Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми

Лагерлеф Сельма (Selma Lagerlöf)

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Хлопчик і гном

Був собі колись в одному шведському селі хлопчик на ім’я Нільс — худенький, цибатий, з біленьким, як прядиво, чубом. Тата й мами він не слухався, вчитися не хотів, любив – тільки їсти та спати, та ще й був страшенний збитошник — усім від нього перепадало.

Якось у неділю Нільсові батьки збиралися до церкви. Хлопчик зрадів, він залишиться вдома сам один і робитиме, що йому заманеться.

«Тепер мені ніхто не завадить узяти татову рушницю й стрельнути», — міркував він.

Та батько ніби прочитав синові думки, бо, вже виходячи з хати, зупинився на порозі й сказав:

— Якщо ти не хочеш іти з нами, то берись за уроки. Чуєш?

— Чую, тату, — мовив Нільс, а сам подумав, що сидітиме над книжкою, лиш доки тато з мамою вийдуть з хати.

Мати вернулася, дістала з полиці книжку, розгорнула її на потрібній сторінці й покляла на стіл біля вікна. Потім присунула до столу велике батькове крісло, на яке досі ніколи не дозволяла Нільсові сідати.

Нільс стежив за матір’ю і думав, що дарма вона так клопочеться, все одно він прочитає не більше як одну-дві сторінки. Але батько знову ніби зазирнув йому в душу. Він підступив до сина й суворо наказав:

— Гляди мені, читай уважно! Доки ми повернемось, щоб ти вивчив усі уроки. Я сам тебе перевірю.

— Тут чотирнадцять з половиною сторінок, — докинула мати. — Берися відразу, щоб устиг прочитати, поки ми прийдемо.

Нарешті батько й мати пішли. Нільс став на поріг, подивився батькам услід іподумав

—їм то що, посадили мене за книжку й раді-радісінькі.

Проте батько з матір’ю були зовсім не раді, а навпаки, засмучені. Хоч жили вони бідно і тільки й мали землі, що маленький садочок біля хати, однак не цим журилися. Їх  гризла думка, що то вийде з їхнього сина.

У батька боліло серце, що Нільс байдужий до науки та лінивий і годиться хіба що гусей пасти. Мати непокоїлася тим, що хлопець вовкуватий і злостивий, жорстокий з тваринами і непривітний до людей.

— Хоч би він взявся за розум, — зітхнула вона, — а то встряне в якусь халепу й доведе нас до біди.

Тим часом Нільс міркував, братися йому за книжку чи ні. Думав-думав і зрештою надумав соб, цього разу послухатись. Він умостився в кріслі й почав стиха швиденько читати. Минула хвилина, друга, одноманітне бурмотіння нагнало на нього сон, і він почав куняти.

А надворі стояла чудова година. Хоч була ще тільки половина березня, однак Нільсове село лежало на самому півдні Швеції, і там уже буяла весна.

Щоправда, дерева ще стояли голі, але на них вже з’явилися, бруньки, в рівчаках дзюрчала вода, обабіч вулиці зацвів підбіл, кущі вздовж кам’яних огорож зробилися брунатні, блискучі. Буковий ліс за селом ніби набрякав і дедалі ставав густіший. А вгорі простягнулась чиста блакить неба.

Крізь відчинені двері чути було щебетання ластівок. На подвір’ї походжали кури й гуси, в стайні ревли корови, вони теж зачули весну.

Хлопчик раз у раз клював носом, проте намагався прогнати від себе сон.

«Ні, я не спатиму, — думав він, — бо так і до обіду не закінчу читати».

Та зрештою він незчувся, як задрімав.

Нільс не знав, довго він спав чи ні, аж раптом його збудив якийсь шурхіт.

На підвіконні, якраз проти хлопця, стояло невеличке люстерко, і в ньому відбивалась майже вся кімната. Підвів хлопчик голову, зиркнув у люстерко і мало не скрикнув з подиву.

Скриня! Важке віко материної скрині відчинене!

Ту велику дубову скриню, обкуту залізом, мама нікому не дозволяла відчиняти. В ній вона тримала речі, що дістала у спадок ще від бабусі –  старосвітські сукні з грубого домашнього сукна, вишиті різнобарвним бісером сорочки; білі, як сніг, накрохмалені очіпки; важкі пряжки та ланцюжки. Тепер такого одягу вже не носили, і мати не раз хотіла його продати, та в останню мить їй ставало шкода бабусиних речей.

Ідучи з дому, мати ніколи не лишала скриню відчиненою, а надто як Нільс був у хаті сам. І сьогодні теж замкнула, хлопчик це бачив.

То хто ж її відчинив?

Нільсові стало лячно. Може, поки він спав, до хати заліз злодій? Може, він ховається десь у кутку? Хлопчик боявся поворухнутись і не зводив очей з люстерка. Він сподівався побачити в ньому злодія.

Раптом Нільс помітив на краєчку скрині якусь тінь. Ось вона заворушилась…

Невже то йому ввижається? Хлопчик придивився пильніше і зачудовано роззявив рота.

На скрині сидів — хто б ви думали? Гном! Справжнісінький гном у чорному каптанці з білим мереживним коміром і манжетами, в штанях і крислатому капелюсі. Панчохи в нього були підв’язані під колінами пишними бантами, а на черевиках поблискували срібні пряжки. Обличчя гном мав старе, зморшкувате.

Нільс багато чував про гномів, проте ніяк не сподівався, що вони такі маленькі. Адже цей, на скрині, був завбільшки з палець.

Гном витяг вишиваного очіпка і так захоплено його роздивлявся, що й не помітив, як хлопчик прокинувся.

Нільс був страшенно вражений, однак страх його минувся. Бо хіба можна боятися такого маленького чоловічка!

Поки той, забувши про все на світі, милувався чудовим старовинним візерунком, хлопчик розмірковував, яку б йому встругнути капость. Може, штовхнути гнома до скрині і закрити віко?

Однак Нільс не наважився торкнутися гнома рукою, тому він озирнувся по кімнаті, шукаючи, чим би його штовхнути. Він глянув на канапу, потім перевів погляд на плиту, на мисник, на відро з водою біля дверей, на заставлену всякою всячиною шафу. Далі зиркнув на татову рушницю, що висіла на стіні. Нарешті погляд його спинився на сачкові для ловлі метеликів, що висів на цвяшку біля самого вікна. Ось це йому й треба!

Нільс обережно підвівся і схопив із цвяха сачок. Хляп! — і гном опинився в пастці!

Хлопчик сам не сподівався, що йому так пощастить. Гном полетів у сачок сторч головою і безпорадно борсався на самому дні.

Нільс не знав, що йому робити з полоненим. Він тільки розмахував сачком, аби гном не видряпався і не втік.

— Слухай, Нільсе, — озвався нарешті гном, — відпусти мене на волю. Я вже багато років допомагаю вашій родині, тож зглянься наді мною. Я тобі дам золотого завбільшки з татів годинник.

Нільс подумав, що одна монета — надто малий викуп. Проте він уже й сам радий був спекатись гнома. Тому хлопчик перестав вимахувати сачком.

Гном, спритно чіпляючись за сітку, видряпався вже майже на самий верх, коли Нільсові раптом спало на думку, що можна було б зажадати від полоненого ще одного – хай зробить так, аби уроки вивчились самі собою.

І він знову трусонув сачком.

Та враз хлопець дістав такого ляпаса, що випустив із рук сачка і впав на підлогу…

Коли Нільс отямився, то побачив, що він у хаті сам один. Від гнома й сліду не залишилось, скриня була зачинена, а сачок висів на цвяшку, там де й завжди.

Якби обличчя не горіло від ляпаса, ніби хто його обшпарив, хлопчик подумав би, що це йому тільки приснилося.

«Звичайно, тато й мама скажуть, що я все вигадав, — міркував він. — Не повірять, що я через гнома не вивчив уроків. Краще відразу взятися за книжку».

Однак, ступивши кілька кроків, Нільс зупинився. Сталось щось дивне. Не могла ж кімната вирости! Але чого ж тоді йому так довго треба йти до столу? А що зробилося з кріслом? На вигляд воно ніби таке саме, як було, та чомусь хлопчикові довелося спинатись на поперечки, щоб сісти на нього. І стіл теж виріс — до нього не дотягтися з крісла, хіба що стати на бильце.

— Що за напасть! — вигукнув Нільс. — Чи не зачарував гном і крісло, і стіл, і геть усю кімнату?

Книжка теж лежала на столі і на вигляд була ніби така сама, проте й з нею щось сталося, бо Нільс не міг прочитати й слова, доки не виліз на саму сторінку.

Він ледве здолав кілька рядків, а тоді випадково підвів голову, позирнув на люстерко і здивовано скрикнув:

— О, а це хто?

Бо в дзеркалі він помітив маленького гнома, одягненого в шкіряні штанці та картату сорочку.

— А вбраний він точнісінько так, як я, — по хвилі мовив Нільс і посварився на гнома кулаком.

Чоловічок у дзеркалі теж посварився кулаком.

Нільс смикнув себе за чуба, і гном у дзеркалі смикнув себе за чуба.

Нільс крутнувся на п’ятках, і хлопчик у дзеркалі зробив те саме. Нільс зазирнув за люстерко, чи, бува, не сховався хтось за ним. Та все дарма: там не було нікого.

І тоді Нільса охопив розпач. Він збагнув, що гном зачарував його, і той малесенький хлопчик у дзеркалі — це він сам, Нільс Гольгерсон.

«А може, це тільки сон? — подумав він. — Може, треба трошки почекати, і все мине?»

Хлопчик став перед люстерком і на хвильку зажмурився. Потім розплющив очі, та дарма,  він ані на палець не побільшав. Усе залишилось таке саме — білявий чуб, ластовиння на носі, латки на штанцях, зашиті шкарпетки — геть усе, тільки набагато меншого розміру.

«Треба шукати гнома,— вирішив Нільс. — Може, він просто пожартував? Знайду його й помирюся!»

Нільс зіскочив на підлогу й заходився шукати. Він зазирнув за крісло, під шафу, під канапу, заповз навіть у мишачу нірку — тепер йому це було не важко зробити, — проте гнома ніде не знайшов.

Хлопчик плакав, обіцяв, що більше нікому не скаже поганого слова, ніколи не скривдить жодної тварини. Аби тільки знову стати людиною, він буде добрий і слухняний. Та хоч що він казав, нічого не допомагало.

Раптом Нільс згадав, як мама розповідала, ніби гноми полюбляють жити в стайні, й надумав пошукати ще біля корів. На щастя, двері були відчинені, а то хлопцеві тепер годі було б дотягнутися до клямки.

Нільс вибіг у сіни. Де ж його дерев’яні капці? Адже, як водиться в шведських селах, він залишив їх у сінях, а в кімнаті сидів у самих тільки шкарпетках. І що робитиме він з тими великими важкими шкарбунами, коли він такий маленький? Та враз Нільс помітив біля порога пару маленьких капчиків. Тоді він засмутився ще дужче.

«Виходить, гном не забув зачарувати і моє взуття, — подумав він. — Отож не скоро я позбудуся лиха».

На старій дубовій дошці, що лежала перед сінешніми дверима, вистрибував горобець. Побачивши хлопчика, він загукав:

— Цвірінь! Цвірінь! Гляньте лишень на Нільса, гусячого пастуха! Гляньте на крихітку Нільса Гольгерсона!

Тоді гуси та кури й собі повернули до хлопчика голови і зняли галас.

— Ку-курі-ку! — заспівав півень. — Так йому й треба! Він скуб мене за гребінь! Ку-курі-ку!

— Так йому й треба! Так йому й треба! — підхопили кури.

А гуси підійшли ближче і, витягаючи голови, питали:

— Хто це зробив? Хто це зробив?

Але найдивовижніше було те, що Нільс розумів їхню мову. Він так розгубився, що не міг і кроку ступити, тільки стояв на порозі, слухав і думав:

— Це, певно, через те, що я став гномом. Саме тому я й розумію їх.

Однак хлопчик не міг довго терпіти, щоб кури тішилися з його нещастя. Він шпурнув у них камінцем і крикнув:

— Ану цитьте, а то я вам дам!

Проте Нільс забув, що тепер він став маленький і кури вже не бояться його. І справді, вони відразу накинулись на нього, почали дзьобати й закричали ще дужче:

— Так йому й треба! Так йому й треба!

Нільс спробував утекти від курей, але вони бігли за ним слідом і правили своєї.

Кури, певне, не дали б малому спокою, якби на подвір’ї не з’явилася кішка. Побачивши її, вони одразу притихли і, ніби нічого й не сталося, почали далі порпатися в землі.

– Нільс кинувся до кішки.

— Люба кицю, — мовив він, — ти знаєш на нашому подвір’ї всі закутки й нірки. Будь така ласкава і скажи мені, де я можу знайти гнома?

Кішка відповіла не зразу. Вона сіла, згорнула хвоста гарним кільцем навколо передніх лап і поглянула на .хлопчика.

Це була велика чорна кішка з білою латочкою на грудях і гладенькою шерстю, що аж виблискувала на сонці. На вигляд кішка здавалась дуже лагідною, навіть кігті втягнула в м’якенькі лапи і примружила сірі очі з вузенькою щілинкою посередині.

— Звісно, я знаю, де живе гном, — по хвилі мовила вона солодким голоском. — Але ще не відомо, чи я захочу тобі сказати.

— Люба кицю, ти ж повинна мені допомогти! Хіба ти не бачиш, що гном зачарував мене?

Кішка ледь розплющила очі. В них блимнув зелений лихий вогник, однак відповіла вона так само лагідно:

— За що ж мені помагати тобі, га? Може, за те, що ти смикав мене за хвоста?

Нільс розсердився. Він забув, який він тепер малий і безсилий.

— Я ще й зараз можу смикнути тебе, як будеш така розумна! — крикнув він і кинувся до кішки.

І враз кішка змінилася. Шерсть у неї наїжачилась, спина вигнулась, із пухнатих лапок висунулися гострі кігті, а широко розплющені очі запалали червоним вогнем. Нільсові навіть здалося, що перед ним якийсь небачений звір. Однак він не втік, а ступив ще крок уперед. Раптом кішка стрибнула на нього, звалила на землю, наступила передніми лапами на груди й роззявила пащу.

Хлопчик відчув, як її пазури впиваються йому в тіло, а гострі зуби кусають шию.

— Рятуйте! Рятуйте! — щосили заверещав він тоненьким голоском.

Однак ніхто не прийшов на допомогу, і Нільс подумав, що тут йому й смерть.

Та враз кішка сховала пазури і випустила Нільса з лап.

— Поки що досить, — мовила вона. — Я пускаю тебе задля твоєї матері — вона добра жінка і завжди годує мене молоком. Я лише хотіла показати тобі, хто з нас дужчий.

Сказавши це, кішка повернулась і пішла собі, тихенько муркочучи, знову лагідна й спокійна.

Нільсові було так соромно, що він чимдуж гайнув до стайні, ні на кого не озираючись.

У стайні було всього три корови, та, побачивши хлопця, вони так заревіли, що можна було подумати, ніби там їх цілих тридцять.

— Му! Му! Добре, що є на світі справедливість! — мукала одна.

— Му! Му! Еге ж! Таки є! — вторували інші дві.

Хлопчик хотів спитати їх про гнома, та де там; корови зчинили такий рик, ніби до стайні забіг чужий собака, — били ногами, дзвеніли ланцюгами і замахувалися рогами.

— Ану підійди лишень, — казала одна, — я так тебе хвицьну, що довіку пам’ятатимеш!

— Ходи ближче, — погрожувала друга. — Скуштуєш моїх рогів. Я тобі нагадаю, як ти пустив мені у вухо осу!

— Ну, чого стоїш? Я хочу віддячити тобі за те, що ти лупцював мене дерев’яними капцями! — гриміла третя.

Нільс хотів сказати коровам, що він шкодує за свої вчинки і надалі буде чемний, хай тільки вони скажуть йому, де знайти гнома. Але корови і слухати його не хотіли. Хлопчик злякався, що котрась таки скине ланцюга і справді буцне його рогом, тому швиденько вийшов із стайні.

Тепер він переконався, що ніхто в дворі не хоче йому допомогти шукати гнома. Та гном, певне, й не зняв би чари, якби Нільс і знайшов його.

Хлопчик видряпався на кам’яну огорожу, зарослу ожиною й терном, яка оточувала їхню садибу, сів і почав думати, що йому тепер робити. Батько й мати прийдуть додому і будуть страшенно вражені. То буде диво на всю околицю. І старі, й малі з’їдуться поглянути на нього. А може, ще батьки виставлятимуть його на ярмарку?

Ні, про таке навіть страшно подумати! Краще хай би його взагалі більше ніхто не побачив.

О, який же він нещасний! У цілому світі немає хлопця нещаснішого за нього. Адже він уже не людина, а якась химера.

Нільс окинув оком рідну оселю. Маленька побілена хатка, ніби прибита до землі стрімким величезним дахом, маленька стайня і городу стільки, що на ньому ледве можна обернути конем. Але тепер усе це стало для нього аж надто велике. Адже віднині за домівку йому могла правити хіба що нірка в коморі. Нільс сидів зажурений; йому здавалося, що більше він ніколи не стане великим.

А погода була чудова. Навколо дзюрчала вода, розпукувались бруньки, цвірінькали горобці. В блакитному небі чорніли табуни перелітних птахів, що поверталися з вирію. Їх було багато, але хлопчик упізнав тільки диких гусей, що летіли ключами.

Гуси летіли ключ за ключем високо-високо, але все одно хлопчик чув, як вони кричали:

— Ми летимо в Лапландію! Ми летимо в Лапландію!

Помітивши домашніх гусей, що статечно походжали подвір’ям, вони спускалися нижче й гукали:

— Летіть з нами! Летіть з нами! Ми спішимо в Лапландію!

Домашні гуси витягали голови й пильно дослухалися. З кожним новим ключем вони дедалі більше хвилювалися, лопотіли крилами, пробували злетіти. Однак стара гуска бігала навколо них і лементувала:

— Геть подуріли! Геть подуріли! Летіти на голод і холод! — і, задерши голову, відповідала диким гусям: — Нам і тут добре! Нам і тут добре!

Клич диких гусей найбільше схвилював молодого гусака Мортена. Коли надлетів новий табун, він закричав:

— Почекайте! Я лечу з вами! Я лечу з вами!

Гусак розправив крила, підлетів, однак з незвички знову впав на землю.

Дикі гуси, певно, почули його, бо повільно завернули назад поглянути, чи він справді летить.

— Чекайте! Чекайте! — гусак знову спробував знятися.

Нільс сидів на огорожі і все це бачив і чув.

Та ж Мортен найбільший їхній гусак! Тато й мама дуже жалкуватимуть, якщо він полетить.

І, зовсім забувши про те, що він малий та безсилий, хлопчик стрибнув з огорожі, кинувся межи гуси і схопив Мортена за шию.

— Стривай, не лети! Не лети, чуєш?

Але саме цієї миті Мортен збагнув, як йому треба відірватись від землі. Він не звернув на хлопця уваги, і разом ним знявся в повітря.

Гусак злетів так раптово, що в Нільса запаморочилася голова. Поки він зрозумів, що все одно не втримає гусака, вони були вже високо в небі, і якби Нільс відпустив тепер шию гусака, то напевне впав би додолу й розбився.

Єдине, що він міг зробити, це видертися Мортенові верхи на спину. Але втриматись на гладенькому пір’ї теж було не легко. Хлопчикові довелось міцно вхопитися обома руками за пір’їни, щоб не полетіти вниз.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Верхи на гусакові

Нільс довго не міг отямитись. У вухах йому свистів вітер, біля нього лопотіли крилами й гелготали тринадцятеро гусей. Хлопчик не знав, низько вони летять чи високо і в якому напрямку.

Врешті він трохи заспокоївся, але ще довго не наважувався глянути вниз. Він був певний, що як тільки гляне, то відразу ж упаде на землю.

Кінець кінцем Нільс таки змусив себе подивитися вниз. І йому здалося, що під ним розстелена величезна плахта, геть уся то в більших, то в менших чотирикутниках.

— Куди я попав? Що то за така величезна плахта? Я такої ще ніколи не бачив! — сказав він сам до себе, не сподіваючись, що йому хтось відповість.

Однак дикі гуси, що летіли поряд нього, загелготали;

— Поля та пасовиська! Поля та пасовиська!

І тоді Нільс і сам збагнув, що то земля здавалась йому згори величезною картатою плахтою; він зрозумів, чому вона така строката. Ясно-зелені чотирикутники хлопчик упізнав найшвидше — то була озимина, що під снігом зберегла свій яскраво-зелений колір. Жовто-сірі клітини — то ще не зорана з минулого літа стерня, брунатні — лани, засіяні конюшиною, а чорні -— голі пасовиська або зоране поле. А оті темно-руді чотирикутники з жовтими краями? Ну, звісно, це букові ліси. Адже старі буки, що ростуть посеред лісу, взимку голі, а молоді, по краях, зберігають сухе жовте листя до самої весни. Темні чотирикутники з сірими плямами посередині — то великі садиби з почорнілими солом’яними стріхами та брукованими подвір’ями. А зелені клітини з темними краями — сади з галявинками. Галявинки посередині вже вкрилися травою, а дерева й кущі по краях ще стояли голі.

Хлопчик мимоволі засміявся — надто кумедною здавалася згори земля.

Але дикі гуси з докором сказали йому:

— Родюча, добра земля! Родюча, добра земля!

Нільс відразу споважнів.

«Як я можу сміятися, коли мене спіткало таке лихо!» — подумав він.

Якийсь час хлопчик зоставався похмурий, але потім знову засміявся. Адже йому ще ніколи не доводилося бувати так високо. І як же гарно летіти!

Коли хлопчик трохи звик і вмостився зручніше, то помітив, що в небі дуже багато перелітних птахів. Вони линули табунами і перегукувалися.

— О, ви теж сьогодні перелітали море? — питали одні.

— Як бачите, — чулося у відповідь.

— Ну, як вам подобається цьогорічна весна?

— Немає жодного листочка, і вода в озерах холодна… Нільс помітив також, що гуси летіли не прямо, а кружляли над рівниною, ніби раділи, що знову повернулися до рідного краю, ніби хотіли привітати кожну садибу.

Коли гусям доводилось пролітати над подвір’ям, де походжали кури, вони питали:

— Як зветься садиба? Як зветься садиба?

Тоді півень витягав голову й відповідав:

— «Закамарок»! Як і торік, як і торік!

Здебільшого садиби називалися ім’ям господаря, але півні давали їм свої, влучніші назви.

З бідняцьких подвір’їв півні відповідали:

— Садиба зветься «Менше їж! Менше їж!»

А з найбідніших кричали:

— Це садиба «Ні зернини»!

Багаті хутори вони пишно величали «Морем зерна», «Яєчною горою» тощо.

А в панських дворах півні не завдавали собі клопоту вигадувати назву. Вони пихато горлали:

— Самим треба знати! Самим треба знати!

Найбільше дикі гуси раділи, коли бачили домашніх гусей.

Тоді вони сповільнювали лет і гукали:

— Ми летимо в Лапландію! Летіть з нами! Летіть з нами! А домашні гуси відповідали їм:

— Надворі ще зима! Ви надто поспішаєте! Верніться! Верніться!

Дикі гуси спускалися нижче і кликали знову:

— Летіть з нами! Ми навчимо вас літати й плавати!

На такі образливі слова домашні гуси не озивалися.

Тоді дикі гуси спускались так низько, що мало не торкались землі, і враз шугали в небо, наче чогось злякавшись.

— Ой-ой-ой! — кричали вони. —Та це ж не гуси! Це мокрі курки! Це мокрі курки!

Домашнім гусям уривався терпець, і вони кричали:

— А щоб вас постріляли! Всіх до одної! Всіх до одної! Нільс сміявся, слухаючи це. Але потім згадував про своє лихо і знову ставав сумний. Та ненадовго; надто гарно було летіти в небі на гусакові. Адже хлопчикові ще ніколи не доводилось подорожувати в такий спосіб!

Гусак Мортен дуже пишався з того, що летить над рівниною разом з дикими гусьми й кепкує з домашніх. Однак він був незвичний до таких подорожей і після полудня відчув утому. Мортен намагався дихати глибше, швидше махати крилами, проте все одно почав відставати.

Дикі гуси, які летіли останні в ключі, помітили, що домашній не встигає за іншими, і стали гукати передній гусці:

— Ако з Кебнекайсе! Ако з Кебнекайсе! Білий відстає! Білий відстає!

— Скажіть йому, що швидко летіти легше, аніж повільно!

Почувши це, Мортен спробував летіти швидше, але це так втомило його, що він опустився до самих верхівок дерев, які росли на межах полів та пасовиськ.

— Ако! Ако з Кебнекайсе! — знову гукнули останні в ключі гуси, бачачи, як білому доводиться важко.

— Чого вам іще? — нетерпляче спитала Ака.

— Білий спустився до самої землі! Білий спустився до самої землі!

— Скажіть йому, що високо летіти легше, аніж низько!— відказала гуска поводир, нітрохи не стишивши, лету.

Мортен хотів піднятися вгору, але так засапався,- що ледве дихав.

— Ако! Ако! — гукали задні гуси.

— Дасте ви мені спокій чи ні! — ще нетерплячіше мовила передня гуска.

— Білий падає! Білий падає!

— Хто не поспіває з табуном, хай собі вертається, так і скажіть йому! — крикнула Ака. Вона й гадки не мала летіти повільніше.

Мортенові було дуже прикро, що якраз тепер йому забракло сили і він не може показати диким гусям, що й домашні чогось варті. А найгірше те, що він пристав до табуна саме цієї Аки з Кебнекайсе. Бо хоч він був і домашній гусак, але чував про Аку, поводарку диких гусей, якій уже було десь років сто. Вона мала такий авторитет, що в її табуні збиралися найдостойніші гуси. А вже ніхто не ставився до домашніх гусей так зневажливо, як Ака та її табун. Тому Мортенові й хотілося показати, що він не гірший за них.

Гусак насилу тягся ззаду і міркував собі, чи йому летіти далі, чи, може, повернутися.

І тоді Нільс, що сидів у нього на спині, мовив:

— Любий Мортене, ти ж сам добре знаєш, що ніколи досі не літав і не подужаєш добратися з дикими гусьми аж до Лапландії. Чи не краще вернутись додому, поки ти не знесилився вкрай?

Мортен і так ледве терпів хлопця, а почувши таке, зовсім скипів.

— Писни мені ще хоч слово, — засичав він, — і я скину тебе в перше ж глинище!

Злість додала гусакові сили, і він так рвонув вгору, що майже догнав табун.

Звісно, надовго в нього запалу не вистачило б, але, на щастя, вже вечоріло, сонце сідало за обрій, а з заходом сонця спустилися на землю й дикі гуси.

Так Нільс із Мортеном опинилися на березі Вомбського озера.

«Певно, ми тут заночуємо», — подумав хлопчик і зіскочив додолу.

Він стояв на вузькому піщаному березі. Зима тут відступала повільно. Озеро було вкрите потемнілим льодом, зораним численними розколинами. Тільки біля берега чорніла широка смуга води. Від озера віяло пронизливим холодом.

До берега, де спинились гуси, підступав сосновий ліс. Він, здавалось, притягав до себе зиму, бо під деревами лежав ще твердий, як крига, сніг.

Нільс мав таке почуття, ніби попав у дику глушину, де панує вічна зима, і йому стало так страшно, що він мало не заплакав.

Хлопчикові хотілося їсти. Адже він цілісінький день не мав ні крихти в роті. Та де йому взяти їжі? Хіба ранньої весни у лісі знайдеш хоч ягоду? І хто дасть йому притулок? Хто постеле ліжко, зігріє, захистить від диких звірів?

Тим часом почало смеркати, в лісі щось зашелестіло, затріщало.

Нільса охопив жах, і він мимоволі оглянувся на свого приятеля. Адже він нікого тут не знав, крім гусака.

І тоді хлопчик побачив, що Мортенові ще гірше, ніж йому. Гусак і досі лежав на тому місці, де сів, і, здавалося, конав.

Він схилив голову до землі, заплющив очі, в грудях йому хрипіло.

— Любий Мортене! — мовив хлопчик. — Спробуй ковтнути води! До озера лише два кроки.

Але гусак і не поворухнувся.

Досі Нільс жорстоко поводився з тваринами, гусакові теж від нього перепадало, однак тепер Мортен був його єдина опора, і хлопчик боявся її втратити. Він заходився тягти й штовхати гусака до озера. Птах був важкий, великий, але кінець кінцем Нільсові таки пощастило запхнути його у воду.

Якусь мить Мортен лежав нерухомо, а тоді враз розплющив очі, підвів голову і повільно поплив між зарості.

Дикі гуси спустилися трохи віддалік і відразу ж зайшли у воду, не звернувши уваги на хлопчика й гусака. Вони покупалися, почистилися й почали скубти водорості та мокрець.

Невдовзі підплив Мортен з окунцем у дзьобі. Він вийшов на берег і поклав рибинку перед Нільсом.

— Це за те, що ти допоміг мені добратися до води, — сказав він.

Це було перше ласкаве слово, яке Нільс почув за цілий день. Він так зрадів, що хотів обняти гусака, але не насмілився. Щоправда, він ще ніколи не їв сирої риби, але треба звикати — іншої вечері не дістанеш.

Нільс помацав у кишені; ножик, як завжди, був там, прив’язаний шнурочком до гудзика, тільки він теж став зовсім маленький. Випадково в кишені виявилось кілька сірників.

Якусь мить хлопчик міркував, чи не запалити йому вогнища, але потім полишив цю думку, боячись налякати диких гусей. Він витяг ножика, почистив ним рибинку, і невдовзі від неї залишилися тільки кісточки.

Поки Нільс їв, гусак мовчки стояв біля нього, а коли той проковтнув останній шматочок, озвався тихим голосом:

— Ну й до табуна ж ми пристали. Вони нас, домашніх гусей, за ніщо вважають.

— Я теж помітив це, — мовив Нільс.

— Отож я й хочу долетіти з ними до Лапландії. Хай побачать, що домашні гуси не гірші за диких.

— Атож, нехай побачать, — погодився хлопчик; він не повірив, що Мортен може залетіти так далеко, але не хотів бентежити його.

— Однак я боюся пускатися в таку далеку подорож сам,— вів далі гусак, — тому хочу спитати тебе, чи не полетиш і ти зі мною?

Нільс, звісно, мав на думці якнайшвидше повернутись додому, тому першу мить не знав, що й відповісти.

— Я не думав, що ти захочеш узяти мене. Та й додому треба повертатися, — сказав він.

Проте гусак забув про всі кривди, які зазнав колись від хлопця. Він пам’ятав тільки, що Нільс допіру врятував йому життя.

— Я тебе не залишу, не бійся. Восени ми повернемось назад до твоєї домівки.

Нільс подумав, що й справді добре було б якийсь час не з’являтися батькам на очі. Він уже хотів сказати, що згоден летіти з Мортеном, коли почув позад себе шурхіт. То дикі гуси вилізли з озера і струшували з пір’я воду. Потім вони стали в один ряд і з поводаркою на чолі попрямували до Нільса та Мортена.

— Дивись, не признавайся, що ти людина, — шепнув Мортен хлопчикові і, низько кланяючись, вийшов назустріч диким гусям.

Тепер Мортен міг добре на них роздивитися. Дикі гуси виявилися набагато менші за нього і хоч би тобі одна біла — геть усі сірі з брунатними цятками. А їхні очі просто злякали гусака — вони світилися жовтим блиском, ніби в них горіло полум’я. Та найбільше Мортена вразили їхні ноги — великі, з пораненими пальцями. Ходили дикі гуси не статечно, як звик Мортен, а немов стрибали, не розбираючи, куди ступають.

Найкумедніший вигляд мала сама поводарка. Одразу було видно, що вона дуже стара. Голову вона мала більшу за інших, ноги грубіші та ще дужче понівечені, шию тоненьку, крила кістляві, а пір’я жорстке і зблякле, ніби припорошене. Зате очі в неї горіли, як дві жаринки.

Вона привіталася з гусаком і сказала:

— Ми хочемо знати, що ви за одні.

— Про себе мені нема чого багато розповідати, — мовив гусак. — Я народився минулої весни в Сканарі, а восени мене продали Гольгерові Нільсонові в село Вестравеменгог. У нього я й жив донині.

— Так, так, видно, що ти не знатного роду, — сказала поводарка. — Як же ти набрався сміливості летіти з дикими гусьми?

— Бо хотів показати вам, що й домашні гуси не такі вже нікчеми, — відповів Мортен.

— Еге ж, ти й показав, — мовила стара гуска. — Бачили ми, як ти літаєш. Але, може, ти вмієш щось інше? Може, гарно плаваєш?

— Ні, і плаваю я погано, — признався гусак. — За все своє життя я плавав тільки в канаві.

Мортен гадав, що поводарка прожене його з табуна, тому не дуже добирав слів.

— Тоді ти, мабуть, майстер стрибати?

— Стрибати? Хіба статечний домашній гусак дозволить собі таке! — сказав Мортен і похопився, що бовкнув зайве. Адже він щойно сам бачив, як кумедно стрибають дикі гуси.

Тепер він уже був певен, що поводарка прожене його.

Однак вона сказала:

— Мені подобається, що ти так сміливо відповідаєш. Бо хто сміливий, з того буде добрий товариш. А навчитися, чого не вмієш, ніколи не пізно. Отже, якщо хочеш, можеш залишитися з нами.

— Дуже хочу! — зрадів гусак.

— Я Ака з Кебнекайсе, і гуси в моєму табуні всі знатного роду, — вела далі стара гуска. — Ми не якісь там зайдисвіти і не приймаємо до себе кого попало. А хто це з тобою? Такого я ще ніколи не бачила, — спитала вона, показуючи на хлопчика.

— Я Нільс Гольгерсон,—мовив хлопчик.—Досі був людиною, але сьогодні вранці…

Більше він нічого не встиг сказати. Ака та її табун миттю відступили назад, витягли шиї і грізно засичали на нього.

— Я так і подумала, як тільки побачила тебе на березі, — мовила Ака. — Зараз же геть звідси! Ми не будемо терпіти серед нас людини.

— Не може бути, — втрутився Мортен, — щоб ви, дикі гуси, боялися такої крихітки. Вранці він, звичайно, піде собі додому, але невже ви виженете його вночі, коли в лісі шастають хижі звірі?

Стара гуска знову підійшла ближче.

— Мене вчили боятися кожного, хто зветься людиною, дарма, великий він чи малий, — мовила вона. — Та коли ти, гусаче, поручишся, що він не вчинить нам ніякої кривди, то нехай ночує. Проте я не впевнена, чи вподобає він таке спання, та й ти теж, бо ми спочиватимемо на плавучій крижині. А завтра вранці хай іде собі геть.

З цими словами стара гуска знялася вгору, а за нею і весь табун.

Нільс засмутився, що з подорожі в Лапландію нічого не вийде, до того ж йому було страшно ночувати на озері.

— Погані наші справи, Мортене, — сказав він. — Ми ж замерзнемо на крижині.

Але гусак не занепадав духом.

— Не бійся, — підбадьорив він хлопця. — Ти тільки назбирай якнайбільше сухої трави.

Коли Нільс назбирав оберемок трави, Мортен схопив його за комір і переніс на крижину, де вже відпочивали дикі гуси, заховавши голови під крила.

— Тепер постели траву, щоб мені не примерзли ноги до криги, — попросив гусак.

Нільс так і зробив, а коли постіль була готова, Мортен засунув хлопчика собі під крило.

— Там тобі буде затишно й тепло, — сказав він.

Нільс сховався в пір’я і відразу ж заснув.

 

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Нічний злодій

Та, як кажуть, крижина — ненадійний притулок. Вона плавала собі цілу ніч по озері, аж поки пристала до берега.

А саме на той час із лісу на лови вийшов лис Сміре і побачив біля самого берега табун гусей. Він ще звечора помітив їх, але не сподівався, що йому пощастить до них дістатися. Тепер він одразу скочив на крижину.

Коли Сміре вже підкрадався до гусей, він зненацька посковзнувся і шкрябнув пазурами по льоду. Гуси прокинулись і знялися вгору. Але Сміре був дуже прудкий лис. Він метнувся за ними, спіймав одну гуску і завернув до берега.

Білий гусак теж злетів у небо, і Нільс, звісно, випав додолу з-під крила. Якийсь час він сидів сонний на крижині і не міг збагнути, чому знялася така метушня, аж ось побачив кумедного коротконогого собаку, що з гускою в зубах тікав на берег.

Тоді Нільс кинувся доганяти злодія. Мортен помітив його згори і загукав:

— Бережися, Крихітко, бережися!

Та хлопчик тільки рукою махнув, щоб він боявся такого малого собаки!

Гуска, що її Сміре волік у зубах, чула, як по льоду стукотіли дерев’яні капці, і не йняла собі віри.

«Невже оте маля хоче відняти мене в лиса? — дивувалась вона. — Він же тільки впаде в ополонку та й годі!»

Сміре тим часом стрибнув з крижини на пісок і почав видряпуватися на стрімкий берег. Хлопчик крикнув йому:

— Віддай гуску, злодію! Віддай гуску!

Лис не знав, хто це кричить, проте не обертався, а помчав ще дужче.

Тепер він був уже в лісі, але хлопчик не відставав ні на крок. Він не думав про небезпеку, а все гукав злодієві:

— Що ти за собака, коли не соромишся красти гуску! Віддай її мерщій, бо я тобі покажу! Чуєш!

Як тільки лис почув, що його вважають за собаку, йому стало так смішно, що він мало не випустив гуски з пащі. Адже Сміре був запеклий грабіжник, йому мало було пацюків і мишей, він підкрадався до садиб і цупив там курку, а там гуску. Його боялась уся околиця. І раптом хтось вважає його за собаку! Нечуване нахабство!

А Нільс тим часом ще піддав ходу і нарешті схопив Сміре за хвоста.

— А тепер віддаш гуску чи ні? — закричав він.

Та де йому було втримати розбійника! Лис потягнув його за собою, аж сухе листя полетіло на всі боки.

Скоро Сміре зрозумів, що йому нема чого боятися такої малечі. Він зупинився, поклав гуску на землю і придушив її передніми лапами, щоб вона не втекла. Розбійник хотів перекусити гусці горло, але спершу надумав подражнити хлопця.

— Ось дивися, як я їстиму твою гуску! — глузливо мовив він.

Тепер з гострого писка хлопчик упізнав, що це лис, а не собака, але був такий сердитий на нього, що зовсім забув про небезпеку. Він ще міцніше вчепився за хвіст, обперся об дерево і саме тоді, як Сміре хотів перекусити гусці горло, шарпонув розбійника з усієї сили. З несподіванки лис поточився і на мить випустив свою здобич. Гусці тільки цього було й треба. Вона одразу ж знялася вгору. Проте одне крило в неї було поранене, і вона ледве ним ворушила, до того ж у темному лісі гуска нічого не бачила, тому нічим не могла допомогти хлопчикові.

«Полечу мерщій до озера, може, Ака якось його порятує», — подумала вона і подалась до свого табуна.

А Сміре кинувся на Нільса.

— Прогавив одну, то спіймаю другу, — засичав він.

— А от і не спіймаєш! — весело сказав хлопчик, він радів, що врятував гуску.

Нільс тримався за хвіст і, коли Сміре пробував дістати його, стрибав то в один, то в другий бік.

І ось у лісі почався незвичайний танок. Сміре крутився, як дзига, але й його хвіст крутився разом з ним. А Нільс тримався міцно за хвоста, і лис ніяк не міг його досягти.

Спочатку хлопчикові навіть весело було від такого змагання. Однак згодом руки в нього заклякли, і він став боятися, що лис врешті таки спіймає його.

Нільс озирнувся і помітив неподалік маленьке деревце, що росло серед старих дерев. Він пустив хвоста і в одну мить видряпався на деревце.

А Сміре так захопився ловами, що нічого не помічав і витанцьовував далі, ганяючись за своїм хвостом.

— Та годі тобі кружляти! Відпочинь трошки! — гукнув йому хлопчик.

Побачивши, що його обдурено, лис розлютився ще дужче.

Він не подався геть, а ліг під дерево і поклявся собі будь-що дочекатися, поки хлопчик злізе.

Нільсові було не дуже зручно сидіти на хисткій гіллячці. Низеньке деревце не діставало до віття старих дерев, тому він не міг перебратися з нього на краще місце. А на землі на нього чатував лис. До того ж хлопчик страшенно змерз і ледве тримався закоцюблими руками за віття. Та й спати дуже хотілося, але він не наважувався заснути, щоб часом не впасти додолу.

А як лячно сидіти вночі самому серед лісу! Досі він не уявляв собі добре, що таке ніч. А тепер йому здалося, що вона ніби наповнила все навкруги якимись примарами. Хлопчик не міг дочекатися ранку.

Та ось нарешті почало світати. Нільс зрадів, бо відразу ліс ожив, хоч холод дошкуляв ще дужче, ніж уночі.

Сонце сходило не яскраве, а тьмяно-червоне. Нільсові показалося, що воно сердите. Чого б то сонцеві гніватись? Мабуть, того, що, поки його не було, ніч зробила землю такою холодною та похмурою.

Сонячне проміння ринуло нестримним потоком глянути, що та ніч наробила на землі, і все навкруги почервоніло, ніби мало нечисте сумління. Хмари на небі, гладенькі стовбури дерев, віття, іній на сухій траві — все заяскріло і стало червоне.

А сонце знову й знову лило на землю золоті промені, і вони невдовзі вигнали всі нічні жахи.

Прокинулись і лісові мешканці. Чорний дятел з червоною шиєю застукотів по дереву. З дупла вибігла білка, сіла на гіллячку й заходилась лущити горішок. Над лісом пролетів шпак з корінцем у дзьобі. Десь на верхівці дерева засвистів снігур.

І тоді Нільс зрозумів, що сонце сказало їм усім:

— Вставайте! Виходьте з своїх гнізд! Я тут, і вам тепер нічого боятися!

З озера долинув крик диких гусей, що лаштувалися в дорогу, а за мить Нільс побачив, як вони, всі чотирнадцять, знялися над лісом. Хлопчик спробував гукнути їх, та гуси летіли так високо! Де їм було почути малого! Напевне, вони думали, що лис давно з’їв Нільса, і не завдали собі клопоту хоч трошки пошукати його…

Нільс ладен був уже заплакати з відчаю, та яскраве веселе сонце сказало йому з неба:

— Не бійся нічого, хлопчику, поки я з тобою!

Якийсь час Нільс сидів і міркував, що ж йому робити. Аж ось зненацька з-між дерев виринула дика гуска. Вона летіла дуже повільно, кружляючи серед гілля. Як тільки лис побачив її, то забув про хлопчика і кинувся за нею. Та гуска не злякалася Сміре, а, навпаки, спустилася ще нижче. Лис високо підстрибнув, однак не досяг її. Гуска полетіла до озера.

За кілька хвилин з’явилася інша гуска. Вона летіла в тому самому напрямку і ще нижче та повільніше, ніж перша. І знову Сміре підстрибнув так високо вгору, що аж торкнувся вухами до її лап, але вона вивернулася і тихо, мов тінь, полетіла до озера.

За мить прилетіла третя гуска. І ще нижче, ще повільніше, ще незграбніше закружляла між деревами. Сміре цього разу тільки на волосину не доскочив до неї.

Не встигла вона зникнути, як з’явилася четверта. Тепер. Сміре боявся схибити, а тому вирішив підпустити її якнайближче. Гуска летіла так само, як і попередні, а коли опинилась у лиса над головою, він не втримався і скочив за нею. Лис уже досягнув гуску лапою, але вона метнулась убік і вивернулася.

Не встиг Сміре відсапатись, як прилетіло відразу аж три гуски. Лис стрибав-стрибав, та не вловив жодної.

Потім прилетіло п’ятеро гусей. Але вони не спускалися дуже низько, і лис утримався від спокуси.

Минув довший час, і нарешті з’явилася знову одна гуска — тринадцята. Від старості пір’я в неї було сіре, мов крижина навесні, без єдиної темної цятки. Здавалось, у цієї гуски було поранене крило, бо летіла вона навскіс, майже черкаючи землю. Сміре гнався за нею аж до самого озера, проте, звісно, не спіймав.

А тим часом чотирнадцятий гусак, білий як сніг, з широчезними крильми, що мерехтіли в темному лісі, мов сяйво, підлетів до Нільса і забрав його з собою.

І коли Сміре згадав про свого полоненого й зиркнув на дерево, де сидів Нільс, його вже там не було.

Однак лисові ніколи було думати про хлопчика, бо від озера знову надлетіла гуска і, як і перше, почала кружляти між деревами. Попри всі свої невдачі Сміре зрадів, що вона повернулась, і кинувся знову її ловити. Однак він так поспішав, що схибив.

Після цієї гуски показалась ще одна, потім третя, четверта, п’ята, і так аж до тринадцятої старої і чотирнадцятого білого гусака.

Усі вони летіли повільно й низько, кружляли над самою головою Сміре, ніби запрошували його до ловів. І справді, лис ганявся за ними, стрибав на кілька метрів, але знову так і не спіймав жодної.

Такого важкого дня Сміре ще ніколи не випадало. Великі, тлусті гуси безперестанку літали над ним, виринали й щезали, спускалися так низько, що не раз лисові щастило доторкнутись до них, але спіймати та з’їсти він не зміг жодної.

Зима ще тільки відступила, і Сміре добре пам’ятав ті часи, коли він тинявся лісом, не можучи нічого вловити, бо перелітні птахи подалися в теплі краї, пацюки поховалися в нори під снігом, а курей господарі позамикали в курниках. Але навіть зимовий голод не дався йому так взнаки, як гонитва цього дня.

Сміре був уже немолодий лис. Багато разів полювали на нього собаки і кулі свистіли повз вуха. Якось мисливці застукали його в норі, і собаки ледь-ледь не витягли за хвоста. Але навіть тоді Сміре не почувався так зле, як сьогодні, надто образливо було йому терпіти збиткування диких гусей.

Вранці, як почалися ці лови, Сміре був такий гарний, що гуси, побачивши його, мимохіть замилувалися. Хутро в лиса було яскраво-червоне, груди білі, ніс чорний, а хвіст пухнастий, як у павича. Та коли настав вечір, шерсть на лисові висіла мокрими кудлами, очі зблякли, язик безсило висолопився. У голові в нього все переплуталось. Він уже нічого не бачив і нічого не розумів, кидався на сонячних зайчиків, думаючи, що то гуси, на маленьких метеликів, що завчасу вилізли із своїх лялечок, на гусячі тіні.

І аж коли Сміре, ледве дихаючи, впав на купу сухого листя, гуси припинили свою гру.

— Тепер ти знатимеш, як зачіпати Аку з Кебнекайсе, — закричали вони над самим вухом у Сміре і залишили його.

Розділ четвертий

Нові друзі та вороги

Тепер його вже відішлють додому, і доведеться показатись на очі татові та мамі.У день, поки дикі гуси дражнили Сміре, Нільс спав собі в порожньому білячому дуплі. А коли надвечір прокинувся, то знову зажурився.

Хлопчик підійшов до берега, де хлюпалися гуси, а те що жодна й словом не нагадала йому про повернення додому, він потішив себе: «Певно, гуси вважають, що Мортен натомився за день і не зможе сьогодні вирушити в дорогу».

Наступного ранку дикі гуси прокинулись до схід сонця. Нільс чекав, що його зараз проженуть. Але, хоч як дивно, гуси нічого не сказали, і він та гусак знялися разом з ними. Хлопчик не знав, чому вони мовчать, проте, подумавши, вирішив, що дикі гуси не хочуть відсилати Мортена в таку дорогу, поки він не поснідає як слід. Та хай там що, а добре вже, коли на якусь часинку віддалялася зустріч з батьками.

Дикі гуси тим часом пролітали над селянською садибою. В таку ранню годину люди ще спали, і гуси спустилися до самих дахів. Вони побачили на подвір’ї прив’язаного собаку і взяли його на глум:

— Та й гарний в тебе ланцюг! Та й гарний же в тебе ланцюг!.

— Волоцюги нещасні, гав, гав! Волоцюги нещасні! — лютував пес.

Нільс весело засміявся.

— Скільки можна було б почути цікавого, якби я перелетів з гусьми через усю Швецію аж до Лапландії! — сказав він сам до себе.— А тепер, коли гном так жорстоко позбиткувався з мене, ця подорож була б мені за справжній порятунок.

Гуси сіли на широкий луг і заходилися скубти травичку. Вони паслися кілька годин, а Нільс тим часом подався до лісу, зайшов у ліщинові хащі й почав нишпорити між кущами, чи, бува, не залежався там з осені якийсь горішок.

Він лазив у заростях і все міркував, як би то було добре полетіти з дикими гусьми аж до Лапландії. А що часом довелося б голодувати й мерзнути, то нічого — зате його ніхто не силуватиме вчитися. Та що вже тепер мріяти про це, коли треба повертатися додому…

Цю мить до хлопчика підійшла стара Ака й спитала, чи знайшов він собі поживу.

— Ні, не знайшов, — відповів Нільс.

— Я тобі допоможу, — сказала Ака й почала розгрібати сухе листя. Щоправда, горішків вона теж не знайшла, зате вигорнула кілька ягід шипшини. Ягоди видались хлопчикові надзвичайно смачні.

Напаслися гуси вдосталь і полетіли до озера розважатися. Вони викликали білого гусака на змагання, хто далі скочить, хто швидше пропливе й пролетить…

Хоч як старався Мортен, але не міг зрівнятися із швидкокрилими дикими гусьми. Нільс сидів у Мортена на спині, підбадьорював його й від душі веселився.

Натомившись, гуси посідали на крижину відпочивати.

По обіді все йшло так само, як і зранку; спершу гуси паслися, потім купались і гралися в озері, а скоро зайшло сонце, влаштувалися на спочинок.

Таке життя мені дуже до вподоби, — думав Нільс, залізаючи Мортенові під крило. — Та завтра гуси, напевне, проженуть мене геть».

А як би добре було полетіти з дикими гусьми! Він міг би цілими днями бити байдики, бо тоді б тільки й мав турботи, що діставати їжу, а скільки йому треба тієї їжі?

Минав день за днем. Дикі гуси й далі жили на озері і не поспішали відсилати Нільса додому. Вони щодня паслися на лузі, а хлопчик тим часом шукав собі в лісі поживи.

Якось Ака знову підійшла до нього й спитала, чи він знайшов щось їстівне.

— Нічогісінько не знайшов, — відповів Нільс.

Тоді Ака, як і минулого разу, почала шукати сама й вигребла кущик сухого кмину з насінням.

Коли хлопчик підживився, Ака сказала:

— Я дивуюся, що ти так сміливо вештаєшся сам по лісі. Чи ти хоч знаєш, скільки на тебе чигає ворогів?

— Ні, не знаю, — признався хлопчик.

— Якщо заходиш у ліс, стережися лиса й куниці, — мовила стара гуска. — А на березі озера пам’ятай про видру. Якщо ж сідатимеш на кам’яну огорожу, не забувай про ласку; вона може залізти в найменшу шпарку. А якщо хочеш лягти на купу сухого листя, то спершу подивись, чи не зимує під ним гадюка. Коли ти опинишся в полі, стережись орлів і шулік, що ширяють у небі. Галки ж та ворони є скрізь, і їм теж не слід дуже довіряти. А як стемніє, треба бути насторожі, бо великі сови літають зовсім нечутно. Тільки загавишся — зразу попадеш їм до пазурів.

— Коли так, то я не зумію вберегтися! — вигукнув хлопчик. Правда, він був такий засмучений своєю долею, що не боявся смерті, але й стати хижакові за обід не мав великої охоти. — Що ж мені робити, аби не попастися їм?

— Сам ти, звичайно, не вбережешся, — повчала хлопчика Ака. — Тому тобі слід заприятелювати з маленькими звірятками, лісовими та польовими — з білками, зайцями, снігурами й синицями, з дятлами й жайворонками. Якщо вони матимуть тебе за друга, то попередять про небезпеку, покажуть, де сховатися, а як буде потреба, то й захистять гуртом.

Нільс того ж таки дня послухав поради старої гуски і спробував заприязнитися з білкою Сірле. Він попросив у неї горіхів, але та йому відповіла:

— Нічого я тобі не дам, та й інші лісові мешканці теж не дадуть. Думаєш, ми не знаємо, хто ти такий? Ти гусячий пастух Нільс, той, що видирав ластів’ячі гнізда, бив шпачині яєчка, шпурляв у провалля маленьких галченят, ловив у пастку дроздів і замикав до клітки білок!  Давай собі раду сам і будь вдячний, що ми гуртом не прогнали тебе звідси геть!

Раніше Нільс нізащо не стерпів би такої зухвалої відповіді. Але тепер покірно змовчав; він, бачте, боявся, щоб про всі його колишні витівки не почули гуси. Адже хлопчикові так кортіло помандрувати з ними, що він став на диво чемний. Щоправда, таке маля й не зробило б великої шкоди, але все-таки, якби захотіло, то повидирало б пташині гнізда, побило б яєчка. Та Нільс був дуже ввічливий, він ні разу не смикнув гуску за крило, навіть жодної не зачепив, а вранці, коли вітався з Акою, шанобливо скидав з голови шапочку.

Аж ось одного дня, коли Нільс із дикими гусьми відпочивав на озері, сталася подія, що схвилювала всю лісову звірину. Хлопчаки з сусіднього хутора спіймали білку Сірле, а в неї в дуплі залишились маленькі білченята.

Вони принесли білку додому, і всі хуторяни зійшлися помилуватись пухнастим звірятком з розумними, жвавими очицями. Хлопці відразу спорядили стару білячу клітку — зелену хатку з дверцятами та віконцями й хитромудрими щаблями всередині, щоб білка могла по них стрибати, поклали туди кілька горішків і поставили кухлик з молоком.

Люди гадали, що білці приємно буде  жити в такій хатці. Та вони помилились. Сірле не захотіла їсти, ні разу не стрибнула на щабель. Вона забилась у куток і жалібно тужила:

— О горе мені, помруть мої дітки з голоду! Помруть мої, дітки з голоду!

— Вона просто боїться нас, — сказав хтось із гурту, що, зібрався біля клітки. — До завтра вона звикне й заспокоїться.

Дикі гуси того ж таки вечора довідалися, що білку Сірле спіткало лихо, дізнався про це й Нільс. І він надумав допомогти їй. Адже це була найкраща нагода здобути собі друзів серед лісових звірят.

Коли добре стемніло, хлопчик вирушив у дорогу, йти було недалеко, бо хутір стояв біля самого лісу.

Нільс не боявся заблукати в темряві, бо, відколи став маленький, бачив уночі так само добре, як і вдень.

Він добрався до хутора і почав оглядати хату за хатою. Аж ось на одній стіні майже під самою стріхою хлопчик угледів клітку. Він обережно підійшов ближче. Сірле не спала, Нільс чув, як вона плакала і приказувала:

— Бідні мої дітки! Бідні мої дітки!

— Годі тобі побиватись, — тихо озвався Нільс, — зараз я тебе випущу!

Білка замовкла й здивовано глянула вниз. Невже Нільс прийшов її визволити? Нільс, що завжди збиткувався над звіриною? Оце диво!

А хлопчик тим часом міркував, що його робити. До клітки, звичайно, йому годі було дотягнутися. Чи, може… О, надумав! На подвір’ї лежала купа хмизу. Нільс підбіг до неї, вибрав довгу лозину, приставив її до дверцят і, ніби матрос по линві, зіп’явся лозиною вгору.

Проте виявилось, що дверцята клітки зачинено на засув та ще й міцно прикручені дротом. Нільс заходився розплутувати дріт. Білка термосила дверцята зсередини і нетерпляче стрибала з кутка в куток.

Хлопчикові довелось добряче натомитися. Він аж упрів з натуги, бо триматись на хисткій лозині було дуже важко, та й дріт, як на Нільса, виявився занадто грубий.

Та врешті хлопчикові вдалося відчинити дверцята. Він хотів уже злізти додолу, та лишенько! Подивився Нільс униз — аж під хатою стоїть величезна кішка і хижо блимає на нього зеленими очиськами. З переляку хлопчик мало не впав. Що робити? Адже кішка напевне чекає на нього!

І несподівано надійшла допомога.

Білка Сірле не кинулась прожогом із клітки, коли Нільс відчинив дверцята. Наче не вірячи своєму щастю, вона ще якусь мить стояла на порозі. І враз вона теж помітила, що хлопчикові загрожує небезпека. Білка швидко схопила його, посадила собі на спину, одним стрибком перескочила огорожу і майнула до лісу.

Сірле принесла Нільса аж до свого дупла і в подяку насипала йому повні кишені горіхів.

А наступного ранку, коли хлопчик вийшов погуляти, він почув таку пісню:

— Ви чули? Ви чули? — співали снігурі. — Крихітка Нільс, отой гусячий пастух, що його всі боялися, визволив з неволі білку Сірле!

— Та що ви кажете? Не може бути! — озивались синиці.

— Еге ж! Він зважився піти до людей! Тепер Сірле пригощає його горіхами, зайченята з ним граються, а олені катають малого сміливця!..

Невдовзі про Нільсів учинок гомонів уже весь ліс.

Хлопчик був певний, що Ака та інші дикі гуси чули про його пригоду, і дуже хотів знати, чи дозволять вони йому тепер летіти разом з ними у Лапландію. Але гуси й словом про це не згадували.

У неділю, рівно через тиждень після того, як Нільса зачарував гном, хлопчик видерся на вербу і заграв на очеретяній сопілці. Снігурі, синиці, шпаки та інші птахи рясно обсіли дерево і хором щебетали пісню під Нільсову гру. Та з хлопчика того дня був поганий музика. Він так фальшував, що малі друзі раз у раз знімали вереск і схвильовано махали крильцями.

— Хіба так! Хіба так! — кричали вони.

Хлопчик сміявся і починав знову, так само фальшиво.

— Ти сьогодні граєш гірше, ніж завжди! — докоряли птахи. — Де літають твої думки, що ти такий неуважний?

— Десь-інде, — відказував Нільс.

Це була правда. Хлопчик грав на сопілці, а сам думав про одне, чи не проженуть його дикі гуси.

Раптом Нільс стрибнув з дерева і відкинув сопілку. Він побачив, що до нього прямує Ака, а за нею весь табун. Гуси ступали так повільно і урочисто, що Нільс здогадався; зараз він знатиме, яка доля чекає на нього.

Нарешті гуси зупинились, і Ака промовила:

— Ти, хлопчику, певно, дивуєшся, що я й досі не подякувала тобі за те, що ти врятував від лиса нашу товаришку. Та в мене така вдача, що я радше дякую ділом, аніж словом. І от сьогодні, здається, я маю нагоду зробити тобі неабияку послугу. Поки ми жили на цьому озері, я посилала гінців до гнома, що тебе зачарував. Спочатку він не хотів нас слухати. Але я посилала гінців знову й знову, і вони розповідали гномові, як ти добре поводишся. Врешті гном згодився зняти з тебе чари. Він звелів передати, що як тільки ти ступиш на поріг рідного дому, то знову станеш таким самим великим, як і був.

Та що це? Замість радіти, Нільс відвернувся і почав плакати.

Адже він стільки мріяв про чудову подорож, про незвичайні пригоди, про радість лету у височині, коли під тобою простягається вся земля. І тепер йому доведеться попрощатися зі своєю мрією. Нікуди він більше не полетить! Хлопчика охопив розпач.

— Отакої! Що з тобою? — здивувалась Ака. — Ти чекав од мене більшої винагороди?

— Я хочу з вами до Лапландії, — тихо мовив Нільс.

— Он воно що! Послухай мене, хлопчику, — мовила стара поводарка. — Той гном дуже гордовитий. Він може розгніватись, що ти не скористався з його обіцянки, і вдруге його буде важко вмовити.

— Все одно я хочу з вами до Лапландії, — наполягав хлопчик.

— Ну що ж, коли так, то залишайся з нами, — сказала Ака. — Та спочатку добре зваж, чи не краще все-таки тобі вернутися додому. Бо може статися, що ти ще пожалкуєш.

— Ні, не пожалкую, — запевнив Нільс. — Мені ніколи не було так добре, як з вами.

— Ну, нехай буде по-твоєму,— згодилась Ака.

— Дякую, — сказав Нільс і аж підскочив з радощ

Розділ п’ятий

Чарівна сопілка

Грубезні стіни замка стиснули помешкання. Сходи там вузькі, коридори тісні та й кімнат небагато. Вікна зроблено тільки на горішніх поверхах, а на нижніх прорізано лише вузенькі стрільниці.На південному сході округи Сконе, неподалік від моря, стоїть старовинний замок Глімінге. Цю могутню кам’яницю видно на багато миль навкруги. Хоч замок має тільки чотири поверхи, але він такий великий, що звичайна сільська хата здається супроти нього просто іграшковою.

В давні неспокійні часи люди шукали захистку від ворогів у міцних стінах, так само як у люту зиму вони ховаються від морозу в тепле хутро.

Та коли настали мирні дні, люди не схотіли жити в старих понурих і холодних фортецях. Давно вже вони покинули й замок Глімінге, перебравшись у світлі та просторі будинки.

На той час, коли Нільс Гольгерсон подорожував з дикими гусьми, Глімінгський замок стояв уже порожній. Проте це не значить, що там ніхто не мешкав. На даху, кожного літа мостили собі гніздо лелеки, у вікнах гніздились сови, в коридорах висіли кажани, а в розваленій грубі на кухні жила стара здичавіла кішка.

Якось, коли табун Аки з Кебнекайсе пасся рано-вранці недалеко замку, до нього долинув голосний поклик:

— Кру-у, кру-у! Журавель Курлик б’є чолом Аці та її табунові і просить передати, що завтра на горі Кула відбудеться великий танок журавлів!

Ака витягнула шию й відразу відповіла:

— Вітаю вас і дякую! Вітаю вас і дякую!

Журавлі полетіли далі, але дикі гуси ще довго чули, як вони кричали над кожним полем і кожним гайком:

— Кру-у! Кру-у! Журавель Курлик просить вас завітати на гору Кула…

Дикі гуси раді були розважитися.

— Тобі пощастило, — сказали вони Мортенові. — Ти побачиш великий танок журавлів.

— А хіба це якийсь особливий танок? — спитав гусак.

— О, таке тобі навіть і не снилося, — відповіли дикі гуси.

— Треба поміркувати, де діти завтра Нільса, щоб з ним не сталося якогось лиха, поки ми будемо на горі Кула, — мовила Ака.

— Його не можна кинути самого, — сказав Мортен. — Якщо журавлі не дозволять йому прийти на свято, то я залишуся з хлопчиком.

— На святі звірів і птахів, відколи світ стоїть, ще не було жодної людини, — мовила Ака. — І я не зважусь узяти його з собою. Та про це ми ще поговоримо вдень, а тепер нам треба закінчувати сніданок.

І гуси заходились пастися далі.

Поки вони снідали, Нільс сидів на березі потічка й грав на сопілці. Йому страшенно кортіло побачити журавлиний танок, але він не мав відваги хоч словом натякнути про це Мортенові чи комусь іншому.

Хлопчикові було дуже прикро, що Ака й досі йому недовіряє. Невже вона не розуміє, що коли Нільс не захотів повертатись додому, а залишився з гусьми, то вже певне їх не зрадить!

«Я так прямо й скажу Аці», — задумав собі Нільс.

Він підійшов до поводарки, але не встиг і рота розтулити, бо саме в цю мить до гусей завітав гість. Це був лелека Ерменріг із замку Глімінге.

Лелеки не дуже доладні птахи. Шия й тулуб у них такі, як у домашніх гусей, зате крила широченні. А ноги — довжелезні, як дві жердини, помальовані на червоне. До маленької голови припасовано грубезний дзьоб, що тягне її донизу. Тому лелеки завжди ходять з похиленою головою, немов чимось зажурені або невдоволені.

Ака здивувалась, що лелека завітав до них, бо звичайно лелеки не люблять знатися з іншими птахами. Вона швидко пішла йому назустріч, уклонилась у відповідь на його поклін і сказала:

— Рада вас бачити, пане Ерменрігу. Сподіваюсь, у вас удома все гаразд?

Та недарма кажуть, що бузьок розтуляє дзьоба тільки для того, щоб поскаржитись.

Якусь мить він тільки клацав дзьобом, а тоді почав нарікати хрипким голосом:

— Де там гаразд! Гніздо моє геть поруйнували зимові бурі, їсти стає нічого, бо люди дедалі більше пхаються в мої володіння. Висушують болота, поорали луки. Доведеться шукати собі іншого місця. А тут ще раптом нове лихо. Жорстокий ворог хоче знищити нашу домівку. Він уже давно точить зуби на замок, бо там люди зберігають зерно. А сьогодні вночі він таки заволодіє нашим пристановищем. Ой, горе нам! Хіба ви не чули про сірих пацюків?

— А чому ви думаєте, що пацюки саме сьогодні увірвуться до замку? — спитала Ака.

— Бо завтра свято на горі Кула, всі звірі й птахи готуються до нього і нікому буде боронити замок.

— Ну, ви дарма так злякалися, пане Ерменрігу, — заспокоїла Ака свого гостя. — Я знаю одну стару гуску, що залюбки допоможе вам.

Лелека підвів голову і вражено глянув на Аку. І справді йому було чого дивуватись. Поводарка диких гусей хоче боронити замок від напасників? Але ж вона не має ані гострих кігтів, ані міцного дзьоба, щоб змагатися з пацюками. До того ж гуска денна птаха, як тільки смеркне, вона нічого не бачить і її долає сон, а пацюки, відомо, розбишакують уночі.

Та Ака ніби не помітила, що лелека здивований. Вона підійшла до Нільса й сказала:

— Ти полетиш зі мною. Будемо вдвох рятувати замок.

Почувши це, хлопчик злякався. Він боявся пацюків, навіть як був ще великий, а тепер і поготів. До того ж йому було прикро, що Ака не хоче взяти його з собою на гору Кула. Він уже хотів сказати поводарці, щоб шукала собі іншого помічника, але не встиг.

Лелека, що стояв, як звичайно, на одній нозі, притиснувши до грудей дзьоба, коли побачив, хто його рятуватиме від пацюків, заворушився і глузливо засміявся. Потім прудко витяг шию, схопив Нільса за комір і підкинув високо вгору. Спіймавши хлопчика, він знову підкинув його і знову спіймав,і так сім разів, дарма що той лементував, а дикі гуси кричали:

— Що ви робите, пане Ерменрігу! Це ж людина, а не жаба!

Нарешті лелека відпустив Нільса й мовив:

— А тепер я полечу додому, матінко Ако. Мої сусіди дуже стривожені, і вони страшенно зрадіють, коли я їм скажу, що дика гуска Ака з хлопчиком-крихіткою беруться порятувати їх від пацюків.

Він ще раз зареготав і, мов стріла, пущена з тугої тятиви, шугнув у небо.

Ака бачила, що лелека глузує з неї, але не розгнівалась. Вона почекала, поки Нільс знайшов свої капці, що поспадали, коли лелека підкидав його вгору, потім посадила хлопчика собі на спину й вирушила слідом за Ерменрігом.

Тепер Нільс був згоден летіти. Він так розсердився на бузька, що в нього аж очі загорілись.

«От червононогий нахаба, — лаявся він подумки, — гадає, що як я малий, то вже й нічого не вартий! Ну, стривай, побачиш, на що я здатний!»

На даху в замку Глімінге лелека мав чудове гніздо. За дно йому було старе колесо від воза, а на ньому намощено в кілька шарів пруття та дерну, що його він наносив з замкових клумб. Усередині гніздо вистелено мохом та пір’ям. Подекуди прутики й трава пустили коріння, отож бузьок, сидячи в гнізді, міг милуватися не тільки чудовим краєвидом, а й власним квітником.

Тепер у гнізді не було де повернутись. Скраєчку сиділи дві поважні тітоньки сови, на дні вмостилася стара кішка, а ззовні гніздо обліпили кажани.

Коли Ака з хлопчиком прилетіли до гнізда, на них ніхто не звернув уваги і не привітався. Всі понуро мовчали.

Раптом одна сова кивнула головою вниз і вигукнула:

— Ідуть! Ідуть!

Всі повернули голови в той бік, куди показувала сова. Нільс глянув і собі. Внизу довгою стрічкою тягнулася брукована дорога.

І враз хлопчик помітив, що дорога рухається. Вона то розтягувалася, то звужувалася, наче була жива.

— Таж це пацюки! Сірі пацюки! — злякано крикнув Нільс.

Мешканці замку захвилювалися. Сови почали розповідати про нечувану жорстокість сірих пацюків. Кішка жалібно нявчала, що пацюки, напевне, з’їдять її першу, аби помститися всьому котячому родові.

Тільки лелека, хоч яке нещастя чекало його, не втримався, щоб не подражнити кішку і водночас не поглузувати з Аки.

— Чого ти журишся, Мишоловице? — сказав він. — Хіба ти не бачиш, що матінка Ака з Крихіткою прибули боронити замок? І вони оборонять, будь певна. Мені пора спати. Я собі спокійно лягаю, а як завтра прокинусь, тут не буде й сліду сірих пацюків.

Хлопчикові страшенно кортіло копнути бузька ззаду ногою, але Ака помітила це і вчасно стримала його. Сама вона не образилась на бузька, а навпаки, здавалося, навіть була задоволена.

— Еге ж, таки захистимо, — весело сказала вона. — Було б дуже зле, якби я, така стара, та не вміла зарадити цьому лихові. Мені доводилось виплутуватися ще й не з такої халепи. От тільки якби котрась із сов допомогла мені, бо скоро вже вечір, а я в темряві нічого не бачу. А сови уночі не сплять.

Обидві сови зразу ж зголосилися в помічниці. Ака вибрала одну і звеліла їй летіти до їхнього родича пугача Теломея, що мешкав у сусідньому селі на церковній дзвіниці. Потім нахилилась сові до вуха і щось тихенько зашепотіла.

— Авжеж! Як мені самій таке не спало на думку! — радісно крикнула сова і відразу вирушила в дорогу.

Довго бігали пацюки навколо замку і шукали бодай хоч щілини, крізь яку можна було б залізти всередину. Нарешті десь серед ночі вони помітили, що одна продухвина до льоху відчинена. Продухвина була височенько над землею, та пацюки поставали один одному на спину, і незабаром найвідважніший досягнув отвору.

Якусь мить він сидів, причаївшись біля продухвини, і чекав нападу. Затамувавши подих, він прислухався до найменшого шурхоту, але скрізь було тихо. Тоді пацюк зважився і стрибнув у холодний темний підвал.

Один за одним стрибали до підвалу пацюки. Вони були дуже обережні і аж тоді, коли їх набилось повно-повнісінько, що ніде було й ногою ступити, рушили далі.

Хоч пацюки ніколи не були в замку, але дорогу знаходили легко. Вибігаючи вгору вузькими сходами, вони пильно дослухалися, чи не затаївся десь ворог.

Вони відразу почули, запах зерна, що купами лежало на підлозі в кімнатах. Однак час справляти бучну учту ще не настав. Треба було переконатися, чи не чигає на них ворог.

Пацюки дуже старанно обстежили кожну кімнату, кожен закуток, зазирнули до груби в старій замковій кухні, мало не попадали в криницю у склепі, не минули жодної щілини, але не знайшли нікого.

Коли вони обстежили один поверх, то так само пильно заходилися оглядати другий.

І хоч їх, стомлених, вабив, смачний дух зерна, вони ретельно оглянули колишню простору челядню з величезними пілястрами, кам’яним довгим столом, високою піччю, глибокими віконними нішами та отвором у підлозі, що крізь нього в давнину виливали на голови ворогів кип’ячу смолу.

Сірі пацюки й тут нікого не знайшли. Тоді вони подалися на третій поверх до великої вітальні, що тепер стояла холодна й гола, як і всі кімнати. І нарешті полізли на останній поверх…

Скрізь обнишпорили вони, не залишили жодної шпарки, але на дах, де містилось гніздо лелеки, не навідались. А туди саме прилетіла сова, збудила Аку і сказала їй, що принесла від пугача Теломея те, по що стара гуска її посилала.

А пацюки, обійшовши весь замок і не знайшовши нікого, заспокоїлись. Тепер можна було й поласувати зерном.

Проте ледве встигли вони розкусити одну-дві зернини, як з подвір’я долинув солодкий звук маленької сопілки. Пацюки підвели голови, прислухаючись, метнулись убік, ніби лаштувалися тікати, та потім повернулись назад до купи зерна.

Знову заграла сопілка, дзвінко, зазивно. І сталося диво. Один пацюк, другий, третій, цілий гурт покинули ласу їжу і прожогом помчали на звук сопілки. Однак біля зерна ще було багато пацюків.

«Скільки довелося подолати труднощів, аби здобути замок, і тепер залишати його!» — думали вони.

Та сопілка знову покликала їх, і довелося скоритись. В шаленому поспіху мчали вони сходами, протискалися крізь вузькі щілини, напирали одне на одного, щоб якнайшвидше вибратися надвір.

А серед подвір’я стояв маленький хлопчик і грав на сопілці. Довкола зібралося вже чимало пацюків, зачаровано слухаючи його, а з замку бігли все нові й нові. Як тільки Нільс хоч на мить переставав грати, щоб перевести дух, пацюки вищиряли зуби, готові кинутися на нього, та хлопчик знову прикладав до вуст сопілку, і вони скорялися йому.

Коли Нільс викликав із замка всіх пацюків, він повернувся і, награваючи, повільно рушив на дорогу. Пацюки подалися за ним — голос сопілки зазивно лунав їм у вухах, і вони не могли опиратися йому.

Хлопчик повів пацюків до Вомбського озера. Йому доводилось обходити рівчаки, пробиратися крізь хащі, перелазити через канави, та хоч куди він ступав, пацюки йшли слідом, бо Нільс грав на чарівній сопілці, голос якої мав силу над мишами та пацюками.

Нільс вів пацюків цілу ніч і дістався до озера аж удосвіта. Біля берега на нього чекала Ака. Хлопчик стрибнув гусці на спину, і вона повільно попливла на середину. Пацюки збентежено забігали берегом, але голос сопілки кликав їх за собою, і вони почали кидатись у воду. Невдовзі від них не залишилося й сліду.

Розділ шостий

Свято на горі Кула

Уранці всі гуси кинулись вітати Нільса з перемогою над пацюками. Вони одне поперед одного намагалися показати хлопчикові свою прихильність. Ака теж була до нього дуже ласкава. Вона ніжно погладила його крилом і звеліла гусям дати хлопчикові спокій — хай відпочине після важкої ночі.

Незабаром завітав лелека Ерменріг — прилетів вибачитись перед Нільсом за те, що так погано повівся з ним учора. Тепер він без угаву хвалив хлопчика. Проте Ака його перебила.

— Пане Ерменрігу, — спитала вона, — як ви гадаєте, можна нам узяти Нільса з собою на свято? За нього я ручуся, як за себе саму, хоч, ніде правди діти, донедавна не дуже йому довіряла.

— Аякже, неодмінно треба взяти хлопчика! — гаряче підтримав Аку лелека. — Це просто щастя, що ми хоч якось зможемо віддячити йому за послугу. А що мені й досі прикро за свій поганий учинок, то я сам понесу його на гору Кула. Звичайно, не в дзьобі, — додав він, сміючись.

Нільс зрадів, що Ака згодилася взяти його з собою на свято, а надто потішило хлопчика, що сам поважний лелека Ерменріг понесе його туди. Бо ж це значило, що відтепер лелека буде йому за приятеля, а може, колись і в біді допоможе.

Дикі гуси швидко причепурилися й вирушили на гору Кула — на велике весняне свято звірів і птахів. Нільс сів на спину лелеці і гайда слідом за гусьми. Оце то був політ! Лелека Ерменріг виявився великий майстер літати. Ака та її табун рівномірно махали крильми і линули собі вперед, а лелека то здіймався на страшенну височінь і ширяв у блакиті, розправивши крила, то несподівано блискавкою метався вбік і каменем спадав донизу, то виписував кола над табуном гусей.

Нільс нетямився з радощів. Щоправда, він трошки боявся, зате аж тепер відчув по-справжньому, що значить літати.

У цілому Сконе немає такого мальовничого місця, як Кула. Велична гора вихопилася з рівнини і, скільки лиш змогла, висунулася в море. Біля підніжжя гори нема навіть вузенької смужки землі чи бодай піску, що захищала б її від грізних хвиль. Тут протягом віків порядкує море, обточує скелясті кручі й надає їм форми, якої само хоче.

Море та його помічник вітер пощербили гору прямовисними розколинами, поробили затишні затоки, над якими нависає грізне каміння й віддзеркалюється в зеленій, аж темній воді. З скель стирчать відшліфовані, чорні, мов зуби дракона виступи, і гладенькі колони здіймаються просто з води. Стрімкі голі урвища чергуються з пологими зеленими схилами, а подекуди видно вузькі отвори, що ведуть до величезних похмурих печер. Тут над водою гордовито височить кам’яна брама, а там у море випнулись гострі гранітні зуби, об які ненастанно розбиваються водяні хвилі…

І скрізь, де тільки можна, в усіх заглибинах, на кожному виступі, згори й з боків приліпилися кущі й трава. Ростуть на горі Кула й дерева, але безперестанні вітри зігнули їх, пригнули до кам’яного громаддя. Щоб утриматися над урвищами, стовбури дубів похилилися і заледве не плазують по землі, а присадкуваті буки сховалися в ущелини і там розкинули своє верховіття.

Мальовничі закутки гори, безкрає синє море та чисте повітря манять сюди влітку цілі валки людей. Але важко сказати, чим гора Кула вабить птахів і звірят. Однак вони збираються сюди щовесни на велике свято.

Вночі напередодні свята на гору Кула вирушають усі чотириногі — олені, зайці, лисиці, вовки та інші дикі звірі. Вони йдуть затемна, щоб їх не помітили люди. А перед сходом сонця всі збираються майже на самій вершині на зарослому травою майдані, оточеному з усіх боків стрімкими скелями.

Під час свята між звірами панує мир і злагода. Зайченя, наприклад, може спокійно стрибати поміж лисиць, не боячись, що котрась відкусить йому вухо, а оленя — примоститися під носом у вовка. Проте кожен рід, як велить старовинний звичай, розташовувався окремо від іншого.

Звірі порозсідалися і почали виглядати птахів. Як завжди.

На свято, того дня була гарна погода. Це тому, що свято скликали журавлі, а вони вміють вгадувати погоду і не затівали б великого грища, якби збиралося на дощ. Та хоч небо було ясне й повітря чисте, птахи не летіли. Дивно! Сонце піднялося височенько, і вони мали б уже прибути.

Раптом звірі помітили на небокраї невеличку хмарку. Вона сунула до гори і ставала дедалі більша. Коли ж хмарка опинилась над майданом, з неї полинув спів, щебет і свист, ніби вся вона складалась із голосів. Врешті хмарка сіла на один пагорбок і відразу обернулася на сірих жайворонків, червонястих снігурів, чорних шпаків та зеленкуватих синичок.

Відразу по тому над рівниною знову з’явилася ще одна хмарка. Вона зупинялась над кожним двором, над кожною хижкою і кожним замком, над копальнею і містом, над хутором і вокзалом, над кожним заводом і рибальським селищем. І скрізь від землі до хмарки немовби здіймався стовп сірої пилюки. Від того хмарка росла та росла, і коли нарешті досягла гори Кула, то це вже була величезна хмара, що закрила все небо. Хмара зупинилась над майданом, і з неї полилися на землю, дощем горобці.

Та ось край неба втретє встала хмара — ще більша за перші. Крізь її сіро-синю товщу не пробивався жодний промінь сонця. Понура, страхітлива, вона насувалася, немов буря, і з неї лунало моторошне крякання і пронизливий вереск.

Звірі на майдані аж полегшено зітхнули, коли та хмара враз сипнула на землю градом ворон, круків, галок та граків, що оглушливо лопотіли крильми.

Більше на небі не було хмар. Зате з’явилися рисочки та ламані лінії — то лісові мешканці глухарі й тетеруки летіли на грище довгими рядами за кілька метрів одне від одного, а далі — трикутники, довгі гачки, півкола — то прямували до гори Кула болотяні птахи.

Ака з табуном прилетіла на гору найпізніше за всіх.

Дикі гуси сіли на призначене їм місце, і Нільс почав зацікавлено озирати навколишні пагорби.

На одному рясно маячіли роги оленів, на другому видно було сірі чуби яструбів, третій яскравів од червоних хутр лисиць, четвертий чорно-білими плямами вкривали морські птахи, п’ятий чорнів від ворон, що без угаву крякали. Один пагорб зайняли жайворонки. Вони ніяк не могли всидіти на місці і раз по раз шугали в небо, щоб у пісні вилити свою радість.

Як завжди, свято на горі Кула почалося танком галок.

Галки ставали табун проти табуна, потім зліталися докупи, розліталися і знову починали все наново. Галки дуже пишалися своїм танком, але іншим він здавався безглуздим і одноманітним, як кружляння сніжинок у хурделицю. Всі нетерпляче чекали іншого, веселішого танка.

І чекали недарма, бо як тільки галки скінчили, на майданчику з’явилися зайці. Вони вибігли гамузом, без ніякого ладу, так швидко, що лиш довгі вуха тріпотіли в повітрі. І почалося справжнє грище!

Зайці то перекидалися на бігу, то високо підскакували і ляскали себе передніми лапками по боках, то котилися, мов коліщата, то ставали на одну лапку і кружляли, мов дзиги, то стрибали на передніх лапах. У їхньому танку було стільки запалу, стільки веселощів, що тваринам, які дивилися на них, аж подих перехопило. Лиш тепер вони по-справжньому відчули, що настала весна. Зима минула, близько літо! Невдовзі їхнє життя обернеться на нескінченне свято!

Коли зайці втихомирилися, настала черга виступати великим лісовим птахам. Сотні глухарів у темно-брунатному вбранні, з яскраво-червоними бровами шугнули до високого дуба, що ріс посеред майдану. Глухар, що всівся на самий вершок, настовбурчив пір’я, опустив крила, так що стало видно білий спід, витягнув шию і почав низьким горловим голосом:

«Тур-р! Тур-р! Тур-р-р!» Потім замружив очі і заспівав майже пошепки: «Кльоч! Кльоч! Кльоч! Гляньте, як гарно навкруг! Кльоч! Кльоч!»

І замовк у німому захваті.

Пісню підхопили три глухарі, що сиділи нижче на гілці, потім з десяток тих, що примостилися ще нижче, і так од гілки до гілки, аж поки заспівали всі птахи на дереві.

У їхньому співі бриніла така радість, такий захват, що він сп’янив усіх тварин.

«Справді прийшла весна, — думали вони, — скінчився холод. Сонце пригріло землю своїм вогняним промінням, і вона ожила».

Коли тетеруки побачили, що пісня глухарів має такий успіх, вони не стали чекати своєї черги. А тому, що не знайшлось дерева, яке б умістило їх усіх, вони кинулись просто на майдан; з високого ялівцю видно було тільки їхні гарні широкі хвости та товсті дзьоби. І над горою полилась їхня пісня: «О-о-р-р! О-о-р-р!»

Саме тоді, коли тетеруки змагалися з глухарями, сталося щось нечуване. Лис Сміре скористався з того, що всі звірі дивилися на майдан, почав тихо скрадатися до диких гусей. Він ішов так обережно, що непомітно наблизився аж до пагорба, де сиділи гуси. Але раптом сорока зауважила його. А так як вона не вірила, аби лис простував до гусей з добрими намірами, то гукнула:

— Стережіться, дикі гуси! Стережіться!

Лис схопив сороку за горло, щоб вона замовкла, проте гуси все-таки вчули попередження і знялися вгору.

І коли гуси злетіли, всі побачили посеред порожнього пагорба лиса Сміре з мертвою сорокою в зубах.

Звірі в одну мить оточили розбійника і за давнім звичаєм вчинили йому на місці суд. І присудили лисові таку кару, аби він довіку каявся, що не зумів побороти в собі бажання помститися Аці та її табунові. Вирок був такий – за те, що Сміре порушив мир у велике свято звірів і птахів, його виганяли з батьківщини.

Інші лиси може б і хотіли пом’якшити кару, але не насмілювались нічого сказати – боялися, що їх теж виженуть із свята і більше ніколи не дозволять брати в ньому участь. Тому всі одноголосно схвалили вирок.

Сміре заборонили залишатися в Сконе, його розлучали з дружиною і родичами, відбирали домівку, місця ловів, потаємні криївки і посилали шукати долі на чужину. А щоб усі лиси в Сконе знали, що Сміре вигнанець, найстарший лис відкусив йому кінчик вуха.

Як тільки він це зробив, молоді лиси завили і кинулись виганяти Сміре з гори Кула. Сміре тікав щосили, а переслідувачі ще довго гналися за ним.

Тим часом тетеруки й глухарі співали собі далі. Вони так захопилися своїми піснями, що нічого не бачили й не чули. Пригода з лисом їм не заважала.

Як тільки лісові птахи скінчили, на майдан виступили уславлені борці — олені. Боролися вони по кілька пар заразом – наскакували з ревом один на одного, лунко стиналися лобами, аж роги перепліталися, і намагались відштовхнути супротивника. З-під ратиць у них летіли грудки землі, з ніздрів вихоплювалась пара, по грудях стікала піна.

Навколо майдану панувала тиша. Звірі й птахи, затамувавши подих, дивилися на їх герць, і в них народжувались нові почуття. Геть усі почувалися відважними й дужими, весна запалила в них вогонь боротьби, і вони готові були на бій. Ніхто з них не плекав ворожнечі, але де не глянь птахи настовбурчували пір’я, звірі точили кігті. Якби олені боролися ще й далі, то на пагорбах зчинилася б люта бійка, бо кожному хотілося показати, що він позбувся зимової млявості.

Та олені скінчили якраз вчасно. І тоді від пагорба до пагорба полинув шепіт: «Тепер виступлять журавлі! Тепер виступлять журавлі!»

І ось вийшли сірі, немов одягнені в присмерк птахи з довгими крилами й червоними чубчиками. Великі, довгоногі, з гнучкими шиями і гарними голівками, журавлі пливли, ніби таємниче марево. Розплатавши крила, вони кружляли з такою шаленою швидкістю, що здавалося, немов це сірі тіні граються в якусь невловиму для ока гру. Певно, журавлі навчилися її в туманів, що стеляться над пустельними болотами. Танок навівав якісь чари, і той, хто вперше був на горі Кула, тепер розумів, чому все свято зветься великим танком журавлів. У ньому була якась дика сваволя, що будила в глядачів невимовну тугу. Тепер уже ніхто не думав про боротьбу, всі, крилаті і безкрилі, відчували бажання піднятися в небо, вище хмар, і поглянути, що за ними діється. Хотіли залишити неповоротке тіло, що тягне їх до землі, і полинути в світи…

Оцю тугу за неосяжним, тугу за невимовною красою звірі й птахи відчували завжди, як дивились на танок журавлів…Поки гуси жили на Вомбському озері, стояла добра погода. Однак того дня, коли вони зібралися летіти далі на північ, почався дощ. Нільс сидів на спині в гусака мокрий до нитки і тремтів од холоду.

Розділ сьомий

Переслідування

Вранці, як гуси вирушили в дорогу, було ще тепло й погідно. Гуси поспішали і не гаяли часу, щоб подражнити птахів, яких вони бачили на землі. Вони лише перегукувались:

— Де ти? Я тут! Де ти? Я тут!

Нільсові така подорож здавалась одноманітною, і, коли почали збиратися хмари, він навіть зрадів. Бо ж летіти серед хмар — це не те, що бачити їх з землі.

Коли задріботіли перші краплі весняного дощу, маленькі пташки так раділи, що навколо все дзвеніло від їхнього співу.

— Пішов дощ! Він принесе весну! А весна — це квіти й зелене листя. Квіти й листя дадуть комах і гусінь! Багато смачної їжі! — співали вони.

І дикі гуси зраділи дощу, що будив рослини від сплячки, ламав кригу на озерах; Вони теж не втримались і весело загукали.

— Вставайте й засівайтесь! — кричали гуси полям. Годі спати, настала весна!

А коли бачили, як люди ховаються від дощу під хати, то здивовано питали:

— Чого ви так спішите сховатися? Хіба не бачите, що падають паляниці та вареники? Паляниці та вареники?

Так славили птахи перший весняний дощ, коли він тільки почався. Та ось усе небо затягнулося сірою запоною і сонце сховалось так, що годі було його шукати. Земля парувала, ліси та гори вкрилися туманом, дощ безперестанку лопотів гусям по крилах, промочив до живого тіла і їм врешті урвався терпець. Веселі вигуки вщухли і летячи над лісом, гуси сердито закричали:

— Ти ще не напився, ненажеро? Ти ще не напився дощу?

Хлопчикові було холодно. Дикі гуси зупинились на ніч під сосною посеред неозорого болота, і Нільс заліз гусакові під крило. Він не міг заснути, бо дуже змерз і зголоднів. Аж тепер він уперше збагнув, як добре бути з людьми, і палко захотів повернутися до них.

«А що коли піти до людей цієї ночі, — подумав Нільс. — Тільки посидіти в теплі й поїсти. А до схід сонця я б повернувся назад на болото».

І хлопчик потихеньку виліз з-під крила. Ні Мортен, ні інші гуси не прокинулись, і він нишком подався через болото.

Коли гуси сідали, Нільс помітив, що недалеко від болота є людська оселя. Тепер він пішов навпростець поки не вибрався на пряму, обсаджену деревами дорогу і за деякий час прийшов до великого села,

Нільс ходив селом і роздивлявся на будинки. Всі вони були гарні, великі, з різьбленими дахами, із кольоровими шибками на ганках. Стіни були пофарбовані синім або зеленим. Скрізь хлопчик чув, як у теплих кімнатах розмовляють і сміються люди, але на нього знову напав страх. Він боявся зустрітися з ними.

Нільс саме стояв біля якогось ганку, коли відчинилися двері і Крізь завісу пробилося світло. На ганок вийшла гарна молодиця, поглянула на небо й сказала:

—Іде дощ, значить, скоро потепліє. Нільс дивився на жінку, як зачарований, але не наважився показатись їй на очі. Горло йому здушили сльози, і він гірко заплакав. Хлопчик тужив не тільки за теплом і за їжею; йому хотілося бути серед людей. Він тепер ладен був навіть учити нудні уроки.

Та як же йому стати знову людиною? Адже він не скористався обіцянкою гнома.

Хлопчик видряпався на східці, сів, не звертаючи уваги на дощ, і задумався. Він сидів годину, другу, третю, але так нічого й не придумав. Він уже хотів іти, аж саме цю мить прилетіла велика сова й сіла на тин. Відразу із даху до неї озвалася інша сова:

— Ківіт! Ківіт! Ти вже вернулась, Болотяна кумо? Як тобі жилося на чужині?

— Дякую, Лісова кумо, помаленьку давала собі раду. А що тут нового сталось за зиму?

— В нас нічого. А от у Сконе гном обернув одного хлопчика на крихітку завбільшки з палець. Тепер той хлопчик летить з гусаком до Лапландії.

— О, який жах! І «він ніколи вже не стане людиною, Лісова кумо? Так?

– Це таємниця, Болотяна кумо, але тобі я її відкрию. Гном сказав, що коли хлопчик оберігатиме гусака і повернеться з ним назад додому, і коли…

— Що, що? Ну, кажи ж! — квапила Болотяна сова.

— Летімо краще на дзвіницю, там і договорю. Я боюсь, щоб тут нас хто не підслухав.

І сови полетіли.

Нільс схопився з місця і аж підскочив з радощів. Значить, йому треба оберігати Мортена, тоді він знову стане людиною… І хлопчик, радісно наспівуючи, побіг чимдуж до болота.

Дикі гуси не сподівалися зустріти лиса Сміре після того, як він покинув гору Кула. Проте вийшло так, що вони знову зустрілися.

Якось надвечір лис блукав голодний і злий пустельними заростями поблизу річки Ронебю і побачив у небі ключ диких гусей. Він одразу помітив білого гусака і вже знав, що йому робити далі.

Сміре метнувся слідом. Він був голодний, а до того ж хотів помститися табунові за всі свої прикрості. Лис побачив, що гуси спочатку летіли на схід до річки, а тоді звернули на південь. Значить, вони шукають місця ночівлі. Отепер він, Сміре, вже поласує гусятиною.

Врешті Сміре знайшов те місце, де гуси сіли. Але як до нього добратися?

Річка Ронебю, хоч невелика, тече глибокою ущелиною; прямовисні скелі, що спадають у воду, геть заросли козолистом, черемхою, глодом, вільшиною, горобиною та лозами. Тепер, ранньою весною, дерева й кущі стояли ще голі, проте гусям пощастило; під стрімкою кручею вони знайшли вузьку смужку піску, і там умістився весь табун. З одного боку вирувала вщерть повна від розталого снігу річка, з другого височіла скеля, а навислі кущі давали гусям захисток. Ні, про краще місце їм годі було й мріяти!

Сміре стояв на вершині скелі й похмуро зиркав на гусей.

«Доведеться лягати без вечері, — думав він. — Бо хіба ж я спущуся прямовисною кручею чи перепливу шалену річку! А над берегом не проберешся — там нема ані клаптика землі. Це надто хитрі гуси, таких не вполюєш!»

Однак Сміре, як і кожний лис, не любив кидати розпочате діло. Він ліг на краєчку скелі і поїдав гусей очима. Отак лежачи, лис знову згадав прикрості, що їх завдали йому гуси. Через них він залишив Сконе і блукає чужиною. Ох, як він ненавидів їх! Коли вже не він, то хай би тих гусей передушив хоч хто-не-будь інший!

Сміре аж казився з люті, коли це раптом на сосні щось зашелестіло. Він підвів голову і побачив, що по дереву стрибає білка, а за нею женеться тхір. Сміре почав стежити за ловами. Білка плигала з дерева на дерево так легенько, ніби на крилах, але тхір від неї не відставав. Він хоч і не вмів так легко стрибати, зате прудко вилазив і злазив по стовбурах, немов просто біг лісовою стежечкою.

«Якби я хоч наполовину вмів так лазити, — подумав лис, — то тим волоцюгам унизу не довелося б спати спокійно».

Як тільки лови скінчилися і тхір спіймав білку, Сміре підійшов до нього, але за два кроки зупинився — він, мовляв, не зазіхає на його здобич. Лис приязно привітався до тхора і поздоровив його з вдалими ловами. Але тхір лиш на вроду був дуже гарний, а ввічливістю не відзначався; він навіть не подякував лисові.

— Дивно тільки, — мовив Сміре, — що такий мисливець, як ти, вдовольняється білками, коли поблизу є краща дичина.

Лис замовк, чекаючи, що скаже тхір, однак той тільки нахабно вищирив зуби. Тоді Сміре повів далі:

— Чи ти, може, не помітив диких гусей під кручею? Чи побоявся, що не зумієш добратись до них по скелі?

Цього разу лисові не довелось чекати на відповідь. Тхір вигнув спину, настовбурчив шерсть і підскочив до Сміре.

— Ти бачив диких гусей? — засичав він — Де? Кажи мерщій, а то вмить перегризу тобі горло!

— Ну, не дуже вихваляйся. Не забувай, що я вдвічі більший за тебе; тож будь чемний. Я сам якраз і хотів показати тобі диких гусей.

За мить тхір уже спускався кручею. А лис стежив, як той, звиваючись, мов гадюка, перелазить з гілки на гілку, і думав:

«Ну, я нацькував на гусей найжорстокішого з усіх мисливців. Отепер уже відплачу їм за все».

Проте саме тоді, коли Сміре сподівався почути передсмертний крик гусей, тхір гепнувся з гілки у воду так, що аж бризки полетіли навсібіч, а табун залопотів крильми і знявся вгору.

Сміре хотів було одразу кинутись за гусьми, але йому було страшенно цікаво довідатись, як же їм пощастило врятуватися. Тому він почекав, доки тхір видерся на кручу. Невдаха був мокрий як хлющ і раз по раз зупинявся, щоб витерти передніми лапами голову.

— Я так і знав, що ти, роззяво, впадеш в річку! — сказав зневажливо лис.

— Ніякий я не роззява, нічого на мене наговорювати, — огризнувся тхір. — Я був уже на останній гілці і прикидав, як би забити одним махом більше гусей, коли якийсь хлопчина, малюсінький, мов палець, так луснув мене камінцем по голові, що я дав сторчака у воду. А поки вибрався…

Тим часом Ака подалася на південь шукати нового притулку. Ще не зовсім смеркло, та й місяць стояв уповні. До того ж проводарка добре знала цю місцевість, бо не раз, літаючи у вирій і з вирію, її табун спочивав на річці Ронебю.

Ака вела гусей уздовж річки, що гадюкою виблискувала проти місяця поміж чорних берегів. Ось і знайомий водоспад. Прозора, як кришталь, вода ринула в глибоку ущелину, розбиваючись на дні бризками й піною. Нижче водоспаду стриміли кілька великих каменів, між яких скажено вирувала вода. Там гуси й сіли ночувати.

Щоправда, спати на мокрому слизькому камінні було страшно й небезпечно, але гуси тішились хоч тим, що туди вже не добереться ніякий хижак.

За деякий час на берег вискочив Сміре. Він побачив гусей серед бурхливого виру і збагнув, що й цього разу не спіймає жодного. Він страшенно розлютився, проте не пішов геть, а ліг і став дивитися на гусей.

Невдовзі на берег із води вилізла видра з рибиною в зубах. Сміре підійшов до неї, але знову за два кроки зупинився, показуючи, що не має наміру віднімати здобич.

— Навіщо ти ловиш рибу, коли на камінні повно диких гусей? — сказав Сміре.

Він був такий розпалений, що не думав про ввічливість.

Видра навіть не озирнулася.

— Добре робиш, що не дивишся. Куди тобі подолати бистрину, — вів далі лис.

Ці слова допекли видрі до живого. Вона зиркнула на гусей і притьмом кинулася стрімким берегом до води.

Цього разу їй довелось скрутно. Хоч у неї на лапах плавці, а хвіст широкий, немов весло, та й хутро не промокає, все одно її затягало у вир, тягнуло на дно. Однак видра щоразу випливала нагору і дедалі ближче підбиралася до каміння.

Сміре напружено стежив за видрою. Ось вона вже біля каміння, ось видряпується…

— Ну, хапай! — нетерпляче шепотів він, переступаючи з лапи на лапу. Він уже не думав про свою вечерю — хай тільки видра за нього помститься.

Та раптом видра верескнула й гепнулась у воду. Течія понесла її, мов сліпе кошеня. А гуси залопотіли крильми й полетіли шукати іншого притулку. .

Невдовзі видра вилізла на берег і мовчки заходилась вилизувати передню лапу.

— Тобі тільки жаб ловити в болоті, а не полювати на диких гусей, — глузливо мовив лис.

— Хіба я винна, Сміре, — виправдувалась видра. — Я вже була на каменю і саме хотіла схопити гуску, як десь раптом узявся маленький хлопчина і шпигнув мене чимсь гострим у лапу, та так боляче, що я посковзнулась і шубовснула у воду…

Далі видра могла й не розповідати, бо Сміре її не слухав. Він чимдуж кинувся доганяти гусей.

Отож Аці довелося втретє шукати нічлігу. На щастя, місяць ще не зайшов і хоч трохи, та було видно. Гуси знову полетіли на південь, майже до самого моря. Там Ака помітила високу стрімку скелю. Табун сів на самісінький її вершок.

Гуси, звичайно, відразу поснули, тільки Нільс не хотів спати й не залазив гусакові під крило. Відтоді, як хлопчик дізнався від сов, що йому треба берегти Мортена, він довго, пильнував уночі — боявся, щоб з гусаком не скоїлось якесь лихо.

Нільс сидів і дивився на море.

Воно лежало перед ним безкрає, порожнє й самітне, однак не мовчазне.

Море вело одвічну суперечку з землею.

Сірі хвилі одна за одною котилися на суходіл, підточували берег, розмивали грунт..

Земля підступала до моря вільховими гаями та заростями лози, відгороджувалась кам’яними скелями.

Море прагнуло захопити землю, земля хотіла відтіснити море.

Море люто билося об скелі, довбало камінь, рило береги затоками.

Тоді земля вдалася до хитрощів. Вона висилала назустріч морю безліч острівців — шхер. Вгледівши перший острівець, хвилі гнівно накидалися на нього, здирали всю зелень, поки він ставав голий і сірий, як і море. Сплюндрувавши один острівець, хвилі котилися на другий, на третій, четвертий — усіх чекала така сама доля. Хвилі безжально зривали з них усю одежу і грабували, немов розбійники.

Та ось дедалі шхери скупчувалися щільніше, і коли море підходило до самої землі, воно вже не мало колишньої сили, стомлювалось і стихало. Воно вже не чіпало зелені у розколинах та ущелинах і само ділилося на вузенькі протоки та фіорди, де вода була гладенька, мов дзеркало…

Нільс сидів на скелі, а поряд спокійно спали гуси. Раптом хлопчик здригнувся — щось голосно завило під самою скелею. Нільс зазирнув униз і проти місяця побачив лиса Сміре. Лис таки знайшов їх, але, пересвідчившись, що тепер уже нічого не вдіє, аж завив із злості.

Ака миттю прокинулась, решта гусей тривожно загелготали. Поводарка хоч не бачила вночі, але впізнала Сміре з голосу.

— Це ти, Сміре, вештаєшся тут такої пізньої доби? — спитала вона.

— Авжеж, я. Можу найнятися до вас за сторожа. Тоді ніякий тхір, а ні видра вас не потурбує, — мовив лис.

— А, то це ти наслав на нас тхора та видру?

— Що ж, не стану зрікатися доброго вчинку, — глузливо відповів Сміре. — Колись ви влаштували мені гусячу гру, а тепер я вам віддячив своєю, лисячою. І не заспокоюся, доки не видавлю вас усіх дощенту, хоч би мені довелося гнатись за вами аж до самісінької Лапландії.

— Невже ти, Сміре, гадаєш, що це справедливо — мати такі гострі зуби й кігті і нападати на нас, беззахисних гусей? — спитала Ака.

Лис подумав, що поводарка злякалася його, й сказав:

— Якщо ти, Ако, кинеш мені вниз отого клятущого хлопчиська, що так часто ставав мені на заваді, я обіцяю помиритися з тобою і дати твоєму табунові спокій. Тоді я більше нікого з вас не чіпатиму.

— Ні, хлопчика ти не дістанеш, — мовила Ака. — Кожен з нас залюбки б віддав за нього своє життя.

— Ну, якщо ви його всі так любите, то він буде перший, кого я з’їм, — погрозив Сміре.

Ака більше не озивалась. Лис ще трохи постояв під скелею, а тоді подався геть.

Розділ восьмий

Бронзовий і дерев’яний

На землю ліг присмерк, і в небі заяснів місяць. Настала година, але перед тим цілий день бушувала буря з дощем отож люди гадали, що вона й досі не вщухла, тому мало хто потикався надвір.

Табун Аки з Кебнекайсе й досі не знайшов собі безпечного притулку. Гуси боялись ночувати на суші, бо лис Сміре не давав їм спокою, тому вони шукали місця серед води.

Нільс згори дивився на море, що розстелилося перед ним і в мороці воно здавалося йому страхітливим і примарним. Небо було не блакитне, воно здіймалося над хлопчиком, немов прозорий дах з зеленого скла. Море, скільки око сягало, було пооране пінявими білими хребтами хвиль, а серед них видніло величезне чорне каміння.

Що то за каміння? Хто його тут накидав?

Нільс згадав розповідь про велетня, що жив колись у здоровенній хаті на високому скелястому березі моря. Коли велетень постарів, йому стало важко ловити лососів. Тому він вилазив на дах своєї хати і звідти шпурляв у море цілі скелі. Лососі так лякалися, що тікали з моря до річки, де вже на мілкій воді старому не важко було їх спіймати.

«Певно, це й є те каміння, що їх накидав велетень», — міркував Нільс.

Але чому ж тоді серед каменів блищать вогники, немов очі голодних вовків? Що то за чудовиська лізуть з води? Одні тонкі й гостроносі, як акули, інші схожі на китів, ще інші товсті, круглі, мов краби…

«Певно, то морські страховиська зібралися тут, аби напасти на землю. А жителі землі, звичайно, бояться їх. Он-бо стоїть велетень серед майдану й у відчаї підняв до неба руки».

Хлопчик страшенно злякався, коли побачив, що табун спускається до чорних каменів, аби там отаборитися на ніч.

— Ні, не сідайте тут, летімо далі! — закричав він.

Однак гуси не послухали його.

А коли вони спустилися зовсім низько, Нільс із подиву аж рота роззявив: виявилося, що чорні камені — то звичайні собі будинки, очі голодних вовків — ліхтарі на вулицях та освітлені вікна, велетень — просто висока церква з двома банями, а морські чудовиська, що лізли з води, — човни. Нільс засміявся сам до себе. Тепер він знав, що попав у портове місто Карлскруну.

Гуси сіли на плаский дах церкви і почали моститися на спочинок. Тут вони принаймні могли не боятися Сміре. Хлопчик поклав собі зразу ж залізти Мортенові під крило і виспатись як слід. А порт і човни він огляне вранці, як розвидниться…

Проте він ніяк не міг заснути, з думки йому не йшли човни. Хотілося побачити їх. Врешті хлопчик не витримав,  виліз з-під крила і по блискавковідводі та ринві спустився на землю.

Невдовзі він уже стояв на величезному майдані перед ратушею. Довкола майдану височіли багатоповерхові будинки, і хлопчикові стало лячно серед цього кам’яного громаддя. На щастя, майдан був порожній, якщо не рахувати бронзової статуї на високому підмурку. Нільс довго дивився на неї, йому хотілося знати, хто цей велетенський чоловік у трикутному капелюсі, довгому сурдуті, панталонах і важких черевиках. Обличчя в чоловіка було дуже суворе, великий гачкуватий ніс, губи сердито зціплені… Навіть здавалося, що він часом залюбки орудує палицею, яку тримає в руці.

Поряд з таким велетнем Нільс почувався страшенно маленьким і кволим, тому, щоб підбадьорити себе, він крикнув:

— Гей, ти, бронзове опудало! Хто ти такий і що тут робиш? Чого витріщився на мене? Я тебе не боюся!

Бо й справді хлопчикові здалося, що статуя дивиться на нього.

— Ну, чого мовчиш? — гукнув він далі. — Не хочеш говорити, то й не треба.

Нільс повернувся, обійшов весь майдан і рушив у бік гавані.

Та раптом він почув, що хтось іде за ним, стукаючи палицею.

Хлопчик кинувся тікати, прислухаючись до кроків. Вони були повільні, важкі, аж земля двигтіла від них та бряжчали шибки в будинках. І тоді Нільс збагнув: це йде Бронзовий, бо хто ж іще міг так ступати!

Хлопчикові мурашки побігли по спині. Він звернув у першу ж вуличку і помчав щодуху.

«Може, Бронзовому надокучило стояти, і він просто захотів пройтися містом», — заспокоював Нільс сам себе.

Але враз почув, що Бронзовий теж завернув у ту саму вуличку. І тоді хлопчика охопив справжній жах. Адже сховатися йому було ніде. В місті двері у всіх будинках замкнено.

Нільс розпачливо оглянувся й помітив стару дерев’яну церкву, що стояла віддалік од вулиці. Він прожогом кинувся до неї.

«Аж ось де я сховаюся», — втішно подумав хлопчик.

Він уже був перед церквою, коли раптом побачив, що там стоїть якийсь чоловік і манить його до себе.

«Певно, хоче допомогти мені», — зрадів Нільс і підбіг до чоловіка.

Та диво — чоловік був дерев’яний. Грубо витесаний, з короткими дерев’яними ногами, широким червоним дерев’яним обличчям, чорною дерев’яною бородою і чорним дерев’яним волоссям. Одягнений він був у брунатний дерев’яний плащ, підперезаний дерев’яним поясом, та в сірі дерев’яні штани, а взутий у чорні дерев’яні черевики. На голові він мав дерев’яного капелюха. На грудях висіла дерев’яна табличка, на якій червоними літерами написано:

Покірно  прошу вас,

Покірно благаю,

В скарбничку вкиньте монетку

Чи дві — хто скільки має.

Он що! Виходить, цей чоловік — просто скарбничка на милостиню! Нільсові так сподобався Дерев’яний, що він задивився на нього й забув про іншого, від якого тікав.

Та ось хлопчик знову почув важкі кроки. Бронзовий завернув з вулиці прямо до церкви. Знайшов-таки його! Куди ж тепер дітися?

І враз хлопчик побачив, що Дерев’яний нахилився й підставив йому широку долоню. Нільсові не було коли дивуватися. Він миттю стрибнув на долоню, дерев’яний чоловік випростався і сховав його собі під капелюх.

Ледве встиг він це зробити, ледве опустив руку, як Бронзовий, важко стукнувши палицею, зупинився перед ним і спитав металевим голосом:

— Хто ти такий?

Дерев’яний квапливо підніс руку догори, аж щось зарипіло в ньому, приклав її до капелюха й сказав:

— Я Розенбум, ваша величність. Колишній старший боцман на військовому кораблі «Дрюстегетен», після служби — церковний сторож, а після смерті — вирізаний з дерева, служу за скарбничку на милостиню.

Нільс здригнувся, коли почув «ваша величність». Аж тепер він здогадався, що це подоба короля Карла XI, який заснував порт Карлскруну. А він назвав його опудалом!

— Ти добре відрапортував, Розенбуме, молодець, — похвалив Бронзовий. — А тепер скажи мені одне:

  • Не бачив ти, часом, хлопчика, що вештається вночі по місту? Сам такий завбільшки як палець, а дуже язикатий. Уяви собі, він навіть не знає, хто я! Ну, я вже неодмінно його знайду і навчу ввічливості!

— Так, ваша величність, бачив, — сказав Дерев’яний.

Нільс затремтів од страху. В щілину капелюха він бачив, що Бронзовий страшенно сердитий.

– Тільки що бачив, — вів далі Дерев’яний. — Він побіг сховатися до гавані.

Нільсові відлягло від серця.

— Побіг до гавані? перепитав Бронзовий. — Тоді нічого тобі тут стовбичити.

Ходімо мерщій зі мною! Поможеш мені шукати хлопчика. Четверо очей краще, аніж двоє.

— Дозвольте мені, ваша милість, залишитись на місці, — жалібно попросив Дерев’яний. — Бо, хоч фарба ще на мені тримається, всередині я зовсім трухлявий, і коли почну рухатись, то геть розсиплюся.

Бронзовий розгнівався ще дужче.

— Що це таке, бунт? — грізно крикнув він, підніс свою палицю і вперіщив Дерев’яного по спині. — Ось бачиш, не розсипаєшся. Ходімо!

І вони урочисто рушили вулицею — Бронзовий попереду, Дерев’яний за ним.

Невдовзі вони підійшли до воріт, що вели на корабельню. Ворота виявилися замкнені, але Бронзовий легко відчинив їх, і перед очима в Нільса відкрилась широка гавань, повна старих та нових човнів. Зблизька вони здавались хлопчикові ще більше схожими на чудовиська, аніж згори.

— Як ти гадаєш, де б він міг сховатися? — спитав Бронзовий Дерев’яного.

— Певно, на старій корабельні, — відповів Дерев’яний.

Вони подалися на стару корабельню — велетенське кладовище . Старі вітрильники з поламаними щоглами, пробитими боками, без корми, лежали тут, немов викинуті на берег дивовижні рибини. Дивлячись на них, Бронзовий зовсім забув, чого прийшов сюди, й зупинився.

— Розенбуме, ти пізнаєш той корабель? — вигукнув він.

Дерев’яний обернувся, і Нільс у щілину побачив велике старе судно, оковане іржавим залізом.

— Пізнаєш ти цей славетний корабель? Глянь, яка в нього витончена лінія корми, як гордовито височить ніс. Навіть тепер видно, що це королівський фрегат.

Бронзовий замовк, мрійливо поглядаючи на старе судно.

— Багато чого побачив він на своїм віку, цей старий корабель, — мовив нарешті він. — А тепер стоїть тут усіма забутий, немов стара коробка.

Бронзовий зітхнув, і на очах йому виступили сльози. Потім він випростався і стукнув палицею.

— Скинь капелюха, Розенбуме! Ми повинні віддати останню честь свідкові нашої колишньої слави! — Він повільно й урочисто зняв з голови свого трикутного капелюха. — Честь і хвала бойовим кораблям! Слава!

— Слава! — повторив за ним Дерев’яний і теж скинув свого дерев’яного капелюха.

— Слава! — закричав і Нільс. Він стояв на голові в Дерев’яного і махав своєю шапчиною.

Цю мить Бронзовий помітив хлопчика.

— Розенбуме! — крикнув він. — Що то в тебе на голові?

Він замахнувся палицею, і на голову Дерев’яному впав страшний удар. Голова тріснула, з неї посипалась трухлява. Ноги в Дерев’яного зломилися, і він звалився на землю…

Коли все затихло, Нільс обережно виглянув з-під трісок. Добре, що Бронзовий не влучив у нього, а то був би хлопчикові кінець. Скрізь панувала тиша. Бронзового не було, а від Дерев’яного залишились тільки порохняві тріски.

Надворі почало світати, і хлопчик заквапився назад, щоб часом гуси не полетіли без нього. Він швидко знайшов ту церкву, де спочивав табун, і знову по ринві та по блискавковідводі виліз на дах. Гуси якраз уже прокидалися. Хлопчик сів Мортенові на спину, і табун закружляв над містом.

Розділ дев’ятий

Морська подорож

Всі вони були стомлені, не співали й не перегукувались, а мовчки долали шлях до Еланда.Далі Ака надумала летіти над морем, щоб лис Сміре не погнався за табуном. Щоправда, вона не знала тієї дороги, але нею летіли інші птахи, отож Ака сподівалась, що вони покажуть їй, як дістатися до острова Еланда, де було пристановище перелітних птахів. І справді, Нільс побачив багато табунів, що летіли в одному напрямку — на острів, відпочити після довгої морської подорожі. Тут були і сірі гуси, і качки, і чайки, і норці, і багато іншого птаства.

Нільс не бачив навколо себе нічого, крім сірих хмар та великих пташиних табунів. Раптом він почув кілька пострілів.

-— Мисливці! Мисливці в човнах! Піднімайтесь вище!

Хлопчик глянув униз і побачив людей у човнах, що стріляли з рушниць. Помітив він також, що кілька птахів упало у воду.

Ака і весь її табун метнулись вище, і кулі їх не дістали, але хлопчикові ще довго вчувався жалібний крик смертельно поранених птахів.

Далі гуси летіли спокійно, тільки час од часу перегукувались:

— Скоро вже прилетимо? Скоро прилетимо?

— Ви певні, що не заблукали? Ви певні, що не заблукали?

А передні відповідали їм:

— Ми летимо просто на Еланд. Острів перед нами!

Норці випереджали диких качок, і ті гукали їм:

— Не спішіть так, а то все там поїсте!

— Стане й вам! Стане й вам! -— відповідали норці.

Острів ще не виринув з-за виднокола, як повіяв вітер і приніс із собою білий, густий, немов дим, туман. Як тільки птахи побачили перші клапті туману, вони ще дужче заквапились до острова. Але туман швидко насувався і невдовзі огорнув усе навкруги.

Коли туман став такий густий, що на крок нічого не було видно, птахи ніби збожеволіли й почали дражнити одні одних.

— Пильнуйтесь, — кричали вони сусідам, — ви кружляєте на одному місці!

Більшість табунів чудово знала, в якому напрямку острів, але намагалася збити з пантелику інших.

— Дивіться на диких качок! — гукали чайки. — Вони повернули назад до Північного моря!

— Сірі гуси, бережіться, ви не туди летите! — кричали , норці.

Ті, що знали дорогу, не боялись заблукати, зате диким гусям довелося скрутно. Жартуни помітили, що вони летять навмання, і захотіли позбиткуватися з них.

— Куди вам треба, любі сусіди?— співчутливо спитав лебідь, підлетівши до Аки.

— На Еланд, — відповіла поводарка, — але ми ще ніколи не були там.

Ака гадала, що лебедеві можна довіряти.

— Тоді я вам покажу дорогу, — сказав він і полетів з табуном.

Лебідь вів гусей, аж поки не стало чути голосів інших птахів. Тоді несподівано метнувся вгору і зник у тумані.

Якийсь час гуси летіли наосліп, а коли вони все ж таки віднайшли птахів, норець знову гукнув їм:

— Дивіться, ви кружляєте на одному місці!

Жартунам таки вдалося збити Аку з пантелику, і гуси ще довго блукали в тумані, поки врешті досягли острова Еланд.

Табун опустився на піщаний берег, устелений водоростями. Як на Нільса, то він ніколи не вибрав би такого поганого місця для спочинку, зате для птахів острів був справжнім раєм. Гуси й качки відразу ж подалися на луг пастися, берегові птахи трималися ближче до води, норці ловили в морі рибу, але найбільше птахів було на мілині серед водоростей, де вони шукали собі різних личинок.

Неподалік від берега відпочивали лебеді. Вони навіть не виходили з моря, а плавали собі на воді, ледь погойдуючись на хвилях. Часом котрийсь занурював голову і діставав собі їжу з морського дна. Коли йому попадало щось дуже смачне, він скрикував, ніби сурмив у сурму.

Як тільки Нільс дізнався, що поблизу є лебеді, він пішов поглянути на них, бо ніколи не бачив диких лебедів зблизька. Крім хлопчика, знайшлося ще багато цікавих. Дикі гуси, качки, норці теж заквапилися на мілину, оточили лебедів півколом і стали на їх роздивлятися. А гордовиті птахи розпушували пір’я, розпускали вітрилами крила і високо витягали шиї.

Та скоро одному чорненькому норцеві надокучило дивитися, як пишаються лебеді.

Гульк — і він сховався під водою, а відразу по тому найближчий лебідь зойкнув і поплив од берега так прудко, що вода запінилась за ним. Аж ген віддалік лебідь зупинився і знову прибрав гордовиту поставу. Тоді раптом скрикнув інший лебідь, за ним ще один.

Проте норець не міг залишатися довго під водою. Він виринув — маленький, чорний, злостивий. Лебеді кинулись на нього, та як побачили, що він такий мізерний, то повернулись назад, ніби вважали за сором для себе битися з таким нікчемою. А норець знову пірнув і став щипати їх за ноги. Лебедям було боляче. Гірше того: вони не могли хизуватися своєю гордовитою поставою. Отож вони залопотіли крилами і знялися в небо.

Трохи далі над водою гралися валюші. Це були птахи, схожі на журавлів, тільки не сірі, а брунатні й набагато менші. Цибаті, довгошиї, вони ходили легкою плавною ходою. Валюші поставали на березі в один ряд і бавилися з хвилями. Коли хвиля набігала, весь ряд швидко відскакував назад, а як хвиля відступала, кидався за нею. І так без кінця…

Меви та морські ластівки літали рибалити в море.

— Яку це ви ловите рибу? — спитали їх дикі гуси.

— Бобирців, — відповіла мева, — може, хочете скуштувати? — І вона підлетіла до гусей з повним дзьобом рибинок.

— Тьху, щоб ми їли таку погань! — образились гуси.

Наступного ранку туман над островом висів знову, і дикі гуси не зважились летіти далі. Вони подалися пастись на луг, а Нільс тим часом ходив берегом і збирав мушлі. Адже завтра табун може стати на ніч у такому місці, де не буде нічого їстівного, отож Нільс надумав зробити собі торбинку і набрати про запас хоч мушлів. Він знайшов зарості торішньої лепехи й заходився плести торбинку. Морочився він з нею довгенько, зате й торбинка вийшла на славу.

Після полудня до Нільса раптом підбіг весь табун.

— Ти не бачив Мортена? — спитали гуси.

— Ні, не бачив, — відповів хлопчик.

— Він ще недавно був з нами, — сказала Ака, — а тепер десь дівся, не знаємо, де його й шукати.

Нільс страшенно злякався.

— А чи, бува, не бачив хто поблизу лисиці або змії? — Стривожено спитав він.

— Ні, начебто не бачили, — відповіли гуси. Певно, Мортен заблукав у тумані.

Так чи не так, а для Нільса це було страшне лихо, тож він одразу кинувся на пошуки. В густому тумані хлопчика ніхто не помічав, зате й йому погано було видно. Нільс натикався на пташині зграї, але білого гусака не знаходив.

Хлопчик марно шукав товариша до самісінького вечора, а коли почало смеркати, з важким серцем повернувся назад. Він стомлено плентався, нарікаючи на себе, що не зумів уберегти Мортена.

Та раптом у тумані щось забіліло. Хлопчик кинувся туди і радісно скрикнув –  це був гусак! Живий і здоровий!

Виявилося, Мортен справді заблукав у тумані. Хлопчик обняв його за шию і попросив більше не відлучатися від табуна. Мортен пообіцяв –  він сам злякався, коли збився з дороги.

Однак другого дня, як Нільс збирав на березі мушлі, до нього знову прибігли дикі гуси й спитали, чи не бачив він Мортена.

Значить, гусак не дотримав свого слова і вдруге заблукав у тумані?

І знову Нільс вирушив на пошуки. Цілий день ходив він лугом, шукав на березі, та все марно. Довелося повертатись ні з чим. Тепер хлопчик уже був певний, що гусак загинув.

Несподівано Нільс почув шурхіт, позад нього скотився камінець. Він обернувся й побачив Мортена, що з повним дзьобом водоростей насилу видирався на купу каміння. Гусак не помітив хлопчика, і той тихенько поліз за ним, щоб дізнатися, чого це гусак так таємниче зникає.

На купі каміння він побачив сіру гуску. Вона радо зустріла Мортена. Хлопчик був зовсім близько і чув їхню розмову. Він дізнався, що в гуски пошкоджене крило і табун залишив її саму. Вона вже помирала з голоду, коли це вчора Мортен почув її крик і поспішив на поміч. Гусак носив хворій їжу, сподіваючись, що крило в неї заживе, перше ніж табун Аки покине острів.

Та ось Мортен попрощався з гускою і пообіцяв, що вранці прийде знову.

Коли гусак зник, Нільс виліз на каміння. Гуска злякалася, але він заспокоїв її.

— Не бійся, я Нільс, Мортенів товариш. Я хочу тобі допомогти.

Як тільки хлопчик назвав себе, гуска схилила голову й мовила:

— Я дуже рада, що ти прийшов, бо Мортен сказав, що ти найрозумніший і найдобріший з усіх.

Нільсові стало ніяково від такої похвали, і він почав обмацувати пошкоджене крило. Кістки були цілі, лише суглоб звихнений.

— Ну, тримайся! — сказав хлопчик і щосили смикнув за крило.

Як для першого разу, він зробив це дуже швидко і вправно, але гусці, очевидно, було страшенно боляче, бо вона зойкнула і зомліла.

Нільс перелякався. Хотів допомогти гусці, а, виходить, убив її! Він мерщій скочив з каміння і кинувся тікати.

Аж третього ранку туман розвіявся, і Ака оголосила, що табун полетить далі. Всі гуси були готові, тільки Мортен не бажав летіти. Він просив їх залишитися на острові ще трохи. Нільс знав, у чому річ, — гусак не хотів покидати хвору гуску. Проте Ака не послухалась Мортена, і табун знявся вгору.

Нільс стрибнув на спину гусакові, і той неохоче рушив за всіма.

Хлопчик був радий, що гуси залишають острів, його мучило сумління, але він не хотів признаватися Мортенові, що вбив гуску. Краще хай гусак про це нічого не знає. Та Нільса дивувало, що Мортен залишив немічну гуску з спокійним серцем.

Але раптом Мортен звернув убік. Думка про хвору гуску не давала йому спокою. Нехай він не полетить у Лапландію, та не кине на голодну смерть хвору.

Кілька помахів крил, і Мортен був уже біля купи каміння. Але гуски там не було.

— Пушинко! Пушинко! Де ти? — кликав гусак.

«Певно, її з’їла лисиця», — подумав Нільс.

Аж ось від води почувся голос:

— Я тут купаюсь! — І на берег вийшла сіра гуска.

Крила в неї були зовсім здорові. Вона розповіла Мортенові, як Нільс учора її вилікував.

А за мить вони вже всі троє, раді й веселі, доганяли табун Аки.

Дикі гуси летіли з острова через Кальмарську протоку. Хоч вітер відносив їх убік, проте вони зрештою наблизилися до берега. Та коли вони досягли шхерів, вітер засвистів з такою силою, що вода під ними почорніла. Ака на мить нерухомо повисла в повітрі, потім швидко майнула вниз. Та не встигли гуси сісти, як на них налетів шторм, що шалено гнав із берега хмари куряви й солону піну. Тепер він підхопив гусей і погнав знов у море.

Це була страхітлива буря. Дикі гуси раз по раз пробували повернути назад, та дарма, їх несло у відкрите море. Вони вже пролетіли повз Еланд, з якого вранці вирушили в дорогу, і тепер перед ними розляглася бурхлива водяна пустеля. Всі їхні намагання були марні.

Коли Ака переконалася, що повернути до берега їм несила, вона звеліла табунові сісти на воду, щоб вітер не поніс їх ще далі. Море бурхало і з кожною хвилиною ревіло дужче. Зелені піняві хвилі котились одна вище одної. Здавалося, що вони змагаються, котра більше запіниться і підніметься вище. Але гуси не боялись бурхливих хвиль, навпаки, навіть були задоволені. Щоб дарма не томитись, вони не плавали, а просто гойдалися на хвилях, немов діти на гойдалці. А бідолашні пташки з суші, яких буря несла над гусьми, заздрісно казали:

— Добре тим, хто вміє плавати!

Деякий час гуси почувалися справді добре, треба було тільки пильнувати, щоб хвилі їх не розкидали. Однак на воді на них чигала інша загроза. Одноманітне гойдання наганяло на гусей дрімоту, їм мимоволі кортіло засунути голову під крило й заснути. А це було страшенно небезпечно, тому Ака весь час кричала:

— Гуси, не спіть! Хто засне, той відіб’ється від табуна! Хто відіб’ється від табуна, той пропаде!

Проте, хоч як гуси боролися з дрімотою, то один, то другий поступово засинала. Навіть сама Ака насилу змагалася зі сном. Та раптом вона помітила, як із хвилі виринула кругла чорна голова.

— Тюлені! Тюлені! — закричала Ака і, лопочучи крильми, знялася вгору.

І саме вчасно, бо коли злетіла остання гуска, тюлені підпливли так близько, що пробували схопити її за ноги.

Отож гуси знову віддалися на волю вітрові, і він погнав їх далі над пустельним морем, не даючи ні на мить перепочинку.

За якийсь час гуси знову сіли на воду. Та, погойдавшись трохи, почали дрімати, і тоді до них підкралися тюлені.

Якби досвідчена Ака не була така пильна, то, певне, хижаки половили б усіх гусей.

Цілий день лютувала буря. Вона зненацька захопила безліч пташок, що летіли над морем. Одні збилися з дороги й загинули з голоду, інші так виснажилися, що попадали у воду й потонули, ще інші розбилися об скелі, багатьох поїли тюлені.

Ака вже почала переживати за свій табун. Гуси були вкрай стомлені, а їм не траплялося бодай каменюки, де б можна сісти відпочити. Настав вечір. Ака вже не дозволяла сідати на воду, бо море раптом покрилося крижинами, що напливали одна на одну – вона боялась, щоб гусей не порозчавлювало. Двічі гуси сідали на крижини, та одного разу їх змело шаленим вітром, а другого — тюлені вилізли до них на лід.

Почало смеркати, а гуси все ще кружляли в повітрі.

«Що ж станеться з табуном, коли доведеться летіти цілу ніч?» — журилась Ака.

Небо було оповите хмарами, наступала темрява. Моторошно лунав крик бідолашних птахів, а внизу, на морі, з гуркотом розбивались одна об одну крижини та завивали свою мисливську пісню тюлені.

Нільс понуро дивився на воду. Враз йому здалося, що ревіння вітру стало ще голосніше. Він підвів голову і побачив обриси скель, що стриміли з моря. Гусей несло просто на кручі. Ще мить, і вони розіб’ються. Тільки він устиг це подумати, як раптом помітив у скелях великий отвір. Печера! Гуси залетіли всередину, і за мить усі вже були в захистку.

Печера виявилася висока й простора, і гуси раділи, що так несподівано знайшли собі чудовий нічліг. Та враз у кутку печери заблискотіли зелені цятки.

— То чиїсь очі, — сказала Ака. — Тут є звірі.

І гуси кинулись до виходу.

Але Нільс, що, відколи став малий, дуже добре бачив у темряві, їх заспокоїв:

— Не бійтеся, це вівці.

Тепер і гуси роздивилися, що то справді вівці: десь із десяток старих і кілька ягнят. Проводарем отари був, очевидно, великий баран із закрученими рогами, тож гуси підійшли до нього.

— Доброго здоров’я, — привітались вони.

Однак баран лежав тихо й не озивався.

Гуси подумали, що вівці гніваються на непроханих гостей, тому Ака сказала:

— Ви, певне, не раді нам, але ми залетіли сюди не за своєю волею. Нас заніс вітер. Він гнав нас цілісінький день. Зробіть нам ласку і дозвольте тут переночувати.

Минула ціла хвилина, а вівці мовчали, тільки декотрі тяжко зітхнули. Ака знала, що вівці боягузливі й дивакуваті, але ці були неввічливі вже над усяку міру. Врешті стара вівця із зморщеним сумним обличчям скорботно озвалася:

-— Ніхто не відмовить вам у притулку, однак це печера горя, і ми не сміємо пропонувати вам гостину.

— Та ви не турбуйтесь, — мовила Ака. — Якби ви знали, що ми сьогодні витерпіли! Ми раді, що знайшли безпечне місце відпочити.

Тоді стара вівця підвелася й сказала:

— Я гадаю, що вам краще віддатися на волю бурі, аніж залишитись. Але спершу пригостіться хоч тим, що в нас є.

І вона показала гусям заглибину, повну води, біля якої лежала купа полови й висівок.

— Цього року випала тяжка зима, — пояснила вівця, — і люди, яким ми належимо, приносили нам сіна та вівсяної соломи, щоб ми не загинули з голоду. Оце все, що ми маємо.

Гуси відразу взялися до їжі. Висівки їм смакували, і вони повеселішали. Щоправда, гуси бачили, що їхні господарі чогось бояться, але, знаючи, як легко налякати вівцю, не брали їхніх слів близько до серця. Попоївши, вони, як звичайно, відразу почали лаштуватись спати.

Тоді підвівся баран. В нього були довгі, грубі роги, високий лоб, розумні очі і шляхетна постава, що свідчила про гордість і відвагу.

;— Коли ви вже твердо надумали ночувати в нас, то я ще раз мушу попередити, що тут дуже небезпечно. Ми не сміємо приймати гостей.

Аж тепер Ака повірила, що вівці мають поважну причину боятися.

— Якщо ви бажаєте, ми зараз же полетимо собі, — мовила вона. — Але, може, ви все-таки скажете нам, чого так боїтесь? Ми навіть не знаємо, куди попали.

— Це маленький острівець поблизу Готланда, — відповів баран. — На ньому живуть тільки морські птахи та вівці.

— То ви, певне, дикі вівці? -— спитала Ака.

— Так, нас можна назвати дикими, — відповів баран. — Ми живемо самі. Правда, між нами й людьми існує давня угода. Коли взимку випадає багато снігу, вони приносять нам їжу. За це люди забирають собі зайвих овець, бо острівець маленький і на велику отару не вистачає паші. А взагалі ми цілий рік самі про себе дбаємо і живемо не в хлівах, а от у таких печерах.

-— Як, ви і взимку залишаєтесь тут? — здивувалась Ака.

— Авжеж. Ми цілий рік пасемося серед скель.

— О, то вам тоді, певне, краще живеться, ніж свійським вівцям, — сказала Ака. — А що ж за лихо сталося тепер?

— Цієї зими були такі морози, що море замерзло і кригою сюди добралися три лисиці, — сказав баран. — Крім них, на острові немає ніяких хижаків.

— І лисиці зважуються нападати на більших за себе?

— Та вдень не зважуються, бо тоді я можу захистити і себе, і свою отару, — сказав баран, хитнувши рогами. — Але вночі, коли ми спимо, вони залазять до печери. Ми намагаємось не спати, проте колись же треба відпочити. От вони й підкрадаються в темряві. Вони вже забрали всіх овець з інших печер, а там теж були отари не менші за нашу.

— Не дуже приємно зізнаватися, що ми такі немічні, — сказала стара вівця, — та що вдієш, коли так воно є.

— І ви думаєте, що цієї ночі лисиці теж прийдуть? — спитала Ака.

— Неодмінно. Вчора вони украли в нас ягня. І тепер не відступляться, поки не переносять нас геть усіх. Таке було й з іншими отарами.

Ака завагалася. їй було страшно знову вилітати в бурю, але й не хотілось залишатися в печері, куди мали прийти лисиці. Вона трохи помовчала, а тоді обернулася до Нільса.

— Чи не допоможеш ти нам ще раз?—спитала вона.

— Авжеж допоможу, аби тільки зумів, — сказав хлопчик.

— Ти добре бачиш у темряві, отож я попрошу тебе –  посидь, поки прийдуть лисиці, і збуди нас, щоб ми встигли втекти.

Нільса хилило на сон, але він знав, що гуси стомлені більше за нього, тому обіцяв дочекатися хижаків.

Він подався до входу печери, сховався за каменем і став чатувати.

Невдовзі з’явилися лисиці. Хижаки видиралися по стрімкій скелі, дряпаючи кігтями, і Нільс відразу почув, що вони йдуть. Він хотів збудити гусей, але раптом згадав, що вівці залишаться на поталу лисицям, і надумав зробити інакше.

Хлопчик прудко побіг до отари, збудив барана, скочив йому на спину і поторсав за роги:

— Вставай, старий, Вставай! Зараз ми поквитаємося з лисицями.

Баран із Нільсом на спині став біля входу. Він намагався ступати якомога тихіше, однак лисиці почули шарудіння. Вони зупинились перед печерою і стали радитись.

— Там наче щось заворушилося, — сказала одна. — Може, вони не сплять?

— Та заходь, — сказала друга. — Навіть якщо не сплять, то нічого тобі не вдіють.

Лисиці підійшли до самого входу й знову зупинилися.

— Кого ми візьмемо сьогодні? — пошепки спитала та, що стояла посередині.

— Барана, — озвалася крайня. — Тоді з іншими матимемо менше мороки.

Нільс добре бачив лисиць. Саме тієї миті, як вони намірилися вже вскочити в печеру, він нахилився баранові до вуха й тихенько сказав:

— Бий просто перед себе!

Баран буцнув щосили, і одна лисиця скотилася з кручі в море.

— Тепер бий праворуч! — мовив хлопчик і повернув баранові голову.

І друга лисиця сторчака полетіла у воду.

Втретє баранові не довелось бити. Лисиця не чекала, поки її скинуть із кручі, а чимдуж дременула з печери. Однак, поспішаючи, вона посковзнулась на слизькому камінні і сама впала в море.

— А тепер спокійно лягаймо спати, — сказав баран. — Залізай мені у вовну й відпочивай. Ти заробив відпочинок.

Серед ночі Нільс прокинувся і вийшов з печери. Погода зовсім змінилася. Буря вщухла, на небі світив місяць, а море лежало гладеньке, наче ставок. Хлопчик захотів вилізти на самий вершок кручі, щоб краще роздивитися на острівець. Він ступив кілька кроків і несподівано натрапив на маленький почорнілий гріш. Нільс нахилився, щоб підняти його, та коли побачив, який він старий, тільки підчипив ногою.

Як тільки хлопчик випростався, то аж рота роззявив з подиву. За два кроки від нього, де ще хвилину тому мерехтіло й переливалося в нічному сяйві море, височів довгий зубчастий мур із вежами. А просто перед Нільсом були широкі ворота.

«Треба подивитися, що там є за тим муром», — подумав хлопчик, трохи отямившись.

У глибині воріт сиділа пишно вбрана варта і грала в бабки. Вартові так захопилися грою, що й не помітили, як хлопчик прошмигнув повз них.

Одразу за ворітьми лежав просторий брукований майдан, оточений з усіх боків високими будинками, а від майдану розходилися довгі вузькі вулиці. На майдані було повно людей – чоловіки всі в розкішних шовкових плащах, облямованих хутром, жінки в гостроверхих очіпках та довгих сукнях з вузькими рукавами. Нільс просто не вірив своїм очам, люди були якісь незвичайні, наче з казки.

Та ще більше вразило хлопчика саме місто. Він бігав з вулиці на вулицю і не міг надивитися на нього. Будинки були помальовані і прикрашені різнобарвним склом та мармуровими плитками. На вулицях було людно – біля дверей сиділи старі жінки й пряли, ремісники правили своє діло — одні дубили шкіри, інші крутили токарні верстати, ще інші ткали парчу з шовку та золотих ниток.

Місто було укріплене. Кожна вулиця впиралася у високий зубчастий мур, по якому походжали озброєні воїни в блискучих шоломах.

Спочатку хлопчик бігав по місту, щоб більше побачити. Але незабаром він притомився і пішов повільно. Невдовзі Нільс опинився в торгівельній частині міста. Перед крамницями, в яких купці розклали прегарний шовк, золоту парчу, лискучий оксамит, хустки і тонкі, немов павутина, мережива, юрмилися люди.

Поки Нільс біг, на нього ніхто не звертав уваги—певне, думали, що то біжить якась звірина. Однак коли він пішов повільніше, його відразу помітив якийсь крамар і покликав до себе.

Хлопчик спочатку злякався й хотів тікати, але крамар розклав перед ним сувій оксамиту і, запопадливо усміхаючись, став запрошувати його купити крам. Нільс зупинився й похитав головою — мовляв, нічого йому не треба.

Тепер його побачили й інші крамарі. Вони кидали багатих покупців і наввипередки закликали хлопчика до себе. Нільс бачив, як у них тремтіли руки від поспіху, коли вони розкладали перед ним свій крам.

Хлопчик рушив був далі, але один крамар перескочив через прилавок, схопив його за плече і розстелив перед ним золоту парчу.

Нільсові стало смішно. Невже крамар не бачить, що йому ні за що купити такого багатства? Хлопчик показав крамареві порожні долоні, щоб той дав йому спокій.

Тоді крамар підняв один палець, а другим тицьнув на парчу.

«Чи він, бува, не збожеволів? — здивувався Нільс. — Продає таке добро за один гріш?»

Крамар витяг з кишені маленьку стерту монетку, показав її хлопчикові і докинув до парчі ще дві срібні чаші.

Тоді Нільс почав нишпорити в своїх кишенях. Він знав, що, крім ножика та сірників, у нього там нічого немає, але все-таки шукав.

А інші крамарі, як побачили, що хлопчик шукає грошей, то знову метнулися до своїх крамниць і повиносили звідти стільки дорогого краму, скільки могли захопити. Вони поскладали той крам перед Нільсом і показували, що все це коштує лиш один гріш.

Однак хлопчик вивернув усі кишені і, звісно, нічого не знайшов. Крамарі так засмутилися, що їм аж сльози виступили на очах. Нільсові стало шкода цих людей, проте він не знав, чим можна зарадити їхньому горю. І раптом згадав, що на березі бачив гріш. Він чимдуж помчав через майдан до воріт, вийшов за мур і став шукати. Він хутко знайшов гріш і вже хотів бігти назад до міста, коли гульк — перед ним знову лежало море. Зник мур, вежі, сторожа, зникли будинки, зникло все, лише море мерехтіло й мінилося у місячному сяйві. Хлопчик гірко заплакав — так йому жаль було зниклого міста — і повернув назад до печери.

Вранці Нільс розповів гусям, що він бачив цієї ночі, але ті не повірили йому.

— Ну чого ж ви не вірите, — сердився хлопчик. — Я можу описати вам, які там люди, які будинки, вулиці…

Однак гуси тільки весело гелготали і не слухали Нільса.

— Крихітка правду каже, — втрутилася Ака. — Ви ще молоді і нічого не знаєте, а колись, у давнину, шлях до Лапландії лежав через цей острів. На острові тоді стояло місто. Моя бабуся чула від своєї бабусі про те чудове місто. А я тепер розповім вам. Ось послухайте.

І стара Ака розповіла гусям таке:

— Давно, дуже давно, може, тисячу років тому, а може й дві тисячі, цей острівець не був такий пустельний і дикий, як тепер. На ньому стояло багате й прегарне місто Вінета.

В цілому світі не було таких майстерних ткачів, як тут, ніхто не вмів робити такі чудові прикраси з золота, такі ножі, кинджали, як ремісники Вінети. Щодня до міста прибували човниі, повні золота, і знову вирушали в далеку дорогу з різним крамом.

Але жоден чужий корабель не приставав до берегів острова. Ніхто навіть не знав, де вона є, та Вінета. Мешканці її нікому не показували дороги до свого міста.

І що більше багатіли мешканці острова, то дужче тремтіли над своїми скарбами. На ніч вони виставляли на вулиці озброєну варту, люті собаки стерегли їхні комори й крамниці.

Та найбільше боялися мешканці Вінети чужинців. Тому вони безжально топили кораблі, що випадково запливали до острова, вбивали людей, яких буря викидала на їхній берег. Навіть птахів вони боялися і стріляли їх, щоб вони не могли розповісти, де лежить місто Вінета. Чимало диких гусей загинуло тут дорогою до Лапландії.

І за деякий час море навколо острова стало пустельне.

Кораблі обминали острів на багато миль, вщухли пташині голоси, навіть риба попливла до інших берегів.

— Хто ж тут господар? — розлютився тоді морський цар. — Коли вони не хочуть, щоб хтось бачив їхнє місто, то його справді ніхто не побачить!

І на місто рушило море.

Містян охопив жах. Щоб захиститись від моря, вони почали будувати мур. Що вище здіймалась кам’яна стіна, то вище сягала й вода. Швидко працювали мешканці Вінети, однак море їх випередило. Воно ринуло через край муру й затопило всі будинки, вулиці, майдан… І невдовзі на тому місці, де була Вінета, шуміли хвилі.

Але люди в місті не загинули. Вони щоденно сидять за своїми верстатами, крамниці тріщать від краму, та ніхто його не купує, бо тепер вони ні з ким не торгують.

І тільки раз на сто років рівно на одну годину місто випливає на поверхню моря. І коли б за той час якийсь чужинець нагодився у Вінету й купив щось бодай на гріш, місто залишилося б на березі. Та якщо мине година і ніхто нічого не купить, місто знову опускається в море ще на сто років.

Я чула цю історію від своєї бабусі, а ви розповісте її своїм онукам, — докінчила Ака.

Лис Сміре поклявся гнатися за гусьми до самої Лапландії. Хоч куди б подалися гуси, він мчав за ними слідом. Коли Ака повела свій табун над морем, він із сили вибивався, щоб не загубити його слід. Лис не мав часу ані їсти, ні спати, бо поставив на карту честь мисливця.

Розділ десятий

Ворони

Врешті Сміре таки переконався, що не зможе спіймати Нільса самотужки, і звернувся до своїх друзів — розбійницької зграї ворон.

У дикій місцевості на південному сході Смоланду, де не було жодної людської оселі, простягалася велика піщана рівнина, поросла самим тільки ялівцем. Та й що б могло там рости? Адже ялівець, хоч має кривий, низенький стовбур, поплутане кострубате гілля й поскручуване листя, вважає себе за справжнє дерево. Він розростається в неозорі гаї і безжально вбиває інші рослини, які пробують утиснутися між нього.

Посеред рівнини височіло пасмо пагорбів, де ялівець ще не став повновладним господарем, а росли високі гарні буки. От на тих пагорбах і селилися ворони.

Тут була їхня літня оселя. Взимку і восени ворони перелітали ближче на південь. Але навесні і влітку, коли треба було мостити гнізда й виводити пташенят, вони поверталися на пагорби і звідси робили напади на ближні хутори — вигрібали посіяне зерно, крали яйця і маленьких курчат.

Не подумайте, що всі ворони живуть грабунком. Є між ними-багато й таких, що годуються червами, личинками та комахами і нікого не кривдять. Але друзі Сміре, що жили на пагорбах, були справжні розбійники. Вони нападали на маленьких зайченят, руйнували пташині гнізда й забирали яєчка, крали в людей курчат та інший дріб. Цієї розбишацької зграї та її отамана Фрумле-Друмле всі в околиці боялися більше, ніж яструбів і шулік.

Серед зграї був тільки один ворон, що мав добре серце. Звали його Батакі. Він був і більший за інших, і дужчий, і спритніший, і дуже розумний, але у ватазі вважали його за дурника й завжди глумилися з нього за те, що він не грабував і не вбивав.

Коли Сміре прибіг до пагорбів, вся зграя була вдома. Ворони, крячучи, кружляли чорною хмарою над великим глечиком, що лежав у піщаній ямці.

Глечик був щільно закоркований дерев’яною затичкою, і ворони ніяк не могли її витягти. Сам отаман Фрумле-Друмле заліз у ямку і щосили довбав затичку дзьобом, але дарма.

— Здоров, друже, — привітався Сміре. — Чим це ти так захопився?

— Здоров, здоров, куме,—понуро відповів Фрумле-Друмле; —Та ось знайшли ми глечика і ніяк не можемо витягти затичку. А дуже кортить побачити, що там усередині.

— Може, допомогти тобі? — спитав лис.

— Як хочеш допомогти, ми не відмовимось, — сказав ворон, але про всяк випадок відлетів далі від Сміре.

Лис скочив у яму. Він гриз затичку зубами, розхитував її, тягнув, однак нічого не зміг удіяти.

— Може, ти хоч скажеш нам, що всередині? — спитав Фрумле-Друмле.

Сміре звалив глечика набік і заходився його качати. В глечику щось забряжчало.

— Ого-го! Та там срібні монети! — вигукнув він.

Фрумле-Друмле жадібно блимнув очима. Адже відомо, що ворони, як і сороки, страшенно люблять всілякі блискітки. А тут тобі срібні монети!

— Ти справді так гадаєш? — спитав він.

— Звичайно. Послухай, як вони дзвенять! — і лис знову покотив глечика.

— Срі-і-бло! Срі-і-бло! — закрякали ворони. — Урр-ра, срі-і-бло!

— Чого ви розкричалися, дурні! Адже монети ще треба вийняти! — сказав Сміре і почухав лапою за надкушеним вухом, вдаючи, що задумався. А сам зрадів – це ж чудова нагода доправити того негідника Нільса з островів на суходіл! Отоді б уже Сміре за все поквитався з ним! І він скрадливо сказав:

— Я, здається, зумію стати вам у пригоді. Знаєте, хто може витягти затичку з глечика?

— Хто? Хто? — закричали ворони. — Кажи мерщій!

— Один хлопчина. Він летить з Акою в Лапландію. Отой би дістав вам монети.

— Де ж він? Де ж він? — допитувались ворони.

— Я вам скажу, але за це ви повинні віддати потім хлопчика мені. Я хочу з ним поквитатися за деякі справи.

— Віддамо! Віддамо! Нам не жалко! — закричав Фрумле-Друмле. — Тільки нехай спочатку витягне затичку!

Тоді Сміре розповів, що Ака з табуном ночує десь на островах, і Фрумле-Друмле, Батакі та ще кілька ворон вирушили шукати хлопчика.

Нільс прокинувся на світанку, коли гуси ще спали. Він виліз з-під Мортенового крила і пішов шукати собі їжі.

Острівець, де цього разу ночували гуси, теж був пустельний, та, на щастя, хлопчик знайшов кущик заячої капусти, що тільки-но виткнулася з землі, і став смоктати її кислуваті листочки. Він посмоктав один листочок, взявся до другого, потім до третього й та захопився, що нічого не помічав навкруги. Зненацька його щось дзьобнуло в шию, і чиїсь кігті вчепились йому в одежу. Він обернувся й побачив, що за комір його тримає ворона. Нільс спробував випручатися, але ту ж мить підлетіла ще одна ворона, схопила його за ногу й звалила на землю.

Якби хлопчик відразу покликав на допомогу Мортена, то, певне, йому пощастило б вирватися на волю, але він гадав, що з двома воронами впорається сам, тому почав руками й нотами відбиватися від напасників. Але ворони не відпустили його і вмить підняли вгору, та ще так рвучко, що Нільс ударився головою об дерево й знепритомнів.

Коли він прийшов до пам’яті, то побачив, що летить високо над землею. Нільс здивувався, чому він не на спині в гусака? І чому він гойдається на всі боки? Чому біля нього так багато незнайомих птахів?

І враз згадав, що його вкрали ворони. Може, вони просто пожартували? І Нільс закричав:

— Віднесіть мене назад до табуна Аки з Кебнекайсе! Чуєте? Зараз же Віднесіть!

Але ворони не зважали на його крик, тільки Фрумле-Друмле злісно мовив:

— Цить, а то очі виклюю!

Нільс не мав сумніву, що він так і зробить, тому перестав кричати і лиш мовчки дивився на ворон. І що більше їх розглядав, то менше вони йому подобалися.

Ворони були неохайні й брудні, наче ніколи не милися, до лап у них поприставали грудки землі, на дзьобах позасихала їжа.

«Ну, я попав у лапи справжнім розбійникам, — подумав хлопчик. — Треба хоч дорогу назад запам’ятати».

Невдовзі ворони сіли відпочивати. Коли Нільс побачив, що вони знову лаштуються в дорогу і хочуть нести його й далі одна за комір, а друга за шкарпетку, то сказав:

— Я не звик так подорожувати. Дайте мені сісти верхи. Невже ви такі нікчемні, що не здужаєте понести мене на спині?

— А нам байдуже, звик ти чи ні, — сказав Фрумле-Друмле.

— Мені здається, що краще донести хлопця не стомленим, — озвався Батакі. — А то він не зможе витягти затичку. Я спробую взяти його на спину.

— Бери, коли хочеш, —- буркнув отаман.

Для Нільса це вже було неабияке полегшення.

«Тільки не треба занепадати духом, — втішав він себе. — Якось я вже якось виплутаюся з цієї біди».

Батакі посадив хлопчика собі на спину, й ворони полетіли далі.

Тим часом настав погожий сонячний ранок. Знизу з землі до хлопчика долинали пташині пісні.

У темному лісі на верхівці високої сосни сидів дрізд і співав, аж розлягався:

— Яка ти гарна! Яка ти гарна! Найкраща за всіх!

Закінчивши пісню, він одразу починав її наново.

Почувши дроздову пісню, Нільс склав долоні човником і крикнув униз:

— Ми вже таке чули! Ми вже таке чули!

— Хто це? Хто це глузує з мене? — стрепенувся дрізд і глянув угору.

— Той, кого вкрали ворони! — гукнув Нільс. — Передай диким гусям…

Але тієї миті Фрумле-Друмле боляче дзьобнув хлопчика в голову і крякнув:

— Беррежи свої очі, кур-р-рдуплю!

Нільс замовк.

Вони летіли далі. Позаду лишалися ліси та озера. На невеличкій галявці на голій березовій гілці хлопчик побачив голуба й голубку. Голуб, надувшись і настовбурчивши пір’я, воркував, а голубка слухала і аж мліла з задоволення.

— Яка ти красуня, яка красуня, яка красуня! А яке пір’ячко, яке пір’ячко, яке пір’ячко.

— Не вір йому! Не вір йому! — крикнув хлопчик.

— Хто це? Хто це таке набріхує на мене? — обурився голуб.

— Воронячий полонений! Перекажіть про мене Аці з Кебнекайсе! — гукнув Нільс.

І знову отаман дзьобнув його по лобі й пообіцяв виклювати очі.

Але хлопчик поклав собі не здаватися. Він будь-що хотів сповістити диким гусям, куди понесли його ворони.

В якомусь хуторі на дереві сидів шпак і радісно співав:

— У нас чотири яєчка! Чотири маленьких яєчка! У нас буде четверо гарненьких пташенят!

— Їх вкрадуть ворони, так само, як і мене! — крикнув Нільс, пролітаючи над хутором.

— Хто це? Хто це так страшно лякає мене? Кого вкрали ворони? — спитав шпак і швиденько сховався в шпаківню.

— Мене, Нільса Гольгерсона! Так і передай Аці з Кебнекайсе!

Цього разу ворони нічого не зробили йому. Вони побачили здаля пагорби серед заростей ялівцю, і отаман швидко полетів наперед сказати своїй зграї, що хлопчика знайдено.

Коли Нільс залишився з самим Батакі, той повернув до нього голову й мовив:

— Ти цілу дорогу розважав мене, і я дуже вподобав тебе, а тому хочу дати добру пораду. Коли ми прилетимо, тобі звелять зробити одне діло, з яким ти легко можеш упоратись. Але краще не роби його.

Невдовзі Нільс розгледів чорну хмару ворон, що, крякаючи, кружляли на одному місці. Батакі залетів просто в ту хмару і опустив хлопчика в піщану яму перед великим глечиком.

Нільс сів на пісок і оглянувся довкола. Над ним літали; чорні, як сажа, ворони й кричали:

— Мер-рщій! Мер-рщій бер-р-рися відкорковувати!

«Чого вони принесли мене сюди? І що треба відкорковувати?» — дивувався хлопчик.

Аж ось до нього підлетів Фрумле-Друмле й сказав:

— Бачиш оцей глечик? Він повен срібла. Ти мусиш витягти з нього затичку.

Але Нільс не зрушив з місця, він удавав, що дуже стомлений. Тоді отаман схопив його за руку й потяг до глечика.

— Мерщій витягай! — звелів він.

— Дайте мені спершу відпочити, — попросив Нільс. — Сьогодні я не подужаю, бо надто стомлений. Зачекайте до завтра.

— Витягай корок зараз же! Чуєш? — розізлився Фрумле-Друмле і шарпонув хлопчика.

Тоді Нільс підвівся й оглянув глечика.

— Як я, такий малий, зможу відкоркувати глечика, більшого за себе?

— Витягай корок, бо очі виклюю!

Нільс обмацав затичку з усіх боків і опустив руки,

— Може, я й зумію витягти її, — сказав нарешті він, — тільки дайте мені спочити до завтра.

— Витягай негайно! — заверещав Фрумле-Друмле і боляче дзьобнув хлопчика в ногу.

Нільс не стерпів і щосили турнув Фрумле-Друмле в груди. З несподіванки той дав сторчака. Решта ворон, що досі, нетерпляче крячучи, кружляли над глечиком, кинулись на допомогу отаманові. Вони всім гуртом почали люто дзьобати Нільса в голову, в шию, в руки… Батакі теж літав над хлопчиком, але не бив його, а як міг захищав крилами. Та це мало допомагало.

Тепер хлопчик побачив, що вскочив у біду. Адже він не міг утекти від цілої ватаги ворон, а сховатися було ніде. І раптом він згадав про глечика. Смикнув Нільс затичку й відразу витяг її. Та лишенько — у глечика теж годі залізти, бо він був майже по самі вінця набитий срібляками. Тоді хлопчик почав пригорщами викидати гроші на пісок.

Побачили ворони блискучі монети і відразу забули про все на світі — кинулись до них.

Хлопчик шпурляв срібляки, а ворони ловили їх дзьобами, і кожна, якій щастило спіймати монету, чимдуж летіла на пагорб до свого гнізда, щоб там сховати здобич.

Нарешті Нільс викидав усі гроші і виглянув із глечика.

У піщаній ямі залишилась тільки одна ворона. Це був Батакі

— Сідай-но мерщій мені на спину. Я віднесу тебе в безпечне місце, поки немає лиса Сміре та інших ворон. Доправлю тебе недалеко — до найближчого хутора, щоб нас не помітив Фрумле-Друмле. А звідти ти вже якось доберешся до своїх друзів.

«Он воно що! Виходить, це все робота лиса Сміре», — думав хлопчик, залізаючи воронові на спину.

Біля хутора ворон посадив хлопчика на землю. А невдовзі Нільса знайшов Мортен, якого Ака послала на пошуки.

— Я не думав, що ви так швидко мене знайдете, — сказав Нільс.

— А ми б і не знайшли, якби нам не допоміг дрізд, не вказали дорогу голуб і шпак.

— О, виходить, я недарма кричав їм, щоб вони переказали Аці. А знаєш, хто намовив ворон мене вкрасти?

— Хто? — спитав гусак.

— Лис Сміре. Однак я й цього разу від нього втік.

Розділ одинадцятий

У полоні

Гуси летіли над Естергетською рівниною. Тут уже буяла весна. На зелених луках цвіли сині, білі та жовті квіти, на полях працювали люди.

— Що то за раки повзуть унизу? — спитав Нільс у гусей.

— Воли з плугами! Воли з плугами! — відповіли гуси.

Воли так повільно плентались по ріллі, що згори здавалося, ніби вони стоять на місці.

— Так ви не дійдете в кінець і до наступної весни! — кричали їм дикі гуси.

Воли задирали голови й мукали:

— Краще повільно, та щось робити, аніж волочитися світами, як ви!

Подекуди орали коні — набагато швидше за волів

Гуси питали їх:

— І не соромно вам робити волячу роботу?

А коні іржали у відповідь: –

— Що ви на цьому розумієтесь.

Селянин гнав на ярмарок маленьких поросят. Ті дріботіли дорогою, збившись докупи, ніби шукали одне в одного захистку, і жалібно кувікали:

— Нас так рано забрали від матері! Що з нами буде в чужих людей?

Гусям стало жалко поросят, і вони, замість дражнити, почали їх утішати:

— Вам буде краще, ніж ви думаєте! Вам буде краще, ніж ви думаєте!

Гуси завжди були в доброму гуморі, коли гарної години летіли над полями й лугами.

Нільс сидів на гусакові й теж веселився. Він наспівував собі пісеньку й вимахував ногами, ніби їхав на коні.

Вони якраз пролітали над гаєм, коли хлопчик раптом крикнув:

— Мортене! Мортене, зачекай! Я загубив капця!

Гусак глянув униз, побачив, що капець упав на стежку, й гукнув Аці:

— Ако з Кебнекайсе, Нільс загубив капця!

— Ми не можемо на вас чекати. Швиденько знайдіть капця й доганяйте табун!

І Мортен шугнув униз, аж Нільсові у вухах засвистіло.

Капець вони знайшли відразу, бо він лежав на самісінькій стежці. Та тільки-но Нільс зіскочив з гусака, як з лісу вийшло двоє дітей. Нільс миттю сховався під великий листок, однак діти вгледіли гусака й кинулись його ловити. Все сталося так несподівано, що Мортен не встиг знятися в повітря, і хлопчик — він був старший за дівчинку — прудко підскочив до нього й спіймав.

Коли Нільс побачив, що гусак у полоні, він одразу вискочив із своєї схованки й побіг за дітьми.

 

А Мортен з усієї сили кричав:

— Нільсе, допоможи! Нільсе, допоможи!

І знову Нільсові довелося пожалкувати, що він такий маленький. Відняти в дітей гусака йому було не до снаги.

Діти з Мортеном ішли швидко, але хлопчик біг за ними назирці, поки опинився у видолинку, де стояла вода, йому довелося обминати калюжу, і коли він вибрався на стежку, дітей уже було не видно. Нільс рушив далі навмання.

Невдовзі він дійшов до перехрестя й завагався: куди тепер податися? І враз помітив біля одної стежки на кущику трави білу пушинку. Хлопчик зрозумів, що то Мортен її кинув, аби він знав, куди йти.

Стежка завела Нільса знову до лісу, і щоразу, коли він збивався з дороги, то знаходив на траві білу пушинку. Так, за Мортеновими дороговказами, Нільс дійшов аж до лісникової господи.

Хлопчик чимдуж кинувся до хати, звідти лунав відчайдушний крик гусака. На щастя, двері були відчинені. Нільс вкляк біля порога. Те, що він побачив, перелякало його на смерть.

Посеред хати сиділа жінка й однією рукою тримала Мортена, а другою намагалася підрізати йому крила. Вона не мала наміру його вбивати, тільки хотіла пустити між своїх гусей, а крила підтинала, щоб гусак не втік.

Однак для Мортена це було гірше за смерть: адже з підрізаними крилами він не міг би полетіти в Лапландію.

Мортен пручався, просився, але жінка його не розуміла. Вона приладналася, і ось перша, друга пір’їна впали додолу…

Мортен застогнав, і Нільс, не вагаючись більше, кинувся до нього.

Як тільки жінка побачила хлопчика, вона зойкнула і сплеснула руками, забувши й про гусака, й про ножиці. А Мортенові лише цього й треба було. Він миттю схопив Нільса за комір і вибіг з хати.

На порозі гусак розправив крила й знявся вгору. Вже в повітрі він спритно закинув хлопчика собі на спину й радісно загелготав.

А жінка, роззявивши рота, дивилась услід гусакові та дивовижному маленькому хлопчикові.

Хлопчик ішов між березами та соснами й неспокійно оглядався, бо в лісі він не почувався безпечно. «Краще вже вода або луг, — думав він, — там хоч усе довкола видно».

Розділ дванадцятий

Кар і сірий

Надвечір  табун Аки з Кебнекайсе отаборився на березі лісового озера. Гуси відразу кинулись у воду купатися та шукати поживи, а Нільс вирушив у ліс добути щось на вечерю.

Нарешті він знайшов шишку й заходився діставати з неї зернятка, коли це враз почув позад себе шурхіт. Обернувся Нільс, дивиться — аж із кущів просто на нього повзе довга, товстенна змія. Хлопчик відразу помітив біля голови дві білі смуги і догадався, що це вуж, тому не зрушив з місця. Та наступної миті змія так його вдарила, що Нільс упав. Схопився він і — чимдуж тікати, а вуж за ним. Місце було кам’янисте, заросле кущами, і хлопчик насилу продирався крізь колюче гілля. А вуж наздоганяє! Раптом Нільс побачив перед собою величезну кам’яну брилу із стрімкими стінами.

«Сюди вже вуж не виповзе», — подумав він.

Видерся хлопчик на самий верх, обернувся — а вуж і собі пнеться на брилу.

На верхівці лежав чималий круглий камінь. Навіть дивно було, звідкіля він там узявся. Коли вуж зіп’явся до верхівки, хлопчик підскочив до каменю і зіпхнув його вниз. Камінь збив вужа й придавив йому голову до землі.

«Щасливо я відбувся», — подумав хлопчик і полегшено зітхнув, бо ж за всю подорож йому не доводилось ще набратися такого страху, як сьогодні.

Та не встиг Нільс гаразд заспокоїтись, як побачив, що на землю поряд з убитим вужем сів ворон. Хлопчик обережно відступив назад і сховався в заглибину. Він згадав недавню свою пригоду з воронами й поклав собі не показуватись, коли не буде на те крайньої потреби.

А ворон тим часом дибав навколо вбитої змії. Нарешті він зупинився, перевернув її дзьобом, а тоді замахав крилами й закричав хрипким голосом:

— Цей мертвий вуж напевне старий Незачепа! Бо ж хіба є в цьому лісі ще одна така довга змія! Це напевне Незачепа!.

Ворон уже хотів дзьобнути вужа, та враз передумав.

— Не будь дурний, Батакі, — сказав він сам до себе. — Перш ніж їсти змію, треба привести сюди Кара. Бо ж він не повірить, що Незачепа мертвий, поки не побачить його на власні очі.

Нільс досі сидів тихо, та як почув, що ворон зве себе Батакі, відразу виліз із своєї схованки. Адже саме Батакі врятував хлопчика від зграї своїх родичів і виніс його в безпечне місце.

— Вітаю тебе, Батакі! — мовив Нільс. — Як ти тут опинився?

Ворон подивився на хлопчика, вклонився йому тричі й відповів:

— Я залетів сюди випадково. Добре, що ми зустрілися. Ти часом не знаєш, хто вбив цього вужа?

— Це я скотив на нього каменюку, — мовив Нільс і розповів воронові, як усе сталося.

— Ну, для такого маляти, як ти, це справжній подвиг, — сказав Батакі. — Тут неподалік живе один мій друг — він страшенно зрадіє, що вужа вбито.

— А чого йому радіти? Хіба вуж заподіяв йому шкоду?

— Та це довга історія, проте, коли хочеш слухати, я тобі розповім.

—Залюбки послухаю! — мовив Нільс.

І Батакі розповів ось що:

Давно, десь років із десять тому, лісник, що стереже тутешній ліс, надумав був застрелити свого мисливського собаку Кара, бо через нього ніяка звірина в лісі не мала спокою. Він ганявся за вівцями й курями, виловлював зайченят, глухарів та куріпок, і зрештою господар став боятися, що собака розгонить геть усю дичину.

Тож він прив’язав Кара мотузкою за шию і повів у ліс, щоб там його застрелити. Кар, невеликий чорний пес із рудою латкою на грудях та рудими лапами, був такий тямущий, що розумів людську мову. Тому він одразу довідався, куди веде його лісник, але не дав про те й знаку. Він високо тримав голову і навіть хвоста не підібгав. Адже їх могли побачити звірі та птахи, з якими Кар весь час ворогував!

«О, як би вони тішилися, коли б знали, куди мене ведуть!» — подумав пес і замахав хвостом та радісно загавкав, щоб нікому й на думку не спало, яка на нього чекає доля.

Та враз Кар згадав свою вчорашню пригоду й сумно похилив голову. Ні, він таки заробив, щоб його застрелили.

А сталося ось що. Вчора надвечір Кар зустрів у лісі лосиху з маленьким лосеням. Задля забавки він відбив лосеня від матері, загнав на болото й почав там його цькувати. Лосиха знала, що болото, яке недавно тільки розмерзлося, не витримає її ваги, тому стояла біля берега й тривожно стежила за своїм дитинчам. Коли ж вона побачила, що собака жене його все далі й далі, то не витримала і полізла й собі на грузьке, щоб відігнати напасника і вивести лосеня на тверду землю.

Лосі звичні ходити по болотах і вміють добре вибирати, де їм ступити. Здавалося, що лосиха щасливо дістанеться берега. Та зненацька купина під нею провалилася, і лосиха вгрузла у трясовину. Хоч скільки вона борсалась, та все марно — ноги її не знаходили опори, і вона дедалі глибше занурювалась у багнюку.

Кар стояв на березі і злякано дивився на лосиху. А коли зрозумів, що самій їй годі вибратися з болота, чимдуж кинувся тікати. Він уявив собі, що було б, якби лісник довідався про його вчинок, і в нього аж усередині похололо.

Цілу ніч після того Кар не знаходив собі місця — його мучили докори сумління. І ось тепер він захотів перед смертю дізнатися, що ж усе-таки сталося з лосихою та лосеням. Може, вони ще й досі живі? Кар з усієї сили шарпонув мотузку, вирвався і, не встиг лісник прицілитись, зник з очей. Лісник, не довго думаючи, кинувся навздогін за ним.

Коли він добіг до болота, то неподалік берега побачив Кара. Собака сидів на купині і жалібно вив.

Лісник здивувався. Він поклав рушницю на землю, а сам плазом поліз на болото — подивитися, що там сталося. Лосиху він застав уже мертвою, зате лосеня було живе, але таке виснажене, що не могло й поворухнутися. Лісник обережно виніс його з болота. Кар, побачивши, що лосеня врятовано, наче збожеволів. Він стрибав навколо лісника, лизав йому руки і радісно вищав.

Лісник відніс лосеня додому, а тоді скликав людей і разом з ними витяг мертву лосиху. І аж після того згадав, що так і не застрелив Кара. Але лісник був добросердий чоловік, і його розчулила Карова поведінка. Адже він не знав, що то собака загнав лосів у болото, а навпаки, гадав, що тільки завдяки Карові пощастило врятувати якщо вже не лосиху, то бодай лосеня. І він подарував собаці життя.

Відтоді Кар ніби переродився. Він більше не розбишакував у лісі, а невідступно ходив за своїм господарем. І не тому, що боявся смерті, — йому соромно було гнівити лісника.

Коли лісник вирушав у ліс, Кар біг уперед доглядав стежку, а вдома лежав на порозі і пильно стежив за всіма, хто входив і виходив з хати.

А вже лосеняті Кар став просто за няньку.

Спочатку він не звертав на нього уваги, бо лосеня було дуже негарне й незграбне. Довгі ноги, схожі на ходулі, велика голова, сіра тьмяна шерсть, зморщена шкіра. Лісник назвав малого лося Сірим, і Кар теж вважав, що на якесь краще ім’я він і не заслуговує.

Лосеня завжди було сумне, мляве, і тільки як заходив Кар, трохи оживало. Тому собака став навідуватись до нього дедалі частіше, прилизував йому шерсть, забавляв його і невдовзі так полюбив, що цілими днями не розлучався з ним.

Карова дружба ніби відродила лосеня, воно повеселішало і почало гарно рости. За кілька тижнів воно вже не вміщалося в хлівці, куди лісник примостив його, як приніс з болота. Тоді він зробив для Сірого загороду. Та за кілька місяців ноги в лосеняти так виросли, що воно, якби захотіло, легко могло б переступити її. Тоді лісник обгородив стійло Сірого міцним високим плотом.

Там Сірий прожив кілька років. Він зміцнів, виріс і став великим дужим лосем. Кар і далі навідувався до нього; вони з Сірим залишилися найкращими друзями. Лось був млявий, неповороткий, але Кар завжди вмів розважити його й розвеселити.

Одного разу Кар — адже він розумів людську мову — довідався, що Сірого мають продати в зоологічний парк. Ця звістка дуже засмутила собаку, проте сам Сірий сприйняв її цілком байдуже.

– — І ти так просто даси себе продати? — спитав Кар.

— А що допоможе, коли я опиратимусь? Звісно, мені краще було б залишитися тут. Але як не можна, то нічого не вдієш, — відповів Сірий.

Кар пильно глянув на свого друга.

«Видно, що він виріс у неволі», — подумав собака, але нічого не сказав.

Тієї-таки ночі, десь перед світом, він знову навідався до Сірого. Кар знав, що на цей час лось уже виспався і лаштується снідати.

— Звичайно, це дуже добре, що ти, Сірий, такий слухняний і коришся своїй долі, — хитро почав Кар, удаючи, ніби це його радує. — Тебе замкнуть у велику загороду, і житимеш собі там у добрі. Але все ж таки шкода, що ти так ні разу й не побачиш лісу. Знаєш, що завжди кажуть твої родичі? «Ліс і лось нерозлучні». А ти так і не побував у лісі.

Сірий кинув їсти конюшину й підвів голову.

— Я б хотів побачити ліс, але ж пліт…

— Це правда, з такими короткими ногами його годі перескочити, — мовив Кар.

Лось зиркнув на собаку, що хоч який був малий на зріст, а кілька разів на день перескакував огорожу, потім підійшов до плоту, стрибнув і, сам не усвідомлюючи свого вчинку, опинився на волі.

І вони з Каром рушили до лісу.

Ясний місяць заливав усе навколо сріблястим сяйвом, але під деревами було темно. Лось ішов, обережно ступаючи на сухі гілки в траві.

— Може, нам вернутися? — спитав собака. — Ти ще ніколи не ходив у такому густому лісі і можеш зламати собі ногу.

Сірий промовчав, але пішов швидше і впевненіше.

Кар повів лося туди, де могутні сосни росли так густо, що навіть вітер не повівав між ними.

— Тут твої родичі ховаються від бурі та холоду, — сказав пес. — І живуть тут цілу зиму. Та тобі в зоопарку буде краще. Ти стоятимеш у стайні, як корова.

Лось мовчав і тільки вдихав у себе терпкий запах живиці.

— Ти ще щось покажеш мені? — по хвилі спитав він. — Чи я вже бачив весь ліс?

Тоді Кар повів його до болота і показав на купини, зарослі мохом.

— Через це болото твої родичі тікають, коли їм загрожує небезпека, — мовив він. — Я не уявляю собі, як вони, такі великі й важкі, ходять по ньому і не грузнуть. Ти, звісно, не зміг би вибратися з такої багнюки, але тобі й не треба, адже за тобою ніколи не гнатимуться мисливці.

Сірий нічого не відповів, проте одним стрибком опинився в болоті. Грузька трясовина хиталась під ним, і це його тішило. Він бігав болотом скільки хотів, ні разу не провалившись.

— Тепер ми вже все побачили? — знову спитав Сірий у собаки.

— Ще ні, — відповів Кар і повів його на край лісу, де росли листяні дерева — дуб, вільха і липа.

— Тут твої родичі споживають листя і кору, — сказав він. —Але тобі в чужих краях дадуть кращу їжу.

Сірий здивовано розглядав густі крони дерев, а тоді витягнув шию, скубнув дубовий листок і погриз вільхової кори.

— Ця їжа гірка, але смачна, — мовив він, — краща за конюшину.

— Ну, то радій, що хоч раз у житті скуштував її, — сказав Кар і повів його до маленького озерця в лісі.

У воді тихо віддзеркалювались оповиті легеньким туманом береги, і все озеро блищало в місячному сяйві.

— Що то таке. Каре? — вражено спитав лось.

— Це вода, озеро, -— пояснив собака. — Твої родичі перепливають його. Ти, звісно, не зумів би переплисти, та добре було б, якби хоч скупався. — І, сказавши це, Кар сам кинувся у воду й поплив від берега.

Сірий довго стояв нерішуче на березі, та врешті й собі ступив у озеро. Йому аж подих перехопило, так приємно залоскотала свіжа вода. Він захотів зануритися увесь і зайшов глибше, а тоді помітив, що вода підтримує його, і поплив.

Невдовзі Сірий уже весело плавав навколо Кара — так, наче вмів плавати все життя.

Коли вони вийшли на берег, собака спитав:

— А чи не вернутися нам уже додому?

— Е, почекай, до ранку далеко. Погуляймо ще трохи в лісі, — відповів Сірий.

Вони подалися назад у сосняк і за деякий час вийшли на галявину, залляту місячним світлом. Трава та квіти блищали росою. А серед галявини паслися старий лось і кілька лосих з лосенятами.

Побачивши їх, Сірий зупинився. На лосих і лосенят він майже не звернув уваги, зате не зводив очей із старого лося. Той мав розложисті, широкі, як лопата роги, високий горб і густу гриву, що спадала на груди.

— Хто це? — зачудовано спитав Сірий.

— Його звуть Король, — відповів Кар. — Це найстарший лось у твоєму племені — ватажок. Такі широкі роги і таку гриву згодом матимеш і ти, а якби залишився в лісі, то теж став би ватажком.

— Якщо він старший серед лосів, то я підійду і зблизька погляну на нього, — мовив Сірий. — Я ніколи не думав, що лось може бути такий величний.

Сірий рушив до лосів, але майже відразу повернувся до Кара, що чекав на нього край галявини.

— Тебе, мабуть, зустріли не дуже приязно?

— Я сказав їм, що вперше бачу родичів, і попросив дозволу попастися з ними, але старий лось прогнав мене.

— Ти добре зробив, що вернувся, — сказав собака. —Молодий лось, у якого ще не зміцніли роги, повинен уникати сутички із старим лосем. Щоправда, тепер у лісі тебе матимуть за боягуза, але не зважай на це, адже тобі все одно тут не жити.

Як тільки Кар сказав це, Сірий повернувся і знову подався на галявину. Старий лось вийшов йому назустріч, і вони стали на герць.

Лосі напирали один на одного, билися рогами, і поступово старий вожак відштовхнув свого супротивника аж на край галявини — Сірий боровся вперше в житті, і йому бракувало спритності. Та коли він побачив, що далі відступати нікуди, то міцніше вперся в землю ногами, дужче вдарив рогами і почав насідати на старого ватажка. Сірий боровся мовчки, а ватажок сопів з натуги. Минула якась хвилина, і вже ватажка приперто до краю галявини. Раптом щось луснуло — то в старого лося зламався один зубець на рогах. Тоді він вирвався від Сірого і кинувся до лісу.

Кар сидів на тому самому місці, коли Сірий повернувся до нього.

— Тепер ти бачив у лісі все, — сказав він. — Може, вернемося додому?

— Так, уже пора, — відповів лось.

Повертались вони мовчки.

Кар сумно зітхав — не такого він чекав від цієї мандрівки, а Сірий гордо ступав, високо тримаючи голову, і радісно згадував про свої пригоди. Він ішов упевнено, бадьоро, проте коло загороди зупинився. Він глянув на невеличке стійло, де прожив усе своє життя, на землю, втоптану його ногами, на зів’ялу конюшину, на маленьке корито, з якого його поїли, на темний закуток, де він спав.

— Ліс і лось нерозлучні, — сказав нарешті він, закинув голову так високо, що торкнувся рогами спини, повернувся і зник між деревами.

У лісі, де жили Кар і Сірий, в кінці літа з’являлися непоказні сіренькі метелики — монашки-шовкопрядки. Вони були такі маленькі й нечисленні, що їх ніхто й не помічав.

Метелики кілька ночей клали на дерева тисячі яєчок, а самі гинули. Весною з яєчок вилуплювались личинки і відразу починали їсти смерекові та соснові шпильки. Хоч личинки були страшенні ненажери, великої шкоди лісові завдати вони не могли, бо їх самих нещадно винищували птахи. Поки вони виростали і оберталися знову в метеликів, їх як залишалася сотня, то й добре. Мабуть, жодних комах не було в лісі так мало, як монашок-шовкопрядок.

Так вони жили б у лісі й досі, не впадаючи нікому в око і не чинячи великих збитків, якби несподівано в них не з’явився оборонець. А все почалося з того дня, як Сірий утік із своєї загороди.

Він цілісінький ранок бігав лісом, шукаючи собі пристановища, і раптом побачив у хащі змію, що, скрутившись у клубок, спала на купі каміння. Сірий чув від Кара, що в лісі живуть вужі, і вже хотів поминути змію, коли вона враз підвела голову, висунула роздвоєне жало і грізно засичала. Сірий подумав, що то якась дуже небезпечна змія, і, перелякавшись, мимоволі підняв ногу, вдарив змію ратицею і вбив її. А насправді то був таки вуж, і він не вчинив би лосеві ніякого лиха, проте Сірий досі в лісі не жив і погано знав його мешканців.

Як тільки Сірий утік, з-під каміння виліз ще один вуж —це був Незачепа, -— припав до вбитої змії і затужив:

— Невже ти справді мертва, моя старенька? Ми з тобою стільки років прожили щасливо разом! Ой горенько мені, горе!

І вуж скрутився в клубок, ніби його поранено. Навіть жаби, що мали вужа за найбільшого ворога, співчували його лихові.

— Який же то має бути жорстокий лось, що вбив створіння, котре навіть захиститися не може! — сичав Незачепа. — Він заслуговує кари. Клянуся йому помститися! Я не заспокоюся, аж поки лось лежатиме мертвий, як моя старенька!

І вуж знову скрутився клубком і став думати, як покарати лося. Він думав два дні та дві ночі — адже важко немічному вужеві, що навіть жала не має, мірятися з лосем!

І аж другої ночі, коли Незачепа лежав, так нічого й не надумавши, біля купи каміння, він раптом помітив монашок-шовкопрядок, що клали на смереках свої яєчка. Вуж довго стежив за метеликами і враз радісно засичав: тепер він знав, як покарати лося.

Уранці Незачепа вирушив у гості до своєї родички змії мідянки. Спершу пожалівся, що лось убив його дружину, а потім, ніби між іншим, сказав:

— На смереках та соснах навколо моєї хати живуть нічні метелики — монашки-шовкопрядки.

— Знаю, ну то й що? — спитала мідянка.

— Їх дуже мало в лісі, і вони нікому не чинять лиха, бо їдять тільки смерекові та соснові шпильки. Однак я боюся, що птахи скоро їх зовсім винищать.

— Ага, ти хочеш полювати на них сам, — здогадалася мідянка.

— Так, і я дуже прошу, налякай сов та інших птахів, щоб вони не дзьобали монашок.

Мідянка пообіцяла задовільнити його волю, і вуж радісний вернувся додому.

Якось удосвіта, років три по тому, Кар лежав собі в сінях у свого господаря і спав, коли це зненацька почув, що хтось його гукає.

— Це ти, Сірий? — спитав собака, бо він звик, що лось навідувався до нього майже щоночі. Ніхто не відповів. Але за мить його знову хтось покликав. Кар упізнав лосів голос і побіг на поклик, та ніяк не міг догнати Сірого. Лось біг, не вибираючи стежки, і собака насилу тримався сліду.

— Каре! Каре! — кликав лось, і голос його звучав якось дивно.

— Я йду, йду! Але де ти? — озивався собака.

— Каре, Каре! Ти бачиш, як вони падають і падають?

І тоді Кар помітив, що із сосон і смерек, ніби рясний дощ, сипалися шпильки.

— Еге ж, бачу, — відповів пес, не стишуючи бігу, він хотів наздогнати лося.

Але Сірий мчав, як навіжений.

— Каре, Каре! — гукав він, аж ревів. — Ти відчуваєш, як пахне в лісі?

Собака спинився і принюхався. Раніше він не помічав цього, але тепер відчув, що пахне хвоєю дужче, ніж завжди.

— Еге ж, міцно пахне, — відповів Кар і побіг далі за лосем.

Однак Сірий не спинявся.

— Каре, Каре! — за мить знову гукнув він. — Чуєш, як вони гризуть?

Лось вимовив ці слова так сумно, що вони могли б хоч кого зворушити. Собака ще раз спинився і почав слухати. І справді, він почув тихий, але виразний луск, ніби цокали годинники.

— Так, я чую, — відповів пес і далі не побіг. Він зрозумів, що лось хотів тільки показати йому, що робиться в лісі.

Кар підвів голову і став удивлятися в крони дерев. Нараз йому здалося, наче шпильки на гілках рухається. Приглянувшись пильніше, він помітив силу-силенну сіреньких личинок, що повзли по смерековому гіллю і об’їдали шпильки. Вони невтомно пиляли їх щелепами, і здавалося, ніби то цокають годинники. А з дерева ненастанно сипалась перегризена хвоя сосни.

І тут Кар побачив вужа Незачепу, який злосно посміхався.

– Це я постарався – прошипів вуж –  і у всьому винен твій друг Сірий, але коли він покине цю місцину і пообіцяє не вертатися сюди, доки я житиму, тоді я, вуж Незачепа, понищу монашок-шовкопрядок і врятую ліс.

— Що ти вигадав! — крикнув Кар, і спересердя в нього аж шерсть настовбурчилась на спині. — Чим перед тобою завинив Сірий?

— Він убив вужиху, мою вірну дружину, тож я йому помщуся…

Та не встиг вуж докінчити, як Кар кинувся на нього. Однак нора, куди той заздалегідь заповз, була надто вузька, і собака не міг дістати вужа.

— Ну, лежи собі хоч і до нового снігу, — мовив Кар. — Люди й самі впораються з комашками.

Того ж таки дня Кар повів лісника вглиб лісу, і той побачив об’їдені комахами сосни й смереки.

Люди почали війну з ненажерливою гусінню. Вони вирубали широкі смуги й поклали жердини, намащені клеєм, щоб гусінь прилипала до них, переповзаючи з одного місця на інше.

Самі дерева теж мастили клеєм, нижнє гілля повідрубували, щоб гусінь не могла переповзати з дерева на дерево.

Це трохи допомогло, але однаково комах була така си-ла-силенна, що вони розповзалися далі й далі і загрожували вже всьому лісові.

За кілька днів по тому Кар і Сірий ішли лісом. Раптом вони почули дрозда, що сидів на верхівці смереки. Побачивши лося, дрізд закричав:

-— Он іде Сірий, що занапастив ліс!

Вони пішли далі, і з усіх боків птахи й усяка звірина гукали:

— Он іде Сірий, що занапастив ліс! Он іде Сірий, що занапастив ліс!

Вражений лось зупинився.

— За що вони такі люті на мене, Каре? — спитав він. — Чи не за те, що я намовив тебе покликати на допомогу людей? А люди вирубали чагарі, де вони мостили собі гнізда…

— Ні, Сірий, — мовив Кар і розповів лосеві про вужа Незачепу та про його вимогу.

— Що ж я йому зробив? — здивувався Сірий.

— Ти вбив його вужиху першого дня, як вийшов на волю, вуж жадає помсти.

І враз Сірий згадав, що справді першого свого дня на волі мимохіть з переляку вбив змію.

Він сумно похилив голову.

— Так, Каре, виходить, я таки вчинив злочин — убив беззахисну тварину, і справді ліс загинув через мене. Передай вужеві, що я сьогодні ж уночі піду у вигнання.

— Що ти верзеш! — вигукнув Кар. — Ти не знаєш, яка небезпечна для лосів далека північ!

— Хай і так, але невже ти вважаєш, що я зважився б залишитися тут після того, як накликав на ліс таке лихо? Адже ти сам учив мене, що лось і ліс нерозлучні.

І з цими словами Сірий повернувся і зник у гущавині.

Кар ще кілька днів ходив лісом, сподіваючись зустріти десь лося, та все дарма. І тоді він збагнув, що його друг дотримав свого слова.

Коли Сірий подався світ за очі, всі лісові птахи почали дзьобати гусінь монашок, і її стало швидко меншати. А десь за два роки майже зовсім не залишилося. Тільки голі обгризені дерева ще нагадували про те, що загрожувало недавно лісові.

Кар дуже сумував за Сірим і тільки й шукав нагоди загризти вужа, щоб лось зміг повернутися назад до лісу. Але вуж був обачний і пильно остерігався собаки.

Перелітні птахи часто приносили Карові вісті од лося. Сірий передавав, що живий і здоровий і що йдеться йому непогано. Але потай птахи розповідали й про те, що за лосем ганяються вовки та мисливці і що йому насилу щастить утікати від них.

— От і вся розповідь про лося та собаку, — закінчив ворон. — А тепер ходімо мерщій до Кара й скажемо йому, що вуж убитий. — Батакі повернув голову й прислухався: — Ти чуєш собачий гавкіт? Це, певне, Кар прибіг до озера, щоб розпитати гусей про свого друга. Ох і зрадіє він, як почує новину!

Батакі взяв Нільса на спину й полетів до озера. На березі вони справді застали Кара, що розмовляв із дикими гусьми.

— Давай спершу послухаємо, що скажуть гуси, — мовив ворон, — а потім сповістимо про вужеву смерть.

І вони стали слухати, що розповідала Ака про лося.

— Це було минулої весни, як ми верталися з-за моря. Одного ранку мій табун пролітав над великим лісом. Між деревами ще лежав глибокий сніг, річки не скресли, і тільки понад берегами вже чорніла земля. Ми побачили згори трьох мисливців на лижвах, що з собаками поспішали лісом. Вони йшли упевнено, очевидячки знали, чого шукають.

Згори нам видно було весь ліс. На кого ж ті мисливці полюють? Ми закружляли над лісом, вдивляючись у зарості, і враз побачили трьох лосів. Ми здогадалися, що це до них прямують мисливці. Тоді щодуху полетіли вниз. Це був Сірий і дві лосихи. Коли ми сіли, Сірий схопився на ноги, але, побачивши гусей, зневажливо відвернувся й ліг знову.

— Ні, не лягайте спати, — мовила я йому. — Тікайте мерщій, бо на вас ідуть мисливці.

— Дякую, що попередили, — відповів Сірий. — Проте тікати ми не будемо. Адже весною не можна полювати на лосів, це ми добре знаємо. Певне, мисливці полюють на лисиць.

На снігу була сила лисячих слідів, та ми бачили, що мисливці на них і не дивляться. Отож я сказала:

— Повірте нам, лосі, мисливці знають, де ви лежите, і йдуть саме сюди. А що тепер у лісі заборонено стріляти, то вони взяли з собою не рушниці, а ножі.

Сірий лежав собі далі, однак лосихи стривожилися.

— Може, гуси кажуть правду,— занепокоєно озвалися вони.

— Лежіть спокійно, — звелів їм Сірий. — Сюди мисливці не прийдуть. За це я ручуся.

Ми знову знялися вгору, та не полетіли далі, а закружляли над лісом, бо хотіли знати, чим усе те скінчиться. За хвилю Сірий вийшов з гущавини. Край лісу він зупинився, принюхався і рушив просто на мисливців.

Лось спинився посеред великого болота — щоб його відразу помітили. Коли на узлісся вийшли мисливці, він побіг у протилежний бік від того місця, де лежали лосихи. Мисливці спустили собак, і самі на лижвах погналися за лосем. Сірий майнув так, що лиш сніг знявся за ним хмарою. І скоро переслідувачі залишились далеко позаду. Проте невдовзі він зупинився, і тільки як мисливці надбігли ближче, знову почав тікати.

Ми. збагнули його намір. Сірий хотів одвести мисливців якнайдалі від лосих. І ми захоплювалися його хоробрістю, він сам наражався на небезпеку, щоб тільки захистити свою родину. І водночас дивувалися, невже мисливці гадають, що зможуть без рушниць уполювати такого бігуна, як лось?

Та минала година за годиною, і Сірий уже біг не так швидко. Він обережно ставив ноги у сніг і залишав криваві сліди. То ось на що розраховували мисливці! Лось був важкий, і сніг під ним провалювався, а крижинки ранила йому ноги. Він уже геть поздирав шкіру на ногах, і кожний крок був для нього мукою.

Врешті Сірого зовсім виснажила ця біганина. Він спинився і підпустив до себе собак та мисливців, щоб стати з ними на останній герць.

— Постривайте хвилину, гуси, — гукнув він нам, — і подивіться, як я загину! А зустрінете колись собаку на ім’я Кар, то перекажіть йому, що Сірий усе життя прожив чесно і помер у чесній боротьбі.

Почувши ці слова, Кар жалібно завив і не став слухати далі. Він повернувся і пішов у ліс.

— Тепер йому вже не треба казати про смерть вужа, — мовив Батакі. — Все одно Сірого не повернеш.

Ворон знявся й полетів собі геть.

А Нільс із табуном диких гусей почав лаштуватися на спочинок.

Диким гусям знову випала важка подорож. Вони прямували на північ, та бурхливий вітер щоразу зносив їх убік, хоч вони й летіли дуже високо.

Розділ тринадцятий

У ведмежому барлозі

Нільс сидів на гусакові й дивився вниз. Під ним лежала долина, геть пописана смугами, що простягалися з півночі на південь. Хлопчик ніяк не міг збагнути, що це таке. Річки? Надто їх багато. Стежки? Але ж тут взагалі не видно ані міст, ані сіл..

— Що то за смуги? — спитав він у гусей.

— Дороги й залізниці, дороги й залізниці, — відповіли гуси.

Нільс здивувався. Отже, за цією долиною має бути дуже людно, що туди веде стільки доріг? А він вважав, що там самі тільки ліси й озера!

Аж ось хлопчик почув унизу якийсь глухий гуркіт. Він нагнувся до шиї гусака, щоб краще було видно, і побачив посеред лісистих пагорбів велику дірку, що прямовисно вела вглиб землі. Біля неї височіли купи сірого каміння, а поблизу стояла будівля, де чмихала парова машина. Від дірки до одної купи люди возили вагонетками каміння.

— Навіщо з землі витягають стільки каміння? — зачудовано гукнув униз Нільс.

— От дурний, не може відрізнити залізної руди від каміння! — зацвірінькали горобці: вони все знали, бо були тут як дома.

Тоді хлопчик зрозумів, що це родовище залізної руди.

Далі він побачив високу восьмигранну споруду, з якої в небо бухкали дим і полум’я. Біля неї лежали купи руди і вугілля. Спочатку хлопчик подумав, що споруда горить, та коли побачив, що люди спокійно ходять біля неї і не звертають уваги на пожежу, не втримався і крикнув:

— Чому ніхто не зважає на те, що дім охопило полум’я?

— Послухайте дурного! — засміялась сорока. — Він не знає, як плавлять із руди залізо!

Гуси летіли далі, і Нільс ще не одну годину чув унизу гуркіт, бачив купи сірої руди, отвори в землі і залізний дріт, нап’ятий понад землею, по якому рухались вагонетки.

— Що ж це за край, де замість хліба росте залізо? — спитав він.

— Цей край зветься Рудною округою, — відповіли гуси. — Давніше, коли люди ще не добували заліза, тут жили тільки ведмеді та сови.

Вітер гнав диких гусей цілий день, а надвечір зненацька так рвонув, що порозкидав їх на всі боки. Нільс із несподіванки не втримався на Мортенові, вітер підкинув його, крутнув, і він став повільно, мов листок, падати додолу.

«Я такий легенький, що не заб’юся, -— заспокоював себе хлопчик, — а Мортен відразу ж знайде мене, тож нічого боятися».

Як тільки Нільс упав на землю, він миттю стягнув з голови шапочку і замахав нею, щоб Мортен швидше його угледів.

— Я тут! Я тут! — гукав він.

Проте Мортена ніде не було видно, та й не тільки його, а жодної гуски із табуна Аки. Вони всі зникли без сліду. Це було трохи дивно, але Нільс не хвилювався, адже такі друзі, як Ака й Мортен, не лишать його в біді. Просто вітер розкидав їх, а як тільки вони зберуться докупи, то відразу його знайдуть.

Та що це таке? Куди він упав?

Досі хлопчик дивився тільки вгору, виглядаючи гусей, а тепер озирнувся навколо й побачив, що опинився в глибокій ямі чи печері. Яма була велика, з прямовисними стінами, а вгорі замість стелі видніло небо. Навкруги лежало велике каміння, а поміж ним ріс мох, брусниці і низенькі берізки. В одному місці чорнів отвір, що, певно, вів усередину гори.

Нільс недарма летів цілий день над родовищами руди — він зразу збагнув, що впав у шахту, з якої колись добували руду.

«Треба якось вибратися звідси, — подумав хлопчик, — бо тут гуси ніколи мене не знайдуть.»

Він підійшов до стіни, та несподівано хтось схопив його ззаду, і чийсь грубий голос загримів йому над самим вухом:

— Хто ти такий?

Нільс обернувся і першу мить не повірив своїм очам: перед ним височіла кам’яна брила, заросла довгим рудим мохом. Але, придивившись пильніше, він побачив, що брила має грубі ноги, голову, очі й великого рота.

Це був ведмідь!

Хлопчик з переляку не міг і слова вимовити, та звір і не чекав на його відповідь. Він звалив хлопчика на землю, перевернув лапою і обнюхав. Здавалось, звір мав намір з’їсти його, та потім передумав.

— Муре, Бруме, дітки мої, а ходіть-но сюди, погляньте, що я вам знайшла.

З кутка перевальцем вибігло двоє кудлатих ведмежат.

— А що ти знайшла, мамо? Покажи нам, покажи!

Ведмедиця підсунула лапою Нільса до ведмежат. Одне схопило хлопчика в зуби і чкурнуло в куток. Воно не робило Нільсові боляче, бо спершу хотіло трохи погратися ним, а вже потім з’їсти. Друге кинулось віднімати іграшку, але спіткнулося й упало першому просто на голову. Тоді обоє, забурчавши, почали борюкатися і кусати одне одного.

Поки ведмежата вовтузились, Нільс підбіг до стіни і став квапливо видряпуватися нагору. Та ведмежата, зауваживши це, спритно полізли за ним, спіймали і кинули на мох, наче м’ячика.

«Тепер я знаю, як почуває себе миша в зубах у кішки», — подумав Нільс.

Він кілька разів пробував вирватися від ведмежат, тікав углиб шахти, ховався за каміння, вилазив на берізки, та ведмежата миттю знаходили його. Вони бавились тим, що відпускали хлопчика, а як тільки той тікав, знову ловили.

Врешті Нільс так стомився, що впав долілиць на землю і більше не підвівся.

— Тікай, тікай! — кричали йому ведмежата. — А то ми з’їмо тебе!

— Ну, то їжте, — мовив хлопчик, — а тікати я більше не можу.

Тоді ведмежата побігли скаржитись матері:

— Мамо, мамо, він більше не хоче гратися!

— То поділіть його між собою і з’їжте, — порадила їм  ведмедиха.

Як тільки Нільс почув це, він так злякався, що почав знову тікати й ховатися.

Настав вечір, і ведмедиця поклала дітей спати. Ведмежата так уподобали бавитися Нільсом, що вирішили залишити його ще й на ранок. Вони примостили хлопчика біля себе й накрили лапами, щоб він навіть поворухнутись не зміг, не збудивши їх.

Ведмежата відразу поснули, і Нільс вирішив трохи почекати, а тоді все-таки спробувати втекти з барлога. Проте він так натомився за день, що й не зоглядівся, як теж заснув.

Прокинувся він од того, що із стін шахти посипалось каміння й пісок. Хтось важкий і неповороткий злазив у яму.

Хлопчик добре бачив у темряві, а тому відразу вгледів, що це ведмідь — величезний, з грубезними лапами, з довгими білими іклами і маленькими злими очицями. Побачивши його, Нільс похолов од страху.

— Тут людським духом тхне! — грізно заревів ведмідь, підходячи до ведмедиці.

— Ет, вигадаєш таке, -— спокійно мовила та. — Ми хоч і поклали собі не чинити людям лиха, проте якби хтось із них поткнувся в барліг до моїх дітей, то від нього не залишилося б навіть духу.

Ведмідь ліг поряд з ведмедицею, але не заспокоївся. Він ще довго бурчав і нюхав повітря.

— Та годі тобі принюхуватись,— мовила ведмедиця,— ще дітей збудиш. Краще скажи, що ти робив в лісі цілий тиждень.

— Шукав новий барліг. Доведеться нам покинути цю шахту, хоч ми й прожили в ній стільки років.

— Та мабуть, що доведеться, — зітхнула, ведмедиха. — Люди хочуть забрати собі весь ліс. Навіть якщо ми не чіпатимемо ані їх, ані їхньої худоби, а їстимемо самі тільки ягоди, все одно вони не дадуть нам спокою.

Ведмідь знову підвівся й понюхав повітря.

— Дивно, як тільки ти згадала про людей, мені знову вдарив у ніс їхній дух. Треба оглянути барліг.

На лихо, саме цієї миті одне ведмежа поклало Нільсові лапу на лице. Хлопчик не втримався й чхнув.

Тепер ведмедиці вже ніяк було дурити ведмедя. Він заревів, підбіг до дітей, розкидав їх лапами і побачив хлопчика, перше ніж той устиг навіть підвестися. Він би його відразу проковтнув, якби не ведмедиха.

— Не чіпай його, це дитяча іграшка. Хіба люди бувають такі малі? Діти гралися нею цілий день і так уподобали, що не з’їли, а залишили на ранок.

Та ведмідь її не слухав.

— Не втручайся не в своє діло! — заревів він. — Хіба ти не чуєш, що він тхне людиною? Я зараз же з’їм його, а то він ще накоїть нам лиха!

Ведмідь уже роззявив пащеку, але Нільс враз згадав, що в кишені в нього є сірники. Він миттю дістав одного сірника, тернув об штанину і тицьнув ведмедеві просто в зуби.

Запах сірки попав ведмедеві до носа. Він чхнув, і сірник згас. Нільс зразу ж приготував другого, проте ведмідь, на диво, начебто передумав його їсти.

— Ти можеш засвітити багато таких блакитних вогників? — зацікавлено спитав він.

— Скільки завгодно. Коли захочу, то спалю весь ліс, — відповів Нільс, сподіваючись налякати цим ведмедя.

— А чи зміг би ти підпалити будинок і садибу?

— За іграшки!

— Гаразд, — сказав ведмідь. — Коли так, то ти мусиш зробити мені послугу. Тепер я радий, що не з’їв тебе.

Він обережно взяв хлопчика в зуби і поліз із шахти нагору. Хоч на вигляд ведмідь був важкий і неповороткий, але з барлога він вибрався дуже легко і чимдуж побіг лісом.

Біля водоспаду ведмідь спинився і поставив Нільса на землю.

— Глянь-но на ту грюкавку! — сказав він.

Хлопчик подивився в тому напрямку, куди показував ведмідь, і неподалік від водоспаду побачив великий завод. З високих димарів валував чорний дим, з печей бухкало полум’я, всі вікна були яскраво освітлені. Скрізь у будинках працювали машини. Вони так гули, бряжчали, гуркотіли, що аж у вухах дзвеніло. Навколо заводу лежали купи вугілля, руди, шлаку, дошок, цегли тощо. Земля круг заводу почорніла, небо здіймалось над вогненними печами темно-синьою банею, поряд шумів і пінився водоспад, а самі будівлі здавалися велетнями, ще видихають дим, іскри та полум’я. Хлопчик не годен був відірвати очей від цього видовища.

— Невже ти зміг би підпалити й такі велетенські будівлі? — спитав ведмідь.

— Мені все одно, велика будівля чи мала, — відповів хлопчик. Він був у ведмедя в лапах і гадав, що врятується тільки тоді, як змусить бурмила поважати себе.

— Тоді я ось що скажу тобі, — вів далі ведмідь. — Мої діди й прадіди жили в цих місцях ще тоді, коли тут і ноги людської не було. Від них я дістав у спадок лови й пасовиська, всі печери й сховки і ціле своє життя жив тут мирно та спокійно. Спочатку люди мало турбували мене. Вони приходили, вибирали з землі трохи руди, плавили її і йшли собі геть. Та відтоді, як тут збудовано цю трикляту грюкавку, що не вщухає ні вдень ні вночі, я не маю спокою. Я вже думав перебратися далі в ліс, але тепер зроблю інакше. Я покладу край цьому гармидерові.

— Невже ти зможеш це зробити? — здивувався Нільс. — Яким чином?

— Ну, я сподіваюся, що ти мені допоможеш — підпалиш усі ці будівлі, — сказав ведмідь. — Тоді тут настане спокій, і мені не доведеться залишати батьківщину.

Нільсові від страху аж мурашки поповзли по спині. То ось для чого ведмідь приніс його сюди!

Він озирнувся довкола. Товсті цегляні стіни навряд чи згорять. Та біля одного будинку лежала купа трісок, далі йшли стоси дошок, а за ними — гори вугілля. Коли це все загориться, вогонь перекинеться на дахи, стіни поколються від жару, машини зіпсуються…

-— То як, спалиш ти все це чи ні?

Нільс тяжко зітхнув і потер чоло. Він знав, що не зважиться знищити завод, хоч цим і врятував би собі життя. Однак він зволікав з відповіддю, гарячково міркуючи, який би знайти інший рятунок для себе. Та нічого придумати не міг.

— Ну, кажи ж бо! — нетерпляче мовив ведмідь.

— Ні, я не зроблю цього! — відповів нарешті хлопчик.

Ведмідь мовчки стиснув Нільса лапами.

— Хоч би що ти мені зробив, я не підпалю заводу. Адже він дає людям велику користь!

— І ти думаєш, що я залишу тебе живого? — спитав ведмідь.

— Ні, не думаю, — сміливо відповів Нільс.

Ведмідь ще дужче стиснув лапи. Хлопчикові сльози виступили на очах, але він і вуст не розтулив.

— Зараз тобі буде кінець, — сказав ведмідь і повільно підняв одну лапу, він таки сподівався, що Нільс передумає.

Нараз поблизу щось клацнуло, і хлопчик побачив, як за кілька кроків від них у кущах блиснула цівка рушниці. Через ту суперечку вони з ведмедем не помітили, як до них підкрався мисливець.

— Ведмедю, ведмедю! — закричав Нільс. — Хіба ти не чув, як клацнула рушниця? Тікай, бо застрелять!

Ведмідь стрімголов метнувся в ліс, але встиг схопити хлопчика. Услід йому засвистіли кулі, та жодна не влучила. Нільс висів у ведмедя в зубах і думав, що ніколи ще не вчинив такої дурниці, як оце тепер. Адже якби він змовчав, ведмедя б застрелили, а він би був уже на волі. Однак хлопчик так звик допомагати звірам, що йому й на думку не спало рятуватися.

Тим часом ведмідь забіг у густі хащі, де мисливцеві годі було його знайти, спинився і поклав Нільса на землю.

— Дякую тобі, малий, — мовив він. — Якби не ти, куля напевне б мене влучила. Ти врятував моє життя, і я відпускаю тебе на волю.

Сказавши це, він побіг далі, ведмідь навіть тут не почував себе безпечно.

Дикі гуси цілий вечір літали над тим місцем, де загубився Нільс. Вони кликали його, шукали, та все марно. Тим часом зайшло сонце, настала ніч, і врешті гуси, стомлені й зажурені, сіли на спочинок. Вони гадали, що хлопчик, падаючи, вбився і тепер лежить десь мертвий у лісовій гущавині.

Проте наступного ранку, як сонце зійшло з-за гори, гуси прокинулись і побачили, що Нільс спить собі між ними на звичному місці — у Мортена під крилом. Коли хлопчик встав, вони привітали його радісним криком. Нільс засміявся і розповів їм про свою пригоду з ведмедями.

— Ну, а як я повернувся до вас, ви й самі знаєте, — докінчив він.

— Ми нічого не знаємо, ми й досі гадали, що ти вбився на смерть! — сказали гуси.

— Як то не знаєте? — здивувався Нільс. — Мене сюди приніс орел. Коли ведмідь пустив мене, я виліз на сосну й заснув. А на світанку прокинувся від лопотіння крил; то був орел. Він схопив мене в пазури й поніс. Я гадав, що мені кінець, проте орел прилетів сюди й посадив мене серед вас.

— І нічого не сказав тобі? — спитав Мортен.

— Я не встиг отямитись, як він полетів. Я думав, то Ака послала його по мене.

— Ну, нічого, добре, що ти живий, — сказала Ака. — А хто саме тобі допоміг, то вже байдуже. Певне, що якийсь твій друг. Бо тепер ти маєш багато друзів і серед птахів, і серед лісових звірів.

Розділ чотирнадцятий

Повінь

Вітер лютував кілька днів. Усе небо затягло хмарами, безперестанку періщив дощ. І люди, й тварини знали, що такі зливи випадають часто, коли настає весна, однак від того їм було аніскілечки не легше.

Злива розтопила весь сніг, що лежав ще в лісах, змила з озер кригу; всі ставки, болота, видолинки наповнились водою, яка шукала собі виходу до потоків, щоб разом з ними плинути до моря. Річки ж, пінячись і клекочучи, в свою чергу поспішали до великого озера Мелар поряд з морем, а озеро не могло так швидко відіслати воду крізь вузьку протоку до моря і почало виходити з берегів.

Озеро піднімалось повільно, неохоче, ніби жалкуючи, що йому доведеться нищити такі гарні береги. Однак люди й тварини почали готуватися до повені.

Люди затикали й мастили дьогтем човни, щоб були напохваті, поправляли пристань, де причалював пором, рибалки витягали сіті та верші, щоб їх не забрала вода, залізничники день і ніч пильнували колію, що йшла берегом озера, селяни поспішали вивезти з острівців сіно та сухе листя.

Та не тільки люди, а й звірі та птахи журилися, що почалася повінь. Дикі качки боялися за гнізда в прибережних кущах, водяні пацюки, кроти — за свої нори, навіть гордовиті лебеді й ті хвилювалися, що буде з їхніми гніздами та яєчками.

А озеро піднімалось дедалі вище. Вода вже залила поля, засіяні озиминою, ліси, що росли обабіч, і підбиралася до вищих місць.

Коли почалася повінь, лис Сміре блукав поблизу озера. Він весь час думав про диких гусей і про хлопчика. Тепер лис остаточно загубив їхній слід і не знав, як їх знайти.

Одного разу, вештаючись лісом, Сміре побачив на березі дикого голуба Агара — найкращого розвідника в лісі.

— Яке щастя, що я зустрів тебе, Агаре! — радісно вигукнув лис. — Ти часом не знаєш, де тепер Ака з Кебнекайсе із своїм табуном?

— Може й знаю, — відповів голуб, — але тобі напевне не скажу.

— А мені й не цікаво, — мовив хитрий лис. — Я тільки маю до Аки одне доручення. Ти, мабуть, знаєш, що Мелар вийшов з берегів і руйнує все навколо. Отож лебеді, що живуть на озері, дуже бояться за свої гнізда, а їхній король Даклар чував про хлопчика, який летить разом з табуном і завжди знаходить добру раду для всіх тварин. Тому король послав мене з проханням, щоб Ака та хлопчик прилетіли допомогти лебедям.

— Я залюбки передам Аці Дакларове прохання, — сказав голуб, — тільки мене дивує, як той хлопчик зможе їм допомогти?

— Я теж не знаю, але кажуть, що він усе може.

— І ще мені дивно, що Даклар послав з дорученням до гусей лиса, — додав Агар.

— Правда твоя, ми вороги, — відповів Сміре .солодким голосом. — Та нічого не вдієш — в біді треба допомагати одне одному. А втім, краще не кажи, що це я передав тобі прохання лебедів. Бо Ака ще й не повірить.

Як тільки Ака дізналася, що лебеді просять її допомоги, вона відразу звернула на озеро, хоч їй туди було й не з руки.. Надвечір табун дістався до озера, і гуси на власні очі побачили, якого лиха накоїла там повінь. Вода позмивала лебедині гнізда, одні зовсім розвалила, інші поперевертала, скрізь валялися потовчені яєчка.

Усі лебеді скупчилися в одному місці, де берег був трохи вищий і захищав їх од вітру. Хоч якої шкоди завдала їм повідь, гордовиті птахи не скаржилися на свою долю.

— Нічого, — казали вони сусідам, — тут доволі хмизу й трави, зів’ємо собі нові гнізда.

Вони ні в кого не просили допомоги і навіть гадки не мали, що Сміре послав до них диких гусей.

На озері було десь із сотню лебедів. Вони розташувались, як велів звичай, — молоді й недосвідчені з боків, далі старші й поважніші, а на самій середині сидів їхній король Даклар, найстарший і наймудріший серед лебедів.

Ака з табуном опустилася неподалік від них. Вона була дуже здивована несподіваним проханням лебедів, потішена їхньою довірою і щиро хотіла допомогти їм.

Коли табун був уже близько від лебедів, Ака зупинилася й ще раз поглянула, чи гуси пливуть рівним строєм і на однаковій відстані один від одного.

— Дивіться мені, пливіть рівненько й поважно, — звеліла вона, — не витріщайте очей на лебедів, ніби зроду не бачили нічого гарнішого, і не зважайте на те, що вони вам казатимуть.

Ака не вперше зустрічалася з лебедями, і щоразу її приймали з пошаною, як птаху, що побачила світ. Однак їй завжди неприємно було пропливати між ними, бо супроти лебедів Ака здавалася собі ще сірішою й меншою. До того ж часом котрийсь із них дозволяв собі вголос зауважити, що дикі гуси, мовляв, не дуже вдалися на вроду. В такому випадку найкраще було прикинутися, що нічого не чуєш, і пливти собі далі.

Та цього разу все начебто складалося на добре. Лебеді розступились, і дикі гуси пропливли поміж ними, немов річечкою, що тече між великими білими квітами. Лебеді навіть не сказали жодного ущипливого слова.

Ака аж здивувалась.

«Певно, король Даклар суворо наказав їм мовчати», — подумала вона.

Та враз лебеді помітили білого гусака, що плив останній. Спочатку вони тільки здивовано перешіптувалися, потім почали злісно сичати.

— Це що таке? — закричав один лебідь. — Дикі гуси захотіли мати біле пір’я?

— Мабуть, вони думають, що стануть лебедями! — загукали й інші.

Зчинився неймовірний галас. Ака ніяк не могла пояснити, що це домашній гусак, бо її ніхто не слухав.

— Ось пливе сам гусячий король!—глузували одні лебеді.

— Яке нахабство! — кричали інші.

Мортен, пам’ятаючи наказ Аки, що треба не зважати на слова лебедів, мовчки плив за гусьми. Та лебеді ставали дедалі лютіші.

— Що це за жаба в нього на спині? — спитав один. — Гуси гадають, що ми не впізнаємо жаби, коли вона одягнена, як людина!

Тоді й ті лебеді, які досі ще додержували ладу, підпливли ближче, щоб побачити білого гусака.

— Посоромився б з’являтися до нас у білому одязі! — закричали вони.

— Його треба зробити таким самим сірим, як і решта!

Тим часом Ака допливла до короля Даклара й хотіла спитати, чим може допомогти йому. Але той саме помітив, що лебеді чогось зняли бучу.

  • Що там таке? — спитав він найближчого. — Хіба я не звелів вам бути ввічливими з чужинцями?

— Серед гусей є один білий, — відповів лебідь.

— Білий гусак? — перепитав король. — Не може бути! То вам привиділось.

Біля Мортена стовпилося стільки лебедів, що Ака з іншими гусьми ніяк не могли пробитися до нього. Тоді й сам король поплив до Мортена. Лебеді розступилися, і коли він побачив білого гусака, то так само розлютився, як і його підданці.

— Я провчу тебе, негіднику, як з’являтися до лебедів у такому одязі! — засичав він.

— Тікай, Мортене, тікай! — гукала Ака. — Бо вони вискубуть тобі пір’я!

— Рятуйся, рятуйся! — кричав і собі Нільс. Та легко сказати рятуйся, коли лебеді так насідали на гусака, що він не міг розправити крила. Розлючені птахи тяглися до нього дзьобами з усіх боків.

Мортен боронився, як міг. Він щипав лебедів, бив їх крильми, решта гусей теж устряла в бійку, проте все одно було б їм непереливки, якби несподівано не надійшла допомога.

Чорногрудка, що сиділа поблизу на дереві, побачила, як скрутно доводиться гусям, і тричі свиснула. На той посвист з усіх боків почало злітатися дрібне лісове птаство: синички й снігурі, дрозди й жайворонки, білогрудки й чечітки.

Вони кинулися на лебедів, закривали їм крильцями очі й кричали:

— Ганьба! Ганьба лебедям!

Напад тривав лиш кілька хвилин, але як пташки полетіли і лебеді трохи отямились, дикі гуси були вже аж на тому боці затоки.

Лебеді мали принаймні одну хорошу рису, побачивши, що гуси втекли, вони вважали за негідне для себе за ними гнатися. Отож табун міг спокійно переночувати в осоці.

А Нільсові голод не давав спати.

«Треба якось добратися до села, може, я там дістану чогось поїсти», — міркував він.

По воді плавало багато різного мотлоху, і хлопчикові не важко було знайти собі паром. Не довго думаючи, він скочив на уламок дошки, що застряла в осоці, спіймав у воді паличку й почав гребти до берега.

Не встиг він причалити, як збоку щось хлюпнуло. Нільс завмер і став приглядатися. Спершу він побачив лебідку в гнізді, а потім Сміре, що підкрадався до неї.

— Лебідко, тікай! Мерщій тікай! — крикнув хлопчик і плеснув паличкою по воді.

Лебідка відразу злетіла вгору, проте лис однаково встиг би її спіймати, якби захотів. Та Сміре, як тільки вгледів Нільса, кинув лебідку й побіг просто до нього. Хлопчик хутко стрибнув з дощечки й помчав берегом. Сховатися було ніде, на лузі не росло жодного деревця. Залишилось тільки бігти далі. Та хоч як Нільс швидко мчав, йому годі було змагатися з лисом.

Аж ось хлопчик помітив світло, неподалік стояв хутір. Він звернув туди, хоч і не сподівався добігти до хат швидше за лиса

А Сміре вже близько, ось-ось схопить його… Нільс крутнувся вбік.

Це трохи затримало лиса. А коли він знову став наздоганяти, Нільс побачив двох чоловіків, що верталися додому з роботи.

Чоловіки були сонні, стомлені і ледве пленталися. Вони не помічали ні лиса, ні хлопчика, хоч той і наскочив просто на них. Нільс і гадки не мав просити в чоловіків допомоги, він задумав собі просто йти поряд з ними.

«Сміре, напевне, побоїться підступити до людей», — міркував хлопчик.

Та невдовзі побачив, що помилився, — лис сподівався, що його вважатимуть за собаку, і підкрався до подорожніх.

— Що це за пес учепився за нами? — сказав раптом один чоловік. — Ще вкусить!

Другий чоловік теж зупинився й глянув на Сміре.

— Ану геть звідси! — крикнув він і так ударив лиса ногою, що той аж перекинувся.

Сміре трохи відстав, але наміру свого не кинув, а біг і далі назирці.

Скоро чоловіки дійшли до хутора й звернули на подвір’я. Нільс спершу хотів шмигнути з ними до хати, але враз побачив великого собаку, що вискочив з буди привітати господаря. Тоді хлопчик передумав і залишився надворі.

— Слухай, песику, — сказав він стиха, як тільки чоловіки зачинили за собою двері. — Чи не допоміг би ти мені спіймати лиса?

Собака погано бачив у темряві, а до того ж був злий, як кожний пес, що його тримають на прив’язі.

— Спіймати лиса? — люто загавкав він. — Хто там глузує з мене? Ану підійди сюди, я тобі покажу такого лиса, що довіку пам’ятатимеш!

— А я тебе не боюся! — мовив Нільс і підійшов до самої буди.

Коли собака побачив його, то так здивувався, що відразу замовк.

— Я Нільс Гольгерсон, що подорожує з дикими гусьми,— сказав хлопчик. — Хіба ти не чув про мене?

— Чув. Щось про тебе цвірінькали горобці, — мовив собака. — Казали, що ти хоч і маленький, а робиш великі діла.

— Досі мені щастило, — сказав хлопчик. — Та ось тепер я пропав, якщо ти не допоможеш. За мною женеться лис Сміре. Він сховався за хатою і тільки чекає, щоб я відійшов від твоєї буди.

— Справді, я чую його дух, — мовив пес. — Зараз ми його проженемо.

І собака рвонувся на ланцюгу, люто гавкаючи.

— Ну, тепер той Сміре цієї ночі і близько сюди не поткнеться, — сказав нарешті він.

— На жаль, це такий лис, що не злякається твого гавкоту, — мовив Нільс. — Він скоро знову буде тут. Та це й добре, бо я хочу, щоб ти його неодмінно спіймав.

— А, то ти глузуєш з мене! — загарчав собака.

— Та ні ж бо, — сказав хлопчик. — Ось зайдемо до буди, я навчу тебе, як це зробити.

Нільс і собака сховалися в буді й довго перешіптувалися.

Та ось Сміре визирнув з-за хати. Скрізь було тихо. Тоді лис сів так, щоб прив’язаний пес не зміг досягти його, і став міркувати, як виманити хлопця з буди.

Собака виглянув надвір і крикнув:

— Тікай звідси, бо як вийду, то полатаю тобі боки!

— Щоб тобі не було нудно, я ладен сидіти тут цілісіньку ніч, — солодко відповів лис.

— Іди геть, — грізно загарчав собака, — коли не хочеш, щоб це були твої останні лови!

Та лис тільки зуби вищирив.

— Я знаю, доки сягає твій ланцюг! — глузливо сказав він.

— Ну, тоді нарікай на себе, — мовив пес і одним стрибком опинився біля Сміре.

Йому неважко було наздогнати лиса, бо Нільс зняв із нього нашийника.

Лис не довго боронився. За мить собака вже звалив його на землю, придавивши лапами, потім схопив зубами за горло й поволік до буди, де Нільс тримав напоготові нашийника.

— Лежи тихо, бо перекушу горлянку! — гримнув собака на лиса, коли той спробував вирватись.

Нільс надів на Сміре нашийника, стягнув його, щоб лис не вирвався, і застебнув пряжку.

— Ось так, Сміре. Гадаю, що з тебе вийде непоганий сторож, — сказав Нільс.

І, подякувавши собаці за допомогу, він пішов собі до гусей.

Розділ п’ятнадцятий

Щасливець і невдаха

Набридло воронові Батакі жити з розбійницькою ватагою Фрумле-Друмле. Терпів він, терпів, а тоді залишив своїх родичів і оселився сам у Рудній окрузі.

Батакі любив усілякі таємниці, над якими можна було б помізкувати, отож він і вподобав цю місцевість. Бо в Рудній окрузі на кожному кроці траплялися різні дива. То він заглядав у стару шахту — величезну дірку, що вела в глиб землі, і йому кортіло залізти в темні глибокі нори, то його вражали високі купи шлаку та зруйновані будівлі, то дивувало, що в одних озерах вода червона, а в інших ясно-жовта.

Але найбільше вабила ворона «сірчана кухня» — старий зруйнований будинок, де колись варили сірку. Це була посіріла від часу споруда, без вікон, з самими тільки невеличкими бійницями, що були завжди щільно зачинені дерев’яними віконницями. Батакі ще ні разу не пощастило зазирнути до «сірчаної кухні», і від того вона здавалася йому ще таємничішою. Ворон стрибав по даху і шукав бодай якої щілини, або сідав на край високого димаря й пильно вдивлявся в темний отвір.

Та одного разу Батакі мало не наклав життям за свою цікавість.

Того дня знялася буря і відхилила віконниці на одній бійниці. Батакі, що тільки чекав на таку нагоду, миттю залетів до «сірчаної кухні». Проте не встиг він озирнутися, як вітер зачинив віконниці, й Батакі лишився в полоні. Він довго чекав, що вітер знову відхилить їх, та все марно. А в «сірчаній кухні» не було жодної шпарки, отож ворон сидів, ніби в кам’яному мішку.

Батакі став кликати на підмогу. Він кричав цілісінький день. А треба сказати, що жоден птах у світі не може так довго кричати, як ворон.

Десь надвечір звістка про те, що Батакі вскочив у біду, облетіла всю округу. Сіра кішка перша вчула про нещастя. Вона розповіла новину курям, а ті — горобцям та голубам. Горобці та голуби негайно передали її галкам, дроздам та сорокам, а від них уже про воронове лихо дізналися й інші пташки. Всі вони відразу полетіли до «сірчаної кухні», всі жаліли ворона, давали йому поради, але жодна не могла чимось допомогти.

Нарешті Батакі крикнув їм різким голосом:

— Гей, ви, хто там є надворі! Мовчіть і слухайте, що я вам казатиму. Якщо ви справді хочете стати мені в пригоді, то дізнайтесь, де тепер стара Ака з Кебнекайсе із своїм табуном. Вона має бути десь недалеко. Розкажіть Аці про мою лиху .пригоду і попросіть її прислати сюди того хлопчика, що подорожує з нею. Він єдиний може врятувати мене.

Пташки розлетілися навсібіч шукати гусей. Знайшов табун голуб Агар, бо ж він був найкращий розвідник. Гуси вже сіли на ніч на берег маленького озерця, коли Агар побачив їх і передав Аді воронове прохання. Поводарка вислухала його й сказала:

— Сама я з Нільсом у темряві летіти не можу, проте якщо ти понесеш його, то хлопчик залюбки допоможе Батакі.

І голуб Агар з Нільсом полетіли до «сірчаної кухні».

У цей час у місті Упсалі було собі двоє студентів. Одного звали Щасливець, бо йому завжди таланило, а другого — Невдаха, бо йому ні в чому не велося.

Щасливець мешкав у маленькій кімнатці на горищі і, хоч був бідний, ніколи не втрачав доброго гумору.

Того дня, як ворон Батакі попав у «сірчану кухню», Щасливець мав іти здавати останній іспит.

Вранці він встав і подумав, як усе добре складається. Друзі та вчителі його люблять, скоро він закінчить університет, дістане добру посаду. Навіть дивно, що йому так щастить.

Студент поснідав, відчинив вікно і сів до столу ще раз дещо повторити.

«Власне, мені можна було б уже й не заглядати в книжку, — міркував він,—адже я все знаю. Та нехай помучуся востаннє, щоб сумління було чисте».

Нараз у двері постукали, і до кімнати зайшов Невдаха з товстим згортком паперів під пахвою. Це був мовчазний, несміливий юнак, який уникав людей і почував себе добре тільки серед книг. Він таки був справжній невдаха — хоч багато знав і мав хист до науки, а й досі не склав іспитів, бо дуже бентежився перед професорами і не вірив у самого себе.

– Він залишиться вічним студентом, —казали про Невдаху друзі.

І ось тепер Невдаха, ніяковіючи, зайшов до Щасливця і простяг йому свій згорток.

— Я маю до тебе велике прохання, -— несміливо мовив він. — Це моя праця, над якою я просидів п’ять років. Я хочу, щоб ти прочитав її і сказав свою думку, бо сам я не годен її оцінити.

— Гаразд, прочитаю, — поблажливо сказав Щасливець, а сам подумав: «Ось як мене всі шанують. Навіть цей відлюдний дивак хоче, щоб його працю оцінив саме я, не хто інший».

— Тільки, будь ласка, не загуби її, — вів далі Невдаха. — Я витратив на неї стільки часу і сили, що не зміг би написати наново, якби вона пропала.

— Поки рукопис у мене, з ним нічого не станеться, — запевнив Щасливець.

Невдаха пішов, а Щасливець глянув у вікно на вежу, де був годинник, і, побачивши, що в нього є ще вільна година, присунув до себе рукопис і розгорнув його.

— І що б той Невдаха міг написати? — дивувався він. .

На першій сторінці було виведено великими літерами:

«Історія міста Упсали», а далі, йшов цілий стос дрібно списаних аркушів.

— Історія Упсали? — здивувався Щасливець. — Хіба про це місто можна стільки написати?

Він прочитав одну сторінку, другу, третю і так захопився, що забув про все на світі.

Щасливець щодня ходив повз міський собор, ратушу і не знав їхньої історії. А тепер ці будівлі ніби ожили перед ним. Ожили стародавні мешканці Упсали — будівники, ремісники, монахи, королі… Щасливець перегортав сторінку по сторінці і немов сам брав участь у подіях, що їх описав Невдаха. Старовинні звичаї, щорічні ярмарки… Як усе яскраво змальовано!

Він дочитав рукопис до кінця і вигукнув:

— Це ж чудова річ! Як тільки її надрукують, Невдаха стане знаменитий! О, як добре, що я перший скажу йому це!

Щасливець склав аркуші на купку і ще довго сидів біля столу, перебираючи в думках те, що вичитав у рукописі. І тільки як на башті почав бити годинник, він отямився й згадав, що має йти на іспит.

— Ох лихо! Ще спізнюся! — занепокоївся він і кинувся до комірчини одягатися.

Поспішаючи, Щасливець забув зачинити за собою двері, а коли похопився й повернувся зі сходів, то мало не заплакав з горя. Надворі було вітряно, тож протяг підхопив зі столу аркуші, і розвіяв, студент побачив лиш, як вони літають аж ген-ген над сусідніми дахами.

Щасливець кинувся ловити аркуші, але в кімнаті їх залишилося не більше десятка. Він вихилився з вікна поглянути, куди вони падають, і раптом помітив чорного ворона, що дивився на нього і ніби посміхався.

— Отакий я роззява! — мовив студент. — Навіть ворон і той сміється з мене!

І він сумний пішов на екзамен. З думки йому не сходив рукопис.

«Невдаха говорив, що просидів над своєю працею п’ять років і наново вже не зміг би її написати. Що ж я тепер скажу йому?»

Щасливець сидів перед професором, а думав про своє і відповідав не до ладу. Професорові врешті урвався терпець. Він поставив студентові двійку і прогнав.

Вийшов студент на вулицю і ще дужче зажурився. Він не здав іспиту, чужу багаторічну працю пустив на вітер. Що ж тепер робити? Як сказати Невдасі правду? Та й чи ж він повірить йому?

І раптом Щасливець зустрів того, про кого думав. Він не хотів казати Невдасі, що сталося, бо все ще сподівався познаходити аркуші рукопису, а тому мовчки поминув його. Проте Невдаха цілий ранок не міг знайти собі місця, нетерпляче очікуючи, що скаже про його працю Щасливець. І коли той ані словом не згадав про неї, Невдаха зовсім занепав духом. Він схопив Щасливця за рукав і схвильовано спитав:

—Скажи, будь ласка, чи ти переглянув уже мою працю?

— Ні, ще не переглянув, — збрехав Щасливець.—Я сьогодні ходив на екзамен і провалився.

Але Невдаха подумав, що Щасливець просто не хоче його засмучувати. Він зблід, і серце в нього болісно стиснулося.

— Слухай, що я тобі скажу, — тремтячим голосом мовив Невдаха. — Коли моя праця нічого не варта, то спали рукопис, я не хочу більше його бачити.

І він повернувся й швидко подався геть.

Щасливець швиденько заніс книги до своєї кімнати і відразу ж вирушив на пошуки рукопису. Він обходив майдани, вулиці, парки, заглядав на подвір’я, навіть вийшов за місто, та все дарма — не знайшов жодного аркуша.

Стомлений і зажурений зайшов він увечері до їдальні, де харчувалися студенти.

— Ти знаєш, що Невдаха захворів? — спитав один із друзів. — Лежить блідий як смерть, аж глянути страшно.

Щасливець, почувши таке, негайно побіг до Невдахи і справді застав його ледь живого.

— Я прийшов поговорити з тобою про рукопис, — сказав він. — Такої цікавої праці мені ще ніколи не доводилось читати.

Невдаха кволо підвівся на ліктях і запитливо глянув на Щасливця.

— Чого ж тоді ти сьогодні уникав мене? — спитав він.

— Я був у поганому гуморі, адже мене прогнали з екзамену, — сказав Щасливець. — Та й не гадав, що моя думка так багато важить для тебе. Бо твій рукопис не потребує нічиєї хвальби.

Хворий пильно дивився на Щасливця і дедалі більше переконувався, що той хоче щось від нього приховати.

— Ти кажеш, аби потішити мене, тому що я хворий, — врешті мовив він.

.— Та ні ж бо. Твоя праця справді дуже цінна.

— То ти не спалив рукопису?

— Звичайно, ні! — сказав Щасливець.

— Тоді віддай його. Інакше я тобі не повірю, — мовив хворий і стомлено відкинувся на подушку.

І Щасливцеві довелося признатись, як він забув причинити двері і вітер розвіяв майже весь рукопис. Він картав себе за те, що завдав Невдасі такого горя.

Коли він скінчив, хворий гірко усміхнувся:

— Ти дуже ласкавий до мене, але не треба розповідати казок. Я знаю, що ти виконав моє прохання і спалив рукопис, бо він нічого не вартий. А тепер побачив мене хворого і боїшся, що я не витримаю гіркої правди.

Хоч як Щасливець переконував Невдаху, той його навіть не слухав.

Того вечора Щасливець довго не міг заснути — все міркував, як зарадити лихові. Тільки геть по півночі його нарешті здолав сон.

Тим часом Нільс прилетів на голубі до «сірчаної кухні», відчинив віконниці й випустив Батакі. Зраділий ворон хотів якось віддячити своєму рятівникові. В%D

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.4 / 5. Оцінили: 7

Поки немає оцінок...



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: