Чарівник Пумпхут та убогі діти

На сході Саксонії, поміж річками Ельбою, Найсе та Шпрее розташоване чудове місто Лаузитц. Давно колись жив там чоловік на ім’я Пумпхут. Носив він широченного капелюха, тому і назвали його люди Пумпхутом, що означає  «Широкий великий капелюх». Був він веселим і добрим чарівником, завжди допомагав усім, хто потребував допомоги. Також карав злих людей.

Кожного літа працював Пумпхут на різних млинах. Йому, як належить, надавали належне житло і гідну платню. Якось, на початку літа опинився Пумпхут неподалік одного кам’яного млина в Екерсбахе.

Власник цього млина був заможним, смачно їв, солодко пив, також помічників своїх добре харчував. Коли Пумпхут підійшов до млина, то почув гучну музику. Співали скрипки, кричали кларнети, гуділи волинки, бас тягнув своє «шрум-шрум». «Невже ярмарка?- здивувавсяПумпхут. – Здається, ще не пора».

Та ні, то було весілля! В садку, в холодку, були накриті довгі святкові столи. За одним з них бенкетували наречений з нареченою, їх батьки, брати і сестри, а також пастир з дружиною. За іншим святкували друзі молодят. Ще шість столів стояли для сусідів та знайомих.

Прислуга вже стомилась розносити печеню і суп. їжі було вдосталь. Очі розбігались від розмаїття страв: смажена свинина, баранина, телятина, дичина, гори салатів, кльоцки, квашена капуста, цибуля, хрін, різноманітні соуси, ніжне масло, золотисті шкварки. Гості також пригощалися солоними огірочками і маринованими грибочками, і моченою брусницею, і чорносливом, їли, хвалили страви і запивали пивом, червоним й білим вином, горілкою та соком.

А на солодкий стіл приготували каву з вершками, бісквіти, печиво, вергуни та ромові бабки. Мельник у святковому вбранні з блискучими срібними ґудзиками, вирішив сьогодні нічого не шкодувати.

– Їжте й пийте любі гості! – лунав його радісний голос, – моя Розі на виходить сьогодні заміж. Таке трапляється лише раз на віку. Веселіться мої дорогі! Пумпхута посадили за стіл, де жартувала та галасувала молодь.

– За твоє здоров’я, хлопче!- підняв кухоль з пінним пивом гоподар млина.

– За твоє здоров’я, господарю, -відповів Пумпхут.

Після того він привітав щасливих молодят і заходився завзято наминати все, що було на столі.

Раптом, невідомо звідкіля, до святкового столу підійшли четверо обірваних, босих і зашмарканих дітей. Вони почали співати тоненькими голосами, щиросердо:

Золота рибко, наречену обдаруй!

Нареченому – стіл золотий змайструй.

Батька в золоті черевики взуй.

Матері – панчохи золоті наготуй.

Кожному гостю – вбрання золотого.

Всім,всім,всім – щастя і здоров’я.

Заспівали діти окремо для господаря млина:

Господарю – довіку жити

І завжди вбогих пожаліти!

Не даси нам смачним поласувати

В нових черевиках тобі не гуляти!

Адже щастя сліпе, щастя грайливе,

Дай нам поїсти, будь справедливим!

Вислухавши пісеньку, гості розсміялись, а мельник розлючено закричав:

– Ох, ви, такі-сякі негідники! Знаю я вас, жебраків і злодюжок! Спочатку канючите, потім крадете. Забирайтесь звідси, шмаркачі, та чимдуж.

Пумпхут поклав на тарілку смаженого м’яса, докинув кльоцків з зеленню і простягнув дітям: -Поїжте, дітки!

Мельник аж підскочив од люті:

-Ви що, не почули мого наказу? Ну ж бо забирайтесь, щоб і духу вашого не було на моєму млині!

І накинувся на Пумпхута:

– Як ти насмілився принаджувати жебраків, коли я заборонив їх пригощати? Маю на це певні причини. Ти що, хочеш мене з торбами пустити?

– Ой, господарю, – мовив Пумпхут. -Хіба не бачиш, вони хочуть їсти. Не об’їдять тебе вбогі діти.

– Маячня! – продовжував галасувати мельник.

– Не терпітиму злиднів у млині. Ніколи нічого вони тут не отримають, доки крутиться колесо… Він мав на увазі млинарське колесо, що невпинно підганялось потоками води. (Є таке прислів’я в мельників.)

Пумпхут мовчки взяв свого капелюха…

І раптом щось затріщало на млині. Гості злякано посхоплювались з місць, глянули і ойкнули: величезне млинарське колесо булькнуло в річку!

-Матінко моя рідна,- взявся за голову мельник, – що це?

– Зараз побачиш, господарю, – спокійно мовив Пумпхут і гукнув дітей: – Ходімо, дітки, звідси.

І вони залишили весільну гулянку. Тим часом колесо вистрибнуло з води і покотилось повз гостей слідом за Пумпхутом та дітьми. Хлюп – хлюп – хлюп, і все швидше та швидше.

– Зупиніться, зупиніться! – у відчаї заволав мельник.

Проте колесо котилося собі, якнайдалі, хлюп – хлюп – хлюп. Священник з хрестом в руці, спробував зупинити колесо, дерев’яна машина ледве не розчавила його. Добре, що в останній момент він устиг відскочити вбік. Пумпхут повів дітей до пагорба над струмком. Колесо, наче вірний пес, слухняно котилось за ними.

Коли діти сіли на землю, колесо похилилося вліво, вправо і теж гепнулось на землю. Незабаром, крекчачи і сопучи, прибігли мельник, священник та декілька гостей.

-Що це все означає?- накинувся мельник на Пумпхута. .

-А хіба ти не розумієш? – усміхнувся той.

– Ти ж сам сказав, що швидше колесо зупиниться, ніж ти нагодуєш дітей-жебраків. Ось воно і зупинилось. Все простіше простого.

– Ти хто такий?! -скрикнув розлючений мельник, витираючи липкий холодний піт з чола.

– А ти, господарю, хіба не здогадуєшся?

Сторінки: 1 2