Чарівний віник

Олуїч Гроздана

З кожним днем місто ставало дедалі бруднішим. Лихо та й годі!

Ніякі зусилля навести порядок на вулицях, майданах, у садах і скверах нічого не давали. Кроку не можна було ступити через лушпайки, клапті паперу, інший мотлох. Курява й сажа забивали вуха й очі. Господині
не відчиняли вікой, але вітер все одно заносив бруд у кімнати.

Здавалося, що й сніг з неба падає брудний. І справді,коли сніг почав танути, то по ринвах і вулицях потекла чорна вода.
Жаль було дивитися на сірі дерева й квіти, що в’янули, тільки-но з’явившись на світ. Але ще важче було бачити, як діти і старі люди силкуються вдихнути ковток повітря.

Птахи, що залишилися в місті, похнюплено сиділи на голих вітах, не маючи сили ні відкрити дзьоб, ні змахнути крилами.

— Це нестерпно! — казали жінки, які не могли відбілити простирадла й сорочки.— Треба щось робити!

— Настав кінець світові! — зітхали баби й діди, коли приводили внуків з прогулянки й бачили на їхніх обличчях брудно-сірий наліт.

— Треба негайно щось робити! — уголос заговорили всі мешканці міста, проте ні двірники, ні поливальники не могли впоратися зі звалищем сміття, хоча день і ніч підмітали й мили.

Гори сміття росли на очах.

— Якщо й далі так буде,— знічено міркували старійшини міста,— то гори сміття виростуть до дахів і завалять нас зовсім.

Усі, як один, узялися за віники  й лопати, проте гори сміття росли й далі, наче глумлячись із зусиль мешканців міста.

Хлопчаки, зачинені в чотирьох стінах, зі смутком дивилися на колишні майданчики для ігор, але найбільше сумував один маленький розпатланий хлопчик. Він кілька місяців приносив хворій сусідці хліб і молоко, а навесні вона подарувала йому чудового жовтого м’яча. Тепер м’яч без діла припадав пилом під ліжком, бо й спортивні майданчики були засипані сміттям.

«Ех, якби в мене був чарівний віник! — зітхнув малюк.— Я підмів би всі вулиці, майдани, всі стадіони й парки. Старим людям було б де прогулюватися, дівчаткам — стрибати через резинки, а хлопцям було б де ганяти м’яч».

Хлопчик ще не закінчив свою думку, як за шафою почувся якийсь шурхіт.

«Це що ж таке?» — здригнувся малий, але здолавши страх і підійшов до шафи.

— А, це ти вирішив прогулятися! — засміявся він, побачивши старий, закинутий віник яким перед тим, як купили пилосос, мама підмітала підлогу. Заспокоївшись, хлопчина повернувся до вікна. Втім, через хвилину-другу віник підійшов до нього, прихилився до його ноги й запропонував:

— Почнемо!

— Що? — всміхнувся малюк.
Віник був такий маленький, такий зношений, що годився хіба для того, щоб підмести ганок або килимок перед дверима.Проте він й далі наполягав.

— Давай почнемо, давай! — говорив він.— Головне почати, а там піде само собою…— вмовляв він хлопчика доти, аж поки він вийшов з ним на вулицю.

О, як насміхалися, як збиткувалися з них мешканці його вулиці, всього міста!

— Таким віником куряву з черевиків не зметеш! — розтягнув сусід рота до вух.— Хіба не бачиш, що ледве купи тримається!

— Го-го-го! — трусилося черево у головного двірника.— Нам сталевими віниками не вдається виграти битву, а він хоче перемогти з допомогою хатнього віника…

— Ха-ха-ха! — реготала тепер уся вулиця, усе місто, а гори сміття і відходів росли й росли. Люди вже провалювалися по коліна, хоча сталеві віники й гумові шланги вели відчайдушну битву за чистоту. Хлопчикк знічено похнюпився, але віник гордо сказав:

— Не звертай уваги. Нехай сміються. Серця у них такі самі брудні, як і вулиці, тому вони й не можуть впоратися зі сміттям! — Він почав рухатися у нього в руці, і тому таки довелося взятися до роботи.
І о диво! Сміття стало відступати перед віником, з’явилася чиста поверхня, спершу невеличка, як носова хусточка, потім — як кімната. Хлопчик все працював, підмів перед своїм будинком і перейшов до сусіднього.

— Це що таке? — заволав головний двірник.— Таким віником килимок не вимести, а він гребе сміття, яке й
сталеві віники прибрати не можуть. Тут щось не так! — Головний двірник підозріло покрутив головою.

Хлопчика з мітлою відразу оточив натовп нероб.

— Дай-но погляну! — погрозливо сказав один з них.— Агій! У моєї бабці був такий самий віник, то вона його викинула, коли пилосос купили.

Натовп розреготався, а хлопчак густо почервонів. У його віника вигляд був справді жалюгідний. Але ж він був
сильніший за сміття. Сильніший! Хлопчина гордо підняв голову й почув шепіт віника:

— Тримайся! Нікому не віддавай мене!

Тільки-но він попередив його, як чиясь нахабна рука вихопила в нього віник. Натовп схвильовано загув.

— Дай мені! Дай мені! — чулося звідусіль.— Я теж хочу прибрати біля своєї домівки! — Люди штовхалися, сварилися, відбирали одне в одного віник, а гори сміття тим часом росли. Зненацька віник вивільнився і злетів над натовпом.

— Лови! — заволали гультяї один поперед одного й погналися за віником, але хоч скільки вони за ним ганялися, йому щоразу вдавалося вислизнути з їхніх рук. Невдовзі добігливони до межі міста, де починалися поля, а віника так і не впіймали. За широким полем стіною темніли дерева.

— Втече в ліс, тоді ніколи її не зловимо! — вигукнув один з переслідувачів. Натовп зупинився. Високо над ним, у повітрі, застиг й віник.

— Що ж робити? — заголосила якась баба.— Без нього ми задихнемося від бруду! Самі бачите — лише він може прибирати!

— А якщо й зловимо, то що з того? — вголос міркував присадкуватий чоловік.— Адже не можна всім одночасно підмітати…

— Нехай кожен прибере біля своєї домівки! — запропонував один зі старійшин міста.

— А парки? А майданчик? А стадіони? — нагадав йому другий.

— Це нас не стосується! — почулися голоси з натовпу.— Про це нехай в інших голова болить.

— Хіба так можна? — втрутився бідно одягнений дідок.—

Сусід у мене дуже хворий, я приберу і перед його будинком, і майдан, на який виходить наша вулиця, теж приберу. Адже до цієї напасті ми щоранку там збиралися! Тож чи можна там залишити сміття! — Дідок обвів поглядом людей, що юрмилися довкола, не розуміючи, чому ті сміються прямо йому в
лице. Нарешті одна з жінок пояснила:

— Ти ж сам ледь ноги переставляєш. Тобі й біля своєї домівки як слід не прибрати! — Вона глумливо розреготалася, але віник, що стояв високо в повітрі, став раптом знижуватися, підлетів до дідка, який хотів прибрати перед сусідським будинком, і промовив:

— Ходімо, дідусю!

Дідок спохопився, узяв віник й подріботів до міста. Натовп гультяїв мовчазно чалапав за ним на деякій відстані. Так дійшли вони до міста і до будиночка старого. І знову сміття відступило перед віником. Засяяла бруківка перед будинком дідка, перед сусіднім будинком, розквітнув майдан.

Натовп тільки здивовано перешіптувався. Усі тягнули руки до віника, штовхалися, відпихали одне одного.

Проте, прибравши на майдані, віник знову злетів у височінь, пролетів по дузі й повільно опустилася біля ніг патлатого хлопчика. Цього разу ніхто не насмілювався відібрати його  в малого.

Люди стояли й мовчки дивилися на нього, мовби чогось чекали, аж поки одна жінка сказала:
— Дай-но мені віника, хлопчику! Я приберу лікарняний двір, аби хворі могли відчинити вікна…

Жінка ще навіть не договорила, а віник піднявся в повітря і полетів до неї. Однак не встиг віник наблизитися до жінки, як його грубо вхопила чиясь рука.

— Спершу я вимету свій  двір, а потім можеш прибирати, де хочеш! — крикнув жінці товстий вусатий нероба і побіг до свого будинку.

Але щойно він підбіг до воріт, віник вирвався з його рук і полетів назад до жінки, яка хотіла прибрати
подвір’я лікарні. Хоч як нероба за ним полював, хоч як лаявся, віник не давався йому в руки й летв до тих, хто думав не лише про себе.

Бігав вусатий нероба за віником, бігав, аж поки чуприна на голові посивіла, проте так і не наздогнав його. Хто знає, може, він і досі бігає?..

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Золотий таріль ”
Збірка казок
Гроздана Олуїч
Переклад з сербо – хорватського – Миколи Шпаковатого
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1987 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: