Чого почервоніла Оленка?

В Оленки радість: до неї приїхали її двоюрідна сестричка Ганнуся з мамою. Ще й модну картату спідничку в подарунок привезли.

— Ой, яка я рада! — сказала Оленка сестричці. — Ходімо, покажу тобі, які я навчилася робити витинанки.

— А в мене іграшки справжні, не доморобні, а з магазину! — дещо зверхньо мовила Ганнуся, дістаючи зі свого яскравого рюкзачка пухнастого жовтого ведмедика й золотокосу ляльку, що заплющувала очі й жалісливо плакала, коли її клали на спину.

Коли гості за кілька днів по тому поїхали, Оленка стала канючити:

— Мамо! Мамочко! Я теж хочу такого ведмедика, як у Ганнусі. Й ляльку таку дуже, дуже хочу.

— Гаразд, донечко, трошки згодом обов’язково купимо. А зараз, бачиш — он уже осінь скоро, і мені вкрай осіннє взуття потрібне, та й тато на зиму без шапки, — сказала мама.

— А я хочу! Хочу такі іграшки, як у Ганнусі! Їй тато з мамою нічого не жаліють, — здійняла лемент Оленка. І сльози ручаями потекли з її очей.

— Після тієї та й знов тієї, — неприхильно сказала мама. Та, не витримавши Оленчиних сліз, додала: — Гаразд. Перестань-бо. Купимо вже тобі такі іграшки, як у Ганнусі…

І справді, на другий день вони пішли до магазину й купили і золотокосу ляльку, й пухнастого ведмедика.
О, яка то була для Оленки втіха! Вона не випускала ляльки з рук, робила їй зачіски, по сто разів на день переодягала, разом із ведмедиком возила в колясочці…
Минув певний час, і якось уранці Оленка побачила, як за вікном закружляли в повітрі великі лапаті сніжинки.

— Мамо! Мамо! Перший сніг! Небесне пір’я! — радісно загукала Оленка.

Вона вибігла в коридор і квапливо почала одягатися, щоб іти на вулицю. Раптом її погляд упав на взуванку, що стояла під вішалкою. Розстібнута халявка одного з Оленчиних чобітків лежала хутром на літніх маминих черевичках, ніби зігрівала їх. Оленка кліпнула очима, ковтнула давкий клубок, що підкотив їй до горла, і, хоч у коридорі нікого, крім неї, не було, густо почервоніла.