Клас пані Чайки (частина 2)

Пекарська Малгожата-Кароліна

Чисте сумління
Історія з подарунками на Миколая, рефератом і Камілин учинок обурили навіть Малгосю.

— Я тебе не впізнаю! — дорікнула вона подрузі й почала нервово протирати окуляри.

— Я сама себе не впізнаю, — відказала Каміла. — І взагалі не знаю, що робити. Мабуть, піду до пані Чайки й у всьому зізнаюся. Що ти мені порадиш, іти чи ні?

— Якщо хочеш, щоб я тебе поважала, то йди, — відказала Малгося. — А може, ти думаєш, що твоя свинська поведінка — це метод боротьби з його почуттями? Якщо ти не підеш і не зізнаєшся, що це був не твій реферат, є шанс, що Міхал перестане тебе кохати. Жодному хлопцеві, навіть такому злостивому, як він, не може подобатися дівчина, котра на таке здатна.

— А Мацек що думає? — спитала Каміла, утупившись у підлогу.

— Гадаю, тобі краще не знати, — відказала Малгося.

— Я піду, — вирішила Каміла й вийшла із класу.
* * *
Пані Чайка вислухала її розповідь на диво спокійно. Може, тому, що Каміла розказала про все? Спершу дівчина хотіла поговорити лише про реферат, але відразу розплакалася й крізь сльози оповіла про Міхалові почуття й про те, як це її дратує. Згадала й про Олека та його таємницю, пов’язану з керамікою, і про те, як він на неї образився. А все через Міхала. Зізналася навіть у тому, що на Андрія її яблучна шкірка вклалася літерою «М». Після цих слів учителька зробила те, чого Каміла від неї не сподівалася: пані Чайка просто обняла її.

«Нічого собі», — подумала дівчина, притулившись до плеча вчительки й вдихаючи запах її парфумів.

— Ніхто досі так не довіряв мені, — зворушено мовила пані Барбара. — Я почуваюся перед тобою в боргу.

Обидві замовкли, а тоді пані Чайка вирішила.

— Зробімо ось що: напишеш замість Міхала реферат. Але за те, що зізналася не відразу, я мушу тебе покарати. Підеш до бібліотеки й допомагатимеш обгортати книжки. Робитимеш це щодня, аж до зимових канікул. Я сама оголошу про це на уроці.

Каміла кивнула й хотіла вже йти, але вчителька зупинила її.

— Знаєш, добре всі конфлікти, суперечки й недомовки з’ясовувати до свят. Щоб, коли ділишся облаткою,[16] твоя совість була чистою. Розумієш, про що я?

— Авжеж, — відповіла Каміла й повернулася до кабінету.

На уроці класна керівничка повідомила про покарання для Каміли. Зробилося тихо — так, що, коли б у повітрі літала крихітна мушка, чутно було б її дзижчання. Першою порушила тишу Каська. Її вигук «Хто б подумав!» роздратував Малгосю, яка голосно заявила:

— Я! Бо я знала, що Каміла так зробить. Вона чесна!

І лише Чорний Міхал нічого не сказав. Замість того хлопець нервово креслив на аркушику хрестики й закарлючки, а в голові вирували різні думки. Лише вчора він сердився сам на себе й на весь світ, проколов циркулем Камілині очі на фотографії й не міг відповісти на питання: «Що мені в ній подобалося?» Сьогодні він знайшов на нього відповідь. Проте з тією рамкою в жабки все-таки вийшло негарно…
* * *
Каміла довго думала над словами пані Чайки про з’ясування суперечок і чисте сумління. Олек теж мусить у дечому зізнатися. Пояснити їй, у чому справа з тією керамікою. Чому тоді він їй збрехав? Чому, коли вони клеїли янголів для Малгосі, Олек сказав, наче робить це вперше. Каміла вирішила поговорити про це з Мацеком.
«Мабуть, після всього, що сталося, він не захоче зі мною розмовляти», — думала дівчина. Лише написавши реферат про

Різдво, ялинку й колядки, Каміла наважилася надіслати Малгосі есемеску: «Хочу прочитати вам свій реферат, бо не знаю, чи вийшов вдалий». Домовилися побачитися в Мацека в четвер, бо в цей день Каміла не зустрічалася з Олеком, який ходив у тренажерний зал.

Реферат обом сподобався. Мацек лише порадив доповнити його цікавою гуральською[17] легендою про виникнення ялинки й іграшок.

— Тварини теж ішли вклонитися Ісусикові, й кожна щось несла, — розповідав він дівчатам. — Ведмідь видер із землі ялинку, а що був він ледачий, то не хотів її нести й тягнув по землі, доки вони йшли через усі країни. Навіть переходячи річки, ведмідь не піднімав деревця. А коли прийшов до маленького Ісуса, то подарував йому ялинку.

Дорогою вода на гілках замерзла й скидалася на ялинкові прикраси. Гуралі кажуть, що відтоді ялинки почали прикрашати скляними іграшками.

Дівчатам легенда дуже сподобалася. Каміла вирішила додати її до реферату, але не знала, як запитати про це Мацека.

— Мацеку… Ти, мабуть, мене зневажаєш після цієї історії з рефератом? — тихо озвалася вона.

— Уже ні, — відповів хлопець. — Та коли пані Чайка вирішила покарати Чорного Міхала, а ти змовчала, я в тобі розчарувався. Він мені не дуже подобається, бо страшенно зарозумілий, але в цій ситуації повівся шляхетно. А ти ні.

Ви обоє були несхожі на себе. І ще не розумію, що то за історія з рамками.

Каміла розповіла, як витягла аркушика з Міхаловим іменем і не знала, який подарунок купити, а продавчиня в крамниці порадила рамку для фото. Як потім зустріла в дверях Міхала й крізь вікно побачила, що й він купує те саме, що вона. І виявилося, що обоє мають однакові подарунки.

— А-а-а, — протягнув замислено Міхал. — Ось чому це його більше вразило, ніж реферат.

— А щодо Олека… — почала Каміла, — то він мені тоді збрехав.

— Коли? — запитав Мацек.

— Ну, коли ми робили для Малгосі подарунок. Сказав, що вперше щось таке робить. А пізніше виявилося, що ви познайомилися на заняттях з кераміки. Чому він це приховав? Крім того, пані Чайка мені нині сказала, що всі непорозуміння добре з’ясовувати перед святами, щоб, ділячись облаткою, мати чисте сумління. Але не знаю, як з Олеком про це поговорити. Ви по-іншому мене сприймаєте через історію з рефератом, а я по-іншому дивлюся на нього через цю брехню. Я намагалася виправити свою провину. А він?

— А ви давно знайомі? — поцікавився Мацек.

— Та ще з дитинства, — обурилася Каміла. — У вас що, склероз? Я ж вам розповідала, як його ненавиділа. Він тоді був таким маминим пестунчиком, зубрилкою, хирляком…

— От тобі й відповідь на твоє запитання, — Мацек вирішив, що розмову на цю тему закінчено.

— Яка ж це відповідь?

— Чорт забирай! — Мацек вочевидь був роздратований, але все-таки розповів Камілі, що коли познайомився з Олеком, то в нього складалося таке саме враження, як у неї в дитинстві. Та несподівано Олек страшенно змінився. Це сталося в шостому класі, і винуватицею метаморфози була, звісно, дівчина. Вона ходила з ними на заняття й подобалася Олекові. Він зробив для неї керамічне сердечко й подарував на день Валентина, а та дала йому відкоша. Сказала, що ненавидить підлабузників і зубрилок. Що їй потрібен справжній хлопець. Звісно, розумний і дотепний, та разом з тим спортивний, а не такий незграба.

— Ну, і тоді Олек почав серйозно займатися спортом, — закінчив Мацек свою розповідь.

— А ця дівчина?

— Про неї він більше не згадував. Зрештою, Олек сам швидко переконався, що в її словах щось таки було, бо дівчата раптом почали на нього озиратися на вулиці. Здається, коли він півроку походив на тренування й плавання, то вона й сама звернула на нього увагу.

— І що? — занадто швидко спитала Каміла, а Мацек утямив, що вперше в житті бовкнув щось зайве, тому обмежився коротким «нічого» й почав розкладати скребл.
* * *
Коли наступного дня Каміла зустрілася з Олеком, то відразу процитувала йому слова пані Чайки:

— Знаєш, усі конфлікти, суперечки й недомовки треба з’ясовувати перед святами. Щоб, ділячись облаткою, мати чисте сумління. Розумієш, про що я?

— Ні, — відказав Олек.

— Ти мені збрехав, коли ми робили отих янголів для Малгосі.
Олек зітхнув, помовчав, а тоді розповів Камілі те саме, що вона напередодні вже почула від Мацека. Те, що історії збігалися, дало дівчині неабияку полегшу. Вона взяла Олека попід руку й сказала:

— Мені теж хочеться мати чисте сумління.

Хлопець запитально глянув на неї, але вона нічого не пояснила. Зрештою, справа, пов’язана з Міхалом і рамкою в зелені жабки, стосувалася лише її.
* * *
Коли напередодні свят Каміла прочитала свій реферат про Різдво, усім найдужче сподобалася гуральська легенда про походження ялинки й прикрас. Каміла зізналася, що почула її від Мацека. Пані Чайка похвалила реферат і повідомила, що на перерві всі повинні узяти в канцелярії свої пакунки із солодощами.

Каміла тільки на це й чекала, бо щойно всі вибігли із класу, вона підійшла до Міхалового рюкзака. Дівчина не була певна, чи це справді гарна ідея — покласти йому туди рамку. Адже їй не хотілося, аби він її кохав. Та з іншого боку… «Одна справа не кохати, а інша — зневажати», — подумала вона й вийшла із класу. Зелена рамка в жабки й записка з однісіньким словом «Пробач!» лежали в Міхаловому рюкзаку. Хоч би він знайшов її перед святвечором…

Латка
— Спасибі! Спасибі! — вигукувала Каміла, бо подарунок, який чекав на неї під ялинкою, перевершив усі її сподівання. Коли після святкової вечері пакунки розклали посеред кімнати, вона відразу помітила на одному з них напис великими літерами «Каміла». Він був не дуже великий, зате рухався! Спершу дівчина подумала, що їй це ввижається. Але за мить звідти витекла якась рідина, а мама незадоволено пробурмотіла: «От халепа!» А тоді з пакунка почувся дзвінкий гавкіт.

— Пе-е-е-есик! — Каміла аж заверещала від радості й почала нетерпляче роздирати папір. І справді — у плетеному кошичку, добряче вже запісяному, стрибало крихітне цуценя породи йоркширський тер’єр.

Каміла стільки років мріяла про собаку! Ось чому цей дарунок затьмарив решту: блузку, спідничку, косметику й музичні диски, — усі речі видавалися дівчині геть неважливим. Найдорожчим подарунком було цуценятко, яке цієї різдвяної ночі Каміла вирішила назвати Латкою. Спершу хотіла Облаткою, проте тато сказав, що собакам дають двоскладові клички, бо вони швидше їх запам’ятовують і краще на них відгукуються. Каміла також довідалася, що собачка має всі потрібні щеплення, тож завтра вранці з нею можна буде вперше погуляти. Латка теж отримала різдвяні подарунки: декілька собачих іграшок, поводок, нашийник та ідентифікатор, який Каміла негайно підписала.

Наступного ранку Каміла прокинулася ще вдосвіта. Латка не дозволила їй поспати, скавучала, бо півночі марно намагалася залізти до неї в ліжко. А коли їй це не вдалося, почала гасати кімнатою за м’ячиком, якого знайшла під Кубиним ліжком. Щойно Каміла встала, виявилося, що цуценя наробило капостей. По-перше, пожувало її тапочок, а в другий нацюняло. Крім того, порозсипало по підлозі чипси, які Куба поклав на тумбочці біля ліжка. Собачі цяцьки й матрацик цуценя анітрохи не зацікавили, воно вочевидь вирішило, що краще спати на рушнику, який Латка примудрилася після тривалих зусиль стягнути з батареї. Але то були дрібниці. Найважливіше було те, що в Каміли нарешті було цуценя! Дівчина подзвонила Олекові, щоб похвалитися, а тоді Малгосі, і домовилася піти погуляти разом.

Перша прогулянка Латки минула під знаком снігових забав. Цуценя бачило сніг уперше в житті й ловило сніжинки відкритим писочком. Із повідком Латка теж щойно познайомилася, тому дорога до Малгосиного будинку виявилася тривалішою, ніж завжди.

— А тобі що подарували? — запитала Каміла подругу.

У відповідь почула довгий список, бо Малгося отримала купу дарунків. Та найприємнішим виявився Мацеків, і дівчина гордо показала Камілі половинку срібного сердечка на ланцюжку.

— А йому «Раммі» сподобалася? — поцікавилася Каміла, яка знала, що Малгося провела півдня в крамниці з комп’ютерними іграми, аби вибрати те, чого в Мацека досі не було. «Раммі» вона вгледіла тоді, коли вже зовсім впала у відчай. Каміла купила Олекові комплект різнокольорових бандан, тобто хустинок на голову або шию. Вона знала, що хлопець одягає їх на тренування, хоча й не знала навіщо.
Повертаючись додому, Каміла вирішила спустити цуценя з повідка. Спершу вона бігла попереду й кликала його на ім’я, прицмокуючи й ляскаючи себе по колінах. Латка справді бігла за нею. Вони вже наближалися до будинку, коли раптом на них помчав здоровенний сталево-сірий дог. Угледівши велетня, Латка заскавучала і, перш ніж дог устиг підбігти, вона дременула вперед так швидко, як тільки дозволяли її коротенькі лапки.

— Латко! — вигукнула Каміла й побігла за цуценям.
Та марно. Собачка зникла. Дарма власник дога вибачався й пояснював, що його собака не агресивний, Камілі байдуже було до цих перепросин. Латка щезла, мов у воду впала.
«Навіщо я тільки спустила її з повідка?» — подумала Каміла й розплакалася.

З мокрим від сліз обличчям дівчина блукала засніженими вуличками, зупиняючи всіх перехожих і питаючи:

— Ви не бачили маленького цуценятка? Такого кудлатого, з бантиком на голові, йоркширського тер’єра…
На жаль, усі заперечно хитали головами. Перша Латчина прогулянка тривала вже добрі три години, і Каміла поступово зневірилася. Латка ввижалася їй у кожному хвості, що виднів за сніговими заметами, у кожному темному предметі на снігу, навіть коли вже здалеку було помітно, що це лише ганчірка. Дівчина весь час думала, що скаже батькам. А що, коли Латку збив автомобіль? Бр-р-р… Цей варіант видався їй найгіршим з усіх можливих, і Каміла схлипнула. І раптом їй сяйнуло: розвісити оголошення! Крім того, в Латки на шиї висів ідентифікатор. Кругла пластмасова медалька, усередину якої Каміла вчора запхнула папірець з її кличкою і номером свого телефону. Отже, є шанс, що Латка знайдеться. Хіба їй вдасться так швидко розвісити оголошення? Не можна прийти додому без Латки! Каміла витягла з кишені мобільний і вже збиралася подзвонити до Малгосі, як телефон заспівав.

— Час повертатися, Камілонько, — мамин голос належав зараз до тих, що їх дівчина аж ніяк не хотіла почути.

— Ще трішечки, мамо, — відповіла вона, намагаючись не розплакатися.

— Як там собачка?

— Усе гаразд, але мушу закруглятися, бо вона страшенно мене шарпає, — сказала Каміла й відключилася. Відчувала, як у неї палають щоки.

«Боже, зараз вони про все дізнаються!» — у розпачі подумала дівчина. Вона вже й сама не знала, кого їй більше шкода: цуценятка, яке поневіряється десь самотньо, чи батьків, які його подарували, чи себе.

— Каміло! — почувся чийсь голос. Дівчина озирнулася. Хтось біг до неї й махав рукою. Знайома постать, але хто це? Хлопець насунув каптур і так щільно закутався шарфом, що голос з-під нього ледве долинав. Але то були дрібниці. Найважливішим було те, що цей хтось тримав Латку!

— Латка! — радісно вигукнула вона й кинулася до хлопця в каптурі.

За мить цуценя опинилося в неї на руках.

— Дякую, — лише й змогла вимовити дівчина.

— Нема за що, — озвався голос з-під шарфа. Тепер він лунав якось знайомо.

Лише зараз Каміла поглянула на хлопця й здригнулася.

— Звідки ти тут узявся? — спитала вона, уникаючи погляду чорних очей.

— Я тут проходив і почув, як щось скавчить під сходами біля крамниці. Зазирнув, побачив цуценятко.

Прочитав напис на ідентифікаторі, ну, а про решту неважко здогадатися…

— Як я зможу тобі віддячити? — спитала Каміла й відразу пошкодувала: а раптом, він чогось захоче?

Але Чорний Міхал, мабуть, відчув її побоювання, бо лише кинув:

— Та чого там, — побажав веселих свят і, швидко попрощавшись, подався в напрямку свого будинку.

Він нізащо не зізнався б Камілі, що насправді йшов до неї. Хотів подякувати за знайдену в рюкзаку рамку й запитати, чи можна йому тримати в ній її фото. Бо одне, на якому Каміла вийшла особливо гарною, він зробив минулоріч у Біловежі.

— Який я дурень, — мовив він сам до себе, відчиняючи двері квартири.

У цю хвилину в себе вдома Каміла знімала куртку.

— Ну, як було на прогулянці? — поцікавився тато.

— Добре, — відповіла донька.

Та це була неправда. І зовсім не через халепу із цуценям, яке зрештою знайшлося. Просто Каміла відчувала, що поява Міхала з Латкою аж ніяк не була випадковою.

Новий рік
Уже від середини грудня в класі тільки й розмов було, що про Новий рік. А все через Кінгу, яка влаштовувала вечірку. Вона пояснила Єві, своїй найближчій подрузі, що батьків у новорічну ніч вдома не буде, зате залишиться її старший брат, котрий вчиться в ліцеї. Йому дозволено запросити десятьох друзів, і їй стільки ж. Новина про старшого брата на їхній вечірці схвилювала чи не всіх дівчат. Вродливий Куба був недосяжним об’єктом зітхань кожної гімназистки, яка будь-коли з’являлася вдома в Кінги. Хлопці теж заздрили їй, що в неї такий класний старший брат. По-перше, він був спортсменом, а по-друге, займався таким романтичним видом спорту, як фехтування. «Людину в залізній масці» з Леонардо Ді Капріо в головній ролі дивилися, мабуть, усі хлопці з класу. Може, на Новий рік Куба дозволить бодай торкнутися шпаги?
* * *
Новорічний вечір із самого початку виглядав інакше, ніж усі собі уявляли. По-перше, не прийшли Каміла з Олеком. На них терпляче чекали до восьмої, але коли Малгося повідомила, що Каміла й Олек зустрічають Новий рік зі своїми батьками, усі відчули розчарування. Навіть пояснення, що після півночі вони напевне заскочать побажати всім щасливого Нового року, нікого не втішило. До розчарованих приєдналася й Каська. Вона була просто-таки невтішна: ані Куба, ані будь-хто з його компанії не звертав на неї жодної уваги. А вона ж одягла обтислу блузку, яка підкреслювала її найпишніші в класі форми, і неймовірно куценьку спідницю!

На жаль, товариство в помешканні Кінги відразу розділилося на два табори. Гімназистам дісталася вітальня, проте вони однаково були невдоволені.
А ліцеїсти окупували кухню, проте здавалося, що для повного щастя їм лише цього й бракувало. Тим більше, що вони категорично заборонили заходити туди «малоліткам».

Каська декілька разів намагалася прослизнути до кухні, та щоразу двері відчинялися й рудоволоса голова якоїсь розфарбованої дівулі радила їй:

— Катай звідси, малявка, тобі тут немає чого робити.

Чорний Міхал сидів у кріслі, втупившись у стелю. Він уже вкотре думав, навіщо припхався сюди. На що він розраховував? Навіть якби Каміла прийшла, то була б не сама, а зі своїм дуркуватим Олеком. Зрештою… чого він так зациклився на цій Камілі. Він і сам не знав. Дурня це все, краще б удома залишився. Присутні видавалися йому чужими. Наче й однокласники, а всі такі далекі. Мимоволі Міхал почав прислухатися до звуків, що долинали з кухні. За хвилину підвівся із крісла й рушив до табору ліцеїстів.

— Не будьте свиньми, дайте пива, — сказав він, зачиняючи за собою двері. — Інакше я здохну від нудьги із цими малолітками.
* * *
Ніхто не помітив, що з вітальні зник Чорний Міхал. Алекс із Білим Міхалом посварилися через диски й роль діджея II-А класу. Кінга слухала, що ворожить їй Єва, яка знічев’я почала розкладати на столі карти. Лише Малгося з Мацеком продовжували танцювати. Алекс із Міхалом, яких відігнали від музичного центру, вшилися до Кубиної кімнати, звідки за мить почулися звуки боротьби. Це явно свідчило про те, що хлопці знайшли Кубину шпагу.

— Запитай у Кінги, де в неї якісь голка й нитки, — прошепотів на вухо Касьці Алекс. — Але тихенько.

— Що ти вже накоїв? — спитала Каська і, не почувши відповіді, подалася до кімнати Куби. — Нічого собі! — зойкнула вона, побачивши роздерту навпіл штору. — Ну ти даєш, ми півночі будемо це зашивати. Краще скажи про все Кінзі й просто купи нову.

— Це не я, — заперечив Алекс. — Це Міхал.

— А хто тебе примушував ховатися за шторою?

— Треба буде сказати Кінзі, — буркнув Білий Міхал, але Каська заперечно похитала головою.

— Швидше, Кубі, — уточнила вона. — Це його кімната, його шпага і його штора.

— Але хто це зробить? — запитав Алекс.

— Я, — відповіла Каська, задоволена, що нарешті знайшовся привід, аби увійти до ліцеїстів, які отаборилися на кухні. Недовго думаючи, вона попрямувала до дверей, за якими зовсім недавно зник Чорний Міхал.
* * *
Коли Міхал зачинив за собою двері й попрохав пива, ніхто не заперечив. У кухні всі були настільки зайняті собою, що цілковито забули про гімназистів у вітальні. У простягненій Міхаловій руці вже за мить опинилася відкоркована пляшка, хлопець навіть не помітив, хто її дав. Став із пивом, спершись на газову плиту, і спостерігав за компанією. Його увагу відразу привернули хлопець і дівчина, які пристрасно цілувалися й поводилися так, наче довкола них нікого не було. Міхал уявив себе на місці хлопця. От лише дівчина в його уяві мала зовсім інше волосся. «А Каміла цілується з Олеком?» — подумав він і, прагнучи відігнати видіння, де кохана перебувала в обіймах цього телепня, сьорбнув пива. Не подіяло. Із кожним ковтком пара на його очах перетворювалася на Камілу й Олека. Чорний Міхал навіть не помітив, як біля нього з’явилася тендітна дівчина.

— Я Ельвіра, — озвалася вона й простягнула йому руку.

Міхал не відповів. Він поринув у власні роздуми й поволі допивав пиво. Ельвіра вже довгенько спостерігала за ним. Смаглявий, вродливий і небалакучий хлопець зацікавив її не на жарт. Він єдиний не курив, був таємничий, бо з’явився невідомо звідки. І вже точно кращий за Кубу, який запросив її сюди, а потім жодного разу навіть не підійшов.

Міхал спорожнив пляшку, й Ельвіра послужливо простягнула йому другу, яку той мовчки взяв, навіть не зауваживши, що дівчина присунулася ближче.

— А ти класний, — сказала вона.

Міхал не відреагував. Може, тому, що в цю мить на кухні з’явилася Каська, яка вирішила пригоду зі шторою використати, щоб втертися до ліцеїстів. Угледівши дівчину, яка притулилася до Міхала, вона аж рота роззявила.

— Що таке, мала? — спитала Ельвіра зневажливим тоном і зверхньо позирнула на Каську.

Каська знизала плечима, хоча Ельвірин тон збив її з пантелику. Досі лише вона зверталася так до дівчат.

— Не твоя справа, — буркнула вона, роззираючись у пошуках Куби й крадькома розглядаючи хлопців на кухні. «Найкращий, як завжди, зайнятий», — подумала вона, угледівши парочку, котра не перестала цілуватися.

Нарешті вона пробилася до Куби, та перш ніж встигла щось сказати, хтось вигукнув:

— За п’ять хвилин північ! Відкорковуйте шампанське!

Усі помітно пожвавилися, й два табори раптово об’єдналися. Хтось увімкнув телевізор, неначе лише там можна було побачити, як Старий рік поступається місцем Новому. Усі з’юрмилися перед екраном. До решти не приєдналися лише закохана парочка, Ельвіра, яка не зводила очей із Чорного Міхала, і він сам. Хлопець стояв непорушно й думав, що примусило його прийти сюди на Новий рік.

Після півночі у двері подзвонили Каміла й Олек.

— Міхал знову жахливо напився, — прошепотіла Малгося до подруги. — Спить десь на канапі.

— Може, воно й добре, — відказала Каміла. — Принаймні не буде чіплятися. Якщо він спить, то ми ненадовго залишимося. Піду привітаю всіх з Новим роком.

І вона попрямувала спершу до кухні, а тоді до Кубиної кімнати. Але не зайшла. Крізь щілину в прочинених дверях бачила, як Ельвіра прикриває сплячого Міхала пледом, тоді довго вдивляється в нього й легенько цілує в щоку. Уперше в житті Каміла відчула, як її кольнули ревнощі. Вона позадкувала, а з кухні почувся голос Алекса, котрий обурено розповідав Кубі про те, що, незважаючи на його протести, Міхал узяв шпагу й розпанахав штору в спальні.

«Кретин», — подумала Каміла, маючи на увазі, звісно, Міхала, а не Алекса, бо про те, що сталося насправді, вона не мала жодного поняття.

Заклад
— То як, у суботу? — запитав Мацек у Малгосі.

З усього ІІ-А на прем’єру «Гаррі Поттера й таємничої кімнати» вони чекали найбільше. Минув заледве рік від часу їхнього першого походу на фільм про юного чарівника, а скільки всього змінилося!

— Хоча, з іншого боку, може й небагато, — ділилася Малгося з Камілою, коли дівчата після уроків сиділи в неї вдома.

— Нічого не збагну, — відказала подруга, гладячи Латку, яка намагалася цапнути зубенятами її долоню. Як і будь-яке цуценя, вона обожнювала бавитися й кусатися. — Як це — небагато змінилося? Ти ж знаєш, що він тебе кохає…

— Ну-у-у, — задумливо протягнула Малгося. — Узагалі-то він мені цього не казав. Буркнув лише, що він теж. Але може, це стосувалося чогось іншого?

— Не фантазуй! Та він світу за тобою не бачить!

— Тоді чому він досі мене не поцілував?

— Бо не може наважитися.

— Мацек не може наважитися? — з іронією пирхнула Малгося. — Ти ще скажи, що Каська — це справжній Ейнштейн. Його аж ніяк не назвеш несміливим. Запрошує танцювати, обіймає, компліменти говорить. Але…

— Що «але»?

— Але більше нічого.

— А чого б ти хотіла?

Обидві замовкли. Малгося й сама не відала, чи дозволила б себе поцілувати. А якщо Мацек глузуватиме, бо вона не вміє цілуватися? Щоправда, Малгося спробувала кілька разів цілувати подушку, але це точно не так, як із хлопцем. Сказати про це Камілі? Ні-і-і. Ще кепкуватиме. Проте сказала. Врешті, це ж її найкраща подруга.

— Чого б це Мацек з тебе сміявся? — запитала Каміла. — Гадаєш, він цілувався? Може, не цілується, бо соромиться так само, як ти.

— А Олек? Ти з ним цілувалася?

— Ні, — відказала Каміла й почервоніла.

— А він бодай намагався? — допитувалася Малгося.

Але відповісти Каміла не встигла, бо на порозі саме з’явився Олек і, немовби відповідаючи на це запитання, підійшов до Каміли й поцілував її в щоку.
* * *
Останній день перед канікулами тривав немилосердно довго. Малгося не могла думати ні про що інше, крім Мацека й фільму. Це вже завтра!

Бо в першу суботу канікул вони збиралися вдвох піти до кіно. Навіть пані Чайка принесла до класу газету з фотографіями з-за лаштунків фільму.

— У цій серії «Поттера» знімався один із найкращих англійських акторів, — розповідала вона. — Це Кеннет Бранаг, який грає роль Гілдероя Локарта. Досі він виступав переважно в театрі, втілюючись у героїв п’єс Шекспіра.

— А в «Ромео та Джульєтті» він теж грав? — поцікавилася Малгося, але, перш ніж учителька відповіла, пролунав Касьчин голос:

— О, закоханій самі романчики в голові!

— Це якраз не романчик, — перебила її класна керівничка. — Це найкращий твір про кохання, який будь-коли написано, а крім того, Ромео й Джульєтта були вашими однолітками…

Та закінчити розповіді про Шекспіра пані Чайка не встигла, бо з Касьчиної парти почулося злісне сичання:

— Сам ти оферма! — слова супроводжувалися висолопленим язиком у бік Чорного Міхала.

Регіт заглушив слова вчительки.

— Що сталося? — спитала вона, але у відповідь чувся регіт.

— Мене Міхал обзиває! Сказав: «Офермо, йди в черниці!»

Тепер сміявся не лише Чорний Міхал, а й пані Чайка.

— Касю! Це із «Гамлета»! Фраза звучить так: «Офеліє, йди в черниці!» Чомусь мені здається, що ти занадто рідко читаєш книжки, що не належать до шкільної програми. Хоча з обов’язковою літературою ти теж не дуже дружиш. А може, скажеш нам…

Врятував Каську дзвоник. Зате після цієї історії в класі її охрестили Офелією.

— Ах, Ромео та Джульєтта… Як вони кохали одне одного! — говорила Малгося Камілі й Мацекові, коли всі разом поверталися з гімназії. — Навіть наклали на себе руки через кохання. Щоправда, помилково, але… Їх розлучила тільки смерть.

— А мені більше «Гамлет» подобається, — заперечив Мацек. — Оце справжня п’єса!

— Знаєте що? — перебила обох Каміла. — Я поруч із вами почуваюся ідіоткою. Шекспіра я не читала. Взагалі! Я люблю звичайні молодіжні книжки, а ви тут мені про щось допотопне розповідаєте…

— Та це нормальні книжки, — не погодився Мацек. — Абсолютно нормальні. І чудово підходять для молоді. Ти ж чула, що Чайка сказала: Ромео і Джульєтта були нашими однолітками.

— Добре, добре… Ромео! — буркнула Каміла, і лише тоді Мацек з Малгосею помітили, що провели її до самого будинку. — Не базікайте про Шекспіра, краще почекайте на мене. Я візьму собачку й трохи вас проведу.

— А як зветься твоя собачка? — запитав Мацек, спостерігаючи за цуценям, що крутилося біля Камілиних ніг.

— Латка, — відповіла Каміла, а Малгося додала:

— Схоже на ім’я собаки в «Гаррі Поттері», там був такий триголовий собака, який стеріг Філософський Камінь.

— І зовсім не схоже! Його звали Пушок! — заперечив Мацек.

— Ні!

— Так!

Ця суперечка розсмішила Камілу. Вона спостерігала за обома й пригадувала розмову з Малгосею. «Та це ж неозброєним оком видно, як вони кохають одне одного», — подумала дівчина й непомітно залишила їх самих. Малгося й Мацек цього навіть не помітили. Мабуть, через те, що Мацекові спало на думку закластися:

— Знаєш що? — запропонував він. — Давай закладемося. Перевіримо в книжці… А коли завтра зустрінемося біля кінотеатру, то знатимемо, хто виграв.

— А на що закладемося?

— На що хочеш. Тобто, якщо я програю, отримаєш від мене те, що забажаєш, а якщо я виграю, то вимагатиму те, чого захочу.

— Але в розумних межах, — засміялася Малгося. — А раптом ти «Мерседес» захочеш!

— О пані! — Мацек знову заговорив театральним тоном і, приклавши руку до грудей, піднесено продекламував: — Не бійся! Із твоїх ніжних рученят я прийму радо навіть старого «Фіата».

— Їх більше не випускають, — заперечила Малгося, сміючись. — То чого ти хочеш?

— Я? — якусь хвилину Мацек вдавав, що замислюється над своїм бажанням, проте… він не знав, чого б йому хотілося. — А ти?

— Кажи ти перший!

— Ні, ти!

Вони трохи посперечалися, а тоді вирішили, що обоє напишуть свої бажання на папірцях, які розгорнуть удома.
* * *
«Якщо програєш, я хочу, щоб ми принаймні двічі на тиждень грали разом у скребл». Таким був зміст Малгосиної записочки, котра зараз лежала перед Мацеком і примушувала його червоніти. Бо дуже вже він відрізнявся від того, яку написав він. «Поцілуй мене!» — ось що там було. У Мацека аж обличчя палало. Та він не знав, що так само паленіла Малгося, яка весь вечір думала, чи не подзвонити до Каміли й розповісти про заклад. Адже вона його програла! У першому томі «Гаррі Поттера» дівчина швидко знайшла відповідний уривок і пригадала, що страхітливого собаку звали Пушок.

«Отакої! — подумала вона. — Мацек мав рацію. Я програла». Але перспектива сплати за програш її зовсім не лякала. Проте наступного дня ані перед фільмом, ані під час нього ніхто з них і словом не похопився про заклад. Вони лише обговорювали фільм. Малгося захоплювалася Гілдероєм Локартом.

— Він справді видатний актор, — прошепотіла дівчина Мацекові на вухо. — Я майже повірила, що він справжній кретин!

— А василіск який класний! — підхопив Мацек.

І більше нічого. Жодного слівця про вчорашнє. Нарешті фільм скінчився. Малгося навмисне затрималася в залі, пояснюючи Мацекові, що хоче подивитися, хто дублював ролі. Насправді вона сподівалася, що хлопець захоче отримати свій поцілунок. Але цього не сталося.

— Ти не згадав про виграш, — озвалася Малгося, коли, вийшовши з кіно, вони йшли до паркінгу.

— Я вирішив його отримати, коли зрозумію, що й ти цього хочеш, — відповів Мацек, а Малгося не встигла сказати, що вже зараз цього прагне.

Поруч пролунав клаксон. То була Мацекова мама.

Шпага
Канікули вже закінчувалися, проте в останню суботу з Мацеком сталася справжня халепа. Якось зовсім несподівано згадалася історія зі шпагою, що нею в новорічну ніч бавилися хлопці. Мати Кінги й Куби лише зараз помітила роздерту штору в кімнаті сина й розпитала в дітей, що трапилося. Дізнавшись, як усе було, обурена жінка зателефонувала до Міхалової мами. Хлопцеві неабияк перепало, бо, поклавши слухавку, мати відразу почала на нього кричати:

— З мене годі! Того разу в Макса ти напився, а зараз у Кінги не лише пив пиво, а ще й узяв зброю! Нечувано! Тепер мені доведеться платити за штори!

Міхал слухав мовчки. До чого тут зброя та штори, він поняття не мав. Намагався щось заперечити, але мама була невблаганною. Навіть подзвонити не дозволила. А він хотів розпитати кого-небудь, у чому справа. Та мама твердо мовила:

— Я забороняю тобі будь-кому дзвонити й ходити до знайомих. Сидітимеш удома й учитимешся!

— Але ж іще канікули… — запротестував Міхал.

— Після вихідних до школи! — мамин голос був рішучий і неприємний. — І взагалі не пащекуй! Ось тобі список продуктів, іди на базар.

Хоч-не-хоч, Міхал одягнувся й вийшов. Він навіть не помітив, що мама спостерігає за ним крізь вікно. По її обличчю текли сльози. Уже вкотре жінка думала, що їй не надто вдається самій виховувати хлопця.
* * *
Мороз добряче щипав Міхала на щоки, коли він крокував між ятками по чергову покупку зі списку. Біля овочевого наштовхнувся на Кінгу.

— Привіт, — мовила та, побачивши однокласника.

— Привіт, — буркнув Міхал і хотів уже її проминути, але раптом зупинився. — Слухай, — запитав він тихо, — у чім справа з тією зброєю?

— Ну… ти штору роздер, — відповіла Кінга, вдивляючись у Міхала, бо питання її трохи здивувало.

— Пістолетом?! — витріщився Міхал.

— Яким пістолетом? — тепер здивувалася Кінга.

— Це я питаю в тебе яким! — Міхал підвищив голос.

— Знаєш, що? — дівчина подивилася на нього, як на інопланетянина. — Тобі лікуватися треба! Хто тобі сказав про пістолет? Шпага! Ти зробив це шпагою!

— Якою шпагою?.. — прошепотів спантеличений Міхал.

— Ну… це шпага мого брата, — невпевнено пояснила Кінга, бо почала підозрювати, що все це були аж ніяк не Міхалові витівки. А коли Міхал запитав, як ця шпага виглядає, сумнівів у неї не залишилося. — Ну, така, довга й гостра, — тихо сказала Кінга й почервоніла, усвідомивши, що її мама наговорила по телефону Міхаловій.

Хлопець буркнув «ага» й рушив до наступної крамнички. Його немов пригнітив невидимий тягар. Він на очі не бачив жодної шпаги, а виявляється, його звинувачують, що він нею зробив якусь шкоду. «Це вони навмисне, — думав він. — Спершу запрошують мене на вечірку, щоб потім з мене посміятися. Не діждетеся. Ноги моєї більше не буде на ваших збіговиськах!»

— Ну чого ти! — погукала його Кінга, але він навіть не озирнувся.

Дівчині довелося бігти за ним. Притримала його за рукав. Обоє зупинилися. Але Міхал дивився не на неї, а кудись убік, на ящики з овочами. Кінга схопила хлопця за комір куртки й шарпонула з усієї сили. Хотіла, аби він на неї глянув. Почувалася геть препаскудно. Це ж вона сказала мамі, що дурний Чорний Міхал не лише напився, а ще й розмахував шпагою. Але ж Кінга цього навіть не бачила!

— Я це залагоджу, — тихо пообіцяла вона. — Чесне слово.

Міхал неохоче глянув на неї й помітив, що в дівчини палає обличчя. У неї аж руки тремтіли, коли Кінга намагалася сховати під шапкою пасма неслухняного каштанового волосся.

— Подзвони мені ввечері, — прошепотіла вона. — Я довідаюся, що було насправді з цією шпагою.

Міхал продовжував мовчати.

— Скажи бодай щось, — тихо попрохала Кінга.

— А що казати? — вибухнув Міхал. — Що мені заборонено дзвонити, ходити до когось чи запрошувати гостей? Ти це хотіла почути? Чи, може, тебе втішить, що я більше не піду на жодну вашу вечірку? Чхати я на вас хотів! — Міхал вигукнув це так голосно, що люди почали озиратися. Кінга відчула, як сльози набігли їй на очі. Побачивши це, Міхал буркнув: —Авжеж, старі бабські штучки. Тепер плакатимеш. Чого тобі від мене треба?

— Щоб ти пробачив! — мовила Кінга, ковтаючи сльози. Міхал не відповів. І певне, тому дівчина почала вигукувати крізь плач: — Я хочу все з’ясувати! Розумієш? Можеш не ходити на вечірки! Можеш на всіх начхати! Але дозволь мені все пояснити… — раптом Кінга збагнула, що Міхал їй сказав.

Обоє замовкли, а тоді Кінга, схлипнувши, запитала:

— Мати покарала тебе?

— Умгу, — буркнув Міхал. Почувався він ніяково. До нього наче тільки тепер дійшло, що в Кінги не було поганих намірів. У класі вважалася найкращою й найстараннішою ученицею. Усі знали, яка вона справедлива, отже, коли каже, що з’ясує… — Але я не можу подзвонити, — сказав Чорний Міхал, помовчавши.

— Я сама подзвоню, — пообіцяла Кінга й подалася до виходу з базару.

— Почекай! — гукнув хлопець, але вона озирнулася лише, щоб сказати:

— О восьмій!

Міхал хотів її наздогнати, але стояв непорушно із сітками, напханими хлібом, картоплею й купою продуктів, куплених за складеним мамою списком.
* * *
Кінга увірвалась додому, як вихор. Нервово гортала записника, шукаючи Алексів телефон. Здається, вона лише раз до нього дзвонила.

«Хоч би він уже повернувся з канікул!» — подумала дівчина, набираючи номер.

— Як усе було з тією шпагою? — гукнула вона в слухавку, почувши голос однокласника. Кінга не представилася й навіть не привіталася! Сама на себе не схожа!

— Ну, так, як я тобі казав… — Алекс почав затинатися.

— Тобто як?

— Ну… так, як я тоді розповідав…

— То розкажи ще раз!

Алекс мовчав. І Кінга про все здогадалася.

— Це ти розірвав? — різко спитала вона.

— Удвох із Білим Міхалом.

— Тоді подзвони й попроси пробачення в Чорного, — порадила Кінга й коротко розповіла Алексові про ситуацію, у якій опинився Міхал.

Та, на її подив, Алекс навіть не думав вибачатися й щось пояснювати.

— Навіть добре, що його покарали, він тоді так напився, — відповів він, почувши, що Міхал опинився під домашнім арештом.

— Знаєш що?! — обурено закричала Кінга.

— Що? — нахабно запитав Алекс, і це так розлютило дівчину, що вона, сама від себе такого не сподіваючись, вигукнула:

— Гівно! — і кинула слухавку.

Сердита, вона сіла біля столу й почала переглядати зошити. Щоправда, перед нею ще були вихідні і Кінга була найкращою ученицею в класі, але повторити пройдене не зашкодить. Крім того, до восьмої вечора залишалося трохи часу, а дівчина не могла придумати, чим би їй зайнятися, настільки вся ця історія зі шпагою вивела її з рівноваги.
* * *
— Ви знаєте, мій Міхал, мабуть, закохався, — розповідала мати Чорного Міхала сусідці. Була неділя й обидві жінки поверталися з костьолу. — Спершу я лише про щось здогадувалася, бо він зробився такий задумливий, частіше, ніж колись, миється і взагалі почав користуватися одеколоном і дезодорантом, до вбрання ставиться прискіпливіше. Але вчора я переконалася. Ми трохи з ним посварилися, і я заборонила йому дзвонити до знайомих і виходити з дому.

— Авжеж, із хлопцями треба строгіше, — погодилася сусідка. — Бо потім… самі розумієте… Пиво, наркотики…

Міхалова мама стала мов укопана. Невже Міхал пробував наркотики? Боже… Серце затріпотіло в грудях. Та вона вдала, наче сусідчині слова її не стосуються, і продовжувала:

— І десь біля восьмої він зайшов до вітальні, став біля телефону й так у нього втупився, наче бозна-що мало статися. Я кажу, що йому не можна ні до кого дзвонити. А він лише буркнув, що це не він телефонуватиме, а до нього. Питаю: «Хто»? А він каже, що товариш. І щойно телефон задзеленчав, він аж кинувся на слухавку. І знаєте що? Забрав апарат до своєї кімнати й там говорив десь із півгодини.

— Ой леле! Скільки грошей на ті розмови викидати…

— Ну, це ж не моїм коштом, то я нічого й не казала…

— Ну, і що?

— А десь за півгодини я підняла слухавку паралельного телефону, і знаєте що? Дівчина! І так щебечуть! А коли він утямив, що я підняла трубку, то визирнув зі своєї кімнати й так на мене подивився. Ну, і ще потім я почула, як він закінчував розмову…

— Як?

— Па, Індусе!

— Що-що?

— Ну…він сказав: «Па, Індусе».

— Тоді справді закохався, — покивала головою сусідка. — Ех, молодість…

* * *
— Закохався? Міхал? — прошепотіла Каміла, яка вже довгенько йшла зі своїм цуценям за обома жінками.

Якби їй ще вчора хтось сказав, що почута розмова справить їй таку прикрість, вона б нізащо не повірила. А зараз щось кольнуло її в серце.

«Невже я ревную?» — подумала вона. І відігнала цю думку, але їй було сумно, що це не з нею Міхал говорив учора по телефону. Не їй казав на прощання: «Па!» Дівчина аж здивувалася, як болісно її це вразило.

Твір
— Цікаво, хто такий Індус? — сказала Малгося, коли Каміла розповіла їй про цю випадково почуту розмову.

Дівчата сиділи в Каміли й бавилися з Латкою, хоча мали писати твір, який загадала їм пані Чайка.

— Поняття не маю, — відповіла вона сама собі, помовчавши.

— Може, він із кимсь познайомився під час канікул? — запитала Каміла.

— Може… — Малгосі хотілося змінити тему, бо за мить вона перевела розмову на інше: —А як там було на лижах?

— Класно, — квапливо відповіла Каміла й замовкла. Бо й сама не знала, що сказати. Усе було нормально. Як завжди під час канікул. От тільки Олек видався їй іншим, ніж у Варшаві. Може, тому, що поруч не було Чорного Міхала? Хлопця, який посідав чимраз більше місця в її думках. Каміла нізащо не зізналася б Малгосі, що їй дуже лестила ця закоханість у неї Чорного Міхала.

— А ти? — спитала вона подругу.

— Теж класно, — сказала та. — Але знаєш… я жодного разу не перемогла Мацека в скребл. Він повинен поїхати на якийсь чемпіонат.

— Це просто залежить від досвіду.

— Та знаю, — зітхнула Малгося. — Але чи вдасться мені його колись наздогнати?

— А чому ти цим так переймаєшся?

— Мені б хотілося бодай у чомусь бути кращою за нього.

Обидві помовчали. Нарешті Каміла запитала.

— Ти вже знаєш, що напишеш у творі?

— Ні, — зізналася Малгося й замислилася: — А в такому творі обов’язково писати правду?

— Не думаю, — відповіла Каміла. — Однаково ніхто не перевірить.

— Тоді в мене є ідея! — посміхнулася Малгося і, попрощавшись із подругою, побігла додому писати.
* * *
Пані Чайка належала до тих учителів польської мови й літератури, які любили загадувати писати твори на вільну тему. Вона часто повторювала, що їх пишуть не для того, аби перевірити знання обов’язкової літератури, а щоб навчитися формулювати думки. Цього разу тема була такою: «День зимових канікул, який змінив усе». Учні аж роти пороззявляли, побачивши назву на дошці. Тим більше, що написати треба було за один день.

Ось чому наступного дня на початку уроку класна керівничка сказала, що спершу перевірить домашнє завдання. Як завжди, визначила трьох осіб, які мали прочитати свій твір уголос. Дехто вважав їх щасливчиками, мовляв, у них не перевірятимуть орфографію й розділові знаки. Та з іншого боку, читання вголос зазвичай безжально виявляло всі стилістичні ляпи. А за них пані Чайка карала дуже суворо. Першою особою, яка мала прочитати свій твір, була Кінга, відмінниця, чиї зошити були просто-таки зразковими. Про неї подейкували, що, помилившись і закресливши щось у конспекті, вона його весь перепише.

На загальний подив, її твір був дуже посереднім. Читала Кінга повільно, ледь затинаючись, наче не могла прочитати того, що сама написала. У її творі розповідалося про те, що той, кого вона вважала поганим, виявився класним, а той, про кого вона гадала, наче він хороший, був нічого не вартий. Після Кінги твір читала Єва. Дівчина з гумором описала свій день на лижах, коли їй уперше вдалося з’їхати з гори й не впасти.

Останньою читала Малгося, яка розповіла про день, коли вона тричі виграла в скребл у товариша, який був чемпіоном Польщі в цій грі. Каміла ледь стримувалася, щоб не зареготати. Хихочучи, написала Мацекові записочку: «Як справи, слабак?». Але відповісти Мацек не встиг, бо в класі сталося дещо дивне. Щойно Малгося закінчила читати, вчителька оголосила, які оцінки отримали учні за прочитані твори: — Малгосі ставлю шість. За композицію й психологічно правильний опис власних думок. Єві четвірка за гумор, бо, на жаль, у творі є кілька стилістичних помилок. Скільки разів я повторювала, що не можна казати «тиждень часу»?! Ну звісно, що часу, чого ж іще? Крім того, люба моя, звідки в тебе взялося формулювання «бо оскільки»? Або одне, або друге! Ну, і Кінга. Я ставлю тобі трійку. Не збагну, що трапилося. Це найгірша твоя робота.

Кінга підвелася й, похнюпившись, слухала вчительку, яка говорила, що вона здивована і їй дуже прикро. Дівчина не сіла навіть тоді, коли пані Чайка змінила тему й сказала:

— Після дзвоника прошу чергового зібрати зошити, а трьох осіб, які прочитали твори, підійти до мене із зошитами, куди я поставлю оцінки. Кінго! Чому ти не сідаєш? — спитала вона, бо лише зараз помітила, що дівчина продовжує стояти біля парти.

— Бо я… бо я… бо цей твір… — і Кінга розридалася.

Усі знали, що для неї навіть четвірка була гіршою, ніж для когось іншого двійка. І раптом трійка! Її перша трійка в гімназії! Кінга стояла й схлипувала, ледь переводячи подих. Пані Чайка здивовано глянула на дівчину й мовила:

— Ставитися до тебе по-особливому я не можу. Мусиш отримати цю трійку. Але ти знаєш, що, коли перепишеш твір, трійки не буде. А зараз дай мені зошит.

Та замість цього Кінга заплакала ще голосніше. Сльози горохом котилися по її обличчю й капали на парту. Учителька підійшла, щоб узяти зошит. Але Кінга судомно вчепилася в нього й не випускала з рук. Перед класом розігралася гротескна сцена, коли вчителька й учениця змагалися за зошит. За мить пані Чайка вигукнула:

— Що з тобою відбувається? Заспокойся! Чому не хочеш віддати мені зошит?

— Бо я… — схлипнула Кінга, — бо я не написала цього твору. Я читала з чистого аркуша… ве-е-е-е, — заридала вона. — Прошу вас, не ставте мені одиниці!

У класі зробилося тихо. Такого в II-А ще не було! Кінга не виконала завдання! Пані Чайка стояла посеред класу із зошитом, який Кінга нарешті випустила з рук, і здивовано дивилася на порожні сторінки. А тоді засміялася. Реготала чимраз голосніше, аж до знемоги. А тоді, усе ще хихочучи, звернулася до класу:

— Подумати тільки, як серйозно вона його гортала…

Тепер реготав уже весь клас.

— Кінго, — мовила пані Чайка. — Я не поставлю тобі одиниці, бо твір ти прочитала. Але за обман я тебе покараю. На завтра напишеш пояснення, чому ти його не написала. Сподіваюся, тобі вдасться виправдатися. А щоб більше такого не траплялося, віднині я на початку уроку перевірятиму зошити із творами. А тепер віддайте їх черговому.
Кінга сіла. Учні жартували з неї до кінця уроків. Алекс гукнув з останньої парти:

— А коли вона вдавала, наче не може прочитати свій почерк!

— Кінго, тобі актрисою треба стати! — кепкував Білий Міхал.

Але дівчина мовчки сиділа, похнюпившись.
* * *
Малгося й Мацек поверталися зі школи удвох. Йшли мовчки, і це дуже пригнічувало дівчину. Їй було ніяково за свої вигадки у творі. Вона зовсім не подумала, що його, може, доведеться читати вголос. Нарешті спитала:

— Сердишся?

— За що?

— За твір… — прошепотіла Малгося, уникаючи дивитися на Мацека. — За те, що я вигадала.

— Ні, — заперечив Мацек і зупинився посеред тротуару. — Мені він сподобався. Завдяки цьому я зрозумів, наскільки я для тебе важливий. Бо якщо ти так переймаєшся тим, щоб виграти… — Мацек нахилився, щоб поцілувати дівчину, але в цю мить Малгося здригнулася й відвернулась, бо за нею пролунав знайомий голос:

— …інгус! Почекай!

— Відчепися!

— Хто це кликав? — спитала Малгося.

— Не знаю, — буркнув Мацек, розчарований, що її не вдалося поцілувати, але спробувати ще раз не наважився. Тим більше, що Малгося, здавалося, навіть цього не помітила. Вона йшла поруч, замислившись, а її увагу заполонив щойно почутий голос. Але не той, котрий гукав: «Почекай!», а другий. Здається, то була…

Грип
Уперше в житті Каміла з нетерпінням чекала на День святого Валентина. Після канікул Міхал жодного разу навіть не глянув у її бік. Це починало дратувати, бо дівчина вже звикла до обожнювання з його боку.

Найдужче Камілу цікавило, чи цього року Міхал покладе їй щось непомітно до рюкзака, як минулого? На жаль, перед самим днем закоханих у неї підскочила температура. Лікар сказав, що це грип і слід лежати в ліжку. Олек марно чекав на Камілу під гімназією. Каська послужливо повідомила, що її не було в школі, а Малгося з Мацеком провели його до Камілиного будинку. Та Олек не затримався, бо дівчина спала. Поклав ведмедика із сердечком біля її ліжка й подався додому.

Каміла лежала, обклавшись книжками, дисками й газетами. Їй було невимовно нудно. Щоправда, вона переважно спала, бо мала гарячку. І хоча лікар, який прийшов удруге, сказав, що це не грип, а бронхіт, час однаково тягнувся немилосердно. Наче й Малгося дзвонила щодня, Олек відвідував її через день, але все це було по обіді. А вранці Каміла почувалася такою самотньою. Братика відводили до садочка, батьки працювали, а до Каміли приходила бабуся. О другій годувала онуку обідом, причому щодня варила бульйон, який старенька невідь-чому вважала найкориснішою їжею для хворих. Але бульйон Каміла любила. І бабусю теж, може, через те, що з нею можна було погомоніти про все на світі?

Того дня бабуся ліпила на обід вареники. А Олек приїхав до Каміли вже о другій. Побачивши гостя, старенька попрямувала до кухні по ще одну тарілку. «Як добре, — думала вона, — що я здогадалася наліпити багато вареників!»

— Я прийшов раніше, — сказав Олек, заходячи до Камілиної кімнати. — У гімназії якась педрада, й уроки скоротили.

— Умгу, — буркнула Каміла.

— Як ти почуваєшся?

— Так собі, — відповіла дівчина, але досить було оком кинути, аби переконатися, що вона й досі недужа. Бліда, з темними колами під очима, Каміла й справді виглядала погано.

— А я тобі дещо приніс, — весело озвався Олек і дістав з рюкзака диск гурту «Вільки». — Хотів тобі подарувати ще на день Валентина, але ти спала, то я тільки ведмедика залишив. Бо цей диск ми мусимо послухати разом.

Та щойно він увімкнув програвач, двері кімнати відчинилися, й увійшла бабуся з обідом на таці. Олек сів до столу. Обоє замовкли. Лунала пісня за піснею, а в кімнаті бряжчали виделки.

— Ти останнім часом якась дивна, — мовив Олек, попоївши. — Наче зовсім мені не радієш. У горах, на лижах, ти була іншою.

Каміла мовчала.

— Ну, скажи бодай щось.

— Я погано почуваюся, — відповіла дівчина.

Вона б нізащо не зізналася, що вже кілька днів думає лише про Міхала. А все через Малгосю, яка сказала, що Міхал жодного разу про неї не запитав, хоча її не було в гімназії вже тиждень. Зате натякнула про якийсь зв’язок між Міхалом та Кінгою. Узагалі-то Камілі здавалося малоймовірним, щоб її однокласниця, яка переймалася здебільшого своїми оцінками, почала цікавитися хлопцями, та, з іншого боку, згадала історію з ненаписаним твором, прочитаним із чистого зошита. Цей твір був дуже дивним. Щоправда, Каміла слухала неуважно, бо грала в цей час із Малгосею в слова, але щось там говорилося про те, наче хтось виявився дуже класним. Невже Міхал? І тоді Каміла замислилася, що власне їй не подобається в Міхалові.

— Каміло! — пролунав Олеків голос над вухом. — Ти мене зовсім не слухаєш. З тобою все гаразд? Може, мені краще прийти іншим разом?

— Умгу, — пробурмотіла вона.

Олек сумовито глянув на неї й знизав плечима.

— Як хочеш. Я гадав, що почитаю тобі книжку, пограємо в що-небудь, але якщо тобі так зле… Забігти завтра?

— Не знаю, — відповіла вона.

Олек здивовано глянув на Камілу й нарешті сердито сказав:

— Коли знатимеш, то подзвони мені, — і подався до передпокою по куртку.

— Уже йдеш, синку? — спитала бабця, яка забирала порожні тарілки. — Чого так швидко?

— А воно вам треба? — нечемно буркнув Олек. Бабця аж заніміла. Та Олек відразу збагнув, що повівся по-хамському, і прошепотів: — Пробачте, — а тоді знову зазирнув до Камілиної кімнати й запитав: — Може, я погуляю з Латкою? — і, не чекаючи відповіді, простягнув руку до повідка. Може, розраховував на те, що, коли він повернеться, дівчина злагідніє?

Але цього не сталося. Коли через чверть години Олек витирав Латчині лапки від снігу, бабуся повідомила, що Каміла спить.

— Попросіть у неї пробачення за мене, — сказав він. — Мабуть, я повівся погано. Вона справді хвора, а я…

Бабуся кивнула й зачинила за Олеком двері. Та Каміла лише вдавала, ніби спить. Почувши, що двері зачинилися, вона простягнула руку до слухавки. Набрала номер і запитала:

— Доброго дня, це Каміла. А Кінга вдома?

— Ні, її немає, вона пішла вчитися до товариша.

— Дякую, — дуже чемно відповіла Каміла й поклала слухавку. «Кінга в товариша? — подумала вона. — Мабуть, у Міхала!»

— Отже, між ними справді щось є! — прошепотіла дівчина й розридалася.

Такою заплаканою, з почервонілими очима, застала її бабуся, яка довго не могла примусити онуку пояснити, що трапилося. Але потім Каміла не втрималася й розповіла бабусі про все, так щиро, як нікому досі. Адже старенька ніколи з неї не кепкувала. Так сталося й цього разу. Бабуся глянула на Камілу й мовила:

— Коли твоїй мамі було стільки, як тобі зараз, у неї теж була така проблема. Один хлопець увесь час до неї видзвонював. А вона не хотіла з ним зустрічатися. Наказала мені відповідати, буцім її немає вдома. А він телефонував щодня. І якось не подзвонив. Що тоді було! Телефонний шнур був довгий, вона забрала апарат до своєї кімнати, і там чекала. До півночі не спала, весь час сиділа, втупившись у телефон. Але не кажи їй, що я тобі розповідала. Тоді по радіо співали таку пісню, не пригадую вже виконавця, але слова якісь такі: «Хочуть те, чого немає, мрії здоганяють, не цінують, що є цінне, манить те, що ген далеко, спокушає, що втікає, лиш не те, що поруч з нами». Коли на когось не звертаєш уваги, це найкращий спосіб викликати зацікавлення. Міхал тобою цікавився, коли ти на нього не зважала. Може, він тепер випробовує твій метод?

— А що з Олеком? — схлипнула Каміла.

— Мусиш вибрати. Ти ж сама знаєш, що за двома зайцями ганятися марно. Та й негарно воно, Олек хлопець хороший. Просив пробачення за свою сьогоднішню поведінку.

Каміла знову схлипнула.

— Ти не плач, а краще поспи, — порадила бабуся, причиняючи двері. — Сон — найкращі ліки від будь-яких проблем.

Каміла поклала голову на подушку. Засинаючи, подумала, що не запитала в бабусі, як закінчилася ця мамина історія із хлопцем. Але не мала сили, щоб її покликати, і заснула.

Мама і… тато
До шкільної бібліотеки рідко зазирав хтось із класу. Хіба що Малгося й Мацек били всі можливі рекорди в читанні. Міхал з’являвся тут нечасто, лише тоді, коли потрібно було взяти додому якусь обов’язкову літературу. Та цього дня він домовився про зустріч саме тут. Ще й восьмої не було, коли подзвонив до Кінги додому й сказав, що чекатиме в бібліотеці. Мусить їй це розповісти. Тільки їй. Більше нікому. Колись Міхалові здавалося, що таким можна поділитися з Камілою, але хлопець уже знав, що помилявся. Зрештою, Каміла тепер частіше дивиться в його бік. Та його це більше не цікавить.
Міхал чекав. До дзвоника залишалося двадцять хвилин. На англійську він не пішов. Хотів обміркувати своє недільне відкриття, настільки жахливе, що страшно й подумати. День, про який він так довго мріяв, виявився кошмаром. Та почалося все набагато раніше. Подумки Міхал повернувся до четверга. Бо саме тоді вдома вибухнула сварка.
* * *
— Міхале!

Мати покликала вдруге.

— Міхале!

— Почекай хвилинку, мене мама кличе, — сказав Міхал у слухавку й вибіг з кімнати. Влетів до кухні, наче вихор.

— Мамо! Я по телефону говорю!

Голос Міхала був докірливим. А мама мовчала. «Вона мала б мене зрозуміти», — думав хлопець. Він чимраз частіше помічав, що мама його не розуміє. Що сталося з їхньою дружбою? Ще зовсім недавно вони разом грали в різні ігри, читали вечорами книжки, а тепер… Міхал добре пригадував хвилину, коли все змінилося. Рівно рік тому мама помітила в нього на столі аркушики, списані іменем «Каміла». «О-о-о, бачу, що це серйозна справа!» — мовила вона з такою усмішкою, наче син зробив якусь дурницю. І якщо раніше він хотів їй про все розповісти, то після цього, звісно, передумав.

— Скільки можна? — порушила мовчанку мати.

— Скільки треба, — буркнув син.

— Закінчуй, бо ти повинен піти по справунки.

— По продукти! — виправив він її. Він не любив, коли мама вживала такі старомодні слова. Колись це його не дратувало, але тепер… тепер виводило з рівноваги. І те, як мама говорила, і те, як одягалася. Інші мами ходили в джинсах, а вона — у допотопних картатих спідницях.

— Нехай будуть продукти, — миролюбно погодилася мама. — Купиш два кілограми бульби…

— Картоплі! Скільки тобі пояснювати, що це діалектне слово. По-нашому, мамо, треба казати «картопля»!

— Не тобі мене вчити, як правильно говорити польською! І взагалі, сам з мови підтягнися! І поквапся! — гукнула вона голосніше, побачивши, що Міхал зачиняє за собою двері кімнати.

— Мені треба до крамниці. Може, пройдешся зі мною? — спитав він по телефону, але відповіді не встиг почути. Мама була вже в кімнаті.

— Годі! — рішуче зажадала вона. — Зараз мені повертайся з бульбою. І негайно поклади слухавку, базікаєш уже ледь не годину.

У слухавці почулися гудки. Хтось поклав її з того боку, наче відчуваючи наближення бурі. Мамині вуста нагадували тоненьку риску. А Міхал знав, чим це пахне. Зараз він почує: «Я тобі за батька й за матір, ти повинен мене слухатися! Як я сказала, так і буде!» Зазвичай так починалися всі скандали. Міхал ненавидів, коли мама це говорила. Зараз він вирішив не чекати, доки пролунають давно знайомі слова. Демонструючи власну зневагу, Міхал узяв зі столу гроші й мовчки шарпнув куртку з вішалки.

«Вона цього не розуміє, мабуть, ніколи в житті нікого по-справжньому не любила». Збігаючи вниз, перестрибуючи через дві сходинки, він не переставав думати про телефонну розмову. Отже, так виглядає кохання? Ще зовсім недавно він був переконаний, що кохав Камілу, але зараз розумів, що Камілі він ніколи б такого не розповідав. Та й уявити собі, щоб вона ходила з ним на базар чи до крамниці… Здалеку Міхал помітив під магазинчиком знайому постать.

— Нічого не питай, — почув він замість привітання. — Я знала, що по картоплю ти ходиш сюди, то й прийшла.

— Мама якась дивна, — відповів він, немов виправдовуючи матір і себе. — Бабуся каже, що це вона від самотності…

— Твої батьки розлучилися, — радше ствердила, ніж запитала Кінга.

— Ні, — прошепотів Міхал і замовк. Про це він нікому досі не розповідав. А їй можна? А якщо вона глузуватиме? Може, буде так, як у таборі? Щоправда, це сталося кілька років тому, але почуття сорому Міхал запам’ятав надовго. Усі подавали дані про батьків. У нього в графі «батько» було ім’я «Міхал», а там, де вписували дівоче прізвище матері, стояло його прізвище. У таборі всі сміялися, що його мати вийшла заміж за нього самого. — Колись тобі розкажу, — буркнув.

— Будь ласка, два кілограми бульби, — звернувся він до продавчині, бо замислився й не почув, як вона його запитала. І раптом усвідомив, що сказав «бульба», так само як мама, хоча ненавидів усі ці діалектизми й старомодні слова. Заплативши, Міхал вийшов на вулицю. Обоє мовчки стояли під крамницею.

— Я не хочу, щоб ти йшла зі мною, — порушив мовчанку Міхал і, побачивши її здивовані й перелякані очі, пояснив: — Не в тім справа, дурненька, — хлопець посміхнувся й простягнув руку, аби погладити її по щоці, але відсмикнув долоню. Не варто отак, при людях. — Я сам би хотів тебе провести, а не щоб ти мене. А я не можу. Вона зараз на мене верещатиме.

«Вона. Хіба гарно так казати про матір?» — подумав хлопець дорогою додому.

А потім був скандал. Мама бачила у вікно, як він стояв і балакав аж десять хвилин! Це що, злочин якийсь? Уже й поговорити не можна?

— Зальоти тобі в голові! — кричала мама.

— То й що? — нагороїжився Міхал.

— Я тобі за батька й за матір, і ти мусиш мене слухати! Як я сказала, так і буде! — пролунали ненависні слова, і Міхал не витримав:

— А я на світ не просився! І тебе не прохав, щоб ти була мені за батька й за матір! Що такого ти зробила, чому в мене немає батька? — питання прозвучало, як звинувачення.

Мамине обличчя закам’яніло. Вона відвернулася до сина спиною.

— Ну що? Що ти такого зробила? — наполягав Міхал.

Мама мовчала. А тоді озвалася:

— Гаразд. Хочеш правди, то й дізнаєшся. У неділю.

І зачинилася в спальні. Міхал був геть спантеличений. Може, тому й не звернув уваги на ридання, яке почулося з-за дверей.
* * *
До дзвоника було ще десять хвилин. Міхал подумки повернувся до останньої неділі. Уранці мама сказала, що візьме його з собою на роботу. Вона працювала на радіо, а всім відомо, що там вихідних немає. Хлопець бував там рідко, усього кілька разів приїздив до маминої редакції. Тому й не дуже розумів, чому правду про свого батька повинен дізнатися в мами на роботі. Але не запитав. А в машині мама озвалася сама:

— Ми працювали разом. Я закохалася. З колег про це ніхто не знав. Тоді завагітніла. Він тебе не хотів. А я дуже. Мені нічого від нього не було потрібно, ані прізвище, ані будь-що інше. Я тобі його нині покажу. Але ні на що не розраховуй. Зрештою… — мамин голос затремтів, — сам побачиш. Нічого не сподівайся! Нічого! І не підходь до нього! Я боюся втратити роботу.

Міхал непорушно сидів ззаду. Може, воно й на краще. Бо мама не бачила його обличчя. Їй було б неприємно, що він на щось сподівається. Попри все, що вона розповідала, у Міхалові жевріла надія. Раніше він думав…

Та чого він лише собі не понавигадував! Спершу, що його мама вдова й дуже плакала, коли татко помер, тому нічого про нього й не розповідає. Потім, коли вже довідався, звідки беруться діти, й зрозумів, що мама незаміжня, думав, що він із пробірки. Навіть якось спитав у бабусі. Вона так сміялася! І лише тепер довідався, як воно було насправді. Але йому замало знати! Міхал прагнув, щоб усе було по-іншому. Нехай би він бачився з татом бодай раз на два тижні, так, як ті, чиї батьки розлучилися. У них у класі було декілька таких учнів.
«Коли він мене побачить, то напевне захоче зі мною познайомитися», — мріяв хлопець.
* * *
За мить пролунає дзвоник. Міхал нетерпляче позирав на годинника. Картини миготіли в нього перед очима. Ось він сидить у редакційному буфеті. Мама сидить навпроти й раптом пошепки каже:

— Бачиш того чоловіка, що стоїть біля каси?

Міхал не встиг кивнути, бо той озирнувся на них. Байдуже ковзнув поглядом по хлопцеві, а тоді раптом почав уважно приглядатися. Якусь хвилину вони дивилися один одному у вічі. Обидва мали однакові очі. Міхал усміхнувся. Чоловік відвернувся. Вийшов із буфету, забувши взяти решту. Міхал відчув, як він сам раптово зблід, мовби вся кров відринула від обличчя.

— Синку… Він за стільки років не лише жодного разу не поцікавився, чи мені чогось не потрібно, а навіть не запитав, як тебе звати, — забриніли у вухах мамині слова. Вона сказала їх лише вдома й притулила хлопця, зовсім як тоді, коли він був іще малим хлоп’ям.
* * *
— Нарешті! — сказав Міхал і підхопився з місця. Коли вони сіли разом, голос у нього зривався.

— А я… знаєш… мене звати так само, як і його… — закінчив хлопець свою розповідь і втупився в підлогу.
Обоє мовчали.

— Знаєш що? Твоя мама мені тепер дуже подобається!

— Справді? Кінгусю, справді? — жваво спитав Міхал.

Він не помітив, як у дверях бібліотеки стала Каміла.

Нарешті вона зрозуміла, що «Індус» — це просто «Кінгуся». Та для Міхала важливим було лише те, що Кінга його розуміє.

— Перепиши те, що було на уроці, — мовила Кінга, і Міхал зрозумів, що вона залишилася собою, найкращою ученицею в класі. І водночас зовсім іншою людиною, аніж він досі думав. Найкраща дівчина на світі! Чесно!

Іменини
Цьогорічні іменини Каміла вирішила відсвяткували в поблизькому боулінгу на вулиці Саській.

— Влаштуємо змагання між хлопцями й дівчатами. Алекс стверджує, що дівки зовсім не розуміються на кеглях, — поскаржилася вона татові, який заклопотано переглядав папери на своєму столі.

— Боюся, що він має рацію і ви програєте, — утрутилася, сміючись, мама, яка прислухалася до розмови.

— Чому? — спитала Каміла.

— Бо в хлоп’ячій команді буде Олек… — пояснила мама, наче це була зрозуміла річ. — А Ірена казала, що він неперевершений гравець.

Мамині слова вразили Камілу. Невже вона не помічає, що Олек вже віддавна не приходить до неї й не дзвонить? Ще невідомо, чи буде він у неї на іменинах. І взагалі… Кого на них запросити? Відтоді, як у класі з’явилася нова пара, так багато змінилося.

Останні події в неї геть переплуталися. Переконавшись, що «Індус» — це «Кінгуся», вона навіть ревнувати Міхала перестала. Декілька разів дівчина впіймала себе на думці, що хлопець, котрий цікавиться такою зубрилкою, як Кінга… Але ким можна було його назвати, Каміла не знала. Зате відчула, що побачене кілька днів тому в бібліотеці принесло їй полегшу. Щось з’ясувалося, те, що спершу її непокоїло, зате потім примусило реально подивитися на речі. Може, вона просто почала по-іншому сприймати Міхала?
* * *
— Запроси Кінгу з кимсь, — порадила Малгося, коли дівчата через півгодини сиділи в Камілиній кімнаті.
Латка бігала за пластмасовим їжачком і дзвінко дзявкаючи, вимагала, щоб їй кидали улюблену іграшку.

Дівчата по черзі бавилися з собачкою.

— Як це: Кінгу з кимсь? — не зрозуміла Каміла. — Це по-дурному, я ж знаю, що вона зустрічається з Міхалом… І що там написати? Із ким-небудь?

— Ну, так часто пишуть у запрошеннях. Напиши «для двох осіб», та й годі. Ми нещодавно були з Мацеком на «Маленьких агентах-2». Його мама принесла запрошення, де було зазначено, що воно для двох осіб. Просто роздай усім неіменні запрошення й на кожному напиши, що воно для двох.

— А це не буде виглядати якось дивно?

— Чому? Хіба що для кількох ненормальних із нашого класу.

— Ти про Алекса? — здогадалася Каміла й захихотіла, згадавши, як він прокоментував появу в класі нової пари і як це всіх розсмішило.

Та Малгося цього не чула, бо саме того дня була на обстеженні в окуліста. «Треба їй розповісти», — подумала Каміла й швидко запитала:

— Знаєш, яку мульку вигадав Алекс?

— Про що?

— Ну, про Міхала й Кінгу.

— Мацек збирався мені розказати, але ми говорили про інше, а потім він забув.

— Знаєш, чому Міхал почав зустрічатися з Кінгою?

— Ну?

— Бо пані Чайка для нього занадто стара.

Дівчата зареготали. Щось у цьому було! Кінга давно розповіла всім, що хоче стати вчителькою.

— Знаєш що? — озвалася Малгося трохи згодом. — Ми з Мацеком домовилися, що він прийде сюди о п’ятій. Разом сходимо до бібліотеки, а потім до якоїсь кондитерської. Мацек сказав, що надибав щось дуже-дуже класне тут неподалік. Може, зателефонуєш Олекові й підемо всі разом?

Каміла не глянула на подругу й не відповіла на питання. Вдала, наче нічого не почула й нахилилася, щоб дістати з-під ліжка іграшку, яку шукала Латка.

— Ой, у тебе є «Вільки»! — вигукнула Малгося, угледівши біля програвача диск, подарований Олеком на день Валентина. — Чому ти мені не сказала?

Каміла тільки плечима знизала.

— О, а ти класна! — засміялася Малгося й, помітивши, що подруга не розуміє, показала їй напис на диску: «Каміло, ти дуже класна!»

Але дівчина навіть не посміхнулася, тож Малгося запитала:

— У чому справа?

Повагавшись, Каміла розповіла про Олека, як він приходив, коли вона хворіла, про свої роздуми, про Міхала. Про бабусю й пісню, яку та пригадала.

— Я геть заплуталася, — зізналася вона й розплакалася. — Сама не знаю, чого хочу й хто мені справді потрібен.

Малгося погладила її по голові.

— Не хочу я дзвонити до Олека. Якщо він тоді пішов і досі не зателефонував, не поцікавився, чи я вже видужала, то, мабуть, я йому не потрібна.

— А він тебе цікавить?

Запала мовчанка. Каміла лише носом шморгнула.

— Не знаю, — озвалася вона, помовчавши.

І Малгося зрозуміла, що це правда.

— Тоді ти дійсно заплуталася, — підтвердила подруга, і в кімнаті знову зробилося тихо.

Лише із програвача линула музика з диска, який поставила Малгося. Того диска, що його Олек подарував Камілі на день Валентина і який вони мали слухати разом.
* * *
У напівпорожній кондитерській зайняті були лише три столики. Мацек підійшов до прилавка, але вже за мить повернувся і, усміхаючись, попрохав Малгосю заплющити очі.

— Що ти робиш? — запитала вона, відчувши, що Мацек зав’язує їй очі хусткою.

— Це щоб ти не підглядала, — весело пояснив хлопець. Малгося почула, що до них підійшла офіціантка й поставила щось перед нею. Але що саме?

— Відкрий рота, — сказав Мацек, а коли дівчина послухалася, поклав їй до рота щось солодке, схоже на крем. Ні! Набагато смачніше! — Ну, і як тобі? — запитав Мацек.

— Смакота! — облизнулася Малгося. — А що це таке?

— Тірамісу, — відповів Мацек. — Ми були тут з мамою тиждень тому. Я такого зроду не їв, тому відразу вирішив привести тебе сюди. Можеш зняти пов’язку!

Малгося подумала, що й без зав’язаних очей не здогадалася б про тірамісу. Ех, цей Мацек, завжди щось вигадає!

— Ти з Олеком балакав? — запитала Малгося, силкуючись, аби це прозвучало невинно, наче сказане знехотя.

Не вдалося. Хлопець відразу пильно глянув на неї й поцікавився:

— А що? Камілі незручно?

Обоє розуміли одне одного без зайвих слів. Мацек знав про все від Олека, Малгося від Каміли. Як тепер їх помирити?

— Ну, розповідай, що тобі сказала ця навіжена.

— Не кажи так про неї!

— Та я пожартував. Вона просто ненормальна!

— А Олек? Він нормальний? Образився на неї й навіть не подзвонив.

— Олек ненормальний. Але не через те. Він колись пообіцяв собі, що більше не пхатиметься силоміць туди, де його не хочуть. А Каміла помиляється, коли каже, що він не цікавився, видужала вона чи ні. Мені доводилося постійно йому звітувати, наче з лінії фронту.
* * *
Каміла роздала всім запрошення до боулінгу. Здається, вона вперше не раділа іменинам. «Невже це через Олека?» — усоте запитувала себе дівчина. Уже перед виходом мама порадила їй приготувати диски, які гості слухатимуть там, і Каміла, знайшовши «Вільків», ледь не розплакалася. Адже вони з Олеком збиралися слухати їх разом!

Першою з’явилася Каська зі шкатулкою для прикрас. Потім Єва, яка принесла брошку у формі груші. Алекс притягнув здоровенну коробку цукерок, Білий Міхал диск «Тату», а Малгося з Мацеком — книжку про йоркширських тер’єрів. Окрім того, Каміла отримала купу різних м’яких іграшок, шкатулочок, рамок для фотографій та інших дрібничок.

Щойно вона почала розпаковувати подарунки, як відчула, що за спиною хтось стоїть.

— Я не був певен, що можу прийти без запрошення, — почувся голос Олека. — І не знаю, чи ти це приймеш, — тихо додав він, простягаючи Камілі малесеньку коробочку.

Усередині був золотий ланцюжок із такою самою половинкою сердечка.

— Нелегко було його вмовити, — сказав Мацек до Малгосі.

Хлопець хотів відволікти увагу, адже він теж подарував їй на Різдво половинку сердечка, але срібну. Та Малгося геть не перейнялася цією відмінністю, і з усмішкою спостерігала за подругою.

— Знаєш, що Олек мені сказав? Якщо прийде й побачить, що потрібен тут як п’яте колесо до воза, то він мене дишлом цього воза огріє по довбешці.

— Вважай, що тобі пощастило, — засміялася Малгося.
Каміла й Олек стояли одне навпроти одного, торкаючись головами, і хлопець повільно застібав ланцюжок на шиї дівчини.

Кінга з Міхалом не прийшли взагалі. Єва сказала, що вони сидять вдома й зубарять історію. «Може, воно й краще?» — подумала Каміла, торкаючись пальцями половинки сердечка на своїй шиї.

— Ну, що? Починаймо змагання! — інструктор зібрав присутніх і ввімкнув обидві доріжки.

Сачкування
— Весна така тепла, а ми ще досі жодного разу не сачконули зі школи, — заявив якось Алекс із таким виглядом, немов усе життя він тільки те й робив, що прогулював уроки.

А й справді, цього року ще ніхто не пропустив жодного дня. Першого березня в їхній гімназії було заведено влаштовувати різні вистави, конкурси й забави. Цього разу відбувся показ шаленої весняної моди й пісенний конкурс. Першого квітня учні зазвичай готували капості вчителям, тому не хотілося проґавити це видовище.

А подивитися було на що. Пані Чайка, зітхаючи, силкувалася записати на дошці тему уроку шматком сиру, який Мацек сформував у вигляді крейди. Міледі вони переконали, що нині мала бути контрольна, і вчителька вперше зізналася, що не готова до уроку. Географові розповіли, що в «Газеті Виборчій» уміщено статтю про щойно відкритий острів неподалік Гренландії.

Алекс навіть приніс спеціально приготовлену сторінку, над якою йому довелося чимало попрацювати! Вдома на принтері хлопець надрукував шпальту, старанно добираючи газетний шрифт, тоді наклеїв усе це на аркуш паперу разом із газетною шапкою й потому все відксерив. Подіяло! Лише наступного дня вони зізналися Лабрадорові, що то був жарт. Так чи сяк першого квітня ніхто не прогуляв школи.

Ось чому, коли за кілька днів по тому Алекс нагадав, що саме час сачконути з уроків, декілька осіб вирішило так і зробити. Каська, Алекс, Білий Міхал, Мацек і Малгося домовилися, що в четвер вони на гарматний постріл не наблизяться до гімназії, зате помандрують до Скаришевського парку. Збір біля пам’ятника неподалік. Кінга перелякано глянула на них, а Чорний Міхал відвернувся. Віднедавна й він почав пильніше вчитися, мабуть, хотів бути не гіршим за Кінгу.
* * *
Каміла ще ніколи в житті не прогулювала уроків. Весь вечір міркувала, як це зробити й нарешті вирішила порадитися з бабусею. Та й нагода трапилася. Батьки пішли на бенкет, а старенька, яку попрохали посидіти з вічно хворим Кубою, пекла на кухні пиріг. Каміла пішла допомагати. А раптом бабуся дозволить вилизати макітру? Бо дівчина страшенно полюбляла вилизувати рештки солодкого тіста.

— Бабусю, а ти колись прогулювала школу? — поцікавилася онука, сідаючи біля кухонного столу.

— Лише раз… Ще до війни.

— Будь ласочка, розкажи!

Каміла обожнювала бабусині історії, а старенькій подобалося їх розповідати.

— Це все Кристина вигадала. Вчилася вона поганенько. Я часто робила замість неї домашні завдання…

— Ти, бабусю? Ти? — не могла надивуватися Каміла.

— Атож! Ну, і коли Крися запропонувала прогуляти школу, ми не відразу на це пристали. Але… погода була гарна, зовсім як нині. Чого ще треба? Ганка й Тереза вирішили, що можна один раз не піти на уроки. Я теж погодилася, але мене так сумління мучило, що я вирішила спитати маму, чи вона дозволить.
Каміла захихотіла.

— Так, так! Не смійся! Я пішла до твоєї прабаби й запитала, чи можна мені завтра прогуляти школу.

— І вона погодилася?

— Я дуже гарно вчилася, і, мабуть, мама вирішила, що краще я прогуляю з її дозволу, ніж без нього. І знаєш що? Наступного дня ми зустрілися вчотирьох на розі біля школи. Вони втрьох були з портфелями, як справжні прогульниці, а я принесла повну торбину харчів. Немов на екскурсію.

— І що далі?

— Пригадую, що Ганка спитала в мене, що я сказала вдома. А я їй: «Що прогулюю нині школу!» Вона так витріщилася від здивування!

— І як воно було?

— Чудово! Завдяки моїй торбині ми не зголодніли. А чому ти запитуєш? Теж хочеш сачконути? — спитала бабуся й підморгнула змовницьки.

— Умгу, — буркнула Каміла.

— А скільки вас буде?

Каміла, зайнята облизуванням пальців правої руки від солодкого тіста, розчепірила пальці лівої.

— П’ятеро?

— Угу.

— Тоді я спечу ще один пиріг і візьмеш із собою. Але знаєш що? Захопи рюкзак! Я тоді залишила свого портфеля вдома, й у мене досі таке відчуття, наче я ніколи не прогулювала школу. А тепер цього вже не виправиш, — засміялася старенька.
* * *
Наступного дня Каміла з рюкзаком, у якому крім підручників та зошитів, помістився чималий пиріг, стояла біля пам’ятника. Крім неї поки що ніхто не прийшов. Дівчина хотіла глянути на годинника, але раптом згадала, що забула його вдома. Глянула на мобілку. Вона виявилася вимкненою.

Каміла увімкнула телефон і за мить побачила, що вже майже восьма. Саме в цей час у дівчат починався перший урок, фізкультура. Хлопці закінчували на годину пізніше, теж фізкультурою. Ось чому вчора вони стільки сперечалися через цю годину. Алекс хотів, щоб вони зустрілися тоді, коли в школі починалися уроки.

Але тоді Малгося запитала хлопців: «Невже через те, що вам не хочеться рано вставати, трьом дівчатам доведеться швендяти вулицями самим і чекати, доки вельможні панове нарешті виспляться?»

— О пані, це неможливо! — жартівливо, як завжди, втрутився Мацек, а Алекс розсердився, бо належав чи не до найбільших сплюхів у класі.

Та все було вирішено. О восьмій біля пам’ятника. У цьому сумнівів не було! Ось чому Каміла здивовано роззиралася довкола. За кілька хвилин зателефонувала до Малгосі, але в неї увімкнувся автовідповідач. Подзвонила до Мацека — те саме. Інших номерів вона не знала. Дівчина розчаровано озирнулася навсібіч. І раптом угледіла, що до школи біжить Чорний Міхал. Побачивши її, хлопець витріщився.

— Що ти тут робиш? — спитав він, відсапуючись. — Ти ж мала нині сачкувати!

— Я й сачкую! — відповіла вона, знизавши плечима.

— Справді? — глузливо запитав Чорний Міхал. — Цікаво… Сама? І як, класно?

— А тобі що?

— Ну чого психуєш? — миролюбно озвався хлопець. — Я просто питаю, бо вже майже дев’ята. Я запізно вийшов з дому й зрозумів, що запізнююся на історію. Мені здавалося, що ви домовилися зустрітися о восьмій.

— Що? — цього разу здивувалася Каміла.

І раптом пригадала, що коли недавно відбувся перехід на літній час, вона не переставила годинника в мобілці. Але як сталося, що вона проспала? Дівчина зітхнула. Не могла вирішити, що робити, куди йти. Шукати друзів у парку? Та й Міхал продовжував стояти поруч. Каміла ледь не розплакалася від розчарування. «Малгося, мабуть, дзвонила, а я не відповідала, то вони й пішли без мене».

— Чого стоїш, — озвався Міхал. — Ходімо до школи.

Каміла зітхнула вдруге. «Я їх уже не знайду», — подумала вона.

— А що в тебе там? — Міхал кивнув на її важкий рюкзак.

— Пиріг, сік, бутерброди, — почала перелічувати Каміла, проте не закінчила, бо Міхал зареготав.

— І чого б оце я іржала? — сердито глянула на нього.

Перед нею знову був той самий Міхал, зарозумілий, неприємний. А в неї ще сумніви якісь були…

— Та нічого. Дуже ти серйозно підготувалася, — розреготався Чорний Міхал.
* * *
У школі щойно почався урок історії. Обоє вирішили, що не зайдуть до класу посеред уроку й сіли на лавці в гардеробі. Помовчали кілька хвилин, а тоді Міхал озвався:

— Смачний цей твій пиріг?

— Угу.

Коли задзеленчав дзвоник на перерву, Каміла квапливо загортала пирога, майже чверть якого зникла в Міхаловому шлунку.

— Я нині не поснідав, — проказав хлопець із напханим ротом, щоб хоч якось пояснити свою ненажерливість.
Каміла знизала плечима: її це не обходило. Куди гірше, що вона вперше в житті зібралася прогуляти уроки, а прийшла до школи. «Малгося з Мацеком і решта, певне, парком бігають», — подумала вона, заходячи до класу. Як же Каміла здивувалася, відразу побачивши Малгосю!

— Я збиралася до тебе дзвонити, — мовила подруга. — Просто чекала перерви. Ми так розстроїлись, коли ти не прийшла, що вирішили йти до школи. Алекс, щоправда, заперечував, але ми з Мацеком не погодилися.

Коли згодом Чорний Міхал почав розповідати, як дорогою до гімназії зустрів біля пам’ятника Камілу з рюкзаком, удвічі більшим за неї, всі реготали. Навіть Алекс, який весь урок гнівався, що не вдалося сачконути з уроків, і малював у зошиті пістолети й черепи з підписом «Приб’ю Гоську й Мацека». А Міхал співчутливо погладив Камілу по голові й мовив:

— Ех ти, бідолаха!

Такими їх і побачила Кінга, яка саме повернулася до класу з бібліотеки.

Синець під оком
Того дня Каміла пообіцяла Олекові приїхати до нього додому. Взагалі вона рідко в нього бувала, та цього разу Олек занедужав на великодні свята, отруївся, об’ївшись різних ласощів. Але він у цьому нізащо б не зізнався!

— Гарячка, пронос і напади блювоти навіть слона з ніг здатні звалити, — заявив лікар, прописавши сувору дієту й наказавши два дні лежати в ліжку.

Камілі й хотілося поїхати до Олека, та водночас дівчина вагалася.

— Наче я роздвоїлася, — пояснювала вона Малгосі й Мацекові, коли вони втрьох поверталися зі школи. — З одного боку щось наказує мені їхати, а те інше «щось» нізащо не хоче! Часом я й сама не відаю, чого насправді хочу.

— А зараз ти чого хочеш? — запитала Малгося, яка вирішила перевести розмову на інше й перетворити все на жарт. Вона знала, що ця Камілина нерішучість дратує Мацека, а їй так не хотілося, щоб він раптом став зневажати її найкращу подругу.

— Авжеж, поінформуй нас, бо ми теж хочемо знати, — сердито сказав Мацек.

— Таж пояснюю, що я наче роздвоїлася! — Каміла підвищила голос.

— Господи, які ці жінки складні! — зойкнув Мацек. — Я цього, приміром, не розумію! Як це можна чогось хотіти й не хотіти водночас? Це так, немовби… — хлопець раптом замовк, озирнувся, помацав плече й вигукнув: «Я забув рюкзак! Почекайте!»

І, не чекаючи відповіді дівчат, помчав назад до гімназії.
Подруги сіли на лавці. Малгося сподівалася поговорити про щось інше й уже відкрила рота, щоб сказати про Мацекову неуважність, як Каміла несподівано озвалася:

— У тебе те саме. Наприклад, із поцілунком. Ти б і хотіла, і разом з тим боїшся. Чи, може, ви з Мацеком уже цілувалися?

Малгося не відповіла й утупилася в землю. Вона б нізащо не зізналася навіть найкращій подрузі, що вже кілька разів відверталася, коли Мацек нахилявся до неї. А все тому, що боялася, що чого-чого, а цілуватися вона точно не вміє. Нарешті в кінці вулиці з’явився Мацек, який, відсапуючись, біг у їхньому напрямку.
* * *
Дорога до Олека тривала понад півгодини. Спершу треба було їхати трамваєм, а потім автобусом. Цього разу Камілі вдалося швидко пересісти біля Східного вокзалу. Коли вона прибігла на автобусну зупинку, водій саме запускав двигуна.

Автобус був майже порожній. Каміла стояла, бо не любила сидіти в транспорті. Їй завжди здавалося, що люди дивляться на неї докірливо, неначе кажуть: «Така молода, а вже місце займає». Крім того, їй часто випадало сидіти в такому майже порожньому автобусі й завжди траплявся якийсь пасажир, котрий зупинявся саме біля неї й, покашлюючи або штурхаючи її, давав зрозуміти, що треба поступитися місцем.

Каміла це просто ненавиділа й тому намагалася не сідати. Цього разу вона зупинилася неподалік задніх дверей. Одягнена була звичайно: брюки, мартенси, в’язаний светр, бо того дня було вітряно. Раптом у саме вухо хтось гукнув: «Гей, лялечко!» — і, перш ніж вона встигла щось відповісти, хтось ляснув її по сідницях.

Часу на роздуми не було, Каміла просто озирнулася і… лясь! — вдарила нахабу просто в обличчя. Лише потому придивилася до нього. Щербатий бомж напідпитку, на вигляд років тридцяти. Він був не сам, із трьома друзяками, і вочевидь образився на Камілу, бо негайно вдарив її. Друзяки ще й доклали.

Двійко негідників схопили дівчину за руки й викрутили їх за спиною. Ніхто з пасажирів автобуса не звернув на це уваги. Усі витріщалися, ніби це було у фільмі, а не відбувалося насправжки, а дехто навіть відвернувся й утупився у вікно, вдаючи, що не помічає нічого навколо.

Нападники вийшли на Стальовій. Мацек називав цей район «Землею літаючих ножів», але, схоже, це не він вигадав. Пасажири автобуса, які ніяк не відреагували на те, що сталося, обурили Камілу. Вона страшенно розлютилася. Тому, коли за бомжами зачинялися двері, вона щосили копнула останнього в зад. Автобув рушив, а той, кого вона стусонула, біг за ним доволі довго й матюкався. «Авжеж, що боляче, хамло!» — подумала Каміла. Зрештою, мартенси із залізним носаком не можуть не завдати болю.

Дівчина потирала обличчя, спостерігаючи, як постать роз’юшеного волоцюги маліє й зникає за поворотом. Аж раптом відчула на плечі чиюсь руку. Озирнулася. Поряд стояв якийсь хлопець, приблизно такого ж віку, як вона.

— Ну ти смілива, — сказав він. — Класно, їй-богу. Може, скочимо десь на каву?
Камілі аж мову відібрало. «Йолоп! — подумала вона, не припиняючи розтирати щоку. — Знайшовся мені тут, нахаба!»

— Пішов геть, — крикнула вона просто йому в обличчя. — Теж мені, ухажор знайшовся! Спершу дивиться, як мене б’ють. А тоді на каву запрошує! Дебіл!

Хлопець зник так само швидко, як і з’явився.

Шлях від зупинки до Олекового дому здавався їй нескінченним. Лише наштовхнувшись на здивовані погляди перехожих, Каміла придивилася до власного відображення у вітрині. Побачене явно відрізнялося від того, що вона звикла бачити в дзеркалі. Великий синець під оком і подряпина на щоці були помітні здалеку. Лише зараз вона збагнула, що трапилося. З очей бризнули сльози. До Олекового дому дівчина майже бігла.

— Боже, що сталося? — вигукнув Олек, побачивши її. Та й не дивно. Синець і подряпина дівчину явно не прикрашали, та ще й розмазані сльози текли по щоках. Насилу переводячи подих, Каміла коротко розповіла, що з нею трапилося.

— Могло й гірше бути. Ти тільки подумай, що сталося б, якби вони не вийшли, — сказав Олек і відразу пошкодував про це, бо дівчина від гніву аж почервоніла.

— Знаю! — вигукнула вона й хотіла щось додати, але розплакалася ще голосніше.

— Ну що ти… Я ж бо… Каміло… — Олек безпорадно розвів руками. Кілька хвилин сиділи мовчки, лише Каміла схлипувала. А тоді Олек повільно, дуже повільно обняв її. Дівчина поклала йому голову на плече.

— Як… я тепер… виглядаю! — простогнала Каміла крізь сльози. Весь час думала, що скаже завтра Чорний Міхал, коли вона прийде завтра до школи.

— Це мине… от побачиш, а для мене ти завжди будеш красунею, — прошепотів Олек і повернув до себе її обличчя. Повільно наблизився й поцілував заплакане око. Відчув на губах солоний смак сліз.

Каміла сахнулася й заперечно похитала головою. «Тільки не тепер!» — здавалося, промовляв її погляд. Рукою витерла друге око. Олек підніс її долоню до вуст. Але не поцілував, а немовби намагався зігріти її. Може, він думав, що, зігріваючи руку, зігріє й серце? Каміла знітилася. Олек, мабуть, це помітив, бо підвівся:

— Зроблю тобі чаю, — сказав він і вийшов до кухні.

«Яка я дурепа! — подумала вона, коли за Олеком зачинилися двері. — Він же мені нічого поганого не зробив. Адже він хороший. Чому саме тоді, коли все може бути так добре, я не можу бути думками з ним? Яка ж я підла!»

Машинально торкнулася половинки сердечка на ланцюжку. Олеків подарунок. Каміла важко зітхнула. Встала й підійшла до книжкової полиці. Її увагу привернуло фото в рамці, яке стояло тут, мабуть, ще від канікул, але Каміла помітила його лише зараз. З фотографії до неї всміхалася весела пара, стрункий хлопець і дівчина з білим волоссям. Вони стояли на пляжі, тримаючись за руки. Це вони. Улітку обоє були такі щасливі. «Власне, нічого ж не сталося, що могло б усе зіпсувати», — подумала вона. Коли Олек повернувся до кімнати із чаєм на таці, Каміла підійшла до нього й міцно обняла.

— Я… я так розхвилювався. Якби я був там, ти ж знаєш… Ніхто б тебе не зачепив, — прошепотів Олек і обійняв її вільною рукою.

Сварка
Наступного дня Каміла до гімназії не прийшла. Наче нічого серйозного не трапилося, проте… Подряпини на обличчі й синці точно привернуть увагу роззяв. Мама відразу погодилася, щоб донька до кінця тижня залишилася вдома, тим більше, що найближчим часом у них не передбачалося жодної контрольної. Повернувшись від Олека, Каміла відразу спробувала зателефонувати до Малгосі, але її мобільний мовчав, а батьки сказали, що вона кудись пішла з Мацеком.

Дівчина відчула себе страшенно самотньою. Думала про Олекові слова, які весь час лунали у вухах: «Я… я так розхвилювався. Якби я був там, ти ж знаєш… Ніхто б тебе не зачепив». Її знову охопили суперечливі почуття. А Міхал? Якби він був поруч, з нею теж нічого б не сталося? Ця думка не давала їй спокою. «Треба подзвонити до когось, попередити, що мене завтра не буде», — подумала дівчина, беручи до рук слухавку й набираючи номер Кінги.

Вона б нізащо нікому не призналася, що їй страшенно кортить, аби дехто довідався про те, що з нею сталося. Коли в неї був грип, вона нікому не телефонувала. Але цього разу… Вона так сподівалася співчуття, що ладна була на все, аби новина дійшла до вух Чорного Міхала. А посередником мав стати не хто інший, як Міхалова пасія — Кінга.

— Тільки ж не кажи нікому в класі, — попросила вона. — Лише пані Чайці поясни, чому мене немає.

Та насправді її слова означали: «Розкажи всім, і найперше Міхалові!» Проте Кінга ніколи не була базікою, тому навряд чи вона розповіла б це будь-кому.

І все-таки Чорний Міхал про все довідався. Щоправда, лише наступного дня, та все ж…
Уранці в роздягалці почув, як Малгося питає в Мацека:

— Підеш нині зі мною до Каміли?

— А що таке? Вона знову захворіла?

— Та наче… Поїхала до Олека і якісь мужики побили її в автобусі.

— Не може бути! — Мацек перестав зашнуровувати кросівки.

— Може, — відказала Малгося, стенувши плечима.

— І коли вона прийде до школи?

— Мабуть, уже після вихідних, коли зникнуть подряпини й синці з обличчя. То як, підеш нині зі мною до неї?

— Звісно! — відказав Мацек.

Обоє вийшли з роздягалки, не помітивши схвильованого Міхала, який сидів на лавці. Камілу побили! Це ж треба! Коли прийшла Кінга, він відразу поділився з нею новиною. Але дівчина не здивувалася, бо ж вона про все знала від самої Каміли.

— І нічого мені не сказала? — здивувався Міхал.

— Вона сама просила, щоб я нікому нічого не розповідала, — знизала плечима Кінга.

Але щось примусило її уважніше подивитися на Міхала. «Чому його це так хвилює?» — занепокоїлася вона.
Міхал весь час думками повертався до Каміли й того випадку в автобусі. Йому хотілося знати подробиці. Може, подзвонити до неї? Може, провідати? На перерві розпитував Кінгу, що сказала їй Каміла. Але зі слів Кінги випливало, що небагато. Її побили в автобусі. Але в якому й де? З розмови Малгосі й Мацека Міхал зрозумів, що вона їхала до Олека. Але де живе Олек? Цього він не знав.

Після уроків вони з Кінгою домовилися, що вчитимуть географію в неї вдома. Він уже збирався виходити із квартири, коли задзеленчав телефон. Це була мама.

— Я нині повернуся дуже пізно. Прошу тебе, щоб ти нікуди не виходив з дому, бо має прийти один чоловік і дещо для мене принести.

— Але ми домовилися з Кінгою…

— Тоді подзвони до неї й скажи, щоб вона прийшла до нас. Ага! У шухляді мого столу для тебе лежить подарунок.

Мама поклала слухавку. Коли Міхал за хвилину подзвонив до Кінги, щоб запросити її до себе, йому здалося, наче дівчина на нього ображена. Але за віщо? Та зараз у нього не було часу над цим замислюватися.

Підійшов до маминого столу й відкрив шухляду. Мобільник! Отже, мама все-таки вирішила не лише повернути йому телефон, а навіть купити новий! До коробки було прикріплено записку: «За п’ятірку з історії — від мами». До приходу Кінги залишалося півтори години. Міхал витягнув географічний атлас, поклав на столі, а тоді зайнявся телефоном. «Спочатку запишу номери…» — подумав хлопець.
* * *
Кінга стояла перед дзеркалом. «Цікаво, чи справді я йому подобаюся?» — запитувала вона себе. Зі свічада на неї дивилася повновида дівчина з довгим волоссям. Кінзі власне відображення явно не подобалося. Щоки, як у хом’яка, волосся якесь занадто кучеряве. Не хвилясте, а якесь покуйовджене. Ні…

Вона точно не може подобатися такому гарному хлопцеві, як Міхал. Кінга не вперше сумнівалася в щирості його почуттів. «Він бавиться мною, щоб пограти Камілі на нервах». Адже те, як він нині перейнявся побиттям Каміли, якнайкраще свідчило, що ця дівчина й досі його цікавить. Але Кінга йому доведе, що вона краща, ніж Каміла, яка сама не знає, чого хоче. Колись не звертала на Міхала уваги, а тепер тільки те й робить, що позирає в його бік. А те, що вона до неї зателефонувала? І сказала, щоб Кінга нікому не обмовилася? Аякже, нікому! Сама, певне, мріяла, щоб Міхал про все дізнався. Може, навіть думала, що, довідавшись, хлопець побіжить до неї! Оце вже ні!

Кінга розуміла, що ревнощі — негідне почуття, але нічого не могла із собою вдіяти. Ще ніколи перед зустріччю з Міхалом вона не проводила стільки часу перед дзеркалом. Приміряла чергову блузку і вкотре зачісувала волосся, прикидаючи, як їй краще: з розпущеним волоссям чи заплетеним. Ніяк не могла вирішити. Може, тому, що досі не запитала Міхала, якою вона йому більше подобається.
* * *
Те, що він отримав мобілку, було гарним приводом, аби подзвонити до Каміли. Розкаже їй про телефон і розпитає, що з нею трапилося. Він уже набрав номер, але тут-таки передумав. «Що я їй скажу?» — подумав він. Тим більше, що відразу прийшла Кінга. Французька коса, підфарбовані вії. Від Міхала ніщо не сховалося! Як класно вона виглядає!

— О-о-о! — здивувалася Кінга, побачивши мобілку.

— Ну! — тільки й спромігся відповісти Міхал. А тоді за хвилину озвався: — Нічого не скажеш, змістовно поговорили!

Обоє зареготали.

Міхал показав мамину записочку.

— Знаєш… тепер, коли я завдяки тобі краще вчуся, мама теж злагідніла.

— Атлас приготував? — запитала Кінга.

— Звісно, на столі лежить.

Увійшли до Міхалової кімнати. Кінга сіла біля столу, а Міхал подався на кухню по чай. Телефон залишив на видноті. Кінга навіть не замислювалася над тим, що робить, і простягла руку до мобільника. Набрані номери… КАМІЛА. Усе почало вкладатися в якусь логічну картину. «Він зустрічається зі мною, бо завдяки цьому має кращі оцінки, — подумала дівчина. — А насправді думає про Камілу. Це до неї першої він дзвонить, а не до мене! І так переймався тим, що її побили. А я, певне, навіть померти могла б…» — на очі набігли сльози.

— Що сталося?

— Тобі… тобі на мене… начха-а-а-ати-и-и, — схлипнула Кінга.

— Що?! — Міхал поставив чашки із чаєм на столі. Дивився на дівчину, чекаючи на якесь пояснення, але Кінга продовжувала плакати. Якби ж вона бодай щось сказала! Знай хлипає!

— Кінгусю, — почав Міхал і простягнув руку, щоб витерти сльози, через які в неї під очима розмазалася туш, але Кінга відштовхнула його і, як обпечена, вибігла із квартири.

Спантеличений Міхал залишився сам. Зараз він до неї подзвонить! Або есемеску надішле. А де телефон? На столі немає, під столом теж. Подзвонив зі стаціонарного. Але ніде не залунала мелодія, яку він встановив як рінгтон. Невже Кінга… Швидко обміркувавши все, що трапилося, але однаково нічого не зрозумівши, Міхал захряснув двері й швидко збіг униз сходами.
* * *
Кінга знала, що Міхал прийде. Зрештою, тому й взяла його мобільний, аби в нього був привід зустрітися. Щоби хлопець довів їй, наскільки він до неї небайдужий. Кінга навіть не подумала, що для нього важливішим може виявитися мобільний телефон. І може, не треба було його забирати.

Вона усвідомлювала, що вчинила зле. Сама б ніколи такого не схвалила, але зараз ревнощі її засліпили, ну, і жіноча цікавість. Кому ще дзвонив Міхал? Кінга ридала, поклавши голову на стіл. Такою її й побачив Міхал.

— Чого це ти? Навіщо забрала мій телефон? Що я тобі зробив? — закидав він її запитаннями. — І чому кажеш, що мені на тебе начхати?

Нізащо на світі Кінга не зізналася б, що вона ревнує. Та Міхал сам здогадався. Глянув на свій телефон і побачив список останніх дзвінків. КАМІЛА.

— То це через дзвоник, дурненька? — сказав Міхал, незграбно гладячи дівчину по волоссю. Обоє мовчали, а тоді хлопець почав розплітати їй косу. — Я весь день думав про цього Олека. Як воно йому? Дівчина пішла до нього й приходить побита. Добре, що ми живемо недалеко і район у нас спокійний. Ну, і ти більше мені подобаєшся із розпущеним волоссям, знаєш?

Бестселер
Каміла поїхала ще до роздачі табелів. Малгося перший тиждень канікул провела вдома. Час минав за грою з Мацеком у скребл, на прогулянках парком, але переважно дівчина читала.

Гроші. Через них Малгося не могла піти до басейну, кіно чи кав’ярні. У її батьків ніколи не було зайвих грошей, а наприкінці року сталася подія, після якої фінансове питання зробилося особливо болісним. Малгосю ніколи в таке не втаємничували, та якось вона випадково почула розмову батьків. Мама плакала, а тато втішав її, мовляв, вони якось дадуть собі раду. І що чотири тисячі Леськевичевої вони сплатять, але про спільну відпустку доведеться забути й поїздку на Буковину треба скасувати.

— Тільки й того, що Малгося поїде до літнього табору, — казав тато. — Добре, що хоч за це вже заплачено.
У розмові декілька разів згадувалися слова позичка, жирування та жирант. Перше слово було зрозумілим, але два останні Малгося почула вперше. Щоправда, якось під час гри в скребл Мацек склав слово «жирант», отримавши над нею перевагу в 150 балів, але Малгося, хоча й збиралася перевірити в словнику значення цього слова, так цього й не зробила. Тому зараз дівчина побігла до татового кабінету по словник іншомовних слів. Коли знайшла його на полиці, батьки якраз закінчували розмову. Мама з почервонілими очима пішла до ванної вмитися.

— Що шукаєш, доню? — тато явно готувався сказати їй про те, що вони не зможуть поїхати до Татранської Буковини. Але чомусь у нього це не виходило, і Малгося вирішила йому допомогти.

— Хто такий жирант? — запитала вона.

Спершу батько глянув на неї так, що вона перелякалася. А якщо він сваритиметься? Адже вона підслухала їхню розмову, хоча й знала, що так робити негарно. Але тато не кричав. Подивився сумним поглядом на доньку, а тоді сказав:

— Отже, ти все чула. Жирант — це така особа, яка своїм підписом у банку гарантує, що той, хто бере кредит, сплатить його. Якщо він перестає гасити кредит, борг переносять на жиранта. Мама поручилася за Дороту Леськевичеву…

Тепер Малгося все зрозуміла. Мамина подруга, яка торік виїхала до Нью-Йорка й не повернулася, перестала сплачувати кредит. І все це лягло на маму… Потім тато говорив про відпустку, що вони не зможуть поїхати. Але табір буде. Та Малгося думала лише про одне, про дружбу. Як таке сталося? Їй завжди здавалося, що мама й Леськевичева — подруги. А тут така халепа… Мало того, що пані Дорога не озивається, то ще й мамі доведеться сплатити за неї кредит. А Каміла теж могла б так вчинити? Ех, у Каміли завжди водяться грошенята. Їй ніколи не доводиться позичати, навіть дрібні суми, бо в неї завжди щось є. Малгося добре пам’ятала, як на початку першого класу вони пішли на морозиво, бо Каміла випадково знайшла в кишені п’ятдесят злотих. Малгосі теж хотілося б отак несподівано щось знайти! Але з нею такого не траплялося.

Саме тому перед поїздкою до табору їй доводиться нидіти у Варшаві й цілими днями читати. Цю книжку їй порадила Каська, яка багато про неї розповідала й дуже розхвалювала. Щойно Малгося з Мацеком отримали табелі й подяки за систематичне підвищення рівня читання в гімназії, бібліотекарка запросила їх до кабінету, де на столиках лежали розкладені книжки. З них можна було вибрати три. Малгося й Мацек уважно роздивлялися збірки віршів, словники, романи…

Що вибрати? Мацек недовго думав. Узяв три томи Ненацького про Пана Автомобільчика, бо саме їх йому бракувало до комплекту. Малгося спершу схопила Єву Новак, книжку якої вона безуспішно шукала в крамницях, тоді зацікавилася «Словником складних слів», аж нарешті її увагу привернув роман Меґ Кебот «Щоденник принцеси». Вона вже дещо чула про цю книжку. Саме її гарячково читала Каська на уроці географії, а тоді на математиці. І якщо Лабрадор зазвичай не звертав увагу на те, що роблять учні на його уроках, то з математиком все було вже по-іншому. Він безжально витяг книжку з-під парти й продемонстрував класові:

— Ось, що читає гімназистка Катажина! «Щоденник принцеси». На жаль, якщо не приділятимеш більше уваги математиці, тобі залишиться щонайбільше «Щоденник Попелюшки». Жоден принц не одружиться з дівчиною, яка не знає, скільки становить квадратний корінь із шістдесяти чотирьох.

У класі зареготали, а Малгося замислилася, яка книжка могла так захопити Каську. Бо Каська й книжка досі були несумісними поняттями.

Сягнувши в шкільній бібліотеці по перший том і погортавши його, Малгося відразу покликала Мацека.

— Ти повинен це побачити!

— Що саме?

— Слухай: «Він сказав, що не знає нікого з бодай краплею тестостерону, хто здатен був подивитися „Красуню й чудовисько“ на Бродвеї і кого б при цьому не знудило».

Мацек засміявся, а тоді зиркнув на обкладинку.

— Ого! Навіть якась газета рекомендує! Візьми! Треба це почитати. Уривок такий дурний, що мене це навіть зацікавило.

— Але воно аж у трьох томах, а я ще хотіла… — завагалася Малгося, але не договорила, бо бібліотекарка дозволила їй узяти аж п’ять книжок.

Зараз Малгося вже прочитала третій том. Книжка читалася швидко, але із суперечливими почуттями. По-перше, усе відбувалося в Нью-Йорку. Малгося там ніколи не була й, схоже, не побуває. Хіба що пані Леськевич запросить, але це просто нереально. По-друге, усе описане там — суцільна вигадка. Дівчина — принцеса з якоїсь європейської держави, якої насправді не існує. Та було там те, що Малгосю справді зацікавило — поцілунки, розмови про секс, кохання. Тепер уже вона знала, чому Каська так цим зачитувалася. «Хоча це дивно, — подумала Малгося. — Каська без кінця розповідає, яка вона в цих справах досвідчена, носить стринги до куценької міні-спіднички, ліфчик, у якому помістилися б чималенькі дині. І все-таки читає про дівчину, в якої немає грудей, котра гризе нігті й ніколи не цілувалася…» Малгося нігтів не обгризала, проте також ніколи не цілувалася. А груди? Та наче ростуть. У порівнянні з минулим роком навіть помітно. Щоправда, вона не виглядає так, як Каська чи бодай Каміла, перед котрою точно не стоїть проблема: «Я схожа на пральну дошку», але щось там починає бубнявіти під светром. На щастя, Малгося прочитала, що в інших теж такі самі проблеми. Але на цьому спільні риси із принцесою Мією закінчувалися. Малгосю ця книжка просто розсердила. Бо країна вигадана, щоденник несправжній, як можна день за днем писати, наче там справді щось відбувається. Вона це що, на ходу писала? Але Малгося радо б із кимсь поговорила про те, що там було. Про поцілунки, про кохання… Але з ким? Каміла за кордоном. А Мацек? О ні! Йому цього читати не можна… «Не дай Боже, подумає, що я теж так само боюся поцілунків», — зітхнула Малгося і, не подумавши, що все це правда, почала складати книжки на полицю.
За цим заняттям її й застав Мацек. Захеканий, засмаглий під час роботи на дачі, він упав на ліжко й зойкнув.

— Спину собі спалив! — і, помітивши, що Малгося ховає книжку, підскочив. — Стоп, я ж збирався прочитати!

— Е-е-е, тобі не сподобається.

— А от і ні! — Мацек простягнув руку, але Малгося сховала книжку за спиною.

— Облиш, — попросила вона й стала спиною до стелажа. Мацек наступав на неї й сміявся.

— Дай! — Мацек простягнув руку по книжку, але Малгося встигла перекласти її до іншої руки.

— Ну, візьми…

— О пані! Я нічого іншого не прагну! — Мацек заговорив жартівливим тоном, як завжди, коли видурнявся.

— Мацек!

Вони стояли впритул, аж раптом книжка впала на підлогу. Мацек поцілував Малгосю якось так несподівано. Сміючись, наблизив вуста до її губів і, споважнівши буквально на мить, поцілував дівчину. «Зовсім, як у книжці», — подумала Малгося, розтуливши губи. І те, що Мацек може прочитати цю книжку, зробилося раптом неважливим.

Спалена садиба
— Каміло! Каміло! — луна несла Малгосин голос лісом. Дівчина марно силкувалася розгледіти в темряві постать подруги. Заплакана Каміла десь зачаїлася.

— Облиш її, — почувся за спиною Мацеків голос. — Мабуть, їй хочеться побути на самоті.

— Я не можу її так залишити! Це моя найкраща подруга!

Помовчали, а тоді Мацек озвався першим:

— Ти чула, що казав Міхал?

Малгося не відповіла. Міхалові слова весь час відлунювали їй у вухах і завдавали болю.
«Вона з тобою дружить, бо вигідно від тебе відрізняється! Багатством і шмотками! А якщо виявиться, що ти в чомусь її випередила, то або покине тебе, або примусить опуститися до свого рівня». Як це жахливо!

Бо тоді вона й Каміла — це як мама і пані Леськевич, яка спершу вдавала близьку подругу, а тепер мама вимушена сплачувати її борги? Ой леле!

— Ти ж не віриш цьому, правда? — запитала вона в Мацека, але він не озвався. Не хотів її ранити. Може, тому, що сам доволі пізно щось помітив?

— Знайдеться, — мовив він перегодом, обіймаючи Малгосю за плечі. Але дівчина відштовхнула його руку.

— Я хочу, щоб вона відшукалася негайно!

Вона не могла зізнатися Мацекові, що хоче знайти подругу передусім, аби запитати в неї самої, чи Міхал казав правду. І мусить зробити це нині. Зрештою, завтра вони звідси поїдуть.
* * *
В Урлах над Ливцем опинився майже весь клас пані Чайки. Перші канікули, під час яких вони по-справжньому можуть перезнайомитися!

«Цікаво, чи наша дружба з Камілою витримає випробування табором?» — часто запитувала себе Малгося. А все через те, що за кілька днів до поїздки Каміла виглядала набурмосеною й супилася чимраз більше. На питання «що сталося?» не реагувала. Не розповіла, що трапилося там, куди вони їздили з Олеком та його батьками. А Малгосі було чим поділитися! Поцілунок із Мацеком, книжки, які вона поглинала довгими літніми дощовими днями. Особливо хотілося розказати про «Кораліну» Ніла Геймана, яку вони з Мацеком прочитали вголос, сидячи рядком на її ліжку. Може, все тому, що, звіряючись Камілі, Малгося не помічала заздрих поглядів подруги, які та кидала на неї, коли Мацек цілував її, вітаючись або прощаючись.

У перші дні в таборі знайомилися з місцевістю. Планували купу ігор, хлюпання в мілкому Ливці, у якому, проте, можна було організувати безліч забав, наприклад водне поло. Змагалися, хто більше ягід назбирає.

Влаштовували велосипедні прогулянки, бо ж приїхали сюди, аби покататися. Лише один раз пані Чайка погодилася, аби, набравши вдосталь харчів і захопивши принаймні одну мобілку, учні вирушили в нетривалий похід.

Це сталося за кілька днів до кінця табору. Ідею податися до старого дуба та старого панського двору біля його підніжжя підкинув Алекс. Зрештою, поїздку організувала його мама, яка часто бувала тут із сином. Тож не дивно, що Алекс добре знав, що тут справді варто оглянути.

Вирушили після сніданку. Малгося, захопившись черговою суперечкою з Мацеком про «Кораліну», навіть не помітила, що відбувається довкола. А подивитися було на що. Усі захоплювалися будиночками обабіч дороги. Кінга з Міхалом жартома сперечалися, який із них вони собі куплять, коли стануть дорослими.

Каська переконувала всіх, що воліла б жити в панському маєтку й мати прислугу, тож Алекс, як завжди, підколював її.

— Яку прислугу?

— Наприклад, з України. Вони прибирають за невеликі гроші.

— Цікаво, як би ти з ними домовилася? Ти ж польською ледве говориш!

Каська стенула плечима. Ох, цей Алекс! Навіть помріяти не дає!

І лише Каміла мовчала. Йшла трохи віддалік, відставши від решти групи.

«Навіщо я їм здалася? — запитувала вона сама себе. — Малгося навіть не поцікавилася Олеком». Але Каміла й сама нічого не розповідала. Не хотіла розказати, що під час спільної поїздки покинула свого хлопця. Усе наче було гаразд, та щоразу, коли дивилася на нього, мріяла, аби перед нею були не сіро-блакитні Олекові очі, а карі очі Міхала. Це ставало дедалі нестерпнішим.

І нарешті, коли якогось дня Олек на пляжі вирішив її поцілувати, Каміла з усім покінчила. Одним словом. Лихим, нецензурним, таким, якого сама не сподівалася від себе, вона припинила те, що тривало понад рік. Якби хтось запитав у Каміли, навіщо вона це зробила, та нізащо не сказала б про справжні причини своєї поведінки. Олек ні про що не запитав.

Просто підвівся й пішов геть. І до кінця спільного перебування поводився так, наче вони лише знайомі, нічого більше. Дівчина була йому вдячна, що він ні про що не питає, не вимагає жодних пояснень, бо не змогла б нічого витлумачити. Чому раптом хлопець, на якого Каміла не звертала уваги весь рік, почав так її цікавити? Більше, ніж Кшисек у першому класі. Більше, ніж Олек. Адже в неї був шанс. А вона ним не скористалася. Може, думала, що Міхал вічно її обожнюватиме? А цього не сталося. Саме про це вона й думала, простуючи піщаною стежиною за однокласниками, котрі захоплювалися краєвидами.

— Каміло! — погукала Малгося, яка теж брала участь у дискусії про гарненькі будиночки. — Ходи до нас!

— Скажи їм щось! — і собі докинула Каська. — Алекс стверджує, що мені треба жити в бляшаному бараку.

— І задихнутися там від смороду своїх лаків для волосся й нігтів, — додав Алекс.

— Сподіваюся, тобі відомо, що лаки для нігтів — це не ті, котрі для волосся…

— Люди, не можу! Тримайте мене! — театральним голосом загукав Алекс. — У мене враження, що ти зібралася складати іспит про відмінності між лаками на прикладі програмної літератури. Потрібні відомості на цю тему ти неодмінно знайдеш у… — Алекс не закінчив, бо раптом помчав уперед.

— …«Хрестоносцях», — послужливо підказав Мацек, і всі зареготали.

— Боже! — голосний вигук Алекса примусив усіх завмерти. Продираючись крізь кущі, вони побігли до нього.

Перед їхніми очима постало жахливе видовище. Згарище. Чудовий маєток, про який вони стільки чули і який збиралися оглянути, згорів.

Сіли під дубом. Обгорілий з одного боку, він усе ж залишався величним. Прибита до стовбура табличка з написом «Пам’ятка природи, охороняється законом», звисала з нього, перехняблена. Мацек з Алексом подалися на розвідку. Кінга сиділа біля Міхала, поклавши голову йому на плече, а хлопець бавився її довгим волоссям. Каміла не відала, куди їй подітися. Ревнощі пекли так сильно! Як би їй хотілося, щоб волосся Кінги згоріло так само, як панська садиба, на чиє згарище вони прийшли. В уяві вона бачила голомозу Кінгу, від якої відвернувся Міхал, і себе поряд із ним. Але… чи потрібен їй такий Міхал, котрий покинув би дівчину, з якою трапилося лихо? Ех… І Каміла зітхнула. Невдовзі повернулися Алекс та Мацек, розповіли, що це вже третій підпал в околиці. Кажуть, тут орудує якийсь серійний палій.

Повільно збиралися назад. На Міхала й Кінгу ніхто, крім Каміли, не звертав уваги. Лише вона бачила, як він простягав їй руку, коли треба було перестрибнути через рівчак. Як поцілував мізинець, коли Кінга пожалилася кропивою.

Зрештою, невже хтось це помічав? Мацек так само поводився з Малгосею, хоча й іноді жартома. Уже недалеко від табору Мацек ліг на землю, вдаючи живий місток через рівчак і благав Малгосю, аби вона пройшла по його спині, а Сташекові наказав це сфоткати.

— Як шкода, що не можна бути водночас містком і фотографом, — сказав він, відсапуючись потому та обтрушуючи сорочку від глиці.
* * *
Від’їжджати мали за три дні. Останнього вечора влаштували вогнище й танці. Полум’я здіймалося мало не до крон дерев. Вечір був не надто теплий. Малгося й Мацек загорнулися в один плед. Під спільним пледом сиділи й Міхал з Кінгою. Невдовзі лісовий танцмайданчик заповнили пари. Лише Каміла не підводилася з лавки. Малгося декілька разів сідала біля неї, але їй увесь час здавалося, що подруга не рада її товариству.
Діджей оголосив біле танго, і хоча всі кепкували, що це хіт з мезозойської ери, увімкнув «Бо до танго треба двох», у виконанні «Будка Суфлера».

— Це вже точно, — погодився Мацек і потягнув Малгосю на майданчик.

— Але ж це дами запрошують, — засміялася вона.

— А що, ти збиралася запросити когось іншого? — запитав Мацек і жартома, як зазвичай, запитав: — Кров лиш змиє цю ганьбу. Кажи мені зараз, кого ти мала на увазі. Піду натовчу йому пику!

Але дівчина лише засміялася й обплела руками його шию. Танцювали мовчки. Малгося поклала голову Мацекові на плече й думала, що це мить, яку хочеться зупинити, щоб вона тривала довше, ніж один танець.

Ніхто з них не помітив, що відбувалося біля вогнища. А перед Чорним Міхалом зупинилися, запрошуючи до танцю, відразу дві дівчини — темноволоса Кінга й біловолоса Каміла.

Усі, хто це зауважив, завмерли. Каська, яка обожнювала такі ситуації, вигукнула:

— Що тепер буде!

Але все це тривало не довше хвилини. Міхал узяв Кінгу за руку й повів до танцю, коротко кинувши Камілі:

— Мені шкода, але ти запізнилася.

Можливо, ці слова означали те, що Кінга запросила Міхала раніше, проте Каміла зрозуміла їх по-іншому. Вона вже знала, що запізнилася аж на рік. На очі набігли сльози. Малгося, якій Каська розповіла про те, що сталося, помітила це лише зараз і вирішила підійшла до Міхала.

— Потанцюй із Камілою. Кінго, не гнівайся, але нехай потанцює з нею один-єдиний раз. Зрештою, це останній день у таборі.

Кінга знизала плечима. Невже погоджувалася? Але Малгося не встигла це обміркувати, бо озвався Міхал:

— Я людьми не бавлюся. Не танцюватиму з нею. Навіть один танець означає надію. Дивно мені, що ти про це просиш.

— Вона моя найкраща подруга, — прошепотіла Малгося.

— Подруга! — пирхнув Міхал. — Та вона з тобою дружить, бо поруч із тобою може виділитися! Багатством і шмотками! Та щойно виявиться, що ти в чомусь її перевершуєш, вона або покине тебе, або примусить опуститися до свого рівня.

— Неправда! — обурилася Малгося, але більше не встигла нічого додати, бо краєм ока помітила, що Каміла підхопилася з лавки й побігла до лісу.
* * *
Камілу довго гукали. Ніхто не відповідав. Мацек умовляв Малгосю повернутися, але та не погоджувалася.

— Навіть, якщо ви й праві, я сама хочу в цьому переконатися. Може, це неправда! Я поводжуся з нею так, як хотіла б, аби вона поводилася зі мною. Навіть, коли виявиться, що вона цього не варта. Та я сподіваюся, що ви всі помиляєтеся!

Мацек торкнувся губами її волосся. Він розумів, що відчуває Малгося. І раптом із кущів неподалік почулося ридання.

— Залишити вас наодинці? — прошепотів Мацек.

Малгося поклала йому палець на вуста й кивнула головою. За мить Мацек подався до вогнища.

— Каміло! — прошепотіла Малгося. — Каміло, це я!

Заплакана Каміла визирнула з кущів і кинулася Малгосі в обійми. Міцно притулилася до подруги й не відпускала.

— Я… я… зовсім не для того… щоб… виділитися… — схлипнула Каміла. Малгося не озвалася. Відчувала, що хоч може це й не до кінця правда, та саме зараз Каміла прагне, аби їхня дружба була щирою. А це бажання було для Малгосі набагато важливішим.

Це означало, що їхню дружбу можна порівняти не зі старим, спаленим маєтком, а з могутнім дубом. Трохи обгорілим, але живим!

Новий Пан Ніхто
Останній рік у гімназії зустрів їх несподіванкою: у класі з’явився Новачок. Ніхто не сподівався, що до більш-менш згуртованого класу прийде чужа людина. Новенького звали Войтеком і, як довідався Мацек, він переїхав із Любліна. Хоча Алекс із маніакальною впертістю твердив, що з-під Любліна.

— Він стопудово із села! Стопудово! — репетував він на шкільних сходах, але Кінга швидко його вгамувала.

— Його старий отримав тут класну роботу, — розповідав Мацек дівчатам, коли вони втрьох поверталися з урочистої лінійки.

Малгосю це мало обходило. Вона на ходу дочитувала останні сторінки захопливої книжки «Панна Ніхто».

— А де його старий працює? — спитала, намагаючись виглядати байдужою, Каміла.

— Здається, на телебаченні, але точно не знаю, — відповів Мацек і уважно глянув на Камілу. — А чому тебе це так цікавить?

— Та просто…

Мацек примружився й пильніше придивився до однокласниці.

— Невже в тебе поцілила нова стріла Амура? — запитав він, сміючись, але Каміла не підхопила, лише стенула плечима й прискорила кроки.

— О пані! Спини коня! Попусти повід, розслабся! Каміло! — погукав Мацек. — Та я пожартував!

Але, помітивши, що та не реагує, шарпнув її за плече, і Каміла зупинилася.

— Що з тобою відбувається? Ти що, жартів не розумієш?

— Мені здається, що ти погано до мене ставишся, — відповіла вона. — І спілкуєшся зі мною лише через Малгосю.

— Колись, якби ти мені таке сказала, я б тебе спитав, чи я взагалі до тебе ставився добре. А ти б засміялася, й ми пішли б на морозиво. А тепер я взагалі не знаю, що тобі сказати і як мені поводитися. Я просто тебе не збагну. Не розумію, що з тобою сталося. У чому причина? У Міхалові, в Олекові чи в канікулах… Може, трапилося щось іще, але… ти дуже змінилася. Дуже!

Каміла мовчала. Вона й сама відчувала, що в ній щось змінилося.

— Знаю, — зітхнула вона. — Але сама не розумію, що зі мною і чого я хочу. — Зізналася вона, здивована власною щирістю.

Хотіла щось додати, але в цю мить озвалася Малгося.

— Я дочитала. Ну, я ж тобі казала, що все закінчиться смертю! А ти казав, що ні… — звернулася вона до Мацека.

— Ну, я ж не міг тобі сказати, чим воно закінчиться книжка, яку ти в мене взяла. Якби ти все знала, хіба читала б?

— А про що вона, власне, ця «Панна Ніхто»? — озвалася Каміла, хоча чергова захоплююча книжка, яку читали друзі, її мало цікавила. Просто хотілося змінити тему розмови.

— Це історія дівчини, яка наприкінці восьмого класу переводиться із сільської школи до міської, — пояснила Малгося.

— Щось схоже на нашого Новачка. Принаймні Алекс стверджує, що він «стопудово із села», — гукнув Мацек, майстерно передражнюючи тон і голос однокласника.

Малгося й Каміла засміялися.

— Ну, але цей не вчинить самогубства, якщо хтось назве його «Паном Ніхто», — засміялася Малгося й додала: — Він хлопець вродливий. Побачите, усі дівчата в класі за ним бігатимуть.

Каміла не відповіла. Втупилася в землю й наддала ходу. Вона не хотіла, аби друзі зрозуміли, що вона вже дуже зацікавилася Новачком.
* * *
У перші дні за Новачком спостерігали. Хтозна, що воно таке: може, виявиться зубрилкою? А може, ябедником? Чи хвальком, який всім розповідатиме про свого батька, котрий працює на телебаченні? Або дівчачур? Або… І цих «або» було чимало. Відповіді на питання найдужче цікавили дівчат. Бо що там казати,

Малгося мала рацію: Войтек був дуже вродливий. Високий, стрункий, з медового кольору очима й довгим волоссям, він виглядав божественно. На нього задивлялася не лише Каміла, котра щосили прагнула продемонструвати всім, що Міхал її більше не обходить. Не лише Каська, для якої кожен новий хлопець був ласим об’єктом. Але навіть Наталія та Єва. Результати не забарилися. Спершу Войтек домовився про похід до кіно з Євою. Дівчина була щаслива! Довго радилася з подружками, що одягнути. Наступного дня прийшла до гімназії мовчазна й уже не сяяла від щастя, як учора. Про побачення мовчала, тож дівчата могли хіба снувати здогади, як воно пройшло. У відповідь на всі запитання Єва лише стенула плечима.

Після неї надійшла черга Ізи з ІІІ-Б. Те, що Войтек домовився з дівчиною із сусіднього класу, всіх розсердило. Наступного дня Іза не прийшла до школи, і дівчата із класу пані Чайки полегшено зітхнули. Була п’ятниця, і на великій перерві Новачок запитав у Наталії, чи вона не піде з ним у суботу покататися на роликах.

— На Мокотовському полі? — запитала дівчина.

— Не знаю, — відказав той. — Де-небудь, де можна покататися.

— Там найкраще місце, але це далеко. Треба на інший берег Вісли перебратися, — пояснила Наталія, спостерігаючи, як відреагує на інформацію Новачок і чи не відмовиться від наміру.

Але він нічого не сказав. Дівчина полегшено зітхнула, і вони разом вийшли зі школи, домовляючись, де і коли завтра зустрінуться.

У понеділок Наталія в гімназії не з’явилася. Зате на великій перерві Войтек зупинився біля Касьчиної парти й голосно поцікавився, чи не піде вона з ним погуляти.

— Покажеш мені місто… — запрошував він.

— А ти ще його не бачив? — Каська випнула груди й, затріпотівши віями, глянула Войтекові просто в очі.

— Ні, — відказав той. — Але сподіваюся, що ти мені в цьому допоможеш, — додав він, торкаючись її долоні.

Домовилися зустрітися після уроків.

Мацек, Білий Міхал та Алекс поведінку Новачка сприймали трохи зневажливо, але не без заздрощів. Адже Мацекові довелося ледь не рік упадати біля Малгосі, перш ніж він наважився кудись її запросити. А поцілувати насмілився лише за два роки! Алекс і Білий Міхал з дівчатами взагалі ще не зустрічалися. Алекс стверджував, що не має часу, а Білий Міхал взагалі про це не розводився. Але зараз на їхніх очах Новачок щодня запрошував на побачення іншу дівчину!

— Знаєте, що мені це нагадує? — сказав Мацек, коли хлопці стояли втрьох, спостерігаючи сцену біля Касьчиної парти. — Колись мамин знайомий розповідав, як ще учнем пішов з товаришами на дискотеку. Він до якогось училища ходив чи що, і там були самі хлопці. Серед них — один із глухого села на Підляшші, який балакав говіркою, одягався як селюк і взагалі виделкою користуватися не вмів.

Якось вони всі пішли на дискотеку й усі соромилися запросити дівчат танцювати. А цей селюк підійшов до найгарнішої дівчини у залі і, розтягуючи по-сільському слова, сказав: «Я, звичайно, перепрошую за свою мову, але я би погоцав, га?» І знаєте що? За мить він уже танцював із найвродливішою дівчиною! А решта стовбичили, як одоробла!

— І що? — запитав Алекс.

— І нічого, — огризнувся Мацек. — Просто наш новий однокласник поводиться так само, як той чувак: недовго думає й хапає нам з-під носа найкращих дівчат…

— Але ж він не розмовляє говіркою… — заперечив Алекс.

— То й що? Ти сам сказав, що він із села.

— Я пожартував.

— Жарти жартами, — озвався мовчазний досі Білий Міхал, — але Новачок відбиває в нас дівок.

— А відколи це ти дівками цікавишся? — запитав Алекс. Але той лише плечима стенув і перевів розмову на інше.
* * *
Щось було негаразд на цих побаченнях, бо наступного дня Каська замість звичної міні-спідниці одягла брюки, скромну блузку й не зробила макіяжу!

— Ти що, захворіла? — стурбовано запитала Малгося.

— Відмахайся, — бовкнула Каська й сіла за парту.

— Щось із Каською не те, — повідомила Малгося Камілі. Але більше нічого не додала, бо почався урок математики.

Про Каську більше не згадували, бо того дня Малгося з Мацеком уперше цього навчального року пішли до бібліотеки. Спершу обоє наввипередки переказували бібліотекарці всі три частини «Щоденника принцеси».

Потому переглядали куплені під час канікул нові надходження. Нарешті кожен узяв собі книжку й решту перерв провели, заглибившись у читання. Ось чому ніхто з них не помітив, що того дня Новачок домовився про побачення з Камілою.

Каміла стояла перед дзеркалом, приміряючи чергову сукенку. Біле волосся то перев’язувала стрічкою, то розпускала по плечах. Її тривалі приготування до побачення із красунчиком урвав телефонний дзвоник. Дзвонила Каська!

— Ідеш із ним на побачення, — не запитала, а радше ствердила вона, а Каміла не знала, що відповісти й мовчала. — Це справжній хам, — продовжувала Каська й розповіла Камілі, що Новачок запхнув Єві руку під спідницю вже через півгодини, нахабно чіплявся до Ізи, а тоді до Наталії, яку така поведінка просто шокувала.

— Ну, тебе, мабуть, це не здивувало, — задерикувато сказала Каміла, яка ще не забула Касьчиних кпинів, вічного прізвиська «дитинко» й вихваляння своїм досвідом у стосунках із хлопцями.

— Облиш, — Касьчин голос цього разу звучав зовсім по-іншому. — Я тобі всього навіть розповідати не хочу. Просто вирішила подзвонити, бо краще, щоб ти знала.
* * *
— Як звалася ця книжка про дівчину, що переїхала із села до міста? — після розмови з Каською Каміла відразу зателефонувала до Малгосі. — «Панна Ніхто»? Ну, тоді я тобі скажу, що в нашому класі з’явився «Пан Ніхто».

Але більше розповісти вона не встигла, бо пролунав дзвоник у двері. Це був Войтек.

— Сорі, — сказала Каміла, — але я нікуди не йду.

— Чому?

— А це вже тобі краще знати. Якщо не здогадаєшся, запитай у дівчат. Найкраще в Наталії, якої, коли помітив, уже декілька днів немає в школі. Бувай, Пане Ніхто.

І сказавши це, Каміла захряснула двері хлопцеві перед носом.

Скарбник
— Я чула, ви хочете дещо змінити в класному самоврядуванні, — сказала пані Чайка, постукавши олівцем по журналу.

Вона завжди так робила, коли відчувала, що за мить у класі вибухне якась суперечка. Так сталося й цього разу, бо щойно прозвучало питання: «Чи хочете ви змінити класне самоврядування?» — як довкола зчинився галас.

Найголосніше кричала Кінга. Може, тому, що клас звинувачував її в дезертирстві? Ще минулого року дівчина нарікала на Білого Міхала, який був скарбником. Коли їй нарешті дали можливість говорити, усі почули:

— Щодо мене, то я спокійно можу залишатися старостою, але хочу попрохати про заміну скарбника.

Тут вона обернулася до Білого Міхала й сказала:

— Міхале, не сердься, але ти не даєш собі ради. Я вважаю, що хтось повинен тебе замінити.

Якщо хвилину тому всі неприязно дивилися на Кінгу, то зараз, коли дівчина голосно висловила свою думку, класом прокотився схвальний гомін. Лише Алекс був іншої думки, як, зрештою, завжди. І він не був би собою, якби не висловився доволі голосно:

— Підлабузниця й донощиця!

— Тихо! — вигукнула класна керівничка, ляснувши долонею по столі. — Не меліть дурниць, бо часу мало.

Треба розпочати голосування. Хто за те, щоб відкликати Міхала з посади скарбника?
Та ніхто не встиг піднести руки, бо Алекс знову озвався задерикувато:

— А може, Кінга нам пояснить, що поганого вона бачить у моєму другові?

— Та не бачу я нічого поганого, — спокійно пояснила Кінга. — Він просто не підходить на роль скарбника.

Збиранням усіх грошей минулого року доводилося, у результаті, займатися мені, бо в Міхала або не було зошита скарбника, або він не міг видати решти. Зрештою, я завела іншого зошита, який перетворився на єдиний…

— Бо коли збирали кошти на екскурсію в першому класі, Міхал хворів.

— Так, але всього один день! Крім того, мова не лише про перший клас, але й про другий, де я мало не здуріла, виконуючи водночас обов’язки старости й скарбника.

— То було здуріти! — бовкнув Алекс.

— Тихо!

Пані Чайка знову ляснула по столі.

— Як ви збираєтеся здавати випускні іспити, як хочете бути дорослими, вступити до ліцею, коли не вмієте поводитися? Проблеми треба обговорювати, а не приховувати їх. Крім того, це не набріхування! За те, що Міхал виявився абияким скарбником, йому ніщо не загрожує, навіть погана оцінка з поведінки. Це може мати наслідки в його дорослому житті, бо чого Ясь не навчиться…

— …того Ян не вмітиме, — доказав Алекс, театрально здіймаючи руки догори й зітхаючи. Зрештою він швидко замовк під гострим поглядом пані Чайки.

Та невдовзі з’ясувалося, що вибір скарбника в ІІІ-А — справа непроста. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність за фінанси класу й збирати гроші за екскурсії та кіно чи квіти, які дарували на День учителя.

Мабуть, тому пані Чайка вирішила:

— Доведеться мені призначити скарбника. Ним буде Войтек. Це зблизить тебе із класом.

Запала тиша, та оскільки мовчанка означає згоду, вчителька зрозуміла, що цю справу залагоджено.
* * *

— Крамничку відкрили! Пішли купувати пончики! — Алекс штурхнув Білого Міхала в плече й за мить обоє бігли коридором.

Шкільна крамничка, у якій хазяйнувала пані Теця, славилася смачнючими пончиками. Продавчиня брала їх у поблизькій кондитерській, і учні зазвичай розкуповували улюблені ласощі задовго до великої перерви.

— Прийшли хлопчики, щоб купити пончики! — вигукнув Алекс, розштовхуючи першаків, котрі цікаво роззиралися довкола.

Подивитися було на що: зошити, олівці, гумки, фломастери й інше шкільне приладдя, яке учні губили чи забували й тому прибігали за ними сюди. Солодощі та напої стояли на невеликій поличці, але саме на них попит був найбільший.

Щоправда, з усього ІІІ-А найзавзятішим ласуном був Матеуш, але й Міхал із Алексом теж частенько забігали до крамнички пані Теці. Завжди купували по два пончики, тож і зараз, перш ніж вони встигли рота відкрити, продавчиня поклала перед ними серветки, на яких гордовито пишалися чотири посипані цукровою пудрою смаколики. Алекс простягнув два злотих, а Міхал… почав нишпорити по кишенях. Але там, де він зазвичай тримав кишенькові, до речі, найбільші в класі, було порожньо.

— Я тобі позичу, — запропонував Алекс і заплатив за друга.

— Хоч ти мене вбий, ніяк не згадаю, на що витратив усі бабки, — озвався за мить Білий Міхал.

Хлопці йшли коридором і ласували купленими солодощами. Здавалося, Міхал анітрохи не засмутився тим, що його гроші кудись поділися. Зрештою, те, що він їх на щось розтринькував, а тоді зовсім не пам’ятав про це, було звичним явищем. Грішми він не переймався. У батьків був власний бізнес, і велося їм настільки добре, що вони ні в чому дітям не відмовляли.

— Віддаси наступного тижня, — запропонував Алекс, котрий, як і Міхал, належав до найзаможніших у класі.

Друзі вже доїдали останні шматочки, коли повз них пройшов Войтек із цілим пакунком пончиків.

— Диви! — Алекс штурхонув Міхала в бік. — Наш Казанова тягне солоденьке.

Їх наздогнав Мацек, за яким неквапно йшли Малгося з Камілою.

— Цікаво, звідки в нього бабки? — Каміла кивнула на Войтека, котрий пригощав пончиками Елізу з ІІ-Б. — У нього зазвичай грошенята не водяться.

— Ага, а тобі це відомо як одалісці з його гарему, — злісно бовкнув Мацек.

— Не була я в жодному гаремі, відчепися!

— Як це — «не була»? — Алекс удавав здивування. — А хто до нього підморгував? Ти тільки й чекаєш, доки він почне збирати на щось бабло. Побіжиш перша, заплатиш і отримаєш підтвердження, яке зберігатимеш, наче найцінніший автограф, запхнувши собі до ліфчика.

Суперечка між Алексом та Камілою робилася чимраз напруженішеною. Напевне, вони б геть розсварилися, якби Мацек не глянув на обличчя Міхала. Воно було біле мов крейда.

— Гей, що з тобою?

— Слухайте… — повільно почав Міхал. — А в класі збирали на щось гроші?

— Ти що? — заперечив Алекс. — На що збирали? Де там!

Але Міхал мовчав. У пам’яті зринуло, як на початку тижня до нього підійшов Войтек і заявив, що збирає по десятці. Міхал саме переглядав принесений Алексом комікс. Дівчатами Білий Міхал не цікавився, зате комікси просто обожнював. Тому він навіть голови не підвів з-над книжки, сягнув до кишені, витягнув зім’яту десятку й простягнув Войтекові.

Це була вже не перша десятка, яку хлопець віддав протягом двох тижнів. А якщо точніше, то відтоді, як Войтек став скарбником.

Саме зараз це йому й пригадалося. Тепер хлопець знав, куди поділися всі його кишенькові.
Алекс збирався негайно піти й натовкти пику Новачку. Каміла пообіцяла допомогти. Але Мацек із Малгосею зупинили їх.

— Ми це владнаємо.

Не минуло й п’яти хвилин, як задиханий Мацек повернувся до хлопців і Каміли, що завзято сперечалася з Алексом на тему кар єгипетських, котрі повинні спіткати Войтека.

— Новачок віддасть гроші й більше не буде скарбником. Замість нього буде Чорний Міхал. Я вже побалакав із Кінгою, вона віддасть йому свої записи. Ми про це вирішили не базікати, бо мусимо із цим шахраєм дотягнути до кінця року в одному класі.

Білий Міхал мовчав. Йому було неприємно, що його так використали. Хлопець відчував, що ніхто інший так би не вчинив. А йому самому, коли він ще сам був скарбником, узагалі таке на думку не спадало.
* * *
— Два тижні тому ви прохали мене замінити скарбника, — сказала пані Чайка, почувши, із чим до неї прийшли учні. — Через два тижні новий скарбник вас більше не влаштовує. Добре, що принаймні маєте кандидатуру. Проте я однаково нічого не розумію. Зате обіцяю, що погоджуюся на заміну скарбника востаннє.

— А якщо Чорний Міхал помре? Наприклад, від кохання до Кінги? — зареготав Алекс, задоволений власним дотепом.

— Тоді призначимо тебе, — відрубала класна керівничка. — Здається, ти й твої немудрі жартики просто невмирущі.

Привітання осені
Єва влаштовувала вечірку! На дачі! Привітання осені! Ця звістка схвилювала III-А. Славнозвісна дача знаходилася поблизу Варшави. Єва розповідала про неї, привозила фотографії, але ніхто з однокласників досі там не побував. Цього разу Євин тато запропонував поїхати усім класом. На останніх зборах він запитав батьків, як вони ставляться до того, щоб зібратися в них на дачі на перші вихідні жовтня. Назбирають грибів, влаштують вогнище та декілька конкурсів.

— Якщо не хочете, щоб діти їхали рейсовим автобусом, я замовлю туристичний, — обіцяв пан Кшиштоф, пояснюючи також, що будиночки хоча й опалюються, але ночі восени вже прохолодні, то краще усім захопити спальники, каримати й пледи.

Окрім Євиного тата й пані Чайки, з дорослих зголосилася поїхати Мацекова мама. Вона пообіцяла навіть купити ковбаски для вогнища. Від’їзд було призначено на п’ятницю, відразу після уроків, яких того дня було лише три.
* * *
Євина дача розташувалася над Бугом, у невеличкому селі поблизу Вишкова. Ділянка була справді велика, на ній стояли аж три будиночки. Один маленький, зате цегляний, і два більші, проте дерев’яні. Саме в них і мали ночувати учні. А дорослі в цегляному, однокімнатному, зате з ванною. У дерев’яних будиночках вигод не було, тому ІІІ-А довелося обмежитися вмиванням у тазику.

— Я б воліла спати з ними, — зітхнула Мацекова мама, викидаючи з рюкзака речі просто на підлогу.

Пані Чайка спохмурніла й важко зітхнула. Якби на її місці була учениця, вона б негайно зробила їй зауваження, але щоб так поводилася доросла людина?

— Добре, що вони цього не бачать, — буркнула вчителька.

«Вони» — це звичайно ІІІ-А, який зараз саме обживав дерев’яні будиночки.

Хлопці розташувалися в темнішому, що був ближче до лісу. Цей будиночок Євині батьки прозвали «підлісним», на відміну від світлішого, що був біля річки. У «річковому» розмістилися дівчата.

— Вас так тягне до молоді, бо ви не спілкуєтеся з нею щодня, — помовчавши, озвалася пані Барбара.

Обидві жінки розкладали свої речі в тісній кімнатці. Євин тато вирішив віддати їм широке подружнє ліжко, а сам влаштувався на розкладачці в кухонній ніші.

— Якщо ви не любите молодь, то чому стали вчителькою? — запитала мама Мацека, влягаючись на ліжко в чоботях.

— Я люблю молодь, але кожного зокрема, а не всіх гуртом, — відказала пані Чайка, несхвально глянувши на взуті в чоботиська ноги, під які Мацекова мама підстелила поліетиленовий пакет. «І чого вона лягла в цих чоботищах, Бог її знає!» — подумала вчителька.

— На жаль, у школі переважно маєш справу саме з натовпом, — озвався Євин тато, котрий саме прийшов повідомити, що всі вже розташувалися й чекають на інструктаж.

— Тоді я піду поясню їм, що вони повинні робити під час гри, — Мацекова мама схопилася з ліжка. — Пані Барбаро! Я доручаю вам коробку з маршрутами й конверти з іменами капітанів загонів та їхніх ад’ютантів. Вони сюди прийдуть на жеребкування. Пане Кшиштофе, мені потрібна ваша допомога. Я підготувала завдання для обох загонів, але з усім не впораюся. Коли я піду розкладати їх для першого загону, ви, будь ласка, розкладіть для другого. Гаразд? Я вийду хвірткою з боку лісу, а ви від річки. Ви розрізняєте харцерські знаки? Як позначається лист і таке інше?

Пан Кшиштоф ствердно кивнув, тож Мацекова мама простягнула йому пакунок із пронумерованими листами, схопила свій рюкзачок і вибігла з будиночка.

— Виходить, нас примусили працювати? — запитала пані Чайка.

— Нема на те ради… — відказав Євин тато й без особливого ентузіазму взяв пакунок із завданнями.

За мить пролунав голос Мацекової мами:

— Увага! Чоловічий і жіночий загони прошу підійти до мене! Даю вам годину, щоб приготуватися до гри. Будуть два маршрути. Дорогою кожен загін має виконати десять завдань. Одне вимагатиме написання чогось, інше — збирання, будуть ще й інші. Протягом години ви повині обрати капітана та його ад’ютанта. Потому капітани розіграють маршрути. Усі жеребки має класний керівник. У неї також заберете конверти із шифрами й олівці, бо їх повинен мати кожен капітан загону. Саме він прийматиме рішення про дії загону й писатиме на папері розв’язання завдань. Ад’ютант збиратиме до торбини речі, які треба буде відшукати для правильного виконання завдань. Усе зрозуміло?
Зробилося тихо.

— Отже, ми з паном Кшиштофом ідемо розкладати завдання. Ага, ледь не забула: переможець отримає кошик із солодощами!
* * *
— Чого іржеш? — Каська штурхнула Наталію в бік.

— Та як згадаю собі це ревище над річкою, то не можу втриматися, — захихотіла Наталія.

Дівчата весело метушилися в будиночку, ласуючи цукерками, які виграв їхній загін. А все тому, що вони старанно виконали навіть найхимерніші завдання!

У ІІІ-А всі знали, що в Мацекової мами неабияке почуття гумору. Тому ніхто не здивувався, коли черговим завданням було виконання однієї із трьох названих пісень. Дівчата вибрали хіт відомого гурту, а хлопці — пісню із серіалу «Клан». Хлопці горлали щосили, а найголосніше — Алекс і Мацек, які поперекручували слова й співали по-своєму. Саме це так розсмішило дівчат.

Зате хлопці були невдоволені. Щоправда, усі переконували одне одного, що це лише забава, але програвати ніхто не любить. Тим більше Алекс, який хотів у всьому завжди бути першим. Проте цього разу його загін не знайшов одного листа, а на додачу хлопці кілька разів побилися й через те спізнилися до пункту призначення. А все через те, що капітаном загону хлопців став Войтек! Після історії із грішми однокласники ставилися до нього прохолодно. Але зараз, коли на час проведення гри Новачка було призначено за головного, доводилося слухатися.

Найдужче сердилися Алекс та Білий Міхал. Тому вони встигли аж двічі побитися з Войтеком.

— Хлопці! А мені тут дівчата дещо передали, — загукав Мацек, показуючи шість плиток молочного шоколаду.

— Тільки цьому кретинові не давай, — попередив Алекс, кивнувши на Войтека.

Той лише знизав плечима й навіть не простягнув руки до солодкого.

— Не запихайтеся шоколадом, скоро вогнище, смажитимемо ковбаски, — нагадав Євин тато, зазирнувши до будиночка.

— Нічого, ви за нас не переживайте! — відповів Алекс. — Через такого ідіота в нас невеликі шанси обжертися солодощами.

Почувши це, Войтек підвівся й мовчки вийшов геть.
* * *
Березовий стовбур догоряв. Від ковбасок нічогісінько не залишилося. І зовсім не тому, що Матеуш, якого ще в першому класі прозвали «Пилососом», змів усе, що було можна. Просто всі страшенно зголодніли. Гра тривала понад дві години. Втомлені третьокласники поволі відходили від вогнища й зникали в будиночках. Євин тато пообіцяв опівночі зробити обхід, тож дехто й досі сидів і грівся біля вогню.
Малгося, яка пригрілася з Мацеком під одним пледом, весь час сміялася, слухаючи, як той наспівує свою версію пісні із серіалу «Клан»: «Скажи-но, бабо, щось приємне, не скигли, прошу, дай мені спокій. Життя нуднюще, як холера…»

— Скільки можна співати ці дурниці? — буркнув Войтек наче до себе, проте настільки голосно, щоб інші теж почули.

— А скільки можна вислуховувати твої зауваження й дивитися на твою тупу мармизу? — спитав Алекс, якого роздратували не стільки Войтекові слова, як узагалі його присутність. — А найгірше, що доведеться з тобою мати справу аж до кінця навчання, а зараз тільки жовтень.

— Дайте спокій, — озвався Мацек, підводячись і вирушаючи з Малгосею до будиночків.

За ними подалися Алекс і Білий Міхал.

— Ми теж ідемо, — заявив Алекс, зневажливо глянувши на Войтека. — А тобі краще приготуватися до того, що спатимеш під дверима або в нужнику!

Войтек не відповів і залишився сам-один біля жевріючого вогнища. Таким його побачила Каміла, котра повернулася по забутий плед.

— Чого ти тут сидиш? — запитала дівчина.

Войтек не відповів, лише плечима знизав. Каміла хотіла вже було піти геть, але вираз обличчя хлопця змусив її залишитися.

— Ну, скажи бодай щось…

— А що ти хочеш почути? Що для мене ця осінь чудово починається?

— Що ти маєш на увазі? Я нічого не розумію.

Войтек сам не знав, навіщо розповідає все це дівчині, котра назвала його Паном Ніхто. Та йому хотілося висловити своє розчарування, гнів, смуток і всі ті почуття, які непокоїли його останніми днями, а тепер, під час цієї поїздки, заволоділи думками, переконуючи, що життя в ІІІ-А перетворилося для нього на пекло.

— Але ж ти сам винен, — сказала Каміла, вислухавши його розповідь. — Ніхто не примушував тебе загравати з усіма дівчатами одночасно. Ніхто не наказував видурювати в Міхала гроші.

— І за ці кілька помилок я маю розплачуватися до могили?

— Ні, лише до закінчення гімназії, — відповіла дівчина, та враз усвідомила, що це означає для Войтека.

— А ти не зробила в житті жодної дурниці? — запитав він, але відповіді не дочекався.

«Я анітрохи не краща за нього», — думала Каміла, а перед очима поставали різні картини: Міхал, Олек та вибір, якого вона так і не зробила. Найкраща подруга Малгося, котру вона звинуватила в крадіжці дешевенького брелочка, а зараз, у третьому класі, такі дурниці взагалі не мали жодного значення.

— Чого мовчиш? — запитав Войтек. — Розхотілося балакати?

— Зробила, — відповіла нарешті Каміла. — Якщо вже тобі кортить дізнатися, то я справді вчинила кілька дурниць. І знаєш що? Я збираюся їх виправити, — рішуче заявила вона. — Тобі теж раджу, — докинула дівчина й подалася до будиночка.

— Розкажеш, якщо тобі це вдасться! — загукав услід Войтек, а коли Каміла зникла в темряві, хлопець подумав, що оце вперше хтось із нового класу поговорив з ним так щиро. Шкода лише, що це була дівчина.

Бо зараз він знав, що на нього чекає ніч у будинку, де разом із ним ночуватиме кільканадцять хлопців, котрі не надто приязно до нього ставляться.

— Аби до ранку дотягнути, — буркнув він до себе, а тоді, піднявши із землі й обтрусивши свій плед, рушив до будиночка.

Злива непорозумінь
Каміла не любила дощу. А незалежно від того, гарна погода чи ні, собаку треба вигулювати. У плащі з капюшоном, який насувався на очі, дівчина пленталася подвір’ями за Латкою, якій дощ аж ніяк не заважав.

Невдовзі на її очах пухнаста собачка перетворилася на мокру ганчірку. Цуценя благально дивилося на господиню, прохаючи погуляти ще, і Каміла звернула на стежку, котра вела до галявини, відокремленої від будинків вузькою смугою води, яку мешканці називали каналом.

Зупинившись на кладці, дівчина дивилася на кола, що з’являлися на воді від дощу. Спостерігала за качками, що неквапно пірнали, і за Латкою, яка гасала, наче дощу й не було. Цуценя теж дивилося на качок і раптом стрибнуло у воду. Каміла якусь мить стояла непорушно, мов закам’яніла, а тоді закричала. Вона аж злякалася власного голосу, але зовсім не знала, що робити. Уривки думок кружляли в голові. Раптом вона побачила, як до неї швидко наближається постать, котра жбурнула на землю сумки й кинулася до води.

Канал був неглибокий, якісь півметра глибини, але весь зарослий водоростями й добряче замулений. Улітку Каміла бачила великих собак, котрі заплутувалися у водяних заростях. На щастя, Латку було врятовано.

Схлипуючи, дівчина побігла до забрьоханого по коліна рятівника її улюблениці й, недовго думаючи, кинулася йому на шию зі словами:

— Я так злякалася! Так злякалася!

— І даремно! — відказав той, і Каміла впізнала голос Чорного Міхала.

Відскочила, мов попечена. Міхал удав, ніби нічого не помітив і почав розглядати свої штани. Каміла відразу пригадала, як Міхал знайшов її Латку, а вона навіть не подякувала йому як слід.

— Вже вдруге рятуєш моє цуценя, — тихо сказала дівчина.

— Приємно, що ти не забула, — відповів Міхал. — А тепер сорі, мушу бігти, бо якщо мама побачить мої черевики, буде мені непереливки.

І схопив торби, що лежали на землі.

Каміла взяла на руки Латку, яка зараз була не бежева, а якась буро-зелена, і повільно подалася додому. Дощ лив як з відра.
* * *
— Придбала нового пса? — запитав, сміючись, Мацек.

Він та Малгося чекали на Камілу біля її будинку. Обоє перестали кепкувати, коли вона розповіла їм про пригоду біля каналу. Лише одне затаїла: не сказала, хто виявився рятівником Латки. Якби не Мацекова присутність, Каміла точно не крилася б від Малгосі. Але при Мацекові не хотілося про це згадувати, тим більше, що, заходячи до помешкання, той повідомив Камілі:

— Я Олека зустрів.

Каміла не відповіла, тож Мацек продовжував:

— Він розпитував про тебе.

Дівчина зітхнула й подалася на кухню заварювати чай.

— Навіщо ти їй розповідаєш про Олека? — дорікнула йому Малгося. — Мені інколи здається, що ти це на зло робиш, бо недолюблюєш її.

— Ти ж знаєш, що це неправда, — відповів Мацек, але не встиг більше нічого сказати, як задзеленчав Малгосин мобільник.

— Кінга?.. А чому ти плачеш?.. Говори спокійно… Ні, я про це нічого не чула. Ми саме в Каміли. Я запитаю в неї… Якщо про щось довідаюся, подзвоню тобі.

— Що трапилося? — запитав Мацек.

— Кінга бачила, як під її вікнами Міхал обіймався з Камілою.

Мацек стенув плечима. Кінга ревнувала Міхала так, що іноді у всіх це викликало роздратування.

— Гадаєш, це правда? — спитав він, хоча відповідь його не цікавила.

— Мабуть, щось-таки було, бо Кінга не має звички вигадувати.

— То спитай у Каміли й знатимеш.

Легко сказати: «Спитай», — та важко зробити. Малгося знітилася. Ну не питатися ж їй: «Ти обнімалася з Міхалом?» або «Може, ти цілувалася нині з Міхалом під вікнами Кінги?» Чорт, як по-дурному воно все звучить! Краще спитати, чи вона його не бачила.

Каміла саме принесла на таці чай і печиво, коли Малгося поцікавилась:

— А Міхала ти оце щойно не зустрічала?

— Якого Міхала? — спитала Каміла, і в її голосі вчувалася непевність. Брехати вона не вміла.

— Чорного Міхала.

— Бачила в гімназії.

— Я не про гімназію питаю, а чи не бачила щойно.

— Ні, я ж із Латкою гуляла, — відповіла Каміла, почервонівши.

Якби вони були самі, вона, звісно, розповіла б про халепу біля каналу. Але поруч був Мацек. Краєм ока Каміла помітила його зневажливу посмішку.

Вони почали вчити історію, але йшло все абияк, хоча розроблений Мацековою мамою метод був справді класний. Відчувалася якась напруженість. І раптом знову озвався Малгосин мобільний.

— Каже, що не бачила… Так… Так каже… Що?! Міхал так сказав?!

Мацек помітив, як Малгося змінилася на виду.

— Ну, тоді я не знаю… Па.

У кімнаті зробилося тихо.

— Ти не хочеш нічого пояснити? — запитала Малгося, дивлячись на подругу. — Кінга бачила, як ти висіла на Міхалові. Він зізнався, що допоміг тобі витягти з води собаку. Чому ти не сказала? — Каміла продовжувала мовчати. — Пробач, але я в такій атмосфері не можу вчитися. Піду додому.

Малгося підвелася, а за нею й Мацек. Обоє мовчки одягалися. Каміла теж не озвалася жодним словом. Уже у дверях Мацек раптом мовив:

— А я гадав, ти змінилася на краще…
* * *
— Я не твоя власність, — пролунав голос Міхала, і хлопець сердито кинув слухавку.

Кінга щойно вже вдруге подзвонила йому і, плачучи, зажадала пояснень. Сцена, яку вона побачила під своїм будинком, не давала їй спокою. Дівчина дивилася крізь вікно, як Міхал вийшов від неї й подався до свого дому, а тоді раптово прискорив кроки, жбурнув торби, скочив до каналу, а тоді обійняв Камілу.

А ця брехуха тепер усе заперечує! Міхал стверджує, наче нічого особливого не трапилося. Та Кінга відчувала, що це не так! Інакше Міхал не кинув би слухавку, а Каміла розповіла б Малгосі правду. По обличчю Кінги струменіли сльози, вона ніяк не могла заспокоїтися.

Авжеж, у Каміли модні шмотки, багаті батьки й неповторна врода. А вона, Кінга — усього лише зубрилка. Старанна зубрилка, яка переконувала себе, ніби для Міхала вона насправді щось значить.
* * *
Міхал відчував, що от-от захворіє. Після злощасної історії з Камілиним собачкою минуло всього декілька годин, до того ж хлопець відразу переодягнувся й прийняв гарячу ванну, але застуда вже давалася взнаки.

Міхал поплентався на кухню, де в аптечці лежав аспірин. Вечоріло. Вони з Кінгою збиралися повторювати історію, але потому, як він на неї нагримав, та, мабуть, не прийде. Чому він був з нею такий суворий?

Зараз Міхал шкодував про це, але тоді не зміг стриматися. Чому Каміла так поводиться? І чому не розповіла Малгосі правду, як усе було? Міхал гнівався на Камілу. Спершу вдає, що не помічає його, а тепер бавиться почуттями інших! Міхалові сяйнуло: він уже знав, що зараз зробить! Вип’є аспірин і зателефонує до Кінги.

Вичавив із блістера дві таблетки, але раптом у двері подзвонили. «Все-таки Кінга прийшла!» — серце в нього закалатало. Він пояснить їй, як усе було насправді. Як же він ненавидить ці дурні бабські претензії, висловлені по телефону. Бо тоді не можеш узяти за руку, зазирнути в очі й про все розповісти.

В уяві Кінги народжуються якісь дурниці, а він навіть нічого заперечити на відстані не може. Ну не міг же він пройти байдуже й не врятувати цю собаку!

Міхал помчав до дверей, відчинив і побачив… Камілу. Він навіть не приховував свого розчарування.

— Я… хотіла тобі подякувати… — Каміла замовкла.

Вираз Міхалового обличчя не заохочував до розмов, тож якусь хвилину обоє стояли мовчки.

— Можна мені зайти? — запитала Каміла і, не чекаючи на відповідь, пройшла до квартири.

За мить вона повісила свою куртку на вішаку й попрямувала до кімнати.

— То он як ти живеш… — мовила вона, із цікавістю роззираючись довкола. Підійшла до книжкової полиці, на якій стояла фотографія Кінги. Мовчки придивлялася до знімка. «Якби ти прийшла рік тому, побачила б свою фотку», — подумав Міхал. Каміла вже хотіла знову подякувати рятівникові своєї Латки, але тут у двері постукали. Міхал вийшов до передпокою й відчинив. На порозі стояла Кінга. Він мовби відчував, що так і станеться. «Бувають дні, коли все валиться, — подумав хлопець. — Нині саме один із них».

— Пробач, що я тобі не повірила, — озвалася Кінга й раптом замовкла, побачивши за Міхаловими плечима Камілу. Не встиг Міхал відкрити рота, як Кінга кинулася геть і швидко побігла сходами вниз.

Який їхав, таку стрів
Кінга вперше вирішила не піти до школи. Через побачене вчора вона не спала всю ніч, совалася в ліжку й увесь час думала, думала. Про те, яка вона дурна, що все, напевне, від самого початку було облудою, бо Міхал прикидався й удавав. І взагалі зустрічався з нею лише задля гарних оцінок.

Тому й вирішила не йти нині до гімназії. Не хотіла бачити щасливого Міхала, який через три роки здобув нарешті Камілине серце. Навіщо тільки він так її ошукував? Наче й дзвонив увечері аж сімнадцять разів. Кінга полічила. Сімнадцять! Але говорити з ним не захотіла, бо нема про що. Доводити, що в неї немає таких крутих шмоток, як у Каміли? Що вона не має такої екзотичної зовнішності? А обговорювати навчання чи книжки…

Не якісь там романи, а підручники… Кінга відчувала, яка вона зануда. Ось чому Міхал шукав інших вражень. І знайшов Камілу, яка завжди була на висоті. Може, їй далеко було до Каськи, яка одягалася за останнім писком моди, але й Каміла виглядала, мов модель із журналу мод. А вона? Уроки, уроки, уроки, англійська, біологія. Поруч із Камілою в Кінги не було жодних шансів.

У пані Анелі аж газета випала з рук, коли донька вранці увійшла до кухні й сказала:

— Мамо, мені не хочеться йти нині до школи. Можна, я залишуся вдома?

Протягом дев’яти років навчання дівчина жодного разу про таке не просила. Навіть коли хворіла, не хотіла пропускати. Пані Анеля довго думала, що відповісти, але нарешті погодилася. Хотіла щось запитати, та, побачивши сумне доньчине обличчя, промовчала.

Кінга взяла слухавку. До восьмої залишалося півгодини. Дівчина швиденько набрала Євин номер. «Узагалі-то, Єва жахлива пліткарка, але… може, воно й на краще», — думала Кінга. Зрештою, кому, крім неї, вона ще могла зателефонувати? Ну, не до Малгосі ж, яка, мабуть, знала, що Міхал із Камілою віддавна зустрічаються, але навіть їй не натякнула. Нічогісінько не сказала. Хоча це й не дивно: адже вони з Камілою подруги…

— Єва? Це Кінга. Мене нині не буде. Зможеш після школи занести мені уроки? Що сталося? Та нічого…

Кінга щосили намагалася не розплакатися, але все намарно. Сльози горохом покотилися по обличчю й закапали на телефонний столик. Дівчина гарячково розповіла про все, що сталося. Міхал, Каміла, вони разом… Єва, може, не все зрозуміла, але щось-таки до неї дійшло. Отже, Міхал зустрічався з Камілою потайки від Кінги. А вчора та застукала їх удвох у Міхала вдома. Звісно, вона, Єва, нікому анічичирк. А коли прийде до школи, то лише зневажливо гляне на обох. До Кінги заскочить після занять. Принесе уроки й розповість, як там закохана парочка.
* * *
— Малгосю! Почекай! — почувся ззаду голос Єви, яка бігла коридором у трохи завеликих тапочках.

— Що таке?

— Каміла з Міхалом давно крутять роман? — зверхньо запитала Єва. Аж занадто, але вона завжди ставила питання руба.

— Каміла з Міхалом? — Малгося зупинилася на півдорозі. Перед очима виринула вчорашня сцена, коли вона спитала Камілу, чи та бачила Міхала, а подруга їй збрехала. — Я нічого про це не знаю, — відповіла вона й хотіла запитати в однокласниці, що їй про це відомо.

Але Єва сказала сама:

— Тільки нікому не кажи! — прошепотіла вона. — Кінга сьогодні не прийде. Вона мені сказала, що Міхал крутить із Камілою і весь час її дурив. Страшенно плакала, й тому сьогодні її не буде. Учора прийшла до Міхала, а там сиділа Каміла.

— Коли це сталося?

— Увечері.

Малгося промовчала. Але все раптом почалося складатися в логічне ціле. Вони з Мацеком пішли, а Каміла подалася до Міхала. Навіщо було брехати? Казати, що не бачила його, що не має з ним нічого спільного?
Малгося рішучим кроком увійшла до класу. Каміла вже була. Сиділа за партою й переглядала свіжий номер «Bravo Girl». «Лялька Барбі!» — Малгося уперше подумала про подругу зневажливо. Не озвалася до Каміли й словом, лише поклала речі на парту й вийшла до коридору чекати на Мацека. Нарешті й він з’явився. Малгося здалека помітила його струнку постать і світле волосся. Обняла хлопця за шию й на вухо прошепотіла все, що почула від Єви.

— Я запитаю в Каміли, а ти — в Міхала, окей? — запропонувала дівчина, заходячи з ним до класу.

Але Мацек анітрохи не квапився.

— Моя мама сказала б, що все це схоже на дешевий серіал. Любовний роман для домогосподарок.

— Але ж Кінга плаче!

— Гаразд, я в нього запитаю, щойно буде нагода, — пообіцяв Мацек і відразу замовк, бо нагода не забарилася:

Чорний Міхал стояв на порозі класу.
Малгося легенько підштовхнула Мацека до нього, а сама сіла поруч із Камілою.

— Нічого не хочеш пояснити? — спитала вона.

— Про що це ти? — не зрозуміла Каміла.

— Про твою вчорашню брехню.

— Якби не було Мацека, я б тобі відразу все розповіла. А при ньому чомусь не можу.

— Тобто ти не зізнаєшся? — наполягала Малгося. Голос у неї був якийсь неприємний. Немовби дівчата непомітно помінялися ролями: завжди впевнена в собі Каміла зіщулилася під осудливим поглядом подруги.

А несмілива зазвичай окулярниця наче виросла, кожне її запитання боляче вражало Камілу. — То це правда, що ти зустрічаєшся із Чорним Міхалом?

— Ні! Учора я побачила його випадково. Він врятував мою собачку, котра скочила у канал.

— А ввечері?

— Що ввечері?

— Ти в нього була?

Каміла мовчала. Навіть найкращій подрузі не могла розповісти, що трапилося ввечері. Так, вона пішла до Міхала. Звичайно, на щось сподівалася, хоча й не знає чому. Звісно, навіть до помешкання зайшла, хоча більше скидалося на те, що вона увіпхалася непроханою, аніж була бажаною гостею. І Кінга теж прийшла.

Саме тому Каміла знає, що шансів у неї нуль. Бо хоча Кінга й побігла геть, та Міхал за хвилину наказав Камілі вийти й більше ніколи не приходити. А тоді додав те, чого Каміла воліла б ніколи не чути:

— Твій час минув і більше не повернеться. Залиш мене в спокої раз і назавжди. А якщо ти зруйнувала наші з Кінгою стосунки, я тобі цього не подарую!

— То ти в нього була? — Малгосине питання залишилося без відповіді. Зрештою, Каміла не встигла відповісти, бо біля парти зупинилися Міхал і Мацек. Каміла побачила їхні тіні на відкритому зошиті. Але голови не підвела. Мацек озвався першим:

— Ти повинна це залагодити. Через тебе Кінга не прийшла нині до школи.

Міхал хотів щось додати, але до класу увійшла вчителька. Почався урок біології, на якій Кінга завжди була найкращою. Нині її вперше не було. Пані Галяс швидко це помітила:

— Що трапилося з Кінгою? Щось серйозне? Вона захворіла?

— Ні. Просто Каміла завдала їй учора болю, — повідомив Алекс, котрий, як і решта класу, уже встиг довідатися про те, що сталося з Кінгою, Камілою й Чорним Міхалом.

— Мабуть, вона ненавмисно, і виявиться, що це нічого страшного. А рентген вже зробили? — запитала вчителька, та замість відповіді пролунав регіт. — Ну, що в цьому смішного? Зрозуміло, нещасний випадок із кожним може статися. І немає чого сміятися.

— Так, тільки розбите серце гіпсом не врятуєш, — мовив Мацек.

Після цих слів смішки вщухли. У класі зробилося тихо. І раптом підвівся Чорний Міхал.

— А можна, ми нині на уроці поговоримо не про те, що пишуть у підручнику, а про кохання? І як це пов’язано з біологією? Де живе кохання — у серці, чи в мозку?

Учителька трохи помовчала, тоді посміхнулася й сказала:

— Гаразд. Розповім вам усе, що знаю.

Такого цікавого уроку біології в III-А ще не було. Учні дізналися про хімію кохання і про почуття, яке часто його супроводжує, тобто ревнощі. Довідалися про висновки трьох італійських учених, котрі ствердили, що романтичне кохання нічим не відрізняється від нав’язливого неврозу. Останнє повідомлення викликало в класі невгамовний регіт.

— А що таке нав’язливий невроз? — поцікавився Білий Міхал, який півуроку провів за читанням коміксів Російського та Ван Гамме.

— Це коли хтось почувається погано, якщо не читає коміксів про Торгала, — дуже серйозно відповів Мацек.
Щойно задзеленчав дзвоник на перерву і за вчителькою зачинилися двері, усі кинулися до Каміли. Кричали наввипередки, яка вона безсердечна й ревнива, а Єва вигукувала голосніше за інших і нарешті просто в обличчя кинула однокласниці, що вона — Ніхто.

На захист Каміли стала лише Малгося, адже вони подруги, а друзів треба завжди підтримувати. Та навіть Малгося не змогла виправдати Камілину поведінку.

Зрештою, захищати не було кого. Після Євиних слів Каміла вибігла із класу. За нею вийшов лише Войтек, хлопець, якого місяць тому Паном Ніхто назвав не хто інший, як Каміла.

— Який їхав, таку стрів! — зауважив Алекс, щойно за ними зачинилися двері.

Дехто засміявся, і тільки Малгося помітила, що на парті залишилися всі Камілині речі. Сама дівчина не повернулася до школи до кінця уроків. Не прийшов і Войтек. І якщо Камілині зошити й книжки забрала Малгося, Войтекові причандалля так і залишилися лежати, розкидані на останній парті біля стіни, де новенький, наче заразний хворий, сидів сам-один…

Раз козі смерть
Малгося не могла зрозуміти Камілиного вчинку. Навіщо вона пішла до Міхала? Чого хотіла домогтися? Адже сліпому видко, що Міхал, крім Кінги, нікого не помічає. Та найдужче вразила дівчину брехня подруги. Чому вона їй не довіряла? Ніде правди діти, Малгося дуже образилася. Крім того, Мацек, здавалося, зовсім її не розумів. Його власна думка про все, що сталося, не збігалася з Малгосиною. По-перше, він увесь час повторював, що поведінка Каміли, Єви, Кінги й навіть Чорного Міхала та решти класу відгонить дешевим бразильським серіалом. По-друге, стверджував, що все можна було передбачити, бо Каміла ніколи не закохувалася по-справжньому.

— Зроду не бачив настільки незрілої особи, — говорив Мацек, повертаючись із Малгосею зі школи. Дівчина несла Камілин рюкзак, а свій віддала Мацекові. — Вона намагається пристосувати дійсність до власних фантазій! Каміла страшенно інфантильна! Їй хочеться, щоб усе в житті складалося так, як вона мріє, ти цього не помітила?

— А ти помітив? — іронічно запитала Малгося.

— Ні, сам я цього не зауважив, — щиро відповів хлопець. — Я часто говорив з Олеком, і він мені багато чого наоповідав, як усе було, коли вони ще зустрічалися. Із Кшисеком балакав. Пам’ятаєш, що було в першому класі? Коли Каміла думала, що то він подарував їй слоника? Я пригадав чимало таких історій, і мені вималювалася цілісна картина. Каміла почувається щасливою тоді, коли все виглядає, мов у казці. Коли її собачку рятує принц. Коли він потайки підкладає подарунки. Та коли він скаже: «Я тебе кохаю», — це вже їй не подобається. Бо казка перетворюється на дійсність і романтика зникає. Мені лише Олека шкода. На щастя, він почав серйозно ходити на якісь кошмарні тренування, бо готується до змагань… Часто про неї розпитує. А я не знаю, що йому сказати…

Обоє помовчали. Малгося думала над Мацековими словами. У них було багато правди.

— Але ж у мріях немає нічого поганого… — Малгося ще намагалася захищати подругу.

— Узагалі-то ні. Але, мабуть, на все свій час, — Мацек замовк, а тоді змінив тему. — Невже ми повинні весь час говорити про Камілу? Я збирався тебе нині витягнути до басейну. Алекс із Білим Міхалом кличуть мене позмагатися. Хочеш із нами? — спитав він і відразу пошкодував, зрозумівши, що, коли вони підуть разом, виявиться, що він не вміє добре плавати, де вже йому змагатися з Алексом.

— Басейн? — Малгося замислилася. Була п’ятниця, уроки можна зробити пізніше. — Гаразд, — погодилася вона. — Але ходи зі мною, я мушу віднести Камілі її речі.

Мобілка Каміли не відповідала. Удома дівчини теж не було. Бабуся, здивована тим, що речі онуки приносить зі школи подруга, лише знизала плечима й узяла рюкзак. На щастя, у неї на кухні щось підгорало, тож старенька побігла туди, а Малгосі вдалося уникнути пояснень. Пробурмотівши, що вона дуже поспішає, дівчина швиденько подріботіла сходами вниз. Там на неї чекав Мацек.
* * *
Каміла вибігла зі школи в розхристаній куртці. Сльози текли по щоках і розмазували туш для вій. Уранці вона пофарбувала свої жахливі білі вії, котрі так її дратували. «Ну чому я не народилася, наприклад, брюнеткою? Не було б у мене стільки проблем», — думала Каміла, забуваючи, що останні події не мали жодного зв’язку з її волоссям. У вухах бриніли слова Єви, Наталії й Алекса. Усі її засуджували, і це було нестерпно! А ще — сповнений зневаги Міхалів погляд. Як же він змінився за цей рік. Дівчина мало не бігла вкритою листям доріжкою.

— Я вже боявся, що не наздожену тебе, — почувся за спиною голос Войтека.

Каміла прискорила кроки. Тільки цього бракувало! Щоб її втішав цей жахливий тип, якого всі ненавидять.

— Не біжи так!

— Відчепися! — буркнула Каміла й розплакалася ще дужче.

— Не відчеплюся! — рішуче відповів той і схопив її за руку. — Заспокойся, ходи, побалакаємо.

— Я не можу… Мушу йти до Кінги… пояснити все…

Войтек спробував жартом розрядити напружену ситуацію, але Каміла лише розсердилася.

— Припини! — роздратовано закричала вона й відсмикнула долоню так швидко, що у Войтекових руках залишилася її маленька кольорова рукавичка. — Який же ти противний і нестерпний!

— Не злися, — спокійно відповів хлопець. — Я лише хотів, щоб ти перестала плакати, — Войтек дмухнув у рукавичку, і та перетворилася на кольорову кульку з п’ятьма ріжками.

Каміла мимоволі посміхнулася. Обоє замовкли. Войтек озвався першим.

— Я не дуже розумію, про що йдеться, але хочу тобі допомогти… — несміливо почав він.

— Навіщо? — зверхньо запитала Каміла. Вона більше не сміялася й знову була неприємна.

— Бо я теж самотній.

— А я не сама! — гордо відказала Каміла. — У мене є Малгося, подруга.

— Подруга? То де ж вона?

Знову запала мовчанка, яку порушило схлипування Каміли. Дівчина плутано розповіла Войтекові про все. Про Олека, Міхала, Кінгу й навіть про те, що трапилося минулого вечора.

— Одне слово, щоб завоювати твоє серце, треба тебе ігнорувати, — жартома зробив висновок Войтек, але відразу пошкодував про це, бо Каміла знову прискорила ходу й кинула йому просто в обличчя:

— Ти мене ніколи не завоюєш!

— Та я пожартував! Почекай! — і Войтек побіг за нею.

— Дурний жарт, — буркнула дівчина, коли той наздогнав її.

— Я просто хотів, щоб ти перестала так хвилюватися. Просто треба піти до Кінги й розповісти, як усе було насправді.

— А якщо вона не повірить?

— А ти спробуй!
* * *
Кінга повірила. Дівчата не розмовляли довго, бо Камілі не хотілося говорити. Їй було сумно й погано. У кімнаті Кінги на підлозі лежало їхнє з Міхалом фото. Таке саме, як те, котре Каміла побачила в Міхала. Але в Кінги воно було в розбитій рамці. Під час розмови задзеленчав телефон, дзвонив Міхал. Каміла непомітно вийшла.
Здивувалася, побачивши під будинком Войтека.

— Що ти тут робиш?

— А що мені залишається? — спитав він, знизавши плечима. — Ти ж знаєш, як мене сприймають у класі.

— І тебе це дивує?

— Узагалі-то ні, але я не такий, як усі думають.

— Тоді навіщо ти так поводився з дівчатами?

— Якщо скажу тобі, не повіриш.

— Може, й повірю.

— Мої однокласники в Любліні казали, що у Варшаві всі так роблять. Я хотів стати одним з вас, — зізнався Войтек і потупився.

Каміла давно так не сміялася. Відкинула голову й реготала на всю вулицю.

— Не смійся.

— Ой, не можу, — не вгавала Каміла, думаючи, як Войтек міг припустити, що у Варшаві всі хлопці поводяться так нахабно. Згадала Білого Міхала, котрого комікси цікавили дужче, ніж дівчата. Уявила собі, як він намагається залізти рукою під чиюсь спідницю, й розреготалася знову. — І ти повірив?

— Ти навіть уявити не можеш, як я прагнув, щоб ви мене прийняли.

— Ага, класно в тебе вийшло, що й казати.

— Справді? — Войтек сумно всміхнувся. — Але це було нелегко. Першого разу я гадав, що ніколи не зважуся на таке. А потім майже повірив, що так і треба.

— Може, тобі треба стати актором.

— Це моя мрія. Тому й подумав: «Раз козі смерть», — а тоді навіть зрадів, що в мене так гарно вийшло. От лише зараз не смішно.

— Почни грати іншу роль.

— Спробую.

Якусь хвилину йшли мовчки.

— Вертаймо до школи по рюкзаки? — запропонував Войтек.

— Марна справа, — відповіла Каміла. — Школа однаково зачинена. Глянь, котра година. Заберемо в понеділок.

— Я тебе проведу, — сказав хлопець. — У мене однаково немає тут знайомих, усі залишилися в Любліні.
Каміла стенула плечима. Вони вже йшли в напрямку до її дому, коли Каміла вгледіла по той бік вулиці Мацека й Малгосю. Але не покликала подругу. У вухах лунали Войтекові слова: «Подруга? То де ж вона?» А й справді, де? По той бік дороги. Чужа. Каміла не змогла розповісти їй того, що Войтекові. Це вже вкотре між ними щось не так… Чому?

Нічого собі!
Цього року День святого Миколая був сумнішим, ніж зазвичай. Ще на батьківських зборах вирішили, що подарунки мають коштувати не дорожче, ніж двадцять п’ять злотих. Пані Чайка попросила скласти список тих, хто не може дозволити собі таких витрат.

— Відшкодуємо з фонду класу, не хвилюйтеся…

У списку опинилося сім прізвищ. Малгося здивувалася, бо досі вважала, що вона найменш заможна в класі. Але були й інші, кому не переливалося. Батько Наталії, слюсар-інструментальник, уже другий рік був безробітний. Невесело було й у Зосі, чия мама теж багато місяців сиділа без роботи. У класі було чимало учнів із неповних родин. Щоправда, там не бідували, але матері-одиначки працювали дуже важко. Чорний Міхал мешкав із мамою, якій гордість не дозволяла нічого взяти від його батька, починаючи від прізвища дитини і закінчуючи хоч би невеликими аліментами. Від ранку до вечора працювала на радіо. Мацекова мати, щоправда, вийшла заміж удруге, але це не означало, що вони були заможні, бо вітчим заробляв мало, а справжній Мацеків тато аліментів на сина не сплачував.

— У всьому винне безробіття, — говорив Мацек, коли вони разом із Малгосею, Алексом та Камілою йшли купувати подарунки. — Моя мама розповідала, що в Польщі є родини, які живуть на такі малі гроші, що діти в них недоїдають.

— Тоді навіщо їм аж стільки дітей? — запитала Каміла.

Їхні з Малгосею стосунки ще не з’ясувалися, але дівчата поводилися так, немовби нічого не сталося. Ніби чекали нагоди поговорити про брехню й Чорного Міхала.

— Ти це серйозно чи жартуєш? — не зрозумів Мацек.

— Серйозно, — відповіла Каміла. — Якщо в когось бракує грошей, він не повинен народжувати стількох дітей.

— Ой, не можу! Тримайте мене! — вигукнув Мацек. — Ти що, не розумієш, що так зазвичай діється в бідних, темних родинах, у простих людей? Таких, котрі про майбутнє не думають! Їх переконали, що їм усі винні, і тепер вони чекають, доки їм впаде з неба.

— А ти звідки знаєш? — з іронією спитала Каміла.

— Від мами, — відповів той. — І в газетах читаю. А ти не помітила, скільки дітей опиняється на смітнику? Або в контейнерах?

— У яких контейнерах? — не втямила Каміла.

— Ти що, не дивишся новин? — вразився Мацек.

— Ні, а навіщо?

— Тоді почни дивитися.

— Каміла думає, що в усіх так, як у неї, — озвався знущально Алекс. — Бабуня пече їй пиріжки й укриває теплою ковдрочкою.

— Є такі родини, де в одному ліжку спить кілька осіб, — продовжував Мацек. — Ти живеш у Варшаві, а на канікули їздиш за кордон. Поїдь якось у Бещади, туди, де немає електрики. Там побачиш справжню Польщу, а не таку, до якої ти звикла в «Клані» чи «Злотопольських».[18]

— Може, змінимо тему? — спитала Малгося.

Їй самій було соромно зізнатися, що вона теж не дивиться новин і не читає газет. У Мацека все було по-іншому. Його мама постійно з ним розмовляла, причому на серйозні теми. Нещодавно Мацек розповідав, що читали з мамою у «Високих підборах» щось про інтернет та пов’язану з ним небезпеку. А її батьки ставилися до неї, як до дитини. Камілині батьки так само. Але, може, треба самій показати, що вона вже доросла, й читати газети та дивитися новини? А що воно таке з тими контейнерами, то Малгося ще повинна запитати.
* * *
Під час жеребкування Каміла витягнула Каську. Купила їй три різні гумки для волосся, кожна іншого кольору, усі такі гарненькі. Як і сама Каська. Каміла Каську не любила, але на Миколая подарунок має бути гарним. Минулого року про це вже йшлося.

— А може, у Каськи коротке волосся? — зауважив Алекс.

— Чому коротке? — запитала Каміла.

— Ну, наприклад, вона його нині обрізала. Або вчора. Зрештою, її вже кілька днів немає в школі.

— Та ну тебе! Вона швидше тобі язика відріже, ніж собі волосся.
Мацек витягнув Чорного Міхала і, поміркувавши гарненько, вирішив купити йому чорний органайзер.

— Нехай собі за його допомогою організує життя з Кінгою, — буркнув він, вкладаючи подарунок до паперової торбинки в ялинки.

Малгося купила для Білого Міхала комікс. Алекс довго з’ясовував, чи в того, бува, такого немає. Сам він витягнув Єву й купив для неї кам’яну шкатулочку.

— Поняття не маю, що купити, а в таку шкатулку вона точно собі щось складатиме, — пояснив він друзям.

— Наприклад, плітки, — захихотіла Каміла.
* * *
Подарунки вони вибрали крутезні. Саме так висловився Войтек, забігши ввечері до Каміли. До крамниць із ними не пішов, не хотів зачіпатися з Алексом. Мацек і Малгося були не проти, та Алекс… А раптом почав би присікуватися, кепкувати, що Войтек і Каміла — то солодка парочка. А це ж бо неправда! Під час жеребкування Войтек витягнув Алекса й зайшов до Каміли порадитися, чи гарний купив подарунок. Йому хотілося, щоб у класі його прийняли. Адже він був з ними вже третій місяць і весь час почувався аутсайдером. Про те, що він витягнув Алекса, знала тільки Каміла. Подарунок був класний! Стара версія однієї з перших комп’ютерних ігор.

— Щось близько двадцяти злотих у «Медіа-маркеті», — пояснив Войтек, коли Каміла уважно роздивлялася коробочку із «Поселенцями».

— Ну, тоді ти вклався в кошти, — сказала Каміла й хотіла щось додати, але задзеленчав телефон.

Дзвонила Єва, яка хотіла повідомити, що Каська лежить у лікарні. Ось чому її понад тиждень не було в школі.

— П’яний водій наїхав на неї на переході, — розповідала Єва. — Їй уже зробили кілька операцій. Учора Каська опритомніла, тому батьки лише нині мені подзвонили. Кажуть, що за тиждень її можна буде провідати.

— Удома?

— Ти що! У лікарні! Її випишуть лише перед святами, та й то вилами по воді писано…

Після Євиного дзвінка розмова з Войтеком не клеїлася. Каміла вибачилася й зателефонувала до Малгосі.

— Ти вже знаєш?

— Про Каську?

— Отже, знаєш…

— Так. Ти ж розумієш, що Євка встигла півкласу обдзвонити, — дівчата помовчали, а тоді Малгося озвалася.

— Я оце думаю, чи ти купила відповідний подарунок. Кажуть, їй робили операцію на черепі. Мабуть, і волосся поголили?

— Та мені теж здається, що подарунок не дуже… — погодилася Каміла й додала: — Тоді я докуплю щось.

— Наприклад, книжку, — порадила Малгося.

— Каська й книжка — це як Білий Міхал і дівчата, — Каміла не уявляла собі, щоб однокласниця могла захоплено читати.

— Знаєш… — тихенько мовила Малгося, — у лікарні люди іноді змінюються. Якщо доведеться довго там лежати, то скільки можна дивитися у вікно чи в телек?

— Гадаєш, у неї там є телевізор?

— Та отож, може й не бути. Так що книжка — це гарна ідея.
* * *
Наступного дня весь клас довідався про нещасний випадок із Каською.

— Я не хотіла вам про це розповідати, — пояснювала пані Чайка на виховній годині, — доки Кася не опритомніє. Перед вами постане складне завдання. Перевірка на доброту, дружбу, солідарність. Кася видужуватиме ще кілька тижнів. Ви повинні допомогти їй надолужити прогаяне. Я розраховую на всіх, а не лише на Кінгу.

— А як бути з подарунком на Миколая? — запитала Каміла, котра єдина не поклала свого пакуночка до загального мішка з дарунками.

— Як я розумію, ти запитуєш, бо маєш їй дарувати?

— Так. Я не поклала його до інших, бо Каськи однаково немає.

— Підете й занесете їй. Та спершу зв’яжіться з її батьками й запитайте, чи можна її провідати.

Уперше в історії класу свято Миколая було невеселим. Розглядаючи подарунки, усі думали, чи Каська дуже хвора і що з нею насправді. Каміла свій подарунок роздивилася лише вдома. Це був записник у рожевій волохатій палітурці. Кожна сторінка була рожева й запашна.

«Може, почати вести щоденника?» — подумала дівчина, гортаючи записник. У рюкзаку вона знайшла ще одну річ, якої там точно раніше не було. Маленький згорточок, а в ньому — декоративна свічечка у вигляді троянди й аркушик зі словами «Спасибі за розуміння». Хто це поклав? Каміла могла лише здогадуватися.

Але зараз це не дуже її цікавило. Вона весь час думала про Каську. Про те, як усі переймалися тим, що сталося, і забули про її колишні коники.
* * *
За тиждень вони втрьох пішли до Каськи: Каміла, Малгося й Мацек. До Касьчиних батьків подзвонив Мацек, бо вони знали його ще з початкової школи. Саме Мацек довідався, що в Касі обидві ноги на витяжці і що в неї був струс мозку і їй зробили трепанацію черепа, бо довелося усунути гематому. Ну, і що в їхньої однокласниці численні травми внутрішніх органів.

Каську ніхто з них не впізнав. Малгося й Мацек стояли непорушно, дивлячись на її спухле обличчя. Кася спала. Друзі вирішили не будити її, Каміла поклала на тумбочці пакунок із книжкою, і всі тихенько рушили до дверей.

— Оце-то менінгіт, — прошепотів Мацек.

— А яку книжку ти їй купила? — так само пошепки поцікавилася Малгося.

— «Літню академію почуттів» Ганни Ковалевської, — відказала Каміла. — Ти сама говорила, що вона про канікули, про почуття і в зимові дні в лікарні має підняти їй настрій, то я й знайшла. Може, прочитає…
Каська почула їх, бо ворухнулася на ліжку. Ледь чутно покликала Малгосю.

— Як ти почуваєшся? — спитала та, але відразу зрозуміла, що звучить це по-дурному.

— Добре, — тихенько відповіла Каська, але було помітно, що це зовсім не так.

Розмова не клеїлася. Мацек тріскотів без угаву. А Каська якось боязко спостерігала за однокласницями.

— Ми принесли тобі подарунок на Миколая, — озвалася нарешті Каміла.

— Я навіть не знаю, що мама купила для Наталії, — відповіла Каська, але свого пакуночка навіть не розгорнула. Було видно, що їй бракує сил.

— Ну, не будемо тебе втомлювати, — сказав Мацек. — Зайдемо післязавтра.

Каська кивнула. Щойно вийшли, Малгося розплакалася. Для неї Каська, котра вічно кепкувала з усіх, вихвалялася й вдавала найдосвідченішу в стосунках із хлопцями, завжди була жахлива. Але сьогодні вона побачила зовсім іншу людину.

— Не обов’язково її любити, але нехай вона видужає, — схлипнула дівчина, а Мацек витер їй сльози.

— А я Касьці заздрю, — несподівано заявила Каміла.

— Чого це раптом? — в’їдливо запитав Мацек.

— Бо тепер їй пробачать усі вибрики. Я б теж хотіла опинитися в лікарні. Тоді й мені пробачили б історії з Олеком чи Міхалом. Бачу, щоб загладити свої провини, найкраще тяжко захворіти.

Після Камілиних слів зробилося тихо. А тоді Малгося підійшла до подруги й міцно обняла її.

— Я ж тобі нічим не дорікаю, — прошепотіла вона, і дівчата розплакалися.

— Баби плачуть — буде дощ, — буркнув Мацек і додав: — Ну й менінгіт!

У лісі, лісі темному…
Цьогорічні свята й Новий рік Камілині батьки вирішили провести в Татрах. Собаку залишили бабусі. Усі вирушили до лицарського замку, розташованого в Недзиці. Номер забронювали заздалегідь, тому зараз спокійно розкладали речі в шикарному апартаменті.

— Існує легенда, що тут наприкінці вісімнадцятого століття жила принцеса інків Уміна, — говорила Камілина мама, розкладаючи косметику у ванній.

— У лісі, лісі темному, де ходить хитрий лис… — співав Куба, граючись плюшевим лосем, якого отримав у садочку на Миколая.

Каміла дивилася на затоку, яку видно було з вікна. Вона так чекала цієї поїздки! Можливість провести тиждень далеко від школи, Варшави й усіх проблем була такою спокусливою! І лише тут дівчина змінила думку. Зовсім не через те, що замок чи краєвиди їй не сподобалися. Усе було чудове. Неначе в казці. Місце було справді чарівним, якби не те, що першим, кого Каміла побачила, вийшовши з кімнати, був Олек.

Усміхаючись, він прямував до неї.

— Тато послав мене запитати, чи ви вже готові, — сказав він, не звертаючи ані найменшої уваги на її подив.
Дівчина щось промурмотіла й сховалася в кімнаті, зачинивши двері Олекові перед самим носом.

— У лісі, лісі темному… — почувся спів Куби, захопленого своїм лосем.

— Чому ви мені нічого не сказали? Чому?! — скрикнула Каміла. — А ти припини виспівувати цю ідіотську пісеньку! — накинулася вона на братика, який аж зіщулився з переляку.

— У чому справа? — запитала мама, розвішуючи в шафі одяг.

— Що він тут буде!

— Хто? — тато намагався вдавати, що нічого не розуміє.

— Облиш, — мама перебила його, не припиняючи розкладати вбрання. — Немає сенсу прикидатися, — вона навіть не обернулася до доньки й говорила тоном, який та добре знала й ненавиділа, бо він означав, що справа не підлягає обговоренню. — Ти маєш на увазі Олека? Якби ми тобі сказали, що він тут буде, ти б не поїхала. А я не збираюся через тебе марнувати свята. Тобі добре відомо, що ми дружимо з його батьками й через твої коники з ними не сваритимемося. Тут купа інших дітей, можеш бавитися з кимсь іншим.

— Я не дитина! І бавитися ні з ким не буду! — закричала Каміла, але мама її більше не слухала, бо до неї саме підійшов Куба й попрохав зав’язати шнурівки в нових тапочках.

— Зараз підеш до Мальвіни, почекай хвилинку… — звернулася мама до Куби, поправляючи не лише шнурівки, а й вбрання.

Каміла стояла посеред кімнати, мов громом вражена. Уявила собі свята й Новий рік з Олеком і злякалася. А якщо він її розпитуватиме? Може, зажадає пояснень. Вона б із радістю вибігла з кімнати, але… а раптом в коридорі наштовхнеться на Олека? Дівчина довго стояла біля вікна й дивилася на засніжений краєвид і затоку, що губилася в темряві. Тоді пішла до ванної. Зачинила за собою двері й подзвонила до Малгосі, яка аж заніміла від здивування, почувши, що там, у замку, Каміла зустріла Олека.

— Скажи бодай що-небудь! — занепокоїлася Каміла. — Ти мене чуєш?

— А що казати? Я не знаю, що тобі порадити. Будь сама собою і…

Але Каміла не дізналася, що радила їй подруга. Не встигла навіть закінчити розмову з Малгосею, бо до ванної зайшла мама й вигукнула:

— Я ж казала тобі не брати мобільного! Ми з татом погодилися лише за умови, що ти не дзвонитимеш з нього безперервно, а лише на Різдво й Новий рік надішлеш кілька есемесок! У мене не монетний двір, щоб викидати гроші на всякі твої забаганки! Ми й так протягом останніх півроку сплачували астрономічні суми за твої розмови!

— А звідки ти знаєш, що це я подзвонила, а не до мене? — спитала Каміла.

— Перевірити? — мама підвищила голос, а донька спритно видалила список останніх дзвінків.

— Що ти там робиш, нахабне дівчисько! Сил моїх більше немає! Хочеш усі свята нам зіпсувати! Але я тебе попереджаю: якщо за святвечірнім столом викидатимеш коники, тобі доведеться залишитися тут, у кімнаті! І жодних подарунків!

— Авжеж, Миколаю добре відомо, яка ти неслухняна, — дуже серйозно заявив Куба, але більше нічого не встиг сказати, бо Каміла показала йому язика й глянула так, що малий розплакався.

— А тепер ти його ще й дражниш!

— Я нічого йому не зробила!

— Чому ти весь час його ображаєш?!

— Галіно, Каміло, дайте спокій, — на порозі стояв тато. — Не сваріться бодай нині! Хто сперечається на святвечір, потім весь рік лаятиметься…

— Атож… який святвечір, такий весь рік потому, — буркнула Каміла й вийшла з ванної.

— Але не забудь, що нікому не можна дзвонити! — гукнув їй батько. — А ти, Кубо, не рюмсай, а вбери светр та піди пошукай Мальвіну. Зустрінемося за кілька хвилин у їдальні. Знайдеш дорогу?

— Так, — відповів хлопчик і, взявши під пахву свого лося, вийшов у коридор.
* * *
Олек стояв під дверима кімнати. Якщо, їдучи сюди, він на щось таки розраховував, то тепер уже знав, що помилився. Що Каміла захрясне йому двері перед носом, він аж ніяк не сподівався. Хоча… після того, що вона сказала йому на пляжі влітку, можна було очікувати будь-чого. І все-таки він надіявся знову побачити дівчину, котра тоді, у Хорватії, справила на нього таке незабутнє враження. Що сталося з тією Камілою? Він нічого не розумів. Із-за дверей до нього долинали приглушені вигуки. Прислухався, але масивні дубові дошки притлумлювали голоси. За мить перед ним з’явився Куба. Побачивши Олека, малий посміхнувся й мовив:

— А де Мальвіна?

— У кімнаті. Ходи, проведу тебе, — сказав Олек, беручи хлопчика за руку.

— Каміла казиться! — повідомив йому Куба.

— Умгу, — буркнув Олек.

— Телефонувала комусь із мобільного, а мама кричала, що їй не можна дзвонити. Але, якби в мене була мобілка, я б теж дзвонив.

— До кого? — зацікавився хлопець.

— До Мальвіни, сказав би їй, що в нас у садочку був Миколай і приніс мені лося. А так доведеться їй його тягти й показувати. Сам бачиш, який він важкий.

Олек посміхнувся, але не встиг відповісти, бо Куба знову запитав:

— А знаєш таку пісеньку «У лісі, лісі темному…»?

— Знаю.

— А поспіваєш зі мною? Бо Каміла не захотіла…

— Мальвіна з тобою заспіває, вона теж її вивчила в садочку…
* * *
Такого святвечора, як у замку, ані Каміла, ані Олек, ані тим більше Куба чи Мальвіна, ніколи не бачили. Ялинка була величезна, на столі стояли страви старопольської кухні, а народний гурт грав колядки. Дітлашня аж вищала від утіхи. Куба й Мальвіна дочекатися не могли, коли все почнеться. Але гості збиралися поволі. Зрештою, до початку залишалося ще хвилин п’ятнадцять. Каміла сиділа біля столу набурмосена й не дивилася ані на батьків, ані на Олека. Думала лише про одне: як зробити, щоб не ділитися з ним облаткою. Їй узагалі не хотілося цього року ділитися нею з ким-небудь.

Вона щосили уникала цього моменту, і, зрештою, їй вдалося. Щоразу, коли Каміла серед натовпу присутніх з облатками в руках бачила, що до неї наближається Олек, тієї ж миті відверталася до нього спиною. Хлопець сів за кілька місць від неї, біля Мальвіни й Куби. «Як ні, то й ні», — подумав Олек, вмощуючись на стільці. Більше він до неї не наблизиться, хоч би там не знати що!

Каміла навіть батьків не привітала з Різдвом. Дівчина образилася на них за те, що вони приховали від неї Олекову присутність. Тато з мамою підійшли перші, обняли доньку, а мама прошепотіла на вухо, щоб Каміла вчилася лише на «шість». «Немовби нічого важливішого немає!» — подумала дівчина. Навіть братика не привітала, зате малий сам підбіг до неї з побажанням, щоб їй подарували купу подарунків. Уся ця святкова атмосфера зробилася для неї нестерпною. Дівчина не могла дочекатися, коли всі почнуть їсти й усе це закінчиться. На щастя, ніхто не звертав на неї уваги.

Батьки розмовляли з Олековими татом і мамою. Сам Олек займався сестричкою й Кубою. Невдовзі оголосили, що всі, хто хоче, можуть заспівати колядку або якусь пісню, і посеред зали з’явилися Олек, Мальвіна й Куба, які співали пісеньку про темний ліс і зайчика. Усі троє виглядали такими щасливими! Вона теж могла бути з ними! Не чекаючи, коли почнуть роздавати подарунки, дівчина взяла ключ і нишком вислизнула до кімнати. Свято продовжувалося без неї. Та у вухах настирливо лунала наївна дитяча пісенька про зайчика в лісі…

Зачатована
— А мені на Різдво комп’ютер подарували, — похвалилася Малгося подрузі.

— Звідки твої… — почала було Каміла, але не закінчила, схаменувшись, що питання «звідки твої батьки взяли на це гроші» може видатися нетактовним.

— Ця мамина подруга, за яку мама поручилася в банку… Ну, та, що виїхала до Америки… Вона озвалася! — пояснила Малгося. — Повернула мамі борг, надіслала мені запрошення на канікули до Штатів та гроші на комп’ютер.

— Класно тобі!

— Авжеж! Тато вирішив мені під’єднати безлімітний інтернет через кабельне! А Мацек пообіцяв записати кілька програм і дещо показати.

Каміла не відповіла. «Мацек, — думала вона. — Знову Мацек! Із Малгосею все зрозуміло, у неї є Мацек. А що зі мною? Повна каша в голові».

— Як зустріла Новий рік? — поцікавилася, щоб змінити тему, але відразу пошкодувала про запитання. Бо їй не було чим похвалитися. Олек на неї навіть не глянув. Начебто вона й сама винна, бо відверталася від нього, проте… Каміла вже звикла, що її обожнюють, і не могла змиритися з тим, що навколо стільки пар і лише вона залишається самотою, а на додачу ніхто нею не захоплюється, як колись. Щоправда, вона двічі отримувала дивні есемески, надіслані з комп’ютера, але це напевне якась помилка! Колись отримала повідомлення: «Став картоплю, зараз буду», — тож звідки їй знати, що есемески «Думаю про тебе» або «Чи сподобалася тобі трояндочка?» адресовані їй?

— Новий рік! — підхопила Малгося. — Класно! Ми були в Білого Міхала. А вранці пішли до Каськи, яка ще й досі лежить у лікарні. Лише за тиждень її випишуть, а в школі вона з’явиться аж після зимових канікул.

— Почекайте! — почувся чийсь голос.

Дівчата обернулися. За ними біг Войтек. Довге волосся вилазило йому з-під шапки.

— У Малгосі тепер є комп і безлімітний інтернет! — повідомила Каміла.

— Супер! То ти тепер можеш надсилати мейли, есемески з компа й чатитися зі знайомими, — зрадів Войтек.

— А ти, Каміло? У тебе ж теж безліміт, то чому ти цього не робиш?

Каміла стенула плечима, а тоді, подумавши, повільно проказала, немовби знехотя:

— Може, і мені почати?
* * *
Відколи в Малгосі з’явився комп’ютер, її контакти з Мацеком та Камілою дещо змінилися. По-перше, вони з Мацеком без кінця обмінювалися мейликами. По-друге, коли не переписувалися, то базікали в чаті. По-третє, слали есемески з комп’ютера. Для Каміли в Малгосі залишалося набагато менше часу, ніж колись.

Того дня Малгося, як завжди, зайшла в інтернет. За мить отримала повідомлення, що Мацек біля компа. І справді, щойно вона відкрила чат, як на екрані з’явилося:

МістерСкребл: Я на тебе чекаю!

Ося: Привіт!

МістерСкребл: Привіт! Скільки можна чекати? Зіграєш зі мною?

Ося: Лише один раз. А тоді ти відразу прийдеш до нас, бо мусиш записати мені програму.

МістерСкребл: Е ні, моя пані! Ви собі сама цю програму запишете, бо мусите бути розумною, щоб я міг Вами пишатися! А тепер залогуйся й грай зі мною, бо мені кортить перемогти!

Гра була в розпалі, коли у віконці Малгосиного комп’ютера блимнула інформація, що на чаті з’явилася Каміла.

Міла: У мене хандра. Поговоримо?

Ося: Не можу. Саме граю з Мацеком у скребл і якщо відволічуся, програю. Потім треба переписати одну

програму… А що сталося?

Міла: Та нічого.

І віконечко Каміли закрилося. Малгося, захоплена грою з Мацеком, не звернула на це уваги.
Від нудьги Каміла почала нишпорити в інтернеті. «А якщо поворожити собі?» — подумала вона. На одному з порталів знайшла карти таро. «Хтось змінить твоє життя», — прочитала вона, і в цю мить надійшла нова есемеска: «Ти класна». Розлючена Каміла вимкнула телефон. За кілька хвилин помітила, що на чаті з’явилося нове віконечко і хтось із незнайомим номером запитав:

8773157: Поговоримо?

Міла: А про що?

8773157: Про що хочеш.

Міла: 3 тобою ні про що.

8773157: А шкода, бо в мене саме хандра і я б із задоволенням із кимсь потеревенив.

Прочитавши це зізнання, Каміла втягнулася в розмову з незнайомцем. Уже за кілька хвилин його нік опинився в списку її співрозмовників.

«Примабалерон — химерний нік, як на хлопця, — подумала вона, — але нехай!»

Примабалерон: У тебе є який-небудь улюблений фільм?

Міла: Є кілька. А яке це має значення?

Примабалерон: Теж хандриш? Як я?

Міла: Так.

Примабалерон: Ніхто тебе не розуміє, правда?

Міла: А ти звідки знаєш?

Примабалерон: Здогадався. Але це паскудно. Коли виявляється, що найближчі тебе не розуміють.

Міла: У подруги хлопець, і вона ним займається без кінця, а для мене вже часу не має.

Каміла написала так щиро, що аж сама злякалася. Того дня вони закінчили розмову по десятій, коли Камілині батьки почали вже сваритися. Давно вона ні з ким так гарно не спілкувалася, та ще й із таким дивним прізвиськом, як Примабалерон.
* * *
У наступні кілька днів Каміла весь час стриміла біля комп’ютера й спілкувалася із Примабалероном. Якось, повертаючись зі школи з Мацеком та Малгосею, вона сказала, що не піде до цукерні, бо має поговорити з кимсь в інтернеті. Мацек жартома назвав її зачарованою-зачатованою. Щось у цьому було, бо незнайомець з інтернету щодень чимраз більше причаровував Камілу.

Вона розповіла йому про свята й Олека набагато докладніше, ніж Малгосі, зізналася, що сама не знає, чого хоче й чого прагне. Розповіла про Чорного Міхала, на якого дивилася тепер, мов на чужого. Поділилася своїми думками. Примабалерон не був таким балакучим. Звісно, він теж розказав їй, що ніхто його не розуміє, йому самотньо й однокласники його не сприймають. Але крім того, нічого більше не розповідав. Говорила переважно Каміла. Про свого співрозмовника знала, що він, як і вона, ходив до третього класу гімназії (про це здогадалася зі списку обов’язкової літератури, яку той мав прочитати), жив у Варшаві (учора їхав метро) й обожнював кіно. Писав класні листи.

«Я собі подумав, що тобі варто подивитися „Людину в залізній масці“ з ДіКапріо. Прекрасна акторська гра, та й фільм такий, що примушує замислитися над людською природою, над проблемами добра і зла».
Каміла подивилася його, фільм їй сподобався. Завдяки Примабалеронові вона нарешті повірила в слова Войтека, який одного разу переконував клас, що ДіКапріо — це не лише вродливий хлопець, а передусім хороший актор. Тоді ніхто йому не повірив. А тоді надійшов час, коли Каміла почала замислюватися над тим, хто такий Примабалерон і як він виглядає.
* * *

— Мене цей хлопець цікавить, — сказала вона Малгосі дорогою зі школи.

— Ти про цього свого з інтернету?

— Так. Того дня, коли ми з ним познайомилися, я собі наворожила, що хтось змінить моє життя. Так воно і є. Непоганий чувак. Щоправда, трохи таємничий, але класний. Ага, і ще нік в нього такий дивний.

— Який?

— Примабалерон. Дурний, правда?

Малгося аж зупинилася.

— Який?!

— О Боже, та я ж сказала: Примабалерон. Я розумію, що воно по-дурному, але…

— Та це ж Войтек! — Малгося сказала так, наче всьому світові це було відомо. — Він у мене десь тижнів зо два тому запитав твій номер на сервері, бо казав, що в нього хандра, а з тобою класно спілкуватися, а мобіла в тебе вимкнена. А я весь час думала, що ти невідомо з ким там познайомилася. Дивно, що ти не зрозуміла, що це Войтек…

Пустопорожня лялька
— Каміло! Та скажи, у чому справа! — вигукнув Войтек, вибігаючи за нею з класу. Хвилину тому хлопець почув, що він підступний шахрай, підлий брехун і хам, але чому?! Цього вона йому не пояснила…

— Тобі відомо, у чому справа! — крикнула вона у відповідь і забігла до вбиральні. Войтек шарпонув клямку і, незважаючи на протести дівчат з інших класів, погукав у глиб приміщення:

— Якби я знав, то не питав би!

Але Каміла не відповідала. Войтек не зрозумів, чи вона пішла до вбиральні, бо їй було туди потрібно, чи щоб уникнути розмови з ним. Метушився біля дверей і бурмотів собі під ніс.

— Що вона мала на увазі? Що вона мала на увазі?

— А ти що тут робиш, залицяльнику за десятку? Чого під бабським тубзиком стримиш? — почувся знайомий голос.

Войтек озирнувся й побачив Алекса, котрий зневажливо дивився на нього. Войтек вирішив повернутися до класу.

— Ти не знаєш, що Каміла хотіла цим сказати? — спитав він Малгосю, котра сиділа в класі, схилившись над якоюсь книжкою.

— Інтернет, — буркнула Малгося й повернулася до читання.

— Який іще інтернет?! — Войтек геть нічого не розумів.

— Вона не знала, що Примабалерон — це ти.

— Як це «не знала»?! Як вона могла не знати?! — допитувався Войтек. Адже він давно розповів Камілі, як двоюрідний брат прозвав його Примабалероном, бо йому здавалося, що коли примабалерина — це жінка, то чоловічим відповідником має бути примабалерон.

— Господи! Та відчепися від мене! Не бачиш, що я читаю? — роздратовано відповіла Малгося.

Войтек глянув на неї нищівним поглядом, котрий міг би вбити на місці не лише її, але й добру половину класу з пані Чайкою на чолі.

До кінця уроків він марно намагався поговорити з Камілою. Вдалося лише після занять. Хоча, власне кажучи, це була не розмова, а монолог. Каміла йшла швидко й затикала пальцями вуха, а поряд біг Войтек і, силкуючись відірвати від вух її долоні, вигукував:

— То он як ти мене слухаєш! Я тобі розказував, що мрію про те, аби стати актором. Розповідав цю історію про примабалерона… Навіть у розмовах про ДіКапріо говорив те саме, що й у школі… — кричав Войтек, а що Каміла наддала ходу, хлопець відпустив її руки і, зупинившись, вигукнув: — Знаєш, що? Плювати я на тебе хотів! Більше жодного слова тобі не скажу. Я гадав, що ти не така. Що ти добріша! А ти й справді пустоголова лялька, яку треба відштовхнути, щоб викликати зацікавлення. Я й не дивуюся, що Міхал не звертає на тебе уваги! І цей твій Олек теж втратив до тебе інтерес. Ти зарозуміла, холодна лялька!

* * *
У Каміли аж руки тремтіли, коли вона відчиняла двері до помешкання. «Холодна лялька? Я тобі покажу холодну, зарозумілу ляльку! Ти, примабалерон із погорілого театру! — Пробурмотіла щось собі під ніс і з розмаху жбурнула рюкзак на підлогу. — Слова жодного більше не скажеш? То й добре! Пішов ти…»
На щастя, ані Куби, ані бабусі не було вдома. Ніхто не бачив, як Каміла люто гатила по клавіатурі, пишучи до Войтека листа, який починався словами:

«Ти несправедливий!»
«Зависокої ти про себе думки! Звідки мені було знати, що це ти? У листах нічого не було…»

І раптом дівчина вирішила переглянути листування з Примабалероном:

«Коли подивишся фільм, поговоримо. (Це було до того, як Каміла подивилася „Людину в залізній масці“). От бачиш! Я тобі вже давно казав, що Лео Д. класний актор». Після перегляду. Давно казав. Авжеж. Він без кінця торочив про його гру, захоплювався «Гангстерами Нью-Йорка», яких батьки не дозволили їй подивитися. А вона не захотіла переглянути фільм у Войтека. Факт. Якби вона уважніше читала його листи… але вона справді зациклилася на власних проблемах. І не слухала Войтека. Ані в школі, ані тоді, коли він писав мейли під ніком Примабалерон зі своєї дебільної адреси primabaleron@wp.pl.

Каміла витерла листа. Тоді почала думати, що робити далі. Раптом погляд наштовхнувся на свічечку у формі троянди, що стояла на книжковій полиці. Цю свічечку вона отримала на Миколая. І відразу пригадала собі есемеску, що надійшла кілька тижнів тому. Усе складалося в цілісну логічну картину. Вона схопилася, швидко вбралася й вибігла з дому.
* * *
Малгося не чекала на Камілу. Сиділа сама й читала журнали, якими засипав її Мацек. Хлопець постійно її чимсь дивував. Він знав багато такого, про що вона й не здогадувалася. Нещодавно розповідав, як у «Політиці» читав про те, що XXI століття може виявитися для людства останнім, бо воно перемудрило з технікою чи ще щось таке… Малгося цього не розуміла. А ще розказував, що в Німеччині якийсь божевільний канібал познайомився через інтернет з іншим чуваком і з’їв його. Мацек ще й дивувався, що Малгося про таке не чула.

— Та в пресі постійно про це пишуть! Ти повинна знати такі речі, якщо хочеш користуватися інтернетом. Мусиш пам’ятати, яка це небезпека, — вигукував він у трубку, а Малгося почувалася повною дурепою.

Ось чому тепер, коли він приніс їй кілька журналів, дівчина читала статтю про двох американських підлітків, які навчають агентів ФБР молодіжного сленгу, аби ті могли вистежувати в мережі педофілів. Мама й тато ніколи не говорили з нею на такі теми. Наче думали, що з нею такого трапитися не може. Педофілів не буває.

Та, здається, це не так. Не далі, ніж учора вона хотіла зайти на якусь сторінку з порадами для дівчат, а там… якийсь секс. Малгося закрила сторінку, як обпечена. А якби зайшов тато й почав допитуватися? І довелося б зізнатися, що вона шукала поради, бо взагалі-то не впевнена, чи Мацек її кохає, бо він ніколи їй про це не говорить, лише цілує… Каже, що йому подобається запах її волосся. Та волосся — це ж не Малгося. Волосся — це волосся та й годі.

— Знаєш що? — відразу з порога почала Каміла. — Войтек образився. Може, я справді зле вчинила, бо не дуже-то до нього дослухалася. Я вже сама не знаю. От уже рік, як я сама не своя, розбита, як горщик…

І Каміла розплакалася.

Малгося хотіла щось сказати, втішити подругу, але не встигла. Бо у двері подзвонили. Прийшов Мацек. У нього був чудовий настрій, бо хлопець повертався з басейну, де йому вперше вдалося перемогти Алекса!

— А чого це білолиця сльози проливає? — весело спитав він, угледівши заплакану Камілу.

— Бо… — Каміла хотіла щось відповісти, але заплакала ще дужче й лише вимовила, махнувши рукою: — О Господи!

— Не Господи, а Мацеку! У нашій культурі нікому не дають імені Господь.

— Ги… ги… — засміялася крізь сльози Каміла. Нарешті Мацек звертався до неї, як раніше.

— Зіграємо в «Монополію»? — запитала Малгося. — Ніщо так не покращує настрою, як гра.

Вона мала рацію. Бо Каміла спершу знехотя, але все-таки погодилася. А тоді, десь посередині гри, перестала схлипувати. Про причини її плачу вони заговорили, коли гра була в розпалі.

— Ого! Десятка за друге місце в конкурсі краси, — засміявся Мацек, коли Малгося витягла карточку «громадської скарбниці». — А знаєш, чому друге? Бо перше зайняв я!

— Лише тому, що я не починала, — озвалася Каміла.

Тільки тоді Мацек з Малгосею почули її сміх.

— Ти маєш раз і назавжди вирішити, чого хочеш у житті, — мовив Мацек. — Мені здається, що Войтек тобі подобається, але в класі його не сприймають, тому тобі соромно. Весь час переймаєшся тим, що люди скажуть. Та начхай ти на це й почни жити власним життям! Ти й до Олека поставилася, як… не знаю до кого. Бо він був класний, коли вигравав м’язами, а щойно з’ясувалося, що ходив на кераміку, то видався тобі не настільки крутим, га? Що інші скажуть? Отямся!

— Але…

— Нічого не кажи, — перебив її Мацек. — А якщо так боїшся, що говоритимуть у класі, то повідомляю, що на свої іменини, відразу після канікул, планую запросити всіх, без винятку.

«Пробач. Пробач. Пробач». Це слово, написане безліч разів, було єдиним в отриманому Войтеком повідомленні. Хлопець хотів його витерти й не відкривати, але щось його зупинило й він цього не зробив. Тепер слово «пробач» миготіло на екрані рівними рядками. У кожному по чотири слова. А рядків було…

Войтекові не хотілося лічити. На екрані був також напис: «Адресант просить підтвердити прочитання повідомлення. Надіслати підтвердження?» Войтек клікнув ОК. «Нехай знає, що я прочитав, — подумав він. — Але не відповідатиму. Не зараз. Нехай почекає».

Примітки

18 – Популярні польські телесеріали.

 

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Клас пані Чайки”
Пекарська Малгожата-Кароліна
Переклад з польської – Б.Антоняк
Видавництво: “Школа”
2012 р.



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: