TOU

Чому леопард плямистий

Джозеф Редьярд Кіплінг

У ті часи, любі мої, коли живі істоти мали ще однакове забарвлення, леопард мешкав у місцевості, яка називалася Високий Велд. Пам’ятайте, що йдеться не про Низький, не Чагарниковий чи Болотяний Велд, а саме пустельний, спекотливий, осяяний сонцем, Високий Велд із піщаним ґрунтом, рудуватими кам’яними брилами та ріденькими пучками пожовклої присохлої трави. Там же водилися жирафи, зебри й різноманітні антилопи (зокрема, степова (канна), гвинторога (кýду) і коров’яча (бубол).

Усі ці тварини були суцільно пісочно‑жовтувато‑коричнюватої масті. Та найбільш піщано‑жовтувато‑коричнюватим серед них виглядав леопард; такий собі схожий на кішку сіро‑жовтий звір, який до останньої своєї ворсинки зливався з жовтувато‑сірувато‑коричнюватим ландшафтом Високого Велда. Це дуже непокоїло жирафів, зебр та іншу живність, оскільки він міг залягти за жовтувато‑сірувато‑коричнюватим каменем або жмутом трави, і коли жираф, чи зебра, або канна, чи куду, або лісова антилопа (бушбок), чи бонтбок проходили поряд, хижак зненацька нападав, позбавляючи жертву будь‑якої можливості врятуватися втечею. Справді‑справді! Нам варто згадати ще й ефіопа з його луком і стрілами (теж на той момент сірувато‑коричнювато‑жовтуватого), який також жив у Високому Велді. Він зазвичай полював разом із леопардом, пускаючи в хід лук та стріли, а звір – лише свої ікла й кігті. Врешті, мої любі, всі ті жирафи, канни, куду, кваги тощо просто впали у відчай, не знаючи, де ж сховатися. Саме так!

Минуло чимало днів – вік тварин тоді був набагато довшим, – і потенційна здобич навчилась уникати будь‑чого, що хоч трохи скидалося на леопарда або ефіопа; більше того, поступово звірі, один за одним – першим подав приклад височезний жираф – пішли зі звичного ареалу. Шукаючи надійного притулку, дісталися вони великого лісу, де росло безліч дерев та кущів, що відкидали химерну – смугасту, у цяточку й пістряво‑плямисту – тінь, у якій утікачі й сховалися. І от, за таких умов, коли частина звіриного тіла довго перебувала в тіні, що хаотично падала на нього, тоді як інша лишалася відкритою сонячним променям, жираф обзавівся плямами, зебра стала смугастою, а канна й куду потемнішали; у них на крижах з’явилися маленькі, хвилясті, сірі звивини, які нагадували кору дерев. Тому попри те, що завдяки нюху і слуху ви змогли б визначити присутність тварин десь неподалік, та навряд чи їх побачили б, хіба що точно знали б, у який бік дивитись.

Ох і добре жилося звірям під покровом плямисто‑тінистого лісу, доки леопард та ефіоп гасали жовтувато‑сірувато‑рудуватим Високим Велдом, гарячково міркуючи, куди ж це запропали їхні сніданки, обіди й вечері. Поволі вони настільки зголодніли, що не гребували їсти пацюків, жуків і даманів, унаслідок чого в обох заболіли животи.

Якось зустрівся їм павіан – з головою, схожою на собачу, та різким, гавкаючим голосом бабуїн, наймудріша тварина в усій Південній Африці.

Леопард спитав (а днина видалася напрочуд спекотна):

– Куди ділась уся дичина?

Павіан поважно моргнув очима. Він знав.

Відтак озвався ефіоп:

– Шановний, чи не могли б ви мені підказати нинішнє місцезнаходження аборигенної фауни? (Власне, його питання практично не відрізнялося від змісту попереднього, та ефіоп, як доросла людина, завжди вдавався до довгих пишномовних слів.)

Павіан ще раз поважно моргнув, бо справді знав. Зрештою він вирік:

– Дичина змінила забарвлення на плямисте; я раджу й тобі, леопарде, зробити те саме якомога швидше.

– Усе чудово, – знову встряв ефіоп, – проте я хотів би знати, в якому напрямку мігрувала аборигенна фауна.

І відповів йому павіан:

– Тутешня фауна злилася з місцевою флорою, оскільки настав час змін; раджу я й тобі, ефіопе, змінитися якнайшвидше.

Мудровані висловлювання бабуїна вельми спантеличили горе‑мисливців, та вони все ж вирушили на пошуки аборигенної флори і після тривалої подорожі побачили великий, густий, дивовижно тінистий ліс, увесь вицяткуваний, розмічений, замальований, покраплений, обляпаний, змережаний, заштрихований хрест‑навхрест, аж в очах рябіло, примхливими тінями. (Спробувавши швидко повторити цю фразу вголос, ви зрозумієте, наскільки тінявим був той ліс.)

– Що воно таке, – звернувся до супутника леопард, – зовсім темне, але з безліччю світлих плямок?

– Хтозна, – знизав плечима ефіоп. – Утім, може, це і є аборигенна флора. Зокрема, я відчуваю запах жирафа, чую жирафа, та не бачу жодного жирафа.

– Дивина, – очманіло трусонув головою леопард. – Мабуть, це тому, що ми із сонячної місцини різко потрапили у затінок. Гм, я теж відчуваю запах зебри, чую зебру, однак не бачу ніякої зебри.

– Стривай‑но, – збентежено зиркнув на компаньйона ефіоп, – ми так давно не полювали, тож раптом забули, як вони виглядають?

– Дурниці! – не погодився леопард. – Я, наприклад, чудово пам’ятаю їх іще по Високому Велду, особливо їхні мозкові кісточки. Жираф сягає майже сімнадцяти футів, і він рудувато‑золотаво‑жовтий з голови до п’ят; а зебра на зріст – приблизно чотири з половиною фути, і повністю сіро‑жовтувато‑коричнювата.

– Та‑а‑ак, – задумливо протяг ефіоп, пантруючи плямисто‑тіняву гущавину незайманого лісу. – Тоді на цьому темному фоні вони мали б виділятися, ніби достиглі банани в коптильні.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.6 / 5. Оцінили: 7

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: