TOU

Чому в слона довгий хобот

Джозеф Редьярд Кіплінг

У давні‑предавні часи, любі мої, слон не мав хобота. Замість нього стирчав лише чорнуватий, завбільшки з черевик, опуклий ніс, що ним можна було погойдувати збоку вбік, проте нічого не можна було ухопити. І жив тоді слон, а точніше – слоненя, страх яке цікаве, бо постійно ставило безліч запитань. Мешкало воно в Африці й набридало всім жителям цього континенту своєю ввічливою допитливістю.

Зокрема, хотіло довідатись у своєї довготелесої тітки страусихи, чому пір’я на її хвості росте саме так; за це дебела тітонька кóпнула племінника могутньою лапою. Крім того, воно випитувало у свого високорослого дядечка жирафа, чому його шкура плямиста; за це той дошкульно хвицнув малого твердючим копитом.

Однак і це не остудило зáпалу слоненяти. І воно з’ясовувало у своєї товстелезної тітки бегемотихи, чому в неї очі червоні, за що огрядна тітонька боляче стусонула його масивною ногою. А ще цікавивсь у свого кошлатого дядечка павіана, чому дині на смак саме такі, за що той дав йому потиличника дужою волохатою лапою.

Та й це не заспокоїло слоненяти. Питання виникали з будь‑якої причини, хоч би що він бачив або чув, або чіпав, або нюхав, або мацав, і численні родичі – усі оті дядьки й тітки – немилосердно лупцювали малого.

І це не вгамувало слоненяти!

Якось одного погожого ранку, напередодні рівнодення, цей жадібний до всього нового та незвіданого малюк поставив собі нове мудроване питання, яке досі його чомусь аніскілечки не турбувало. Отже, він запитав:

– А що їсть на обід крокодил?

Нараз усі злякано сахнулися, голосно шикнувши: «Тс‑с‑с‑с!»; і негайно на слоненя посипався невпинний град штурханів.

Цього разу йому перепало більше, аніж зазвичай. Опісля воно підійшло до тернового куща, в гущавині якого сиділа пташка колокóло, й, зітхнувши, мовило:

– Била мене мати, бив батько, від рідні теж частенько перепадало на горіхи через мою надмірну ввічливу допитливість, проте мені все ще кортить дізнатися, що ж їсть на обід крокодил?

А пташка колоколо співчутливо вирекла:

– Іди до вкритих деревами‑лихоманками берегів величної сіро‑зеленої каламутної річки Лімпопо – там і дізнаєшся.

Уже наступного ранку, коли від рівнодення, що минуло точно в строк, навіть згадки не лишилося, це доскіпливе слоненя набрало по сто фунтів бананів (дрібних, із червонуватою шкіркою), цукрової тростини (довгої, з пурпурною корою) та сімнадцять динь (зеленуватих, хрустких) і попрощалося з дорогою ріднею:

– Бувайте. Я вирушаю до величної сіро‑зеленої каламутної річки Лімпопо, береги якої вкриті деревами‑лихоманками, аби дізнатися, що їсть на обід крокодил.

Ну, родичі, звичайно, не пошкодували для нього чергової порції штурханів, так би мовити, «на доріжку», хоча воно якнайввічливіше просило своїх тіток і дядьків особливо не перейматись.

Отож дещо пошарпане, але нітрохи не здивоване слоненя рушило в путь, час від часу закусюючи динями та роняючи собі під ноги шкурки, адже підбирати їх було нічим. Воно прямувало від міста Греймстаун до міста Кімберлі, а звідти – до країни імператора Хама, потім – далі, зі сходу на північ, продовжуючи уминати дині; й нарешті підійшло до берегів величної сіро‑зеленої каламутної річки Лімпопо, оточеної деревами‑лихоманками, про які розповідала пташка колоколо.

А зараз, мої любі, не зайве вам повідомити, що до цього самого тижня, дня, години і хвилини це допитливе слоненя жодного разу не бачило крокодила, ба навіть не знало, як він виглядає. Тож його переповнювала жагуча цікавість.

Першим, кого зустрів мандрівник, був двобарвний скелястий пітон, який обвився навколо кругляка.

– Вибачте, – дуже чемно озвалося слоненя, – чи ви не бачили десь у цих краях крокодила?

– Чи не бачив я крокодила? – насмішкувато хмикнув аспид. – А що тебе ще цікавить?

– Якщо ваша ласка, – просяяв наш герой, – то чи не підкажете, що він їсть на обід?

У відповідь змій напрочуд швидко сповз із кам’яної брили і вліпив йому щигля важелезним, наче залізний ланцюг, лускатим хвостом.

– Дива та й годі! – отетеріло слоненя. – Бо били мене за мою допитливість і тато з мамою, і дядько, і тітка, я вже мовчу про іншу свою тітку – бегемотиху, і про іншого свого дядька – павіана; а тут, схоже, починається те саме.

Відтак воно побажало на все добре двобарвному скелястому пітону, допомогло йому знову обвитися навколо кругляка й пішло далі, вкотре побите, але зовсім не здивоване, продовжуючи смакувати дині та роняючи собі під ноги шкурки, адже підбирати їх – пам’ятаєте? – було нічим; поки не здибало щось, що здалося йому колодою, яка лежала на мілині величної сіро‑зеленої каламутної річки Лімпопо, оточеної деревами‑лихоманками.

Та насправді, любі мої, це був крокодил, який раптово моргнув одним оком – ось так.

– Перепрошую, – дуже ґречно озвалося слоненя, – а ви, ви не бачили десь у цій місцевості крокодила?

Рептилія блимнула другим оком і наполовину витягла свого хвоста з мулу.

– Підійди ближче, малюче, – прохрипів крокодил. – Власне, навіщо це тобі знати?

– Перепрошую, – чемно відповіло слоненя, про всяк випадок делікатно позадкувавши, – але била мене мати, бив батько, я вже не згадую моєї довгов’язої тітоньки страусихи і мого височенного дядька жирафа – мастаків штурхатись, а також моєї гладкóї тітки бегемотихи та мого кошлатого дядька павіана й у тому числі двобарвного, з важелезним, наче залізний ланцюг, лускатим хвостом, скелястого пітона, який стрівся мені вище по берегу ось нещодавно і б’ється болючіше за всіх інших; тож якщо вам усе одно, то вельми не хотілося б одержати чергову прочуханку.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.4 / 5. Оцінили: 10

Поки немає оцінок...

1 Коментар
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: