ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Чудове чудовисько

Романи та повісті

Чемпіон з баранців

Соня ліпила баранця. Еге ж, пластилінового баранця – синього з фіолетовими ріжками. Тонка робота. Той, хто хоч раз ліпив баранця, знає: щоб створити гарну фігурку, замало пластиліну й хисту – тут ще й настрій відповідний потрібен, натхнення, так би мовити.

А яке там натхнення, коли тебе несправедливо ув’язнено у власній кімнаті й суворо заборонено виходити гуляти на вулицю, ще й дивитися телевізор. А засніжений двір так манить!

– Нормальні діти зараз баб снігових ліплять, а я… – Соня засмучено глянула на свого неоковирного баранця. – Це ж і німому ясно, що то Сашко П’явочка намастив повидлом учительські окуляри, а не я. Чому ж я повинна дурно страждати? Зажурена дівчинка підійшла до вікна й відхилила штору.

У дворі ніхто з дітей уже не грався: там починалася справжня завірюха. Страшний вітер гудів у свою холодну трембіту, нагрібав повні жмені снігу й зопалу жбурляв бозна куди…
Раз по раз повз вікно пролітали снігові вихори. В одному з них була обгортка від цукерки. «Іриска», – сумно зауважила Соня й відчула, як рот наповнюється слиною.
В іншому вихорі крутилася чиясь рукавичка, в третьому…
– Нічого цікавого, – скептично зітхнула дівчинка, і раптом побачила, що в третьому вихорі повз її вікно пролетіло й тут таки зникло… чудовисько!
Соня очам своїм не повірила.
Дівчинка навчалася в третьому класі й уже давно не вірила у всіляких казкових істот. Але ж зараз вона сама бачила, як за вікном пролетіло велике волохате рожеве чудовисько.
– Бабусю! Бабусю! – Соня кинулася до дверей. – Там чудовисько!
– Не вигадуй казок! – озвалася з вітальні бабуся. – Можеш навіть не хитрувати, все одно я не дозволю вийти на вулицю. Бач, що вигадала – чудовисько! Сміхота!
«Справді, як мені не соромно, – подумала дівчинка, – я ж знаю, що чудовиськ не буває. Мабуть, мені просто здалося». Соня сіла на м’який килим і знову взялася до свого пластилінового баранця.
– Е, нікудишній баранець, – раптом почувся чийсь грубенький голос.
– Я знаю, – промовила Соня й спохопилася: в кімнаті, окрім неї, нікого ж немає! Чий це тоді басок?
«Оце то досиділась зачинена, – про себе міркувала дівчинка, – то мені чудовиська за вікном ввижаються, то якісь голоси вчуваються…»
– Кепськувато розім’яла пластилін, – знову промовив той самий загадковий голос.
– Хто тут? – перелякано запитала Соня.
– Це я.
– Я – ц – це хи хто?
– Я – це я, чудовисько, – почулося у відповідь.
– С – справжнє чу… чудовисько? – загикуючись запитала дівчинка.
– Можеш подивитися, – відповів голос. – А де ти?
– Та ось же, за вікном.
Соня підійшла до вікна – люди добрі! Там справді стояло чудовисько. Воно було наче маленький стіжок сіна – не набагато вище за Соню, але з доволі великою головою, волохате, та ще й засніжене. Щоправда, сіно не буває такого яскраво рожевого кольору та ще й (Соня лише тепер це розгледіла) в синю цяточку.
– Можна в гості? – спитало чудовисько.
– А т – ти не ку – кусаєшся? – спитала ошелешена Соня.
– У…у, – відповів несподіваний гість.
– Ну, то залазь, – Соня розчинила вікно й тут таки для хоробрості вигадала: – Тільки дивись мені, бо я чемпіонка класу з бойового гопака.
– Е, а я чемпіон лісу з пластилінових баранців, – й бровою не повівши, вигадало чудовисько, спритно залазячи на підвіконня.
– А звідки ти тут узялося? – запитала Соня.
– Е, катався на вихорі, а потім дай, думаю, зайду. Знаєш, мені в лісі так самотньо.
– Ух ти! На вихорі! А я на санчатах люблю. З гірки. Або на лижах.
– Е, на вихорі краще, – запевнило дівчинку чудовисько.
– Я на вихорі не вмію, – чесно зізналася Соня.
– Е, навчу, якщо не забоїшся.
– Це я забоюся! – Вже зовсім осміліла Соня. – Ану, пішли, зараз я тобі покажу, як я забоюся. Ми з Сашком…
Соня штовхнула двері.
– Ой! Тільки мені на вулицю сьогодні не можна виходити. Бабуся заборонила. Вона в мене добра, але сувора.
– А батьки як?
– Я з бабусею живу, – пояснила Соня. – Мій татко працює дипломатом у одній африканській країні, я весь час забуваю, як вона зветься. І мама там з ним. А мене не взяли. Бо там, кажуть, комарі отакенні, дуже небезпечні. Й у школах нашої мови не розуміють. А мені ж треба вчитися… Я вже так скучила за своїми. Але татко з мамцею за декілька місяців повернуться. І привезуть мені справжнього балакучого папугу. Уявляєш?! Ото клас буде! Вчитиме за мене вірші напам’ять, я на уроці тільки рота розкриватиму, а папуга з під парти буде вірша шпарити! «Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями сопуть…» Сильно придумано, правда? Ніхто не здогадається!
– Виходить, ти декілька місяців сидітимеш зачинена? – скривилося чудовисько.
– Та ні, тільки сьогодні. Та й то – з перервою на обід.
– Е, тоді це не страшно. Можемо баранців поліпити. Я вже казав тобі, що я чемпіон з баранців?
– Угу, – кивнула Соня. – А тебе як звуть?
– Та ж Чудовисько.
– А мене – Соня. Ти хлопчик, правда?
– Я – чудовисько, – шморгнуло носом Чудовисько.
– Я мала на увазі: ти він, а не вона?
– Та, мабуть, він, – стенув плечима несподіваний гість і взявся розминати пластилін.
Чудовисько справді був мастаком баранців ліпити. Вони в нього виходили дуже акуратні й симпатичні. Коли баранців уже було з пів отари, Чудовисько підхопився.
– Буду йти, – пробасував він, – уже вечір.
– Приходь ще, – сказала Соня, відчиняючи вікно. – 3 тобою цікаво, Чудовисько в горошок.
– В горошок, в горошок. Я в бабу вдався, – кивнув Чудовисько. – Бувай!
– Бувай! – Соня зачинила за дивним гостем вікно і помахала йому вслід.
Чудовисько розтав у темряві. Тієї ночі Соня Довго не могла заснути: це ж треба – справжнісіньке чудовисько, та ще й чемпіон з баранців!..

Новорічний костюм

Чудовисько та Соня потоваришували. Майже щодня Чудовисько заходив у гості до Соні. Тобто залазив. У вікно. Вони гралися в різні ігри або ж ліпили баранців.
Через любов свого незвичайного друга до баранців з пластиліну Соня прозвала його Пластиліновим Чудовиськом. Проте для зручності називала скорочено – Чу. Чудовисько не заперечував.
Того вечора Соня була дуже заклопотана. Післязавтра в їхній школі відбудеться Новорічне свято. Буде яскрава ялинка, дарунки і, звичайно ж, маскарад. Тому Соня уже декілька днів старанно готувалася до свята, а ввечері, вкотре одягнувши свій новий новорічний костюм Червоної Шапочки, крутилася перед дзеркалом.
Раптом почулося уже звичне шкряботіння по склу. Вона підбігла до вікна й відхилила фіранку. По той бік шибки стояв Чудовисько, з голови до ніг присипаний снігом.
– Заходь мерщій, – відчинила вікно Соня.
– Привіт! – Чудовисько видерся на підвіконня і, зіжмакавши в лапі край штори, почав струшувати з себе сніг. Потім він зліз на підлогу, й Соня зачинила вікно.
– О! Що це ти прибралась якось дивно? Це в тебе нова піжама? – запитав Чудовисько, обмацуючи святковий фартушок.
– Це костюм Червоної Шапочки на маскарад, – пояснила дівчинка. – Правда, чудовий?!
– А хто така Червона Шкапочка? Ти в неї це поцупила? – остовпів Чудовисько. – Вона замерзне без одягу.
– Та ні, Чу! Червона Шапочка – це я.
– Ти? – Чудовисько збився з пантелику. – Ішов до Соні, а втрапив до якоїсь Шкапочки. Ну й дива! Отже, ти не Соня. – Та ні!.. Тобто так, я Соня. Але ж кажу: післязавтра в школі буде маскарад. І я там буду – начебто, не насправді – Червоною Шапочкою. Розумієш?
– Е, що тут незрозумілого. Ти хочеш усіх пошити в дурні, як оце зараз мене. Але навіщо?
– Нічого ти не зрозумів, – розсердилася Соня. – Я нікого не збираюся дурити. Пояснюю: це буде ма – ска – рад!
– Машкарад… Угу. Так би й сказала. А що воно таке?
– Ото дивак! То ти ніколи не був на маскараді?
– У…у, – закрутив головою Чу.
– І ніколи не святкував Нового року? – здивувалася дівчинка.
– Е, ніколи.
– Неймовірно! Хіба таке може бути?
– Не знаю, – знітився Чудовисько. – Зі мною все може бути.
– Ти обов’язково мусиш піти зі мною на маскарад, – вирішила дівчинка. – Тільки треба якийсь незвичайний костюм.
– Я й звичайного не маю. Навіщо мені костюм – чудовиська костюмів не носять. – Чекай, – сказала Соня.
Вона відчинила шафу й залізла досередини.
– Так… так, – почулося з шафи, – це не те… це… занадто старомодне… ось!
Чудовисько несміливо зазирнув до Соні, яка саме виборсувалася з під розкиданих речей з довгим шматком тюлю в руках.
– Дивися! – сяяла вона. – Зараз обмотаємо тебе – і будеш Сніжинкою!
– Не хочу бути Сніжинкою, – заприндився Чудовисько. – Вона холодна.
– Ну добре, – знизала плечима Соня і вдруге полізла до шафи.
Чудовисько знову з цікавістю встромив пелехату голову між відчинені дверцята.
– Це те, що нам потрібно, – за хвилю вдоволено промовила Соня, витягуючи з шафи великий татів бриль. – Будеш Мушкетером.
– А що роблять мушкотери – труть мушок?
– Вони б’ються на шпагах, стріляють з мушкетів, їздять на конях, потім з них падають!.. Круті хлопці, одне слово, – захоплено пояснила дівчинка. – Одягай!
– Я не хочу падати з коней, – знову скривився Чудовисько. – А чи не можна навпаки – щоб коні з мене падали?
– Не можна, – зітхнула Соня й знову полізла в шафу.
Цього разу вона видобула з поміж одягу старий бабусин чепчик.
– Будеш бабусею Червоної Шапочки, – сказала дівчинка й одягла чепчик на кудлату голову друга, зав’язавши довгі шнурки під підборіддя.
– А що роблять бабусі Червоних Шкапочок? – запитав Чудовисько.
– Бабусі… Вони співають дітям колискові, плетуть теплі речі на зиму, печуть смачні пиріжки…
– Досить! – зупинив Соню Чу. – Це мені підходить. Тільки можна уточнити одну дрібничку?
– Що саме?
– Бабусі тільки печуть пиріжки, чи їм дозволяється їх їсти?
– Звісно, що дозволяється.
– Домовились, буду бабусею. А мені пасує цей костюм? – Чудовисько підійшов до дзеркала. – Ще й як!
– А не замалий він для мене?
– Що ти, Чу, це твій розмір, – заспокоїла Чудовисько дівчинка.
– Ну, бувай! Я ще завтра зайду, – кинув Чудовисько, обома лапами обхопив чепчик і, не опускаючи їх, зник за вікном.
«Це ж треба, – чалапаючи по снігу, вголос роздумував Чу, – тепер у мене є такий прекрасний костюм. От якби побачили інші чудовиська – попадали б від заздрощів…»

Велике Жахливе Збіговисько

Та на другий день Чу чомусь не прийшов. Обіцяв нагодитися після обіду, і ні слуху, ні духу.
Дівчинка вже поробила всі домашні завдання, склала на завтра шкільний рюкзак, підготувала свій новорічний костюм, прибрала в кімнаті, подивилася мультик, а Чу не було й не було. Соня сіла читати книжку, та їй не читалося, взялася щось ліпити з пластиліну, однак нічого путнього не виходило. Вона відчула, що починає непокоїтися.
«Невже з Чу щось трапилося?» – думала Соня, все дослухаючись, чи не шкребеться той до неї у вікно. Та надворі тільки стиха скавулів зимовий вітер.
– Ну, раз коза не йде до сіна, то сіно мусить піти до кози, – сказала сама собі дівчинка й хутко почала збиратися до лісу.
Звісно, вона не знала, де саме в лісі шукати Чу, проте вирішила: головне – дійти туди, а там можна голосно погукати – раптом він і почує.
Вдягнувшись якомога тепліше, Соня сказала бабусі, що вийде трохи пограється, і гайнула з дому.
Коли дівчинка дісталася маршруткою до околиці міста, звідки вже було видно ліс, сонце червоним баскетбольним м’ячем гулькнуло в кудлатий кошик засніжених верховіть – на землю почали спадати сутінки.
Лячно було Соні входити в ліс, вона стояла перед темною стіною дерев і все не могла наважитися зробити перший крок у нетрі.
– Яка дурниця, – міркувала вголос вона, – самій іти проти ночі в ліс… це велике безглуздя. Але, з іншого боку, тупцятися тут на морозі й нікуди не йти – ще більше безглуздя. То, може, повернутися додому, доки не пізно? А як же Чу? Раптом він потрапив у якусь біду? А що, коли він цієї миті думає: от якби зараз тут з’явилася Соня й мене врятувала… То якого ж лиха я тут стовбичу?! – розсердилася сама на себе дівчинка й сторожко ввійшла в насуплені зарості.
* * *
«От якби зараз тут з’явилася Соня й урятувала мене, – думав тим часом Чу, перевіряючи міцність мотузки, сплетеної зі зміїних шкур, якою були цупко зв’язані його лапи. – Втім, що може вдіяти мала дівчинка проти півсотні кровожерливих чудовиськ? Ні, нехай краще вона тут не з’являється. Їй же буде краще».
Одначе вже було пізно так думати: Соня причаїлася на гілці дуба і сповненими жаху очима дивилася на галявину й бачила все, що на ній відбувалося.
Коли вона ввійшла в ліс, одразу ж почала голосно гукати свого друга. Та її слабкий голос розчинявся в похмурій гущавині дерев і чагарів. Дівчинка боязко просувалася хащами і все гукала й гукала. Тим часом у лісі зовсім стемніло. Як же Соня жалкувала, що зважилася на такий необачний вчинок! Ну чому, чому вона попхалася в цей страхітливий, непривітний і чужий ліс?! Вона вже не пам’ятала, в який бік потрібно йти, щоб виблукати з лісу. «Тут, певно, й вовки водяться, – подумки бідкалася Соня, – голодні й страшні. Ото вони зрадіють, коли побачать, що в їхні лапи сама, з власної волі, пришвендяла мала, нерозумна дівчинка. Цікаво, кого сіроманці люблять більше – дівчаток чи хлопчиків?»
Отак думала собі Соня, бредучи засніженим лісом. А ще вона думала, що тепер єдиним її порятунком може стати Чу. І ось попереду, зовсім поруч, щось блиснуло.
«Ну все! – подумала дівчинка. – Це вовчі очі світяться. Ох і дурепа я! Ну чого було сюди телющитись?!»
Соня почала гарячково шукати рятунку. – На дерево! – блискавкою сяйнула рятівна думка. – Треба залізти на дерево. Там мене вовки не дістануть.
Соня швидко обрала нетовстий, але високий крислатий дуб і спритно видерлася на нього. Вмостившись на розлогій гілляці, вона глянула вниз і ледь не зомліла.
Краще б там була зграя голодних вовків, бо від того, що дівчинка побачила, можна було одразу стати заїкою на все життя.
Дуб, на якому сиділа Соня, ріс на краю великої галявини, посеред якої палало вогнище (ось що то блищало і ввело її в оману!). А навколо багаття… Матінко моя! Та ж там просто кишіло від чудовиськ!
І однорукі, немов гральні автомати, і триокі, наче світлофори, і рогаті, мов лосі, і волохаті, як рок музиканти, і пухирчасті, наче огірки, і слизькі, мов слимаки, і лускаті, наче карасі, і гривасті, мов коні, і ластоногі, наче водолази, й ікласті, мов кабани, і пазуристі, наче вчителька хімії Ельвіра Олександрівна, і кошлаті, мов барани, і лисі, наче колобки, і велетенські, як динозаври, і дрібні, наче хрущі, – усі вони були різні, геть не схожі одне на одне. Проте всі чудовиська мали одну спільну рису: були бридкі й потворні. Усі, крім одного. Крім Чу.
Він стояв побіля самого вогнища, припнутий за одну ногу до товстелезного стовбура зі зламаним верхом. А навколо нього, по краях галявини, стояли всі ті почвари.
Аж ось одне, чи не найбільше, чудовисько з великим оком нижче спини вийшло до вогню і підняло догори лапу, в якій тримало кривий, покручений костур з таким самим покрученим корінням угорі. Чудовиська, які до цього гамірливо патякали між собою, враз затихли.
– Почнемо! – навдивовижу тоненьким голосочком пропищав здоровань, – Ми були змушені скликати Велике Жахливе Збіговисько, бо в нас склалася надзвичайна, просто страхітлива ситуація!
– Сподіваюся, вона варта того, щоб скликати позачергове Збіговисько! – невдоволено ревнув один черепахоподібний напівптах напів’ящур. – Інакше – комусь доведеться відшкодувати мені витрачений на дорогу сюди час.
– Повторюю, – знову заскрипів спиноокий, – ситуація критична. Серед нас з’явився… – Страховисько зробило паузу, ніби наступне слово застрягло йому в горлянці. – Отже, серед нас з’явився… ДІТОДРУГ! – на останньому слові потвора спрямувала свій костур на Чу.
– О о о! – простогнали чудовиська, ніби їх уперіщили межи очі батогом.
– Як це могло статися?! – вигукнув хтось із потвор. – Чудовиська подолали цю недугу ще п’ятсот років тому. Нам же всім робили вкусювання проти дітодругії.
– Поки що невідомо, як, але ця прикрість сталася, – знову заговорило жаховисько з оком на спині. – Чудовисько давно поводився підозріло. Ми спостерігали за ним. Й ось нещодавно він підтвердив наші побоювання – заприятелював зі справжньою людською дівчинкою…
– О о ох! – знову простогнали чудовиська.
– Ганьба! – вигукнула химера з голками дикобраза замість волосся на голові й повіках.
– А може, шановний Верховний Страхополоше, вона зовсім не проста людська дівчинка, а відьмачка? – докинуло чудовисько, схоже на бегемота з кажанячими крилами і моржачими бивнями.
– Ні, ми все перевірили, – заперечив спиноокий.
– А докази їхнього знайомства є? – спитав «бегемот».
– Скільки завгодно. Ось! – писклявий гігант випростав лапу. Двома пальцями, наче якусь бридоту, за шнурівочку він тримав бабусин чепчик у грибочки.
– О о ох! – тільки й почулося звідусіль.
– Це називається костюм. І людська дівчинка подарувала його йому! – корчуватий костур знов уп’явся в бідолашного Чу, який сіпався на прив’язі, наче квочка, припнута до клуні.
– Отже, Жахливе Збіговисько, ми мусимо покарати зрадника! Покарати суворо!
– Суворо! Суворо! Ганьба зраднику! – гукали зусібіч.
– Закинути його! Закинути – и – и!
– Так, заки – инути и и!..
– Я чую, – окань знову підняв догори свою палицю, втихомирюючи натовп почвар. – Чую, що Збіговисько пропонує закинути винуватця. Пристаю на цю пропозицію. Однак слід послухати самого підсудного. Чи визнає він за собою провину?
– Я не зробив нічого поганого, – сердито і з викликом у голосі сказав Чу. Здавалося, він зовсім не відчував страху, хоча сам був менший за більшість чудовиськ. – Не розумію, як ви тільки можете не любити дітей, лякати їх? З ними так цікаво гратися! Вони вміють дружити по справжньому.
– Хі хі хі!!! – паскудно захихотіло головне чудовисько. – Гі гі гі гі!!!
Соні здалося, що хтось човгає шматком пінопласту по склу.
– Що ти верзеш? – визвірився монстр. – Та я переконаний, що завтра твоя ота людитина навіть не згадає про тебе, їй начхати, що з тобою станеться! Ніякої дружби не буває!
– Неправда! – закричав Чу.
– Неправда! – закричала й Соня і зі злості навіть замахнулася на противнючого спиноокого. Та так замахнулася, що втратила рівновагу, не втрималася на гілці й упала на галявину. – Брешеш! Чу – мій друг! І я нікому не дозволю його нікуди закидати! Чуєте?! Не смійте, не смійте його чіпати! Я вам не дам його образити, чуєте?! – з палкою рішучістю випалила Соня, піднявшись із землі.
Десятки найрізноманітніших, найпотворніших, найогидніших і найжахливіших чудовиськ у світі стояли з роззявленими пащеками, з яких текла тягуча слина, і виряченими, очманілими очиськами лупали на маленьку дівчинку, що звалилася невідомо звідки, як сніг на голову, та ще й посміла їх не боятися. Зараз вона виглядала, наче незабудочка поміж кактусів.
– Ану, розв’яжіть його! – звеліла Соня. Писклявий покірно перегриз пута на лапах Чу. Чу був на волі, але чудовиська вже поволі почали приходити до тями.
– Ти що, нас не боїшся? – спитав у дівчинки ватажок потвор.
– Ні, – відповіла Соня і раптом збагнула, що насправді вона дуже боїться, боїться так, як ще ніколи не боялася. Навіть більше, ніж сусідського бультер’єра Тайсона. Лише зараз вона усвідомила, що з нею можуть зробити ці монстри. Мабуть, це усвідомили й самі чудовиська: вони загарчали, завили та почали наближатися до дівчинки.
– Знаєте, нам з Чу вже час іти, – сказала Соня. – Розступіться, будь ласка. Ми поспішаємо до міста.
– Слухай, Чудовисько, – звернувся до Чу Страхополох, – ти теж ідеш до людей? Але ж ти їм чужий, тобі немає місця серед них. Та тебе просто не приймуть.
– Приймуть приймуть, – відповів Чу. – Ще й спасибі скажуть. Та…
– Гаразд, – з притиском прорипів спиноокий. – Ми відпускаємо вас. Але затям: якщо до першої літньої ночі, до наступного Великого Жахливого Збіговиська тобі сім разів не подякують люди, ти будеш закинутий! І пам’ятай: дякувати повинні не просто так, а від душі, і то не ця твоя… знайома… Якщо ти робитимеш що небудь лише заради подяки, її не буде зараховано. І не думай, що ми повіримо тобі на слово: в тебе під боком завжди буде глипач.
– Згода! – кинув Чу й, узявши Соню на плечі, пішов з галявини.
– Мене вже ноги не носять? – мовила виснажена холодом і хвилюванням дівчинка. – А вдома вже, мабуть, бабуся зачекалася.
– Е, я тебе віднесу, – відповів Чу. – Але спершу владнаю одну справу.
Він повернувся до Верховного чудовиська:
– Віддай мій костюм, ще помнеш, а мені завтра на машкарад іти, – з цими словами він вихопив з лапи страховиська бабусин чепчик. А тоді, взявши на спину свою рятівницю, поволеньки поніс її додому.
– Тобі не важко? – спиталася дівчинка.
– Е, – відповів Чу, посопуючи піддав собі ношу, щоб було зручніше, і пришвидшив крок.
Дорогою Соня заснула, – обхопивши чудовисько за шию руками й схиливши голівку на м’яке плече свого чудового друга.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Чудове чудовисько”
Сашко Дерманський
Видавництво: “ А-ба-ба-га-ла-ма-га”
2015 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: