TOU

Червоні маки

Гроздана Олуїч

Старість уже стукала в двері, а жінка все сумувала, що немає в неї дітей. І небо, і земля з кожною весною молодіють, множиться риба у воді, птахи в повітрі, всі вулиці й будинки повні дітей, тільки в її оселі не чути ні дитячого сміху, ні дитячого плачу.

З невтішними думками лягла жінка спати, і наснилося їй поле маків. Над ним холодне і чисте небо, й навкіл ані душі — лише червоні маки хитають своїми голівками. Таких маків вона зроду-віку не бачила! Вдалині червоне поле маків зливалося з голубим небом, і там наче сяяла веселка, що зійшла на землю, а поблизу танцюристки в червоних спідничках на високих ніжках вилися, кружляли в танці — все поле пішло в
танок.

— Глянь, є уже й доспілі! — вигукнула жінка і назбирала цілий оберемок макових голівок. «Візьму з собою!» — подумала вона і, мов на крилах, полетіла з оберемком маків у руках.Її не дивувало, що вона раптом полетіла, і не турбувало, куди вона летить. Вона не відчувала ні страху, ні власної ваги, як зненацька почувся тоненький голосок:

— Не стискуй нас так міцно!

«Хто це? — Жінка роззирнулася навколо себе, глянула вниз — ніде нікого.— Видно, почулося!» — вирішила вона, проте голосок повторив своє прохання. Подивилася жінка туди, звідки голос линув, і бачить: з маківок, вона тримала воберемку, показуються крихітні дитячі голівки.

Оченята сяють, личка всміхаються. Помалу одне за одним видряпалися дітлахи зі свого ув’язнення, стріпнули червоними крильцями і полетіли до землі. Ось їх уже цілий рій. Жінці так хотілося утримати, спіймати хоч одного, проте вони, як вітер, прослизали в неї між пальців і, стріпуючи крильцями, зникали.

Залишилася в її руках тільки одна нерозкрита маківка, аж ось і вона тріснула й три пари сяючих оченят глянули нажінку. Як сонце, світилися їхні личка, оченятка промінилися.

«Хоча б хто-небудь залишився зі мною»,— зітхнула жінка і стулила долоні, щоб їх затримати, але всі троє прослизнули між її пальців і полетіли.

Над маковим полем, скільки сягав погляд, пурхала і кружляла зграя крихітних усміхнених дітлахів. Як дзвінковони сміялися! І, наче піддражнюючи, кружляли побіля самої голови жінки!

Хотіла вона хоч одного малюка наздогнати, але де там!
Що швидше вона летіла, то хутчіше даленіли діти. Ось уже всі вони й розлетілися. З подивом бачить жінка порожнє небо і розхвильоване вітром червоне поле маків. Од розчарування й жаху вона зойкнула й прокинулася. По її щоці покотилася сльоза. Жінка підняла руку, щоб витерти її, коли зненацька тоненький голосок пропищав:

— Пусти, я сам!

— Хто ти? Що сам? — Жінка оглянулася довкола, але в кімнаті нікого не було.

— Я твій син! — знову пропищав хтось, і на руці, яку жінка піднесла до щоки, вона відчула ледь помітну вагу.

Вгледівшись, побачила на ній сльозу. Несподівано сльоза розполовинилася і з неї вийшов хлопчик, маленький і жвавий, але такий прозорий, що крізь нього можна було дивитися, мов крізь скельце. Він увесь блищав і мінився, наче крапелька роси, і весело усміхався.

Жінка від радості аж підскочила. А тоді захвилювалася: що ж їдять такі маленькі дітки? Як оберегти
таку крихітку від холоду?

Стала жінка годувати свого малюка найсмачнішим, що  тільки могла вигадати, одягала його в найм’якші й найтепліші тканини. Хлопчик ріс, але й далі був тоненький і прозорий, наче водяна рослина.

«Нічого, подужчає,— шепотіла сама до себе жінка.— Ще міцніший від інших буде!»

«А вже який розумненький і гарний на вроду!» — гордо показувала вона сина родичам, знайомим і дивилася їм у очі, сподіваючись побачити в них захоплення. Але люди зніяковіло відводили очі, здвигали плечима і йшли собі, не кажучи й слова.

Лише в очах матері хлопчик був розумний і гожий.
Всі інші бачили в ньому маленького хирлявого калічку. Проте жінка вірила в свого сина. І навіть мріяла, що колись він здійснить неймовірне. Недаремно ж він народився так незвично — із сльози!

Малюк сторонився дітей. Він почував себе серед них, у школі й на подвір’ї, як серед злих, жорстоких велетнів.
Один раз він зі сльозами на очах відмовився йти до школи.

— З мене там усі сміються, глумляться, а то й б’ють. Не можу я більше ходити до школи, мамо! — сказав він, низько схиливши голову.

Але жінка й тут не відступила.

— Підведи голову і йди до школи,— суворо наказала вона.— Ти кращий і розумніший від усіх. Будуть тебе штовхати — іти штовхай! Вдарить хто-небудь — і ти його вдар! — Жінка погладила хлопчика по голові, обсмикнула на ньому піджачок і довго дивилася, як він ішов униз вулицею.

Нерішуче наближався хлопчик до школи. Нерішуче відповів ударом на удар. І — о диво! — діти полишили

його в спокої, перестали зачіпати й збиткуватися.
Тепер настала нова гризота: не давалися йому письмо і читання. Голос учителя дзижчав у вухах надокучливою мухою, він чув його, а зрозуміти нічого не міг.

— Мамо, ніколи мені цього не навчитися,— сказав він і сердито відкинув книжку, але жінка нагнулася, підняла її й знову поклала перед сином.

— Навчишся! Неодмінно навчишся! Ти все можеш, адже ти народився із сльози.— Жінка пригорнула хлопчика до себе,зазирнула йому в очі й усміхнулася: — Ніколи не забувай про це.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Золотий таріль ”
Збірка казок
Гроздана Олуїч
Переклад з сербо – хорватського – Миколи Шпаковатого
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1987 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: