Червона гірка

Чік був молодий горобець із червоною голівкою. Коли йому виповнився рік, він одружився з Чірікою і вирішив жити сім’єю окремо.
– Чіку, – сказала Чіріка гороб’ячою мовою, – Чіку, а де ж ми влаштуємо собі гніздо? Адже всі дупла в нашому саду вже зайняті.
– Не біда! – відповів Чік, теж, звичайно, по-гороб’ячому. – Ну, виженемо сусідів із дому та займемо їхнє дупло.
Він дуже любив битися і зрадів нагоді показати Чіріці свою завзятість. І, раніше ніж боязка Чіріка встигла його зупинити, він зірвався з гілки та помчав до великої горобини з дуплом. Там жив його сусід – такий же молодий горобець, як Чік.
Господаря біля дому не було.
Заберуся в дупло, – вирішив Чік, – а коли прилетить господар, кричатиму, що він хоче відбити у мене хату. Злетяться старі – от і задамо сусідові добряче!
Він і забув зовсім, що сусід одружений і дружина його вже п’ятий день майструє гніздо в дуплі.
Тільки-но Чік просунув у дірку голову, – рраз! – хтось боляче стукнув його по носі. Пискнув Чік та й відскочив від дупла. А ззаду вже мчав на нього сусід. Із криком зчепилися вони в повітрі, впали на землю, зчепилися й покотилися в канаву.
Чік бився добре, і сусідові його було вже непереливки. Але на шум бійки з усього саду злетілися старі горобці. Вони одразу ж розібралися, хто правий, хто винен, і задали Чікові такої прочуханки, що він і не пам’ятав, як вирвався від них.

Отямився Чік у якихось кущах, де він раніше ніколи не був. Усі кісточки у нього боліли.
Поруч із ним сиділа перелякана Чіріка.
– Чіку! – сказала вона так сумно, що він, певно б, розплакався, якби ж тільки горобці вміли плакати. – Чіку, ми тепер ніколи більше не повернемося до рідного саду! Де ми виведемо тепер дітей?
Чік і сам розумів, що йому не можна більше попадатися на очі старим горобцям, бо вони заб’ють його до смерті. І все ж таки він не хотів показати Чіріці, що боїться. Поправив дзьобом своє розпатлане пір’ячко, трошки віддихався і сказав безтурботно:
– Не біда! Знайдемо собі інше місце, ще краще.
І вони вирушили світ за очі – шукати собі нове місце для житла.

Тільки-но вилетіли вони з кущів, як опинилися на березі веселої блакитної річки. За річкою піднімалася висока-височенна гора з червоної глини й піску. Під самісінькою вершиною гори виднілося безліч дірок і нірок. У великих дірках сиділи парочками галки та руді кібці-постільги; з маленьких нірок раз у раз вилітали швидкі ластівки-береговушки. Ціла їхня зграя легкою хмаркою носилася над урвищем.
– Дивись, як у них весело! – сказала Чіріка. – Давай і ми влаштуємо собі гніздо на Червоній гірці.
Чік із острахом подивився на постільгів та галок. Він міркував: “Добре береговушкам: вони самі копають собі нірки в піску. А мені чуже гніздо відбивати?” І знову у нього заболіли одразу всі кісточки.
– Ні, – сказав він, – тут мені не подобається: такий галас, оглухнути можна.

І вони полетіли далі. Далі був гай, а за гаєм – хата з дощатим сараєм.
Чік і Чіріка опустилися на дах сараю. Чік одразу помітив, що тут немає ні горобців, ні ластівок.
– Ось де життя! – радісно сказав він Чіріці. – Дивись, скільки розкидано по двору зерна та крихт. Ми будемо тут самі й нікого до себе не пустимо.
– Чш! – шикнула Чіріка. – Дивись, яке страховисько там, на ґанку.
І дійсно, на ґанку спав товстий Рудий Кіт.
– Не біда! – хоробро сказав Чік. – Що він нам зробить? Дивись, ось як я його зараз!..

Він злетів із даху і так стрімко понісся на Кота, що Чіріка навіть скрикнула.
Але Чік спритно підхопив у Кота з-під носа хлібну крихту і – раз-раз! – знову вже був на даху.
Кіт навіть не ворухнувся, тільки розплющив одне око й пильно подивився на нахабу.
– Бачила? – хвалився Чік. – А ти боїшся!
Чіріка не стала з ним сперечатися, і обидва почали шукати зручне місце для гнізда.
Вибрали широку щілину під дахом сараю.
Сюди почали вони тягати спочатку солому, потім кінське волосся, пух та пір’я.
Не минуло й тижня, як Чіріка поклала у гніздо перше яєчко – маленьке, усе в рожево-бурих плямах. Чік був такий радий йому, що склав навіть пісеньку на честь своєї дружини і самого себе:

Цвірінь, Чік-чік,
Цвірінь, Чік-чік,
Чік-чікі-чікі-чік,
Цвірінь, Чік-чік, Чік-чік!

Пісенька ця не мала ніякого сенсу, зате її так зручно було співати, стрибаючи по паркану.
Коли в гнізді стало вже шість яєчок, Чіріка сіла їх висиджувати.
Чік полетів збирати для неї хробаків і мух, тому що тепер її треба було годувати ніжною їжею. Він трохи забарився, і Чіріці захотілося подивитися, де він.
Тільки  вона висунула ніс із щілини, як з даху простяглася по неї руда лапа з розчепіреними кігтями. Смикнулася Чіріка – і цілий пучок пір’я залишила в пазурах у Кота. Ще б трохи – і їй кінець.
Кіт проводив її очима, запустив у щілину лапу і виволік разом усе гніздо – цілий жмут соломи, пір’я й пуху. Дарма кричала Чіріка, марно вчасно прилетівший Чік сміливо кидався на Кота, – ніхто не прийшов їм на допомогу. Рудий розбійник спокійнісінько з’їв усі шість їх дорогоцінних яєчок. Вітер підняв порожнє легке гніздо та скинув його з даху на землю.

Того ж дня горобці назавжди покинули сарай і переселилися в гай, подалі від Рудого Кота.
В гаю їм скоро пощастило знайти вільне дупло. Вони знову почали тягати солому і цілий тиждень працювали, будували гніздо.
Сусідами у них були товстодзьобі Зяблик із Зябличихою, строкаті Мухолов із Мухоловкою та франтуваті Щиголь із Щиглихою. У кожної пари був свій будинок, їжі вистачало всім, але Чік встиг вже побитися з сусідами – просто так, щоб показати їм, який він хоробрий і сильний.
Тільки Зяблик виявився сільнішим від нього і добряче потріпав забіяку. Тоді Чік став обережнішим. Він уже не ліз у бійку, а тільки настовбурчував пір’я й задерикувато цвірінькав, коли повз нього пролітав хтось із сусідів. За це сусіди на нього не сердилися: вони й самі любили похизуватися своєю силою та відвагою.
Жили спокійно, поки раптом не сталося лихо.

Перший здійняв тривогу Зяблик. Він жив далеко від горобців, але Чік почув його гучний тривожний Рюм-піньк-піньк! Рюм-піньк-піньк!
– Швидше, швидше! – крикнув Чік Чіріці. – Чуєш: Зяблик запінькав – небезпека!
І дійсно, хтось страшний до них наближався. Після Зяблика закричав Щиголь, а там і Строкатий Мухолов. Мухолов жив всього за чотири дерева від горобців. Якщо вже він побачив ворога, – значить, ворог був зовсім близько.
Чіріка вилетіла з дупла та сіла на гілку поруч із Чіком. Сусіди попередили їх про небезпеку, вони приготувалися зустріти її віч-на-віч.
У кущах промайнула пухнаста руда шерсть, і їхній лютий ворог – Кіт – вийшов на відкрите місце. Він бачив, що сусіди вже видали його горобцям і йому тепер не зловити Чіріку в гнізді. Він сердився.
Раптом кінчик його хвоста заворушився в траві, очі примружилися: Кіт побачив дупло. Що ж, але ж і півдюжини горобиних яєць – непоганий сніданок. І Кіт облизався. Він видерся на дерево і запустив у дупло лапу.
Чік і Чіріка здійняли крик на весь гай.
Але і тут ніхто не прийшов до них на допомогу. Сусіди сиділи по своїх місцях і голосно кричали від страху. Кожна пара боялася за свій дім.
Кіт зачепив кігтями гніздо і витягнув його з дупла.
Але цього разу він прийшов надто рано: яєць у гнізді не було, скільки він не шукав.
Тоді він кинув гніздо і сам спустився на землю. Горобці проводжали його криком.
Вже біля кущів Кіт зупинився і обернувся до них з таким виглядом, наче хотів сказати:
“Стривайте, любі мої, стривайте! Нікуди ви від мене не подінетеся! Влаштовуйте собі нове гніздо де хочете, виводьте пташенят, а я прийду та зжеру їх, та й вас заразом.”
І він так грізно пирхнув, що Чіріка здригнулася від страху.

Кіт пішов, а Чік із Чірікою залишилися сумувати біля зруйнованого гнізда. Нарешті Чіріка сказала:
– Чіку, за кілька днів у мене буде нове яєчко. Летимо скоріше, знайдемо собі містечко десь за річкою. Там вже Кіт нас не дістане.
Вона і не знала, що через річку є міст і що Кіт частенько ходив по цьому мосту. Чік цього теж не знав.
– Летимо, – погодився він.
І вони полетіли.
Скоро опинилися вони під самісінькою Червоною гіркою.
– До нас, до нас летіть! – кричали їм береговушки своєю, ластівчиною, мовою. – У нас на Червоній гірці життя дружне, веселе.
– Так, – крикнув їм Чік, – а самі битися будете!
– Навіщо нам битися? – відповідали береговушки. – У нас над річкою комарів на всіх вистачає, у нас на Червоній гірці порожніх нірок багато – вибирай будь-яку.
– А постільги? А галки? – Не вгамовувався Чік.
– Постільги ловлять собі в полях коників та мишей. Нас вони не чіпають. Ми всі приятелюємо.
І Чіріка сказала:
– Літали ми з тобою, Чіку, літали, а місця, кращого від цього, не бачили. Давай тут жити.
– Що ж, – згодився Чік, – якщо у них є вільні нірки і ніхто не битиметься, можна спробувати.
Підлетіли вони до гори, і дійсно: ні постільги їх не чіпали, ні галки.
Стали нірку собі до смаку вибирати: щоб і не дуже глибока була, і вхід ширший. Знайшлися такі дві поруч.

В одній вони гніздо збудували і Чіріка сіла на яйця, в іншій Чік ночував.
У береговушек, у галок, у постільг – у всіх вже давно вивелися пташенята. Лише Чіріка терпляче сиділа у своїй темній нірці. Чік з ранку до ночі тягав їй туди їжу.
Минуло два тижні. Рудий Кіт не показувався. Горобці вже й забули про нього.
Чік із нетерпінням чекав на пташенят. Кожного разу, як він приносив Чіріці хробака чи муху, він питав її:
– Стукають?
– Ні, ще не стукають.
– А чи скоро будуть?
– Скоро, скоро, – терпляче відповідала Чіріка.
Одного ранку Чіріка покликала його з нірки:
– Лети скоріш, один стукнув!
Чік одразу ж примчав у гніздо. Тут він почув, як в одному яйці пташеня ледве чутно стукає у шкаралупу слабким дзьобиком. Чіріка обережно допомогла йому: надломила шкаралупу в різних місцях.
Минуло кілька хвилин, і пташеня висунулося з яйця – крихітне, голе, сліпе. На тоненькій шийці моталася велика гола голова.
– Який же він смішний! – здивувався Чік.
– Зовсім не смішний! – образилася Чіріка. – Дуже гарненьке пташенятко. А тобі нема чого тут робити, бери ось шкарлупки та закинь їх кудись подалі від гнізда.
Поки Чік відносив шкарлупки, проклюнулося друге пташеня і почало постукувати третє.

Ось тоді й почалася тривога на Червоній гірці.
Зі своєї нірки горобці почули, як пронизливо раптом закричали ластівки. Чік вискочив назовні й одразу ж повернувся зі звісткою, що Рудий Кіт дереться по схилу.
– Він бачив мене! – кричав Чік. – Він зараз буде тут і витягне нас разом із пташенятами. Швидше, швидше летимо геть звідси!
– Ні, – сумно відповіла Чіріка. – Нікуди я не полечу від моїх маленьких пташенят. Нехай буде, що буде.
І скільки не кликав Чік, вона і з місця не зрушила.
Тоді Чік вилетів із нірки і став, як божевільний, кидатися на Кота. А Кіт ліз і ліз по схилу. Хмарою вилися над ним ластівки, з криком летіли на виручку до них галки і постільги.
Кіт швидко видерся нагору і вчепився лапою за край нірки. Тепер йому залишалося тільки просунути другу лапу до гнізда і витягнути його разом із Чірікою, пташенятами та яйцями.
Але цієї миті одна постільга клюнула його в хвіст, інша – в голову і дві галки вдарили в спину.
Кіт зашипів від болю, повернувся і хотів схопити птахів передніми лапами. Але птахи ухилилися, і він стрімголов покотився вниз. Йому нема за що було зачепитися: пісок сипався разом із ним, і чим далі, тим швидше, чим далі, тим швидше…
Птахам вже не було видно, де Кіт: з схилу лише здіймалася хмара червоної куряви. Плюх! – і хмара зупинилася над водою. Коли вона розвіялася, птахи побачили мокру котячу голову посеред річки, а ззаду налітав Чік і клював Кота в потилицю.
Кіт переплив річку і вибрався на берег. Чік і тут від нього не відставав. Кіт був такий наляканий, що не посмів схопити його, задер мокрого хвоста і чимдуж помчав додому.
З того часу жодного разу не бачили на Червоній гірці Рудого Кота.
Чіріка спокійно вивела шістьох пташенят, а трохи згодом іще шістьох, і всі вони залишилися жити у вільних ластівчиних гніздах.
А Чік перестав задирати сусідів і заприятелював із ластівками.