. Серця у них такі самі брудні, як і вулиці, тому вони й не можуть впоратися зі сміттям! — Він почав рухатися у нього в руці, і тому таки довелося взятися до роботи.
І о диво! Сміття стало відступати перед віником, з’явилася чиста поверхня, спершу невеличка, як носова хусточка, потім — як кімната. Хлопчик все працював, підмів перед своїм будинком і перейшов до сусіднього.

— Це що таке? — заволав головний двірник.— Таким віником килимок не вимести, а він гребе сміття, яке й
сталеві віники прибрати не можуть. Тут щось не так! — Головний двірник підозріло покрутив головою.

Хлопчика з мітлою відразу оточив натовп нероб.

— Дай-но погляну! — погрозливо сказав один з них.— Агій! У моєї бабці був такий самий віник, то вона його викинула, коли пилосос купили.

Натовп розреготався, а хлопчак густо почервонів. У його віника вигляд був справді жалюгідний. Але ж він був
сильніший за сміття. Сильніший! Хлопчина гордо підняв голову й почув шепіт віника:

— Тримайся! Нікому не віддавай мене!

Тільки-но він попередив його, як чиясь нахабна рука вихопила в нього віник. Натовп схвильовано загув.

— Дай мені! Дай мені! — чулося звідусіль.— Я теж хочу прибрати біля своєї домівки! — Люди штовхалися, сварилися, відбирали одне в одного віник, а гори сміття тим часом росли. Зненацька віник вивільнився і злетів над натовпом.

— Лови! — заволали гультяї один поперед одного й погналися за віником, але хоч скільки вони за ним ганялися, йому щоразу вдавалося вислизнути з їхніх рук. Невдовзі добігливони до межі міста, де починалися поля, а віника так і не впіймали. За широким полем стіною темніли дерева.

— Втече в ліс, тоді ніколи її не зловимо! — вигукнув один з переслідувачів. Натовп зупинився. Високо над ним, у повітрі, застиг й віник.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Золотий таріль ”
Збірка казок
Гроздана Олуїч
Переклад з сербо – хорватського – Миколи Шпаковатого
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1987 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: