TOU

Чорне теля

Польські народні казки

Ніхто не може сказати, коли й де це діялось. Люди собі як люди — позабували. Вже мало є в світі таких, які щось про це пам’ятають.

А було воно так.

Далеко від міст і сіл, серед мазурських лісів, над невеличким озером стояла бідна хатина. Жили в ній Яцек з Катажиною. Обоє були молоді та працьовиті й жили в злагоді, хоч у них частенько не було що їсти й злидні не раз заглядали до хати. Землі в них було мало, та й та неродюча, отож Яцек ловив і продавав у місті рибу.

Незабаром знайшлася в них дитинка, і жити стало ще тяжче. Катажина була жінка хазяйновита: свою роботу робила, ще й чоловікові допомагала, Такої жінки не було, мабуть, у всьому селі.

Помалу Ясек з Катажиною стяглися й купили собі корову. Вже й телятко мало бути. Саме тоді Яцек мусив іти з рибою на базар у місто.

От він і каже:

— Катажино! Ти ж гарненько пильнуй, щоб корова, теля не задавила.

Тільки Яцек зник за поворотом, Катажина присіла на порозі хлівця. Коли гульк — вже й телятко є. Таке гарне, здоровеньке, тільки чорне, як смола. Катажина, правда, здивувалася трохи, що теля таке чорне, бо досі бачила лише рябеньких телят, але не дуже сушила цим собі голову.

Та не минуло й кількох хвилин, як цікаві кумасі позбігалися в двір і давай заглядати в хлівець. І відразу всі зацокотіли:

— Рятуйте, яке чорне теля!

— Що воно за знак, Катажино? Чого це ваше теля наче із смоли витягли? Може, це нечиста сила?

Катажина перелякалася не на жарт.

— Та хай бог милує! — замахала вона руками.— Казна-що вигадуєте!

Потім набралася духу й зазирнула в хлівець. Глянула на теля та аж засміялась.

— Яка там нечиста сила! Звичайнісіньке теля.

Та кумасі ніби й не чули й міркували собі далі. Нарешті найстарша з них пильно придивилася до теляти й каже:

— Їй-богу, правда, Катажино! Кажу вам, правда. Це не теля. Це нечиста сила… Гляньте, як у нього очі горять! Як воно брикає! Це чорт, кажу вам.

Катажина спершу не хотіла й слухати. Та жінки так цокотіли, що вона злякалась.

Ще б пак! Їй казали, що теля треба зараз же зарізати й кинути в озеро, бо як ні — в селі почнуться пожежі. Нічого не вдієш — мусила Катажина поступитися.

Завбачливі кумасі зараз же покликали кульгавого Мацея, який жив у хатинці біля лісу, й Катажина сама попрохала, щоб він забив теля.

Надвечір повернувся додому Яцек.

Побачивши чоловіка, Катажина кинулась йому назустріч і гукнула:

— Яцеку! Є теля! Та хвалити бога, що все вже скінчилось…

— От і добре! — зрадів Яцек.— Тепер у нас буде телятко.

— Ой, любий мій, не радій,— заплакала Катажина.— Це не теля було, а чорт…

— Що ти кажеш? Хто?!

— Ну, той… Нечиста сила. Чорне було, як смола. Я попрохала його забити.

Яцек аж зупинився й рота роззявив.

— Що ти верзеш, жінко?!

— Щоб я завтрашнього дня не дочекалась… Це був чорт. Сусідки бачили… Мацей забив… Я прохала… Вже телятка нема!

Уперше в житті Яцек розсердився на жінку.

— Яка ж ти дурна! Звідки ж ти взнала, що то був чорт?

— То не я. То все вони… сусідки…— плачучи сказала Катажина.— Вір мені, мій любий.

Яцек нічого не відповів. Скинув з плечей великого кошика, в якому носив рибу до міста, й поставив на землю. В кошику він приніс трохи солі й борошна.

Потім вийняв з кишені гроші, які вторгував за рибу, й віддав Катажині.

Катажина перелякалася.

— Що це ти надумав, Яцеку?

— Йду…— відповів Яцек рішуче.

— Куди?! — ще дужче злякалась вона.

— Йду в світ… Шукатиму дурніших від тебе. Як знайду, повернуся, а як не знайду, більш мене не побачиш.

— Яцеку!..— голосила Катажина, біжучи за ним.— Не йди! Краще побий мене, тільки не йди.

Та Яцек і слухати не хотів. Він помандрував світ за очі, такий лихий, як ніколи. А дорогою надумав, що не повернеться додому, доки не знайде аж трьох людей, дурніших від його Катажини.

Не встиг він одійти від дому, як почало смеркати. Яцек побачив на луці копицю сіна, заліз у неї й заснув.

Прокинувся ще до схід сонця. Протер заспані очі. потягнувся, позіхнув. Потім розчесав пальцями довге волосся, надів баранячу шапку, схопив свою палицю й рушив далі. Йдучи, він думав про жінку та дитину. Сумно йому було за ними. Але нічого не вдієш — Яцек слів на вітер не кидав.

Ішов він, ішов, минав села одне за одним. Вже йому їсти захотілося. Бачить — стоїть при дорозі корчма. Звернув у неї. Постукав у двері, а за ними щось гупає. Не дочекавшись відповіді, Яцек зайшов до хати.

— Добридень, люди добрі! — гукнув він з порога.

Ніхто не відповів.

Ступив Яцек ще кілька кроків і побачив дивне диво. На ослінчику сидить чоловік, на голову в нього щось напнуте, наче мішок, а гладка жінка товче його по голові праником. Чоловік аж стогне, але терпить.

— Здоровенькі були, люди добрі! — повторив Яцек.

Жінка покинула свою роботу і глянула на нього.

— Здорові були й ви! — відповіла вона й знов почала товкти чоловіка но голові.

— Що це ви робите, жінко? — аж злякався Ясек.

— Ти що, не бачиш — я чоловікові сорочку пошила? Тепер оце б’ю, щоб сорочка через голову налізла. Тільки треба добре бити,— каже жінка.— Голова мусить тісно проходити, щоб до людини не пролізла якась зараза.

— Та покиньте вже товкти! Ви ж так чоловіка уб’єте.

— Не бійся: нічого йому не буде! Це ж не перша сорочка. Зате від зарази його вбережу.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.4 / 5. Оцінили: 7

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: