Чужа голова
Киргизька народна казка
Якось пес запросив у гості соловейка. Пригостив його чим міг і попросив заспівати якусь пісню. Затягнув соловейко пісню про гори та про різних звірів.
Пес від захоплення навіть язик висунув, махає пухнастим хвостом і думає: «От яка голова у соловейка, не голова цілий скарб. Не встигнеш розкинути мізками, а він уже піснями твої думки розповість. А слух – просто диво. У полі зашелестить трава, він уже її чує; за горами вітер повіє, він уже підтягує йому. Якби я мав таку голову, то думки вовків наперед знав, їх ходу за горами чув».
Пес знову попросив соловейка заспівати якусь пісню.
— Я тобі переспівав усі пісні.
— Не може бути, — не вгавав пес. — На світі так багато пісень, а ти навіть соту частку не заспівав.
«Ет, — думає соловейко, — добре тобі так міркувати, коли маєш велику голову. Якби я мав таку, я би знав пісень в сто разів більше».
І вирішили вони помінятись головами.
Соловейко став жити із псячою головою, а пес — із солов’їною.
Якось осінньої ночі господар каже псові:
— Пильнуй баранів, та дивись не проспи: кругом вовки ходять.
— Не турбуйся, хазяїне, — відповідає пес, — зараз у мене така голова, вона може заздалегідь вгадувати думки вовків, зараз у мене такі вуха, що чують їх ходу за горами.
Пішов пес до отари і чує — йдуть вовки. Хотів він загавкати, а натомість затьохкав як соловейко. Пес з себе виходить, від злості ледве серце в нього не вискакує, а солов’їна голова знай тьохкає та тьохкає і доти тьохкала, доки вовки всіх баранів не перегризли.
Вранці приходить господар, а замість баранів одні кістки валяються. Розлютився він на пса і прогнав геть.
Заплакав пес від образи і пішов шукати соловейка.
Соловейко у цей час летить над лісом, а внизу сидять косоокі зайці:
— Заспівай щось про нашу хоробрість, — просять зайці.
Сів соловейко на гілку і тільки хотів затягнути гарну пісню, та як загавкає! Злякалися зайці, думали біжить до них мисливський пес, і розбіглися.
Летить соловейко над озером, а там плавають качки.
— Заспівай нам пісню, — просять качки, — ми давно тебе не чули.
Сів соловейко біля них, та як загавкає! Злякалися качки, думали біжить до них мисливський пес, і розлетілися.
Не дає собача голова поговорити соловейкові з птахами та звірами, на всіх гавкає.
Терпіли, терпіли звірі від соловейка з псячою головою всякі грубощі і, нарешті, вийшли з терпіння. Поскаржилися господареві лісу — ведмедеві. Викликав ведмідь соловейка і питається:
— Що це ти грубіяниш усім звірам? Тебе скрізь по-доброму просять, а ти платиш злом.
Соловейко хотів пояснити все ведмедеві, а псяча голова як загавкає на нього!
— Ах ти, хамло! — розлютився ведмідь. — Та ти навіть старих не шануєш. Геть мені з лісу! Щоб духу твого тут не було!
І прогнав солов’я.
Засмутився соловейко і полетів шукати пса. Чи довго вони шукали один одного, а тільки на одній галявині зустрілися. Розговорилися знову. Запитує пес солов’я:
— Ну як, друже, живеться тобі з моєю головою?
— Погано,— відповідає соловейко,— через твою голову мене вигнали з лісу.
— І я погано живу, — каже пес. — Мене теж через твою голову прогнав господар.
— Знаєш що, — запропонував соловейко, — мабуть, хоч як хороша чужа голова, а своя таки краще. Давай назад мою голову.
І вони знову помінялися головами.
Джерело:
“Киргизские народные сказки”
Видавництво: “Кыргызстан”
м. Фрунзе, 1981 р.