Чуйне дзеркало

Дзеркало було зовсім не новим і висіло в кімнаті Галинки давно. Дівчинка не могла згадати, коли саме тато з мамою придбали його, але, не дивлячись на це, воно їй подобалося. Раненько Галинка дивилася в люстерко, посміхалася і, здавалося, ця усмішка супроводжувала її цілий день.
Дзеркалу дівчинка теж подобалася. Воно, на відміну від Г алинки, прокидалося раніше й терпляче чекало, поки дівчинка підійде до нього. А ще дзеркало спостерігало за усім, що відбувалося у галинчиній кімнаті. Так, щоранку воно хитро поглядало на капці, які слухняно стояли біля ліжка й робили вигляд, ніби це не вони мандрували стежиною й рахували зірки на нічному небі. Нібито не вони милувалися картиною над ліжечком, де на великій рожевій квітці знову вмостився метелик, що за відсутності дівчинки кружляв по кімнаті. Мовби не вони розглядали горщики з квітами, листочки яких перестали перешіптуватись і задумливо кидали погляд за вікно.
Урешті Галинка прокинулася і підбігла до дзеркала. Умить від її усмішки воно засяяло ще дужче. Але несподівано очі дівчинки глянули запитально, а далі в них з’явився відбиток смутку, від чого люстерко перестало так сріблитися.
«Я загубила, – прошепотіла Галинка, – так, я загубила сережки, які мама подарувала мені на іменини».
Тепер дівчинка сумно присіла на ліжечко и стала перебирати в пам’яті місця, де вона вчора побувала и де, можливо, ці коштовні прикраси могли ще бути. З кожним спогадом її обличчя дедалі сумнішало, адже вона була і в кінотеатрі, і в крамниці, а ще – купалася в річці.
Поки дівчинка згадувала, дзеркало вирішило шукати згубу самотужки. Воно пильно оглянуло кімнату і, врешті, зазирнуло під ліжечко, де від Галинчиного погляду ховалися дві золоті краплинки. «Виходьте, ну ж бо, дівча плаче, – прошепотіло дзеркало». «Як? – запитали сережки. – Ніч скінчилася, а вдень ми нерухомі». «Що ж робити?» – гадало дзеркало. Воно задумливо подивилося у вікно і раптом засяяло. Так-так, адже зрозуміло, як саме можна допомогти дівчинці. Тепер дзеркало щосили намагалося впіймати сонячні промені, що падали з вікна, та спрямувати їх під ліжко так, щоб сережки засяяли. І неймовірно зраділо, коли йому це вдалося зробити, адже прикраси, поціловані промінням, засяяли ще дужче. Не помітити їх було просто неможливо.
Галинка вже перестала плакати й збиралася розповісти мамі про згубу. Вона повільно почала взувати капці й нахилилася, щоби поправити на одному з них бантик. Нарешті дівчинка помітила прикраси, радісно дістала їх, одягнула, й весело закружляла перед дзеркалом, потім зупинилася й щаслива посміхнулася своєму відображенню. А люстерко задоволено дивилося на її усмішку й думало: «Якщо щиро хочеш комусь допомогти, то завжди знайдеш спосіб як це зробити!».