TOU

Чесно здобута монета

Норвезькі народні казки

Була собі колись бідна вдова. Жила вона в маленькій хатині край села, їсти не мала чого, палити в хатині теж не мала чим, от і послала вона свого малого сина в ліс по дрова. Надворі був холодний осінній день, і хлопчина цілу дорогу до лісу біг підстрибом, щоб нагрітися. Збираючи в кошик то гіллячку, то коріняку, хлопчина часто бив руками по тілі, бо з холоду вони почервоніли, ніби ягоди брусниці, що росла навколо.

Назбирав хлопчина повний кошик дров і подався додому. Коли це на галявині він раптом побачив білий, з’їдений негодою камінь.

– Бідолашний старенький каменю,– пожалів його хлопчина,– який ти блідий, аж білий. Мабуть, дуже змерз.

Він скинув із себе курточку й накрив камінь.

Прийшов хлопчина додому, а мати й питає, чого це він у такий холод ходив до лісу в самій сорочці. Хлопчина й розповів їй, що побачив у лісі старий, побілілий з холоду камінь і накрив його своєю курточкою.

– Йолопе! – накинулась на нього мати. – Невже ти гадаєш, що камені мерзнуть? А якби навіть мерзли, то своя сорочка ближча до тіла. Одяг тепер дорогий, у нас його нема, а ти викинув на камінь добрісіньку куртку!

І вона погнала хлопчину назад до лісу по куртку.

Прийшов він на ту галявину, де залишив курточку, і бачить – камінь одним краєм зрушивсь і ледь піднявся.

– Бідолашний! Це тому, що ти нагрівся, правда? – сказав хлопчина.

Та коли він підійшов до самого каменя, то побачив під ним скриньку повну блискучих срібняків.

«Мабуть, вони крадені,– подумав хлопчина,– бо хто ховатиме в лісі під каменем свої власні гроші?»

Узяв він скриньку, поніс до озера і висипав гроші у воду. Та одна монета ніяк не тонула, хоч хлопчина й занурював її руками.

– Оця монета здобута чесно, бо ніяк не тоне,– сказав сам до себе хлопчина.

Він узяв того срібняка, надяг курточку й подався додому.

Прийшов він та й оповідає матері, як знайшов скриньку з грішми і як висипав ті гроші в озеро.

– А одна монета не потонула, і я взяв її, бо вона напевне здобута чесно,– закінчив свою розповідь хлопчина.

– Який же ти дурний у мене! – розгнівалась мати. – Коли з усіх монет тільки одна була добута чесно, то виходить, що на світі дуже мало чесності. Та хоч би їх крали й перекрадали, знайшов же їх ти, а своя сорочка ближча до тіла. Якби ти взяв ті гроші, ми б вилізли зі своїх злиднів і довіку нічим не журилися. Не хочу більше годувати тебе, коли ти такий йолоп. Іди собі геть і сам заробляй на себе.

І пішов хлопчина в широкий світ. Він скрізь просився в найми, але йому не щастило.

– Надто ти малий і слабосилий! – казали люди й відмовляли йому.

Довго він ходив, довго поневірявся, та якось зайшов до одного купця.

І той купець узяв його в найми – носити куховарці воду та дрова.

І так залишився хлопчина в купця. Одного разу купець лаштувався їхати в іншу країну, далеко за море. Він запитав усю свою родину й челядь, що кому звідти привезти. Кожен сказав, що йому хотілося б, а коли дійшла черга до хлопчини з кухні, той простяг купцеві свою монету.

– Що ж тобі привезти? – запитав купець. – Адже за цю монету багато не купиш.

– Купіть, що дадуть,– відповів хлопчина.

– Ну добре, може, щось і дадуть,– сказав купець і поїхав.

Продав він за морем свій товар, набрав нового, накупив усього, що обіцяв своїй родині й челяді, і вернувся на корабель. Він хотів був уже відпливати і аж тоді згадав, що хлопчина з кухні дав йому монету і він мав йому щось купити за неї.

«Невже мені через таку дрібницю доведеться вертатись назад до міста? – подумав купець. – Ні, не буду гаяти на це час».

Коли це на березі з’явилася якась баба з мішком за плечима,

– Що ви несете в мішку, матусю? – запитав купець.

– Кішку. Нема мені чим її годувати, то я оце вкину її в море, хай утоне,– відповіла стара.

«Хлопчина просив мене купити, що дадуть за його монету,– подумав купець. – То, може, візьму йому кішку?» І він запитав стару, чи не віддасть вона йому за монету свою кішку.

Стара зраділа, що так вигідно позбулася кішки, й віддала її купцеві навіть з мішком.

Недалеко й відплив купець, як зненацька налетіла буря. У снасті засвистів вітер, корабель почало кидати на хвилях і понесло невідомо куди.

Нарешті їх прибило до берега, і вони опинилися в країні, де купець ще ніколи не був. Він зразу ж подався до міста. А там зайшов до шинку і бачить – на кожному столі лежать різки, біля кожного гостя також різки. Здивувався купець. «Навіщо їм стільки різок? – подумав він. – Погляну, що робитимуть з ними інші відвідувачі».

Він сів до столу, а коли йому принесли замовлену їжу, то відразу збагнув, що тими різками роблять. З кожного закутка, з кожної щілини повилазили сотні мишей, вони накинулись на їжу, і кожному, хто сидів за столом, довелось відбиватися від них різкою. Навколо тільки й чути було, що ляск і удари, один гучніший за одний. Інколи той, хто відбивався від мишей, зачіпав сусіда і йому доводилось вибачатися.

– Тяжко жити людям у цій країні,– сказав купець. – А чому ви не придбаєте собі кішки?

– Кішки? – здивувалися люди.

Вони навіть не знали, що це таке.

Тоді купець приніс з корабля кішку, яку він купив для хлопчини, і всі миші розбіглися. Люди вперше спокійно попоїли. Як же вони дякували купцеві! І почали просити його, щоб він продав їм кішку. Спершу він відмовлявся, потім згодився, але заправив за кішку сто талярів. Йому радо заплатили таку ціну, та ще й не могли надякуватись.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Норвезькі народні казки” – видавництво “Веселка”, м. Київ, 1986р.
Упорядкування та переклад з норвезької – Ольга Сенюк.
Ілюстрації – Катерина Штанко

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: