<

Чому задзвонили дзвони?

Казка Бруно Ферреро. Читати українською онлайн.

Вoвк у Вифлеємі - Бруно Ферреро

В одному місті був прекрасний і дуже великий храм. Ставши в ньому біля головного входу, навіть важко було побачити вдалині вівтар. Поряд з храмом височіла дзвіниця, подібна на вежу, така висока, що її вершок можна було розгледіти лише в гарну погоду. Там, угорі, висіли дзвони, про які казали, що вони звучать найпрекрасніше у світі, але ніхто з живих людей їх не чув. То були чудові різдвяні дзвони, звучання яких люди могли почути лише вночі напередодні Різдва, коли вірні складали на вівтар Дитятку Ісусові найбільші й найпрекрасніші дари.

На жаль, уже впродовж багатьох років люди, вочевидь, не могли знайти такого чудесного дару, завдяки якому їм вдалося б розгойдати великі дзвони.

Та все ж щороку у Святвечір люди приходили до вівтаря, приносячи свої дари, намагаючись перевершити один одного. Конкуруючи між собою, вірні вигадували щораз неймовірніші дари. Однак, незважаючи на те, що храм завжди був переповнений, а Служби Божі вражали своєю красою й урочистістю, там, угорі, на вежі, тишу порушував тільки свист вітру.

У селі, яке лежало доволі далеко від міста, разом зі своїм братом жив хлопець на ім’я Педро. Вони чули про чудесні дари, які люди приносили у Святвечір до храму, й уже впродовж цілого року готувалися до того, щоб узяти участь у великій і урочистій церемонії під час різдвяного богослуження.

На світанку напередодні Різдва, коли з неба почали падати перші сніжинки, Педро з братом вирушили в дорогу. Надвечір вони вже наблизилися до брам міста й побачили тут бідну жінку, що лежала на землі. Вона впала просто на сніг, бо була занадто втомлена й хвора, щоб знайти собі якийсь притулок. Педро став навколішки й спробував підняти її, але не зміг.

– Не можу, брате, – сказав Педро. – Вона занадто важка. Мусиш іти далі сам.

– Сам? – вигукнув брат – То тебе не буде на різдвяному богослуженні?

– Я не можу вчинити інакше, – сказав Педро. – Поглянь на цю бідолашну жінку. Її обличчя схоже на лик Мадонни, зображеної на вікні каплиці. Помре тут від холоду, якщо покинемо її саму. Всі пішли до храму, але я залишуся й опікуватимуся нею аж до кінця богослуження. А потім ти приведеш когось, хто їй допоможе. Братику, візьми цю срібну монетку й поклади її на вівтар. То мій дар Дитятку Ісусові. А тепер біжи!

Коли дитина слухняно попрямувала до храму, Педро з усіх сил стиснув повіки, щоб стримати сльози, та вони все одно потекли по його щоках. Потім підклав руку під голову бідолашної жінки, яка тихо стогнала, й постарався всміхнутися їй.

– Тримайтеся, незабаром хтось прийде й допоможе Вам.

Урочистості з нагоди Святвечора напередодні Різдва були того року у величезному храмі ще прекраснішими, ніж зазвичай. Органи грали просто чудово, вірні співали, а наприкінці й бідні, й багаті з гідністю почали підходити до вівтаря й складати свої дари. На вівтарі з’явилися і чудові вироби із золота, срібла й слонової кістки, і найрізноманітніші солодощі, і кольорові тканини та парча. Останнім, шелестячи шовковими шатами й брязкаючи мечем, крокував король цього краю. Ніс у руці королівську корону, оздоблену коштовним камінням, які так яскраво виблискували, що засліпили всіх навколо.

Натовпом прокотилася хвиля збудженого шепоту.

– Без сумніву, цього разу почуємо, як б’ють дзвони! – загомоніли всі. Король поклав на вівтар прекрасну корону. У храмі запанувала глибока тиша. Всі затамували подих, прислухаючись, чи ще не задзвонили дзвони. Але тільки холодний вітер свистів навколо дзвіниці.

Вірні недовірливо похитували головами. А дехто взагалі почав висловлювати сумнів щодо того, чи ті дивні дзвони коли-небудь задзвонять.

– Може, вони вже замовкли назавжди!- стурбовано промовив хтось. Церемонія складання дарів закінчилася, й хор уже почав співати останній гімн, аж раптом органіст перестав грати, немовби його спаралізувало. А потім з вершка вежі пролунало чудове биття дзвонів. Вони звучали раз високо, раз низько, і їхній звук немовби хвилями плив у повітрі, наповнюючи його святковою радістю.

Такого ангельського й приємного звуку нікому з мешканців міста досі не доводилося чути.

Приголомшений натовп якусь хвилю стояв мовчки. А потім усі встали й спрямували свої погляди на вівтар, щоби побачити, який чудесний дар нарешті змусив їхні дзвони прокинутися з довгого сну. Та люди не помітили нічого, крім маленького хлопця, який тихенько прямував, щоб покласти на вівтар срібну монетку свого брата Педро.

Сподобалось? Поділіться з друзями!
Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар



Чому задзвонили дзвони?

Казка Бруно Ферреро. Читати українською онлайн.

Вoвк у Вифлеємі - Бруно Ферреро

В одному місті був прекрасний і дуже великий храм. Ставши в ньому біля головного входу, навіть важко було побачити вдалині вівтар. Поряд з храмом височіла дзвіниця, подібна на вежу, така висока, що її вершок можна було розгледіти лише в гарну погоду. Там, угорі, висіли дзвони, про які казали, що вони звучать найпрекрасніше у світі, але ніхто з живих людей їх не чув. То були чудові різдвяні дзвони, звучання яких люди могли почути лише вночі напередодні Різдва, коли вірні складали на вівтар Дитятку Ісусові найбільші й найпрекрасніші дари.

На жаль, уже впродовж багатьох років люди, вочевидь, не могли знайти такого чудесного дару, завдяки якому їм вдалося б розгойдати великі дзвони.

Та все ж щороку у Святвечір люди приходили до вівтаря, приносячи свої дари, намагаючись перевершити один одного. Конкуруючи між собою, вірні вигадували щораз неймовірніші дари. Однак, незважаючи на те, що храм завжди був переповнений, а Служби Божі вражали своєю красою й урочистістю, там, угорі, на вежі, тишу порушував тільки свист вітру.

У селі, яке лежало доволі далеко від міста, разом зі своїм братом жив хлопець на ім’я Педро. Вони чули про чудесні дари, які люди приносили у Святвечір до храму, й уже впродовж цілого року готувалися до того, щоб узяти участь у великій і урочистій церемонії під час різдвяного богослуження.

На світанку напередодні Різдва, коли з неба почали падати перші сніжинки, Педро з братом вирушили в дорогу. Надвечір вони вже наблизилися до брам міста й побачили тут бідну жінку, що лежала на землі. Вона впала просто на сніг, бо була занадто втомлена й хвора, щоб знайти собі якийсь притулок. Педро став навколішки й спробував підняти її, але не зміг.

– Не можу, брате, – сказав Педро. – Вона занадто важка. Мусиш іти далі сам.

– Сам? – вигукнув брат – То тебе не буде на різдвяному богослуженні?

– Я не можу вчинити інакше, – сказав Педро. – Поглянь на цю бідолашну жінку. Її обличчя схоже на лик Мадонни, зображеної на вікні каплиці. Помре тут від холоду, якщо покинемо її саму. Всі пішли до храму, але я залишуся й опікуватимуся нею аж до кінця богослуження. А потім ти приведеш когось, хто їй допоможе. Братику, візьми цю срібну монетку й поклади її на вівтар. То мій дар Дитятку Ісусові. А тепер біжи!

Коли дитина слухняно попрямувала до храму, Педро з усіх сил стиснув повіки, щоб стримати сльози, та вони все одно потекли по його щоках. Потім підклав руку під голову бідолашної жінки, яка тихо стогнала, й постарався всміхнутися їй.

– Тримайтеся, незабаром хтось прийде й допоможе Вам.

Урочистості з нагоди Святвечора напередодні Різдва були того року у величезному храмі ще прекраснішими, ніж зазвичай. Органи грали просто чудово, вірні співали, а наприкінці й бідні, й багаті з гідністю почали підходити до вівтаря й складати свої дари. На вівтарі з’явилися і чудові вироби із золота, срібла й слонової кістки, і найрізноманітніші солодощі, і кольорові тканини та парча. Останнім, шелестячи шовковими шатами й брязкаючи мечем, крокував король цього краю. Ніс у руці королівську корону, оздоблену коштовним камінням, які так яскраво виблискували, що засліпили всіх навколо.

Натовпом прокотилася хвиля збудженого шепоту.

– Без сумніву, цього разу почуємо, як б’ють дзвони! – загомоніли всі. Король поклав на вівтар прекрасну корону. У храмі запанувала глибока тиша. Всі затамували подих, прислухаючись, чи ще не задзвонили дзвони. Але тільки холодний вітер свистів навколо дзвіниці.

Вірні недовірливо похитували головами. А дехто взагалі почав висловлювати сумнів щодо того, чи ті дивні дзвони коли-небудь задзвонять.

– Може, вони вже замовкли назавжди!- стурбовано промовив хтось. Церемонія складання дарів закінчилася, й хор уже почав співати останній гімн, аж раптом органіст перестав грати, немовби його спаралізувало. А потім з вершка вежі пролунало чудове биття дзвонів. Вони звучали раз високо, раз низько, і їхній звук немовби хвилями плив у повітрі, наповнюючи його святковою радістю.

Такого ангельського й приємного звуку нікому з мешканців міста досі не доводилося чути.

Приголомшений натовп якусь хвилю стояв мовчки. А потім усі встали й спрямували свої погляди на вівтар, щоби побачити, який чудесний дар нарешті змусив їхні дзвони прокинутися з довгого сну. Та люди не помітили нічого, крім маленького хлопця, який тихенько прямував, щоб покласти на вівтар срібну монетку свого брата Педро.

Сподобалось? Поділіться з друзями!
Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар



Чому задзвонили дзвони?

Казка Бруно Ферреро. Читати українською онлайн.

Вoвк у Вифлеємі - Бруно Ферреро

В одному місті був прекрасний і дуже великий храм. Ставши в ньому біля головного входу, навіть важко було побачити вдалині вівтар. Поряд з храмом височіла дзвіниця, подібна на вежу, така висока, що її вершок можна було розгледіти лише в гарну погоду. Там, угорі, висіли дзвони, про які казали, що вони звучать найпрекрасніше у світі, але ніхто з живих людей їх не чув. То були чудові різдвяні дзвони, звучання яких люди могли почути лише вночі напередодні Різдва, коли вірні складали на вівтар Дитятку Ісусові найбільші й найпрекрасніші дари.

На жаль, уже впродовж багатьох років люди, вочевидь, не могли знайти такого чудесного дару, завдяки якому їм вдалося б розгойдати великі дзвони.

Та все ж щороку у Святвечір люди приходили до вівтаря, приносячи свої дари, намагаючись перевершити один одного. Конкуруючи між собою, вірні вигадували щораз неймовірніші дари. Однак, незважаючи на те, що храм завжди був переповнений, а Служби Божі вражали своєю красою й урочистістю, там, угорі, на вежі, тишу порушував тільки свист вітру.

У селі, яке лежало доволі далеко від міста, разом зі своїм братом жив хлопець на ім’я Педро. Вони чули про чудесні дари, які люди приносили у Святвечір до храму, й уже впродовж цілого року готувалися до того, щоб узяти участь у великій і урочистій церемонії під час різдвяного богослуження.

На світанку напередодні Різдва, коли з неба почали падати перші сніжинки, Педро з братом вирушили в дорогу. Надвечір вони вже наблизилися до брам міста й побачили тут бідну жінку, що лежала на землі. Вона впала просто на сніг, бо була занадто втомлена й хвора, щоб знайти собі якийсь притулок. Педро став навколішки й спробував підняти її, але не зміг.

– Не можу, брате, – сказав Педро. – Вона занадто важка. Мусиш іти далі сам.

– Сам? – вигукнув брат – То тебе не буде на різдвяному богослуженні?

– Я не можу вчинити інакше, – сказав Педро. – Поглянь на цю бідолашну жінку. Її обличчя схоже на лик Мадонни, зображеної на вікні каплиці. Помре тут від холоду, якщо покинемо її саму. Всі пішли до храму, але я залишуся й опікуватимуся нею аж до кінця богослуження. А потім ти приведеш когось, хто їй допоможе. Братику, візьми цю срібну монетку й поклади її на вівтар. То мій дар Дитятку Ісусові. А тепер біжи!

Коли дитина слухняно попрямувала до храму, Педро з усіх сил стиснув повіки, щоб стримати сльози, та вони все одно потекли по його щоках. Потім підклав руку під голову бідолашної жінки, яка тихо стогнала, й постарався всміхнутися їй.

– Тримайтеся, незабаром хтось прийде й допоможе Вам.

Урочистості з нагоди Святвечора напередодні Різдва були того року у величезному храмі ще прекраснішими, ніж зазвичай. Органи грали просто чудово, вірні співали, а наприкінці й бідні, й багаті з гідністю почали підходити до вівтаря й складати свої дари. На вівтарі з’явилися і чудові вироби із золота, срібла й слонової кістки, і найрізноманітніші солодощі, і кольорові тканини та парча. Останнім, шелестячи шовковими шатами й брязкаючи мечем, крокував король цього краю. Ніс у руці королівську корону, оздоблену коштовним камінням, які так яскраво виблискували, що засліпили всіх навколо.

Натовпом прокотилася хвиля збудженого шепоту.

– Без сумніву, цього разу почуємо, як б’ють дзвони! – загомоніли всі. Король поклав на вівтар прекрасну корону. У храмі запанувала глибока тиша. Всі затамували подих, прислухаючись, чи ще не задзвонили дзвони. Але тільки холодний вітер свистів навколо дзвіниці.

Вірні недовірливо похитували головами. А дехто взагалі почав висловлювати сумнів щодо того, чи ті дивні дзвони коли-небудь задзвонять.

– Може, вони вже замовкли назавжди!- стурбовано промовив хтось. Церемонія складання дарів закінчилася, й хор уже почав співати останній гімн, аж раптом органіст перестав грати, немовби його спаралізувало. А потім з вершка вежі пролунало чудове биття дзвонів. Вони звучали раз високо, раз низько, і їхній звук немовби хвилями плив у повітрі, наповнюючи його святковою радістю.

Такого ангельського й приємного звуку нікому з мешканців міста досі не доводилося чути.

Приголомшений натовп якусь хвилю стояв мовчки. А потім усі встали й спрямували свої погляди на вівтар, щоби побачити, який чудесний дар нарешті змусив їхні дзвони прокинутися з довгого сну. Та люди не помітили нічого, крім маленького хлопця, який тихенько прямував, щоб покласти на вівтар срібну монетку свого брата Педро.

Сподобалось? Поділіться з друзями!
Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар