Черепашачий брат і жабенята

Довідався черепашачий брат, що дочка ягуара дуже закохана в ящера і в людину і що обоє до неї сватаються, та й присягнув собі відбити в них красуню ягуарку.
Пішов він і наловив у калюжі жабенят. Потім випустив їх у річку біля самого водопою і наказав, коли прийде якийсь звір, співати таку пісеньку:

Тури, тури.
Лапи поламаєм,
Очі повиймаєм…

І попередив:

— А якщо я прийду і заграю на сопілці, ви сидіть, наче в рот води набрали. Зрозуміло?

Незабаром прийшла на водопій мавпа. Почула вона, яку пісеньку співає вода, підскочила від страху і побігла геть.

Приходили інші звірі, і все було так, як із мавпою.

Прийшов ящер — кинувся тікати, аж за ним закурило.

Прийшла людина — і теж ходу, ще й криком кричала.

Тільки черепашачий брат не з’являвся на водопій.
Кинулись його шукати. Знайшли.

— Я піду, я нічого не боюся. Але хай усі звірі мене супроводять і будуть мені за свідків.

Усі як є звірі пішли з черепашачим братом.
Коли вони підійшли до річки, черепашачий брат сказав:

— Тепер я піду сам. Чекайте мене тут.

Спустився він до водопою і заграв на сопілці. Жабенята мовчали, мовби вимерли.

Черепашачий брат спокійно напився і повернувся до звірів-свідків, вражених його хоробрістю. А ягуар дуже зрадів і видав за нього свою дочку.

* * *
— Найдивніше те,— сказала Носинка,— що в цій казці людина хоче одружитися з дочкою ягуара!

— І навіть людину зуміла обдурити черепаха! — засміявся Педрінью.

— Жаль, що в нас немає черепахи…— зітхнула Носинка.— Я дуже полюбила черепах.

— І я люблю черепах,— сказала тітонька Настасія,— особливо в юшці, гарненько приправленій перцем і маніоковим борошном. Вони такі смачні, що й наїстися не можна!

Емілія кинула на тітоньку Настасію гнівний погляд.

— Ви знаєте ще щось цікаве про черепах? — спитала Носинка.

— Годі, дівчинко. Ну й цікаві ці діти! — сказала стара негритянка.— Нічого я більше не знаю. Пізно. У мене ще посуд не митий. Іншим разом розповім…

Заклопотано хитаючи головою, тітонька Наєтасія швидкими кроками пішла на кухню.

— Бабусю, а ти знаєш які-небудь казки? — спитала Носинка в донни Бенти.

— Знаю безліч. Я знаю казки всіх країн і народів,— усміхнулася донна Бента.—Індійські, китайські, німецькі…

— А вони цікаві? — спитала Носинка.

— Дуже!

— А про звірів є? — обізвалася Емілія.

— Є і про звірів…

— А правда, що в тих казках багато розповідається про пастухів? — спитав Педрінью.

— Правда… У нас в Бразілії немає пастухів, хіба що у віршах. У нас є погоничі мулів, свинопаси. Вони женуть худобу, коли треба перевести її з одного місця в інше. А в країнах Старого Світу є звичай стерегти отари. Пасуться вівці, а пастух стежить, щоб вони не розбіглися, щоб вовк якусь не схопив. У нас по-іншому: отари бродять без пастухів…

— А чому так?

— Може, тому, що у нас великі багатства і величезні простори землі належать одній людині.

— А добре було б, якби! в нас були пастухи та пастушки! Це так поетично! — вигукнула Емілія.

— Бабусю, а в Африці негри також складають казки? — спитала Носинка.

— Аякже. Свого часу бразильські работорговці вивезли з Африки безліч негрів-рабів. Отим-то багато казок наших негрів коріниться в народних легендах Африки.

— Взагалі казки дуже цікаві й гарні,— задумливо мовила Носинка.

— Не тільки цікаві й гарні; всі казки вчать нас чогось доброго. Вони розповідають про силу розуму, про справедливість і несправедливість, про те, що труд і терпіння долають усі перепони. Розповідають і про закони природи, і про норов звірів та птахів. Будь-яка казка будь-якого народу вчить чогось доброго, корисного. Затямте це, дітки.

— Розкажи, бабусю, розкажи індійську, і ескімоську, і перську, і африканську, і ще бразильську!..

— Ой, дітки, невже ви ще не втомилися від казок? Невже ще животи від них не болять? Ви ж, певно, по зав’язку ситі казками…

— Так, я сита! — вигукнула Емілія.— Я проковтнула стільки королів, принців, зачарованих принцес, і черепах, і кроликів, і ягуарів! У мене в животі цілий зоопарк!

— Мабуть, і я сита! — промовила Носинка.

— Тоді спати! Носинка вже тричі позіхнула!

І дітвора дружно подалася спати.