Чудовисько Манжалеу

Було в одного дідуся три доньки, і всі три — красуні.
А той дідусь був бідний-пребідний і жив з того, що вирізував з дерева миски та ночви.
Якось повз його хату їхав гарний юнак на доброму коні. Зупинився і сказав дідусеві, що хоче купити одну з його дочок. Дідусь образився і відповів, що він бідний, але порядний — де ж це видано, щоб рідних дітей продавати? Але юнак пригрозив дідусеві і пригрозив так суворо, що той, згнітивши серце, мусив згодитись.

Юнак посадив на свого коня старшу дочку, а дідусеві лишив мішок золота.
Наступного дня приїхав верхи на коні другий юнак, ще гарніший за першого, і кінь під ним був добріший та баскіший. Він сказав дідусеві, що хоче купити середульшу дочку. Засмучений дідусь розповів йому про те, що сталося із старшою дочкою, і відмовився продати середульшу. Але юнак пригрозив, що вб’є його,і помчав геть, посадовивши дівчину на коня. Він залишив дідусеві два мішки золота.

Через день приїхав третій юнак і забрав молодшу дочку, залишивши три мішки золота.
Старий зажив дуже багато, але дочок у нього вже не було, і єдиною його втіхою став синок, що незабаром народився.

Коли хлопчик підріс і ходив уже до школи, він якось побився із своїм приятелем, і той сказав йому:

—Ти базікаєш, що в тебе батько багатий. То знай — раніше він був бідний і вирізував з дерева ночви та миски. А забагатів тому, що продав трьох своїх дочок.

Хлопчик повернувся додому в тяжкій задумі, проте батькові нічого не сказав. Але коли він виріс і стаз юнаком, то попросив батька розповісти йому, як були продані його сестри. Батько розповів усе, як було, і юнак надумав іти по світу шукати сестер.

Серед дороги зустрів юнак трьох потворних карликів. Вони билися за чобіт, шапку та ключ. Він став їх розпитувати, і виявилося, що чобіт, шапка та ключ —
чарівні. Варто сказати: «Чоботе-скороходе, неси мене!»—і чобіт понесе. Або надіти шапку і сказати:«Шапко-невидимко, сховай мене!» — і шайка сховає, і людина стане невидимкою. Або взяти ключ і сказати:«Ключе, відімкни!» — і ключ одімкне будь-які двері.

Юнак віддав за чобіт, шапку та ключ усі гроші, які мав. І пішов своєю дорогою.
Незабаром він зупинився і сказав: «Чоботе-скороходе, неси мене в дім моєї старшої сестри!» Не встиг доказати — опинився біля прегарного палацу. Біля брами стояла сторожа. Юнак попросив, щоб його пустили в палац, бо господиня палацу — його сестра. Ді- зналася господиня, що він прийшов, зустріла його, запросила до покоїв і прийняла дуже гостинно.

— Як же ти дістався сюди, брате? — спитала вона.

— Ніс мене чобіт-скорохід,— одказав юнак і розповів, як він пішов з дому шукати сестер і як заволодів чарівним чоботом, чарівною шапкою та чарівним ключем.

Все йшло добре, але коли стало сутеніти, сестра заплакала.

— Чого ти плачеш, люба сестро?

— Тому я плачу, брате, що одружена з королем Риб, а він дуже суворий і нікого не дозволяє впускати до палацу. Незабаром він повернеться і, якщо побачить тебе тут, неодмінно вб’є.

Але юнак засміявся і сказав: Не бійся нічого, шапка-невидимка мене сховає.

Повернувся додому король Риб, повів носом і каже:

— Пахне чужинцем!

Але королева відповіла, що ніякого чужинця немає, і король заспокоївся. Потім пірнув у воду і обернувся на гарного молодця.

За вечерею королева спитала його:

— Якби сюди завітав мій брат, що б ви зробили, ваша величність?

— Я б дуже гостинно прийняв його. Тож коли він тут — хай виходить.

Юнак скинув шапку-невидимку і став перед ними.
Король був дуже радий. Юнак розповів йому, хто він і звідки прийшов, але коли король запросив його жити в палаці — не згодився. Сказав,- що йому треба йти далі по світу — шукати ще двох своїх сестер. Король заздрісно глянув на чобіт-скорохід і сказав:

— Якби я мав такий чобіт, то вирушив би в гості до принцеси Кастілії.

На прощання король дав юнакові риб’ячу лусочку і мовив:

— Коли тобі буде скрутно, витягни її і скажи: «Допоможи мені, королю Риб!»

Юнак подякував за подарунок і звелів чоботові: «Чоботе-скороходе, неси мене в дім моєї середульшої сестри!»

За мить він опинився біля брами другого палацу. Його зустріла середульша сестра, яка була дружиною короля Баранів.

— Незабаром прийде мій чоловік, король Баранів, та як почне буцатися на всі боки! Він уб’є тебе, брате.

— Шапка-невидимка сховає мене, — усміхнувся юнак і розповів сестрі, що має чарівну шапку-невидимку.

Прийшов король Баранів — і все було точнісінько так, як у палаці короля Риб. Коли ж юнак намірився йти, король Баранів сказав:

— Візьми цю волосинку. Коли тобі буде скрутно, витягни її і скажи: «Допоможи мені, королю Баранів!»

Потім заздрісно глянув на чобіт-скорохід і мовив:

— Якби в мене був такий чобіт, я вирушив би в гості до принцеси Кастілії.

Вийшов юнак з палацу і звелів чоботові:

— Чоботе-скороходе, неси мене в дім моєї молодшої сестри!

І чобіт одніс його до брами третього палацу, ще гарнішого, ніж два перші. Це був палац короля Голубів, і тут усе відбулося точнісінько так, як у палаці короля Риб та короля Баранів. Юнака ласкаво зустріли, щедро почастували, а на прощання король Голубів дав йому пір’їну і мовив:

— Коли тобі буде скрутно, витягни пір’їну і скажи: «Допоможи мені, королю Голубів!»

Потім заздрісно подивився на чобіт-скорохід і сказав:

— От би мені такий чобіт! Я вирушив би в гості до принцеси Кастілії.

Вийшов юнак на дорогу і став думати про принцесу Кастілії, до якої збиралися в гості всі три королі. І він
звелів чоботові-скороходу:

— Чоботе-скороходе, неси мене в королівство принцеси Кастілії!

І чобіт поніс його, куди було загадано.

Прилетівши в це королівство, юнак дізнався, що принцеса Кастілії — незаміжня і така гарна із себе, що ніхто не може проминути палацу, аби не звести очей, сподіваючись побачити її у вікні. Але вона поклялася, що вийде заміж за того, хто проїде повз палац, не звівши очей на її вікно.
Юнак проминув палац, не звівши очей на вікно принцеси, і вона відразу вийшла за нього заміж. Коли відгуляли весілля, принцеса захотіла дізнатись, що це за чобіт, шапку та ключ має її чоловік. Над усе зацікавив її ключ, який міг відімкнути будь-які двері.

А треба сказати, що в палаці була одна кімната, завжди замкнена; батько принцеси нікому не дозволяв до неї заходити. В тій кімнаті сиділо чудовисько Манжалеу. Це чудовисько було безсмертне: скільки не вбивай — вмить оживає знову. Принцесі страх як кортіло глянути на чудовисько. Коли старий король та її чоловік поїхали на полювання, вона взяла ключ і відімкнула двері таємничої кімнати. Чудовисько вистрибнуло, гукнуло: «Ось тебе я й хотіло вкрасти!» — кинуло бідолашну принцесу собі на плече і втекло до лісу.

Коли старий король і чоловік принцеси повернулися з полювання і дізнались про викрадення принцеси, вони тяжко зажурилися. Король впав у розпач. Але чоловік принцеси згадав про чобіт-скорохід і сказав, що він поверне собі дружину, а королю — любу доньку. Узяв він чобіт і звелів: «Чоботе-скороходе, неси мене туди, де зараз моя дружина!» Чобіт поніс його.

Принцеса в цей час була в лісі сама, бо чудовисько Манжалеу пішло на полювання.

— Люба моя дружинонько,— сказав юнак,— ми по- винні вбити Манжалеу, але для цього слід дізнатися, де саме заховане його життя. Досі нікому не вдалося знайти його. Постарайся довідатись, де Манжалеу ховає своє життя!

Принцеса пообіцяла і, коли чудовисько повернулося, стала наводити його на потрібну розмову.
Чудовисько грізно глянуло на неї:

— А-а! Ти хочеш дізнатися, де заховане моє життя, щоб убити мене? Ні, не скажу. Не сподівайся на це!

Але принцеса не відступалася, і врешті-решт чудовисько Манжалеу згодилося розповісти їй, де заховане його життя. Але спершу воно нагострило шаблю і сказало:

— Пам’ятай одне: коли я дізнаюся, що хтось шукає моєї смерті, то цією шаблею зітну тобі голову!

Принцеса пристала на його умову і сказала, що вона сама підставить свою шию під шаблю, якщо хтось спробує вбити чудовисько Манжалеу.

І ось що вона почула:

— Моє життя — в морі. На дні моря — скринька, в скриньці — камінь, в камені — голубка, в голубці— яєчко, в яєчку — свічка. Свічка — то і є моє життя.

Погасне свічка — я помру.
Наступного дня, коли чудовисько Манжалеу пішло на полювання, юнак, який ховався поблизу, зняв шапку-невидимку і спитав:

— Ну, люба дружинонько, дізналася, де заховане життя Манжалеу?

Принцеса йому розповіла все так, як чула від чудовиська.

Юнак вийшов на берег моря, витяг лусочку і сказав:

— Допоможи мені, королю Риб!

І море відразу завирувало, і до берега підпливла тьма-тьмуща риби, і всі питали в юнака, чого йому треба.

— Я хочу знати, де саме на морському дні є скринька.

— Я знаю,— сказала величезна риба байаку.— Лежить та скринька ось там і там.

— Я хочу, щоб ви принесли мені скриньку.

Риби в ту ж мить зникли з очей. Але незабаром з’явилися знову, штовхаючи до берега скриньку. Юнак одчинив скриньку і побачив камінь. Як його розбити?..
Аж тут він згадав про волосинку. Витяг волосинку і сказав:

— Допоможи мені, королю Баранів!

Ледве він проказав ці слова — де й узялося стільки баранів, що не злічити. Заходилися вони буцати камінь рогами — і розбили його.

А тим часом чудовисько Манжалеу відчуло, що йому зле. Опустило голову, стиснуло нагострену шаблю і сказало:

— Принцесо, мені щось недобре. Хтось чіпає моє життя там, у скриньці…

І міцно стиснуло держак шаблі.
Принцеса заговорила про інше — хотіла виграти час. Вона ж бо знала, що то її чоловік добирається до життя Манжалеу.
Коли барани розбили камінь, з нього вилетіла голубка і шугнула в небо. Згадав тоді юнак про пір’їну, витяг її і сказав:

— Допоможи мені, королю Голубів!

Ледве він проказав ці слова — де й узялося в небі стільки голубів, що не злічити. Юнак негайно послав їх у погоню за голубкою.
Полетіли голуби за голубкою і впіймали її.

А чудовисько Манжалеу почувало себе чимдалі гірше — слабшало й слабшало. А що воно розуміло, в чому тут річ, то піднесло шаблю, аби зітнути принцесі голову. Проте не встигло: саме в цю мить юнак розбив голубине яйце і загасив свічку. Рука Манжалеу безсило впала, і очі його заплющились навіки.

Тепер королівство Кастілія було вільне, чудовисько Манжалеу вже більше йому не загрожувало. Юнак повів принцесу до палацу, де їх зустрів король із слізьми на очах. І тут же звелів, щоб цілий тиждень в королівстві святкували цю радісну подію. Тут і казці кінець.
* *
Емілія зморщила носик:
— Ці «фольклорні» історії досить дурні, присягаюся!

— Ви тільки гляньте, якою поважною стала наша Емілія! — вигукнула донна Бейта.— Говорить просто тобі як доктор наук!..

— Це ви в цьому винні,— сказала Емілія.— Ви нас усіх наук учите. Мені й самій здається, що я надто розвинена для свого віку. З вигляду я, може, й замазура, але всередині — філософ. Я б хотіла зустрітися з Сократом або з якимось іншим мудрецем. Ото б уже поговорила!..

— А мені казка сподобалась, — обізвався Педрінью.— В ній добре показано, як думає наш народ.

Донна Бента повернулася до тітоньки Настасії:

— Чуєте, Настасіє, як міркує мій малий народець? Оце так дітки! Геть-чисто як дорослі, освічені люди… Тут тобі й «фольклорні історії», і «як думає наш народ»… Здається, наш дім невдовзі перетвориться на університет.

— Тож Емілія правильно каже, що це ви винні, сеньйоро: ви їм читаєте безліч книжок, от вони й стали такими вченими. Цілий день бігають до мене на кухню і різні мудрі питання задають. Іноді навіть і не втямиш, що кажуть…

Джерело:
“Казки тітоньки Настасії ”
Монтейру Лобату
Переклад з португальської  Михайла Литвинця
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1977 р.