Чолпон

Давним-давно на киргизькій землі панував Темір-хан. Був хан дуже багатий. Далеко тяглися його пасовища; на них паслися незліченні табуни та отари.

Коли після кочів’я хан зупинявся на стоянку, то виростала така кількість юрт, що село ставало схожим на місто.

Віддалік від усіх споруджувалась висока біла юрта хана. Стіни її були обвішані рідкими килимами, які привозили верблюдами з далеких країн. На підлозі лежали шкури диких звірів та гарні доріжки.

Одяг на хані був із парчі та хутра; його каптан і шапка були прикрашені золотом і коштовними каміннями; на пальцях блищали дорогі перстні з молочними перлинами, криваво-червоними рубінами.

Але яскравіше за все каміння виблискували його чорні очі. Щоправда, коли він гнівався, від очей залишалися лише вузенькі щілинки, зате вони випромінювали такі блискавки, що в одну мить могли спопелити і правого, і винного.

Був на світі тільки один чоловік, до якого хан завжди був добрий, нічого не шкодував і побачивши якого розм’якало його жорстоке серце. То був єдиний син Нурдін, зовсім не схожий на батька. Широкі, розплющені очі юнака дивилися на світ привітно і весело. Не брав він участі у зухвалих руйнівних набігах, які вів батько. Найбільше у світі любив Нурдін природу; він блукав горами, піднімався на вершини, сміливо забирався на стрімкі кручі.

Ніколи Нурдін не вирушав у гори один. Разом з ним були його друзі – молоді табунники та чабани. Бідняки любили ханського сина за простоту і привітність, за те, що він не був схожий на свого батька.

Знав про це Темир-хан. Сердився і гнівався на сина, а з його друзями розправлявся з підступною жорстокістю – то відправляв у таку далечінь, що ні на якому коні не вернешся назад, а то просто заточував на довгі роки в одну із багатьох своїх вязниць.

Багато думав Темір-хан над тим, як наблизити сина, як посварити його з друзями – табунниками та чабанами. Думав хан, думав і придумав – одружити Нурдіна!

“Від молодої дружини не буде Нурдін втікати, – міркував Темір-хан, – та й наречену візьмемо багату і тим своє багатство помножимо!”

Але все сталося не так, як задумав Темір-хан. Покохав Нурдін просту дівчину на ім’я Чолпон – так киргизи називають ранкову зірку, що сяє на світанку.

Нурдін добре знав жорстоку вдачу батька і тому вирішив не говорити йому про свої почуття до Чолпон. Тільки друзі знали про кохання Нурдіна та Чолпон і оберігали їх.

Якось, коли сонце опустилося низько і вже збиралося заховатися за горами, закохані зустрілися в лісі. Нурдін був незвичайно схвильований, тому що збирався повідомити кохану дівчину, що батько вирішив одружити його з багатою нареченою.

Зблідла Чолпон від цієї звістки, але юнак схопив її руки і притиснув до свого серця.

– Ні-ні, Чолпон, тобі нічого не загрожує. Нехай твої щоки завжди будуть рум’яними, як яблука, а очі сяють, як зірки. Я ніколи не зраджу тобі. Хай краще помру. Клянуся, я вб’ю себе цим кинджалом, якщо батько не змінить свого рішення.

Дівчина підняла на Нурдіна свої чудові очі, в яких ще тремтіли крапельки сліз, і посміхнулася.

– Я вірю тобі, коханий, – сказала вона. – Я відчуваю, як палко б’ється твоє серце. Воно говорить мені про твоє кохання!

Тим часом стемніло, а вони зайшли так далеко, що великі дерева з гачкуватими гілками перегородили їм шлях. Чолпон притулилася до Нурдіна, і одразу ж зник страх. Вона сіла на пеньок, Нурдін схилив голову їй на коліна, і вона гладила його м’яке волосся.

Було вже зовсім темно. Нурдін задрімав. І раптом ліс осяяв зеленуватими вогнями. З усіх боків почулося шарудіння; десь каркали ворони, страшно гукали пугачі, зі свистом проносилися кажани, зловісно вили вовки.

Несподівано, крізь лісовий шум прорізався різкий гавкаючий сміх, і наступної миті перед Чолпон постала потворна стара – кульгава, з сивим сплутаним волоссям, злим, недобрим поглядом і великим гачкуватим носом. Руки її теж здавались скрюченими, як гілки дерев, а горб стирчав вище голови.

Стара ближче підійшла до дівчини і зареготала та так голосно, що захиталися верхівки дерев.

– Ти думаєш, що красивіше за мене і тобі вдасться втримати Нурдіна? Дурна! Серце його б’ється тільки для мене! Не віриш? Я могутня чарівниця Айдай. Завтра ж Нурдін буде моїм. Тільки моїм!

В одну мить на очах здивованої Чолпон стара перетворилася. Тепер це була витончена дівчина, тіло якої прикривали легкі повітряні тканини, а обличчя її розпливалося в широкій посмішці.

– Подивися на мене, – сказала, сміючись, чарівниця. – Не встоїть Нурдін перед моєю красою!

З цими словами чарівниця змахнула білим шарфом і зникла.

Чолпон нічого не розуміла. Може, все це їй тільки наснилося? Вона схилилася над сплячим Нурдіном і провела пальцями по його волоссю.

– Я, здається, заснув? – Запитав він.

– Нам час йти, – сказала у відповідь дівчина.

Усю дорогу назад Чолпон була сумною і мовчазною. Вона нічого не розповіла Нурдіну, а йому здавалося, що кохана сумує, як завжди, коли вони розлучалися перед поверненням додому.

У той же час Темір-хан сидів у білій юрті, глибоко замислившись: Що ж це таке? Його син – втіха очей – обманює його, зустрічається з дочкою бідного чабана. Не бувати цьому! Він сам вибере сину наречену – найбагатшу та найкрасивішу!».

Хан був похмурий. Жорстка складка залягла біля рота, а очі зовсім звузилися і грізно виблискували. Таким побачив Нурдін батька. Він вислухав його гнівні слова і, підвівши голову, сміливо зустрів його погляд.

– Так, батьку, я люблю Чолпон і одружуся тільки з нею!

Жодні вмовляння та погрози не могли зламати Нурдіна. Тоді хан розпорядився відвести Нурдіна в його юрту та охороняти, щоб він не міг нікуди вийти. Після цього розіслав гінців до сусідніх ханів та запросив їх прибути разом із дочками. Кожен із них мріяв поріднитися з могутнім Темір-ханом, і почали з’їжджатися гості. Почалися оглядини. Яких тільки не було наречених! На жодну з них не дивився Нурдін, сидів сумний і блідий.

Раптом у велику ханську юрту вбігла красуня. За нею мчали десятки слуг і пишний почет. Красуня закружляла у пристрасному танці. Вона ніби не торкалася землі, а летіла в повітрі – до того була легка.

Нурдін глянув на неї, серце його забилося. Він підійшов, ласкаво взяв за руку і спитав:

– Як звати тебе, красуне?

– Айдай!

Захоплений чудовою красою, Нурдін погодився на весілля з Айдай. Темір-хан, задоволений, підвівся зі свого місця. Здавалося, все сталося, як він задумав. Але тут, усунувши стражників, у ханську юрту пурхнула Чолпон, і одразу ж повіяло гірським ранковим вітерцем. Побачив її Нурдін, випустив руку чарівниці, спала завіса з його очей. Похитнулася Айдай, але зібрала всю силу свого чаклунства, закружляла, як вихор, у шаленому танці, щоб знищити суперницю. Але сили її слабшали під чистим і ясним поглядом Чолпон. Вона згорбилася; блиснула злим поглядом і відразу вислизнула з юрти. За нею вибігли всі її слуги.

А Нурдін, ніби не помічаючи нікого довкола, стояв, обнявшись із Чолпоном. Образилися гості, що син Темір-хана обрав бідну дівчину і одразу, без поклонів, прихопивши дочок своїх, покинули господарську юрту.

Гнів Темір-хана був страшний, він кипів від злості.

– То ти не хочеш розлучитися зі своєю коханою? Нехай буде так! – вигукнув Темір-хан і наказав своїм стражникам:

–  Киньте обох у темницю! Там вони залишаться навіки!

Це був найглибший колодязь, куди не проникало сонце. З усіх кутів на величезних сітках звисали павуки, а з ущелин виглядали зміїні голови. Але бранці не сумували. Нурдін знаходив бадьорість у очах Чолпон, а в дівчини прибували сили від його кохання.

Юнак зібрав розкиданий хмиз, склав його і накрив своїм каптаном. Він влаштував ліжко для Чолпан, а сам ліг на холодну землю.

– Не бійся. Я поряд, і тобі ніщо не загрожує, – заспокоював він кохану.

Обидва так втомилися за цей важкий день, що незабаром заснули.

Але не спала у своєму палаці зла чарівниця. Коли Темір-хан кинув закоханих у темницю, вона зраділа: «Дівчину ми залишимо на поживу зміям, – вирішила вона. – А Нурдіна…» – І загадково посміхнулася.

Ляснувши в долоні, Айдай покликала вірного джина. Вона зняла з себе чудовий чарівний шарф. З його допомогою джин мав зачарувати Нурдіна, вивести з в’язниці і привести до палацу.

Помчав джин виконувати наказ чарівниці.

У цей час у темниці Нурдін крізь сон відчув, ніби його оточують примарні діви в легких шатах, простягають до нього руки і манять до себе. Розсуваються кам’яні стіни колодязя-в’язниці. Забувши про все на світі, захоплений літаючими дівами, Нурдін кориться і йде за ними. Незабаром зникли, розтанули примарні діви. Замість них повітрям плив величезний легкий шарф. Нурдін біг за ним, намагаючись схопити. У той момент, коли Нурдіну здавалося, що він ось-ось ухопиться за нього, шарф вислизав з його рук. Чим важче було впіймати шарф, тим сильнішим було бажання Нурдіна зловити його.

А шарф уже не плив, а летів, і Нурдін все швидше і швидше біг за ним. Він не помітив, як опинився перед високими важкими воротами, які відчинилися, щоб пропустити його, і знову зачинилися. Він побачив палац і увійшов до нього. Навколо була напівтемрява. Навіть світильники випромінювали розсіяне світло, немов пропущене крізь туман. Тільки фонтан переливався різнобарвними вогниками; з шумом падали його гарячі струмені і далеко розліталися колючі бризки.

Нурдін побачив Айдай на величезному м’якому ложі, біля якого лежало однооке чудовисько. На плечах її було накинуто величезний легкий шарф; кінці його майоріли й манили до себе.

Але в той момент, коли Айдай упала в обійми юнака, в страшній темниці Темір-хана прокинулася Чолпон. Вона простягла руки до Нурдіна, але його не було. Здригнулося серце дівчини. Озирнулась вона і зненацька побачила розсунуті кам’яні стіни та сліди Нурдіна. Вона вибралася назовні і опинилася в дрімучому лісі. Крізь хащі дерев де-не-де прорізувалися тонкі промені ранкового сонця. Але величезні дерева сплітали свої гачкуваті гілки і не пропускали її. Звірі скалили зуби і хапали за одяг, а великі чорні ворони кружляли над головою і били її своїми крилами.

Велика була любов Чолпон, така велика, що не боялася вона смерті і готова була на будь-яке випробування, аби звільнити Нурдіна від чаклунки. І відступили перед нею всі перешкоди.

Коли Айдай, радіючи своїй перемозі, взяла юнака за руку і повела до жертовника, щоб він присягнув їй у вірності, з’явилася Чолпон. Вона була геть виснажна. Кров текла з її ран на грудях та ногах. Хитаючись від утоми, підійшла дівчина до Айдай і сказала:

– Я завжди знала, що це ти, зла відьма, зачарувала моїх подруг за те, що вони кохали. Ти заздрила всім закоханим, а сама кохати не можеш. Я сильніша за тебе, бо кохаю.

Чолпон доторкнулася до серця Нурдіна, і він отямився від чаклунства.

І одразу ж зникла Айдай і її незліченні слуги та пишний почет, запав під землю палац з його міцними воротами та похмурими одноокими чудовиськами, фонтанами з їхніми гарячими струменями та колючими бризками. А великі дерева з гачкуватими гілками, що закривали вхід до палацу, розступилися. І відкрилася широка галявина, освітлена сонцем. Квіти підняли свої пониклі голівки, розкрилися і звідти вийшли зачаровані подруги Чолпон.

З того часу живе і розквітає кохання Чолпон. У народі кажуть, що вона завжди живе для людей. Поглянь у небо, і ти побачиш ясну Чолпон – ранкову зірку, яка світить усім закоханим.