TOU

Чудовий сад

Казахські народні казки

Жили колись два бідняки: Асан і Хасен. Асан обробляв клаптик землі, Хасен пас свою маленьку отару. Так вони заробляли собі на прожиток. Асан і Хасен були удівцями. В Асана була вродлива й ласкава донька – його втіха, а в Хасена – сильний і слухняний син – його надія.

Якось однієї весни, коли Асан збирався вийти на своє поле, Хасена спіткало велике лихо: вся його отара загинула. Прийшов Хасен до товариша і каже:

– Асане, я прийшов попрощатися з тобою. Отара моя загинула, а без неї невдовзі загину і я.

Почувши ці слова, заплакав Асан і, пригорнувши Хасена до грудей, промовив:

– Друже мій, тобі належить половина мого серця, не відмовляйся ж, візьми й половину мого поля. Заспокойся й берися за роботу.

З того часу і Хасен став хліборобом.

Минали дні, минали місяці, минали роки. Якось Хасен перекопував своє поле і раптом почув, що кетмень об щось ударився. Став Хасен квапливо розгрібати землю в цьому місці, й незабаром побачив старий казан, по самі вінця наповнений золотими монетами.

Не тямлячи себе від радості, Хасен схопив казан і кинувся стрімголов до землянки товариша.

– Радуйся, Асане,– кричав він на бігу,– радуйся! І до тебе прийшло щастя! Я викопав на твоїй землі казан із золотом. Тепер ти позбудешся злиднів!

Асан зустрів його привітною усмішкою й сказав:

– Я знаю твою безкорисливість, Хасене, але це твоє золото, а не моє. Ти знайшов скарб на своїй землі.

– Я знаю твою великодушність, Асане,– заперечив Хасен, – але, подарувавши землю, ти не дарував мені того, що сховано в її надрах.

– Дорогий друже, – сказав Асан, – усе, чим багата земля, має належати тому, хто цю землю полив потом.

Довго вони сперечались, і нарешті Асан мовив:

– Облишмо це, Хасене! У тебе є жених – син, у мене наречена – донька. Вони давно кохають одне одного. Давай одружимо їх і віддамо їм це золото. Хай наші діти не знають злиднів.

Коли друзі сказали про це дітям, ті замалим не вмерли від щастя. Того ж дня відгуляли весілля. Юнак і дівчина оселилися в землянці Хасена, а Хасен перейшов до Асана.

Наступного дня, тільки-но почало розвиднятися, молодята пішли до батьків.

– Що трапилося, діти? – занепокоєно спитали вони,– Чого ви так рано встали?

– Ми прийшли сказати вам,– відповіли молоді люди,– Що не годиться дітям володіти тим, від чого відмовились їхні батьки. Ми багаті й без золота. Наше кохання цінніше за всі скарби світу.

І вони поставили казан посередині землянки.

Знову зчинилася суперечка про те, кому ж має належати скарб, і тривала вона доти, поки не вирішили всі разом піти до одного відомого мудреця, який жив далеко в степу.

* * *

Йшли вони степом багато днів та ночей і нарешті дісталися до кибитки мудреця.

Кибитка самотньо стояла серед степу, чорна й убога.

Увійшли подорожні до кибитки й привіталися.

Мудрець сидів на клапті старенької повстини. Обабіч нього сиділо четверо його учнів.

– Яка біда привела вас до мене, люди добрі? – запитав мудрець подорожніх.

І ті розповіли йому про свою суперечку. Вислухавши їх, мудрець довго сидів мовчки, а потім, звернувшись до старшого учня, запитав:

– Скажи, як би ти вирішив на моєму місці цю суперечку?

Старший учень відповів:

– Я наказав би віднести золото ханові, бо він володар усіх скарбів на землі.

Мудрець насупив брови й запитав другого учня:

– Ну, а як би ти розв’язав цю суперечку на моєму місці?

Другий учень мовив:

– Я забрав би золото собі, бо те, від чого відмовляються позивачі, по праву належить судді.

Ще дужче насупився мудрець, але так само спокійно запитав третього учня:

– А яка твоя думка? Третій учень відповів:

– Якщо це золото нікому не належить і всі від нього відмовляються, я звелів би знову закопати його в землю.

Ще похмурішим став мудрець і запитав четвертого, наймолодшого учня:

– А ти що скажеш, моя дитино?

– О мій учителю! – відповів наймолодший учень,– Вибач мене за простоту, але я думаю так: я посадив би за це золото в голому степу тінистий сад, щоб у ньому могли відпочивати й розкошувати втомлені бідняки.

Почувши ці слова, мудрець підвівся з місця і зі слізьми на очах обняв юнака.

– Воістину мають рацію ті, – сказав він,– що кажуть: «Вважай старшим за себе і молодшого, якщо він розумний».

Ти справедливо розсудив, друже мій. Візьми ж це золото, поїдь до ханської столиці, купи там найкращого насіння і, повернувшись, посади сад, про який ти казав. І хай вічно живе серед бідняків пам’ять про тебе і про цих великодушних людей, що принесли золото.

Юнак узяв золото й пішов до ханської столиці.

Довго мандрував він степом і нарешті дістався до столиці ханства. У місті він одразу подався на базар і довго блукав серед галасливої юрби у пошуках торговців насінням, принагідно роздивляючись на виставлені біля крамниць дивовижні речі і яскраві тканини.

Раптом за його спиною пролунав дзвін караванних дзвіночків і почулися пронизливі крики. Юнак озирнувся й побачив: через базарний майдан ішов довгий караван, навантажений незвичайною поклажею: замість тюків з товарами на верблюдів були нав’ючені живі птахи, тисячі птахів, які гніздилися в горах, у лісах, у степах і в пустелі.

Птахи билися голівками об верблюжі боки, жалібно квилили. Серце юнака стислося, коли він побачив цю жахливу картину. Проштовхавшись крізь юрбу роззяв, він підійшов до караван-баші й запитав:

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.8 / 5. Оцінили: 25

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казахські народні казки”
Упорядник  – О. Г. Петькун
Видавництво: “Веселка”
1992 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: