Чому у ворона пір’я чорне, а у павича різнокольорове

В'єтнамські народні казки

Колись, у давнину, ворон і павич товаришували. Чому? Та тому що і ворон, і павич були під стать один одному. Подивишся, пір’я у них сіре, плямисте, ніби хтось у бруді виваляв. Це не те, що тепер: ворон чорний-пречорний, а павич розмальований, як картинка. Ворон і павич у ті часи знали, що обидва вони непоказні, і нікому свою дружбу не пропонували. Ворону павич здавався негарним, потворніше не вигадаєш: голівка малесенька, а тулуб величезний. Стирчить голівка на довгій вигнутій шиї, поглянеш раз і більше не захочеш дивитися.

Якось каже ворон павичу:

– Карр! Знаю я будинок, де мешкає маляр. Фарби у нього – всіх кольорів. Давай вкрадемо їх і розмалюємо один одному пір’я! Відразу красенями станемо!

Слухає павич і головою киває. Того ж дня пішли обидва до будинку маляра. Дивляться, сам маляр після обіду відпочиває, а фарби його та пензлики там і сям розкидані – він вази розписував, але не встиг до обіду справу закінчити.

Схопили птахи  дзьобами пензля та якусь фарбу. Тільки чи багато в дзьобі понесеш? Повернулися ще раз, знову по одній фарбі в дзьобі забрали. Як повернулися втретє, дивляться, прокинувся маляр. Довелося птахам забиратися ні з чим. Вдома вони розгледіли вкрадене добро: пензлик, чорну туш, зелену фарбу та золотисту фарбу.

– Карр! Гаразд! – сказав ворон. – Досить і цього. Давай беремося до роботи.

Звелів ворон павичу лягти на землю, а сам за роботу взявся. Ворон був на всі руки майстер: шию та тулуб павича він розписав зеленою фарбою, голову підфарбував золотистою. Потім почав хвіст розмальовувати.

– Карр! Розкрий, братику, свій хвіст віялом, – сказав ворон павичу. – Хочу я на тобі все своє мистецтво показати.

Став ворон на кожному пір’ї малювати кружечок та обводити чорною тушшю та золотистою фарбою. Подивишся на таку роботу, залюбуєшся!

Ворон був задоволений: добре попрацював.

– Карр! Ставай тепер, брате, на сонечко, – сказав він, – та просохни.

Коли павич висох, настав час йому братися за справу. А був він невмійко і ледар, до того ж зелена і золотиста фарба скінчилася, вся пішла на пір’я павича. Залишилася лише чорна туш.

Стоїть павич і не знає, як йому ворона розмалювати. А тут раптом прилітає гірський ворон, двоюрідний братик нашому ворону. У ті давні часи гірський ворон був білий, як крейда. Не встиг він на землю опуститися, як здійняв крик:

– Карр! Карр! Братику ворон! Ти що там робиш? Скоріше на схід! Лети на схід!

– Чого? Що це ти переполошився? – Запитує ворон двоюрідного брата.

– Карр! Карр! Летимо на схід, летимо швидше! Чекає на нас велика здобич! Багата здобич!

Почув ворон про здобич, стрепенувся, заметушився, очі жадібно спалахнули.

– Почекай трохи, братику! – кричить. – Я зараз! Ось тільки мене трохи розмалюють, і полетимо разом.

– Ніколи чекати! – Відповідає гірський ворон. – Нам треба до ночі долетіти!

– Коли так, – звернувся ворон до павича, – поспіши, брате, пофарбуй мене як вийде!

Тут гірський ворон глянув на павича пильніше:

– Карр! Брате ворон, а ви з павичем, виявляється, гарні маляри. Зробіть ласку, розпишіть і мене. Я теж хочу стати красивим!

– Гаразд. Розділимо туш, що залишилася по-братськи: тобі половину і мені половину.

Схопив павич туш, радий, що ворон поспішає і старатися зовсім не треба, та й облив ворона з голови до ніг. Взяв пензлик, покрив тушшю навіть дзьоб та лапи ворона. Став ворон чорний-пречорний, зовсім як обгоріла головешка.

Тепер настала черга розписувати пір’я гірського ворона. Павич та його облив тушшю з голови до ніг. Але гірський ворон встиг шию втягнути, тому став він весь чорний, а тільки довкола шиї білий комірець.

Подивився ворон, як павич пофарбував пір’я гірського ворона, і тільки каркнув з досади: мовляв, якому невмійкові я таку важливу справу довірив. Але що толку: виправити вже нічого не можна було. Ворон та його братик вилаяли павича, на тому й розійшлися. Скінчилась дружба ворона з павичем.

З того часу павич хизується в гарному вбранні. Ти, мабуть, бачив: ходить він плавно, та ще й примовляє:

– Павич гарний! Павич прекрасний!

А ворони ходять завжди в чорному, тільки у гірського ворона біліє на шиї комірець. Ворони соромляться свого чорного одягу і час від часу каркають:

– Карр! Як Бри- ри –дко ! Карр! Як Бри- ри –дко !

Прислухайся, напевно, почуєш, як скаржиться ворон на свою долю.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.8 / 5. Оцінили: 16

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Вьетнамские народные сказки”

Видавництво: “Художественная лтература”

1976 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: