Чому тепер у школі учнів більше не тягають за вуха

Мілош Мацоурек

Раніше у школі все було інакше. Того, хто погано навчався чи не слухався, вчитель брав за вухо і тягав щосили раз сімнадцять, а може, навіть і двадцять шість, залежно від того, яку провину зробив учень. Деякі діти набиралися розуму раніше, інші – пізніше, але були і такі, яких тягни не тягни за вуха – все без толку. Але одного разу хлопці використали це покарання на користь, і було вирішено заборонити в школах тягати учнів за вуха. Сталося це після випадку з Цецилією, ученицею п’ятого класу «Б».

Цецилія була найменшою у класі. Вона носила кіски з бантами, сиділа на першій парті, щоб її добре було видно вчителю, тому що вона поводилася з рук геть погано. Щойно вона сідала за парту, одразу починала крутитися, кидала папірці, а часом навіть і записки, без кінця чимось шаруділа, їла під час уроку, малювала на обкладинках зошитів, підпирала долонею підборіддя, а коли пан учитель писав на дошці арифметичні приклади, робила із себе клоуна і веселила весь клас: ворушила вухами, крутила носом, запускала паперових голубів — словом, жах що витворяла! До того ж, вона погано вчилася. Повернувшись зі школи додому, кидала портфель під стіл, ф’ють — і немає її: вилітала надвір, бо літати вона любила найбільше у світі. Вона запевняла, ніби скоро стане літаючим акробатом, мандруватиме світом і прославиться більше, ніж Бріджит Бардо. Словом, молола всяку нісенітницю, а діти сміялися і казали:

– Бідолаха! Про що ти мрієш! Ти ж із двійок не вилазиш!

І справді, у неї з усіх предметів, крім географії, були одні одиниці та двійки.

А географію вона любила, знала, де знаходиться Африка, які там є міста, але коли вчитель питав її з історії, наприклад коли правив Карл IV, вона лише бурмотіла:

— Карл IV… Карл IV правив… він правив… Карл IV правив… — і більше не могла видавити з себе жодного слова.

Однокласники їй підказували, але оскільки Цецилія була дуже маленькою, вуха у неї теж були крихітні, і вона майже нічого не чула.

— Що ви там бурмочите? Я не чую! Підказуйте голосніше! – шепотіла вона.

Пан учитель дуже сердився і кричав:

— Це переходить усі межі! Де це бачено, щоб учениця так поводилася! — І він хапав її за вухо, і тягав, і тягав, тягав доти, доки вухо у Цецилії не ставало червоним, як рак. Тоді він відпускав її і казав: — Сідай, Цецилія, двійка.

Таке траплялося не лише на уроках історії. На співах було не краще. Цецилія співала так жахливо, що пані вчительці доводилося зачиняти вікно: одного разу співи Цецилії налякали коня і він понісся стрімголов, хоча клас був на п’ятому поверсі, високо від бруківки.

Цецилія співала дуже фальшиво, ніхто навіть не міг зрозуміти, що саме вона співає. Якщо, наприклад, вона співала пісеньку: «Втечу я, ластівки, разом з вами», здавалося, ніби вона співає: «Я так люблю слонів, слонів великих і добрих». Пані вчителька виходила з себе і обурено кричала:

— Це не спів, це якесь вороняче каркання!

У серцях вона хапала дівчинку за вухо, і тягала, і тягала щосили, щоб Цецилія запам’ятала мотив. Але все було марно, наступного разу Цецилія співала ще гірше, тому не дивно, що й за співи у неї завжди була одиниця та й ще з мінусом.

Якщо ви думаєте, що Цецилію це засмучувало, ви дуже помиляєтеся. Навіть на фізкультурі вона була неуважною і робила одну помилку за другою. Скажімо, коли весь клас за командою вчителя повертався ліворуч, Цецилія поверталася праворуч. Пан учитель фізкультури дуже засмучувався і кричав:

– Цецилія! Ти що, не знаєш, де право, де ліво? Покажи, яка в тебе рука права, а яка ліва! Ну, витягни вперед ліву руку!

— Будь ласка, — говорила Цецилія і витягала праву руку.

Пана вчителя аж трясло від злості! Він хапав дівчинку за вухо і заходився тягти щосили, примовляючи:

– Я тебе навчу, де право, де ліво! — і ставив їй величезну двійку.

Якщо весь час тягнути людину за вуха, то врешті-решт вони стануть більшими.

Якось Цецилія глянула на себе в дзеркало і сказала:

— До таких великих вух кіски не йдуть, треба зробити іншу зачіску.

І дівчинка зачесала волосся на вуха. Але це не допомогло: вчителі продовжували щодня тягати її за вуха, і незабаром вони стали схожі на величезні мухобійки. Хлопці показували на дівчинку пальцем і сміялися:

— Ну й вушка у нашої Цецилії! Її можна показувати на виставці.

Але то був ще не кінець. Далі було ще гірше. Невдовзі вуха у Цецилії стали великими, наче класний журнал. На вулиці перехожі оберталися їй услід, багато хто хотів її сфотографувати, і кожен питав:

— Чому в тебе такі великі вуха?

Все це було дуже неприємно, і бідна дівчинка мало не плакала. Однак немає лиха без добра: несподівано Цецилія почала краще вчитися, адже такими великими вухами вона чудово чула підказки навіть з останньої парти. Вона спокійно відповідала, коли народився Карл IV, коли він правив і чим знаменитий, а також де знаходиться Голодна стіна, коли був побудований Карлів міст, а коли університет.

Пан учитель історії кивав головою і досить казав:

– Правильно, Цецилія. Сьогодні ти знаєш урок. Ставлю тобі п’ятірку. Так і продовжуй.

Коли хлопці зрозуміли, що до чого, їм кортіло глузувати з Цецилії.

— Мабуть, мати вуха завбільшки з класний журнал не так уже й погано, — казали вони. — У цьому є переваги.

Проходячи повз Цецилію, вони поплескували її по плечах і захоплено вигукували:

— Ну й щастить тобі, стара!

І справді, тепер у Цецилії все виходило. Навіть пані вчителька музики була задоволена дівчинкою і більше не зачиняла вікно під час її співу, навпаки, слухала її із задоволенням та казала:

— Знаєш, Цециліє, у тебе чудовий слух, ти співаєш просто чудово! З тебе може вийти толк. Цінуй це, адже за допомогою музики можна з будь-ким домовитися.

І коли вчителька співу прийшла в учительську, де під час перерви всі вчителі сиділи в кріслах, пили каву і балакали, вона сказала:

— З Цецилією із п’ятого «Б» сталося диво. Відколи її вуха стали схожі на два класні журнали, вона співає чудово, такого співу я зроду не чула.

І всі вчителі та вчительки кивали головою і підтакували:

— Ось бачите, на прикладі цієї недбалої дівчинки видно, як корисно тягати учнів за вуха. Можливо, вона стане найкращою ученицею нашої школи.

І вони почали тягати Цецилію за вуха дужче, ніж раніше, і тягали доти, доки вуха в неї не стали завбільшки з хвіртку.

Тепер на уроці фізкультури вона вже не могла стояти в одній шерензі з однокласниками, їй доводилося вставати насамкінець, та ще й відступивши на ширину вух.

Цецилія завжди вміла ворушити вухами, навіть тоді коли вони були ще малесенькими, і тепер це здорово їй допомагало. Якщо, наприклад, на уроці фізкультури діти стрибали у висоту, Цецилії досить було трохи змахнути вухами — і вона злітала на метр дев’яносто два. Усі однокласники із заздрістю дивилися на Цецилію і думали: «Чого доброго, вона поб’є світовий рекорд!».

Пан учитель фізкультури якось сказав у учительській:

— Знаєте, ця дівчинка з п’ятого «Б» стрибає у висоту краще за хлопчиків із десятого класу. Має талант, Цецилія — надія нашого спорту.

Вчителі кивали головою і казали:

— Подвоїмо наші зусилля! Можливо, колись вона стане гордістю нашої школи.

І вчителі з подвоєною енергією почали тягати Цецилію за вуха. Це було важким ділом, адже вуха в неї стали завбільшки з хвіртку, одній людині було не впоратися, і кожен учитель закликав на допомогу пана шкільного сторожа. Разом вони з такою силою тягали дівчинку за вуха, що та не могла втриматись і падала з-за парти. Якось при падінні вона сильно забила коліно і сказала:

– Все! Досить! Більше я не терпітиму цих знущань! Не бажаю, щоб мене тягнули за вуха!

Але пані вчителька почала її вмовляти:

— Потерпи, Цециліє, — говорила вона, — ти прославиш нашу школу і своє ім’я, трошки залишилося.

– Ні і ні! – вигукнула Цецилія, і, коли пан шкільний сторож спробував її схопити і втримати, вона змахнула вухами, піднялася до стелі, вмостилася на люстру і чекала, що буде далі.

А було ось що: до класу прибіг пан директор школи і давай кричати:

– Цецилія, негайно злізь з люстри! Як ти себе поводиш! Учениці не мають права сидіти на люстрах, такого ще світ не бачив!

Дівчинка не сказала у відповідь ні «бе» ні «ме», лише мовчки спостерігала за тим, що відбувається, а п’ятий «Б» дивився на неї затамувавши подих і вболівав за неї. Тоді пан директор щось тихенько прошепотів пану сторожу, а Цецилія вигукнула:

— Можете не шепотітися, я все одно чула, як ви наказали принести віник і скинути мене з люстри.

Пан шкільний сторож і справді побіг за віником, а Цецилія змахнула вухами, покружляла над паном директором і вилетіла у відчинене вікно. Всі кинулися дивитися, куди полетить дівчинка, а та спустилася вниз з п’ятого поверху, залетіла до шкільного саду, сіла на яблуню і почала рвати яблука з найвищих гілок.

– За нею! — вигукнув пан директор, вибіг у коридор і помчав униз сходами.

Двері класів відчинялися, з них виглядали перелякані вчителі та учні. Дізнавшись, у чому справа, всі кинулися за паном директором і щільним кільцем оточили дерево, на якому спокійно сиділа Цецилія і їла яблука.

– Цецилія! Припини нищити шкільне майно і негайно злазь униз! — кричали вчителі. — Якщо не злізеш, ми стягнемо тебе. Ось побачиш, як ти дістанеш!

Але Цецилія продовжувала мовчки їсти яблука. Тоді на дерево вирішив залізти пан учитель фізкультури. Він дуже старався, і в нього чудово виходило. Ще мить — і він би схопив неслухняну дівчинку.

— Не бійся, Цециліє, — дружньо умовляв він її, — ніхто тобі нічого не зробить. Ми перестанемо тягати тебе за вуха, слово честі.

Цецилія знову не сказала ні «бі» ні «ме», але, коли пан учитель простягнув до неї руку, вона змахнула вухами, злетіла вище дерева, покружляла над садом, кинула вниз огризок яблука, який потрапив пану сторожу по шапці, крикнула:

— Вибачте, пане стороже, я ненароком! — і полетіла до міста.

На вулиці почався страшний переполох: коли несподівано дівчинка опинилася над перехрестям, регулювальник роззяв рота і забув регулювати рух. Що тут почалося! Зіштовхнулися кілька машин і трамваїв, всі водії та пішоходи стояли задерши голову, а Цецилія кружляла в повітрі. Пролітаючи повз кіоски з морозивом, вона хапала на льоту то ескімо, то цукрову трубочку і, миттю здіймаючись угору, зазирала у вікна до людей, що живуть на шостому поверсі. Так дівчинка літала години дві, поки в неї не втомилися вуха. Тоді вона злетіла в небо, сіла на вежі костелу і вирішила добре відпочити.

Вона зручно влаштувалась і подивилася вниз. А біля костелу зібралося майже все місто! Було там шістдесят мам з візками, два пекарі, один перукар, чотири м’ясники, один сторож із парку, чотириста сорок хлопчиків і двісті двадцять п’ять дівчаток, три продавці книг, одинадцять офіціантів, шість кравців, тридцять дев’ять поліцейських та двадцять сім солдатів. Усі показували пальцем на Цецилію. Нарешті, приїхала велика червона машина, з якої вийшли двадцять пожежників.

«Як це безглуздо! – подумала дівчинка. — Знову вони вирішили спробувати мене спіймати, знову доведеться летіти, не дають спокійно відпочити».

Але пожежна драбина виявилася занадто короткою, її вистачило лише до половини вежі. На самому верху сходів стояв пан шкільний сторож і даремно махав віником. Цецилія у відповідь помахала йому рукою і полегшено зітхнула, вирішивши, що може ще трохи спокійно посидіти на вежі костелу. Раптом звідки не візьмись у небі з’явився літак і попрямував прямо до дівчинки. У літаку сидів пілот, а на місці пасажира пан шкільний сторож у сонцезахисних окулярах і з віником в руці.

— Ну ось, знову він зі своїм віником, — зітхнула Цецилія, — робити йому нічого.

Дівчинка змахнула вухами і полетіла, а літак ганяв її по небу туди-сюди, виробляв усілякі викрутаси, щоб схопити Цецилію. Пілот був дуже досвідчений, він літав навіть униз головою, при цьому пан шкільний сторож ставав зеленішим за зелений горошок, але Цецилію не так просто було спіймати. Вона робила круті віражі, бездоганно виконувала фігури вищого пілотажу. Люди дивилися на неї затамувавши подих, а один пан, який виявився головою Союзу повітроплавців, почав плескати в долоні і кричати:

— Я нагороджую Цецилію з 5- Б першою премією за вищий пілотаж у категорії безмоторних літальних засобів. Як тільки вона приземлиться, я вручу їй два кубки, три медалі та один диплом. Такої майстерності я у житті не бачив!

Всі діти розкрили рота з подиву і вигукнули:

— Оце так-а-а! Цецилія здобула першу премію за вищий пілотаж! Нічого собі!

Дітям захотілося мати такі ж великі вуха, як у Цецилії, і вони стали постійно сердити вчителів і просити, щоб ті щосили тягнули їх за вуха.

Але вчителі не дурні, їх не обдуриш, вони дуже швидко зрозуміли і сказали:

— Ну, ні, ми знаємо, що вам потрібно! Тепер ми будемо тягнути за вуха лише тих, хто навчається тільки на «відмінно» і добре поводиться.

Довелося дітям старатися щосили, щоб вчитися на одні п’ятірки, і, коли в нагороду за старанність вчителя тягнули їх за вуха, очі хлопців світилися щастям і вони примовляли:

— Будь ласка, сильніше, ще сильніше!

А самі про себе думали: “Ще раз п’ятдесят мене потягають, і вуха стануть зовсім як у Цецилії, можна буде літати”.

Про все це Цецилія поняття не мала. Літак давно полетів, і дівчинка зручно влаштувалася на вежі костьолу. Вона назбирала шматочків вати, пір’я, знайшла десь старі вовняні рукавиці, клаптик вовняної шалі тощо, з усього цього вона влаштувала собі гніздо, схоже на пташине. Коли все було готове, Цецилія забралася у своє гніздечко і почала милуватися на ластівок, які квапливо літали вгору-вниз, на хвилинку сідали на дроти і поверталися в гнізда, наче вони там щось забули.

«Ага, — подумала Цецилія, — птахи збираються до теплих країв». І вона заспівала пісеньку, яку вивчила в школі: «Втечу я, ластівки, разом з вами». Коли вона доспівала до кінця, одна ластівка сказала:

– Чому б і ні? Якщо хочеш, можеш летіти з нами, ми не заперечуємо.

Від здивування Цецилія мало не впала з вежі, але потім зрозуміла: немає нічого дивного в тому, що птахи її зрозуміли, адже за допомогою музики з будь-ким можна домовитися. І вона спитала, коли вони відлітають.

— Хвилин за десять, — відповіла ластівка.

Це вам не кіло родзинок — підготуватися до польоту в таку далеку дорогу, як Африка чи Брно, тому Цецилія вирішила злітати в магазин за плавленими сирками, адже вони такі корисні та поживні, а також захопити на дорогу пару булочок. Вона ледве встигла повернутись до відльоту птахів.

Зграя піднялася високо в повітря і помчала у бік півдня. Цецилія летіла позаду всіх, і ластівки казали:

— Ти повинна старатися, махай щосили крилами.

— Я намагаюся, але це не крила, а вуха, — відповіла Цецилія.

— Вибач, — вигукнули ластівки, — ми не знали. Для вух ти летиш із дуже гарною швидкістю.

І птахи полетіли трохи повільніше, щоб Цецилія могла за ними встигати. А під ними розстилалося море — довкола одна вода і більше нічого. Потім знизу з’явилася земля, куди не подивишся — один пісок.

– Ура! Ось ми й у Африці! — закричали ластівки.

І тут Цецилія побачила пальми, зебр і носорогів, жирафів і багато слонів, які дивилися на вуха Цецилії і хмурилися: вони думали, що дівчинка їх передражнює. Але це було не так, слони подобалися Цецилії більше за інших звірів, адже у них такі ж великі вуха, як у неї. Вона подумала: «Ось це товариство якраз на мене». І вона заспівала пісеньку, яку вивчила в школі: «Я так люблю слонів, слонів великих та добрих».

Слони слухали, кивали головою, і коли дівчинка доспівала до кінця, найбільший слон підійшов до неї і сказав:

— Дуже приємно, що ти любиш нас. Почувайся як удома.

Інші слони підняли хобот і засурмили на знак вітання.

Але Цецилія схопилася за свої величезні вуха і вигукнула:

– Фу! Хто трубить так фальшиво? Я цього не винесу! У мене луснуть барабанні перетинки!

– Вибач, – сказали слони, – давай спробуємо ще раз.

І вони почали трубіти знову і знову, поки не вийшло як справжній оркестр. Це було чудово! Але слони не зупинилися на досягнутому та репетирували з ранку до вечора. І ось одного разу під час репетицій на небі з’явилася безліч чорних крапок. Крапки ставали дедалі більше, і Цецилія вигукнула:

– Дивіться! Це ж хлопці з п’ятого “Б”, я впізнаю їхні голоси!

І справді, це були учні п’ятого «Б» класу, ті відмінники, яких за старанність і поведінку вчителя тягали за вуха. Усього їх було вісімдесят сім чоловік. Діти спустилися на землю і підбігли до Цецилії.

— Дивись,— кричали вони,— у нас такі ж великі вуха, як у тебе! Ми перелетіли через море! Це було чудово!

Цецилія привіталася з хлопцями, познайомила їх зі слонами, а потім поставила у три ряди, і вийшов справжній хор.

Потім вона намалювала величезний плакат, на якому було написано:

Сьогодні ввечері виступає СКВуД

Співочий колектив вухастих дітей.

Супровід – оркестр слонів.

Диригент Цецилія

А потім вони всі разом вирушили подорожувати світом. Діти та слони пливли морем на пароплаві цілих чотирнадцять днів, а на п’ятнадцятий день відбувся концерт. Зал був переповнений, оплескам не було кінця, і Цецилії довелося кланятися дві з половиною години. Хлопці та слони теж кланялися, а люди кричали:

– Браво! Прекрасно! Біс! Біс! Повторити!

— Не розумію, це незбагненно, — казали глядачі один одному, — який тонкий музичний слух у цих дітей і як чисто і гучно трубять слони!

— Звичайно, — підтакували інші, — у них такі великі вуха, тож і слух у них тонкий.

Вранці Цецилія прочитала у всіх газетах хвалебні відгуки, а статті під назвою «Співочий колектив вухатих дітей здивував весь світ» захопленням не було кінця. Там говорилося, яка чудова, прекрасна і вже не знаю яка ще Цецилія і які талановиті всі діти та слони, а також про те, що СКВуД збирається в турне Австралією, Азією, Америкою і навіть на Північний полюс.

А наприкінці статті дрібними літерами було написано: «Оскільки почастішали випадки, коли діти з великими вухами відлітали зі школи і більше туди не поверталися, з сьогоднішнього дня вчителям забороняється тягнути учнів за вуха, навіть якщо ті виводять їх із себе».

Ось із того самого дня дітей у школі більше не тягають за вуха.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.8 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Джерело
“О бегемоте, который боялся прививок”
Сказки

Мацоурек Милош

Видавництво: “Махаон”

Москва, 2016.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: