Чужий на подвір’ї

Живе на світі чоловік, на ім’я Петсон. Він має невеликий будинок з садом і два сараї: в одному зберігаються дрова, а в другому Петсон складає свої інструменти. А ще в нього є курник, у якому живуть кури – їх у Петсона десятеро. Його кіт Фіндус дуже любить дражнити курей. Іноді, коли Фіндус більше нічим зайнятися, він ганяється за ними, але взагалі кури – його хороші друзі. Але найкращий друг Фіндуса, звичайно, сам Петсон.

Якось Петсон прийшов додому з картонною коробкою. Він зупинився біля курника і сказав Фіндусові:

— Краще не підходь близько.

Тут Петсон відкрив коробку, і звідти вискочило щось величезне і темне.

—Дякую! – закричало кошеня. – Це сова!

— Невже ти не бачиш, що це звичайний півень? – Запитав Петсон. – Тепер він житиме з нами.

Півень стояв біля огорожі і з підозрою оглядав подвір’я.

— Навіщо він нам потрібний? Яка від нього користь? Нам що, курей мало? – похмуро запитав Фіндус.

—Я пошкодував його. Густавсон хотів зварити з нього бульйон, і я вирішив забрати його до себе, – пояснив Петсон. – Ось побачиш як зрадіють йому в курнику.

Кури нарешті наважилися підійти ближче. Їм було дуже цікаво дізнатися, що відбувається.

—Погляньте, у нас з’явився півень! Який він гарний! Ти молодець, Петсоне. Це те що треба.

Фіндус сердито глянув на курей і сказав:

— Що означає «треба»? Тут нікому не потрібен півень. За все моє життя мені жодного разу, ні на мить не був потрібен півень.

— Тобі, звичайно, не треба, — сказав Петсон. – Але ж має хтось стежити за порядком у курнику.

І раптом півень заспівав: «Ку-ку-рі-ку!» Гучно та мелодійно. І Петсону, і курям це дуже сподобалося. Але не Фіндусу. «Як залізом по склу, – подумав він. – Навіть мурашки по спині побігли».

—Ти гарно співаєш, – сказав Півню Петсон. – Давай назвемо тебе Юссі, так звали одного відомого співака.

— Я взагалі не думаю, що його треба якось називати, — пробурчав Фіндус.

Кури дружньо оточили півня і голосно аплодували його співу. Він був задоволений і заспівав ще раз.

—Який він важний, коли зверху дивиться на курей, – сказав Петсон. – Гордий, як усі півні.

—Гордий! – передражнив господаря Фіндус. – На мою думку, він виглядає просто безглуздо. Він надто бундючиться і надувається. Сподіваюся, одного дня він лусне від натуги.

Півень заспівав своє «ку-ку-рі-ку» ще раз.

—Петсоне, скажи йому, – занило кошеня. – Ці крики зовсім неможливо слухати. Він що, так і кричатиме цілий день?

—Ти невдовзі звикнеш, – заспокоїв Фіндуса господар. – Так приємно послухати гарний спів! Раніше в нас було надто тихо.

Сердите і ображене кошеня стояло і дивилося, як усі кури ходять слідом за півнем. А півень клював землю і показував їм, що можна їсти. Наче кури не вміли самі знаходити собі їжу! Іноді нічого їстівного в землі не було, але й тоді кури були дуже задоволені.

— Ти бачиш, — шипів Фіндус. – Він хоче їх обдурити, там немає жодної їжі. Усі вони такі, ці півні. Їм не можна довіряти.

— Звідки ти знаєш, які бувають півні, адже ти ніколи не бачив півнів.

— Це й так усім відомо, — промимрило кошеня.

Так минуло декілька днів. Фіндус засумував. Він вважав, що через півня усе стало верхи дригом. Кури більше не хотіли бавитися з кошеням, хоча він намагався вигадувати найкумедніші ігри.

Наприклад, Фіндус вирішив навчити курей літати. Він кинув упоперек колоди дошку – вийшла гойдалка. Потім Фіндус поклав на один кінець дошки канапку, а сам заліз на гілку, що звисала над протилежним кінцем дошки. Одна курка хотіла з’їсти канапку і злетіло на гойдалку. Кошеня тільки цього й чекало. Воно зістрибнуло з дерева на дошку, і бідна курка злетіла високо у повітря!

Фіндус думав, що це дуже весела гра. Кури не вміють літати на такій висоті, і повинні радіти, що він підкидає їх вище даху. Але курці чомусь не сподобалося літати. Фіндус був упевнений, що винен у цьому горезвісний Юссі. Якби він не почав кричати і лаятись, кури обов’язково полюбили б гру з гойдалками. Так думав Фіндус, але змінити нічого не міг.

І так завжди. Як тільки Фіндус підходив до курей, півень відганяв його. А кури навіть не намагалися захистити кошеня. Фіндус полював на курей не навмисне. Але коли півень гнався за ним і щипав за хвіст, це вже не було схоже на гру: півень клювався боляче, по-справжньому.

Але  найгіршим був півнячий спів.

Вранці півень починав горланити так рано, що кошеня прокидалося і думало, що збожеволіє.

Спочатку воно намагалося кричати разом із півнем, але спокійніше йому від цього не стало. Тоді Фіндус зібрав кришки від усіх каструль і поклав їх у велику миску. Коли півень заголосив, кошеня почало кричати щосили і гриміти мискою. Шум вийшов жахливий. Тієї ж миті прибіг Петсон з курми і звелів Фіндус замовкнути.

— Ти ж скаржився, що тут було дуже тихо, — гукнуло кошеня господареві. – Це не справедливо! Йому можна кричати скільки завгодно, а мені ти співати не дозволяєш!

Півень знову заспівав.

—Замовчи негайно! – обурився Фіндус. – Заборони йому, Петсоне! Інакше я піду з дому!

І кошеня втекло на горище. Там воно сховалося у скриню і затиснуло лапками вуха. Воно було таке сердитеі засмучене, що просто не знало, що йому тепер робити.

А півень усе співав.

Петсон теж був засмучений. Йому не подобалося, що у кошеняти тепер поганий настрій. Крім того, він і сам почав трохи втомлюватися від постійного півнячого співу. Він завжди вважав, що півні співають недовго і  зрідка. Але Юсії співав цілий день, і нічого не змінилося після жахливого гуркоту, який влаштував Фіндус.

Увечері, коли кури пішли спати, кошеня вилізло зі своєї схованки і спустилося з горища. Воно тихенько підійшло до господаря, який сидів на лавці під кущем бузку. Фіндус був похмурим і сумним.

Після появи в будинку півня ці вечірні хвилини стали для кошеняти найприємнішими. Нікого довкола – тільки він, Петсон та кілька птахів у небі. Так приємно сидіти в тиші та дивитися на ластівок!

— Він колись замовкне? – сумно запитав Фіндус.

— Але ж зараз тихо, — спробував заспокоїти його господар.

Тиша та спокій. Тільки десь удалині мукала корова.

— Ви не дуже ладнаєте між собою, — сказав Петсон.

—Так, мабуть так, – відповіло кошеня. – Він у нас назавжди?

— Давай я попрошу його не співати так часто, і ви спробуєте помиритись.

— Нехай співає один раз в день, вистачить із нього, — заявив Фіндус.

—Ні, з цим він не погодиться. Можливо, просто трохи рідше, ніж зараз. Побачимо, що буде завтра. Ранок вечора мудріший.

Наступного дня Петсон привів півня до сараю, щоб усе спокійно обговорити. Господар подивився на Юссі, а Юсії заспівав так, що колоди покотилися на підлогу.

—Ти чудовий півень і дуже добре співаєш, – сказав Петсон. – Але наші нерви не витримують. Бачиш, річ у тому, що… Чесно кажучи, ти співаєш надто часто. Півні зазвичай співають рідше, приблизно один раз на десять хвилин. Я хотів би, щоб ти співав так само. Інакше мені доведеться тебе повернути Густавсону.

Півень чудово розумів, що може статися, коли його віддадуть сусідові. Тому довелося погодитись. Але щоб показати, що не тільки Петсон може приймати рішення, півень запропонував зробити так: він співатиме рівно п’ять хвилин на годину. Сказано зроблено.

Увечері Петсон повісив на стіну курника годинник із зозулею. Півню дозволялося співати щоразу, коли зозуля з’являлася зі свого будиночка і кукувала. Рано-вранці півень підійшов до годинника і почав чекати. Кури нічого не розуміли, але стояли поруч із Юссі і теж чогось чекали.

І ось з дверцят годинника виглянула зозуля. Півень стрепенувся і…

– Ку-ку-рі-ку!

Його пісня була набагато голоснішою і пронизливішою, ніж раніше. Навіть кури рознервувалися, почали метушитися і бігати подвір’ям. Петсон не витримав і сховався до шафи. Фіндус заліз у свою скриньку на горищі ще раніше. Кошеня поклало голову на подушку і щосили притиснуло її до вух.

Півень співав цілих п’ять хвилин. Рівно за годину все повторилося.

І Петсон, і Фіндус, і навіть кури стали все частіше ходити повз курник і поглядати на стрілки годинника. Наближався час, коли знову мала з’явитися зозуля. Всі швидко поховалися по своїх схованках і у дворі залишився один півень. Він, як і раніше, стояв під годинником і терпляче чекав.

Щогодини повторювалося одне й те саме. Настав вечір. Ніхто не міг займатися своїми справами, всі тинялися навколо півня і готувалися до того, щоб знову бігти ховатися.

О п’ятій годині Юссі засумував. Йому хотілося якнайшвидше лягти в ліжко, бо він втомився і захрип. Тоді півень вирішив, що о шостій годині він заспіває востаннє і потім піде спати. Його останнє “ку-ку-рі-ку” було зовсім коротеньким, не довше однієї хвилини. Він повертався в курник такий сумний і засмучений, що навіть забув перерахувати курей.

Петсон і Фіндус вибралися зі своїх укриттів.

— Як ти думаєш, він завтра горлатиме? – Запитало кошеня.

— На мою думку, ні, — сказав Петсон. – Співати так голосно п’ять хвилин без перерви, мабуть, важко. Йому просто не можна напружувати голос. Це шкідливо. Я поговорю з ним завтра.

—Так, обов’язково. І скажи йому, щоб він сам зварив із себе бульйон, – похмуро пробурмотів Фіндус.

Наступного дня Петсон попросив півня співати тихіше і коротше, але майже нічого не змінилося. Щогодини лунало безперервне, пронизливе «ку-ку-рі-ку». Його було чути у всьому селі, і хоча Юссі співав уже не так довго, як раніше, Фіндус все одно був незадоволений.

Кошеня не могло навіть чути про Юссі. Фіндус вважав, що всі неприємності у світі відбуваються через півнів. За півня всі чомусь постійно хвилюються. Петсон сильно переживає, якщо Юссі починає співати менше, ніж зазвичай. Якось навіть хробака для нього викопав. Наче без їжі півень не зможе кричати на все горло. Ось для Фіндуса Петсон ніколи не викопував хробаків.

І скривджене кошеня вирішило поговорити з Юссі.

Фіндус зобразив на аркуші паперу кілька закарлючок, щоб це було схоже на те, як завжди писав Петсон. Коли кошеня увійшло до курника, Юссі та кури сиділи на жердинці.

—У мене листа від Петсона, – суворо промовив Фіндус. – У нього від твого крику розболілася голова, і він написав на цьому листку, що я маю тобі сказати.

Кошеня розгорнуло папір і прочитало:

— З сьогоднішнього дня цьому неробі-півню дозволяється кричати лише дві хвилини на день. Одну хвилину вранці та одну хвилину ввечері. Інакше бульйон.

Кури обурено розкудкудахкалися, вони страшенно розсердилися. Юссі мало не плакав. Він ніколи не чув, щоб півень співав лише двічі на день. Це було просто не по-північному.

Але Фіндус не поступався, і Юссі змирився. Він обіцяв спробувати.

Наступний день став найважчим випробуванням у житті півня.

Ранковий спів був чудовим. Юссі співав голосно, дзвінко й гарно – так, що прокинулись усі сусіди. Але потім півню стало важче. Через годину йому дуже хотілося співати, але він наважився лише тихо, жалібно простогнати. Цілий день Юссі блукав городом і думав тільки про те, що він більше не може мовчати.

Курям не подобалося, що півень забув про них. Петсон дивувався і не розумів, що сталося. «Він міг би співати трохи більше, — думав Петсон. – Це було б дуже приємно. Але не можу ж я постійно змушувати робити те, що хочу я». І Петсон нічого не сказав.

Фіндус був дуже задоволений. Але після обіду він побачив, як сильно страждає Юссі, і пожалів півня. Фіндуса почала мучити совість, бо він збрехав про листа Петсона. Він хотів розповісти правду, але не наважувався зізнатися в такій огидній брехні.

Увечері знову пролунав спів. У Юссі все-таки був дуже сильний і гарний голос! Кури захоплено дивилися на півня, Петсон перестав працювати і теж почав слухати. Навіть Фіндус цього разу здалося, що кукурікання може бути не таким вже й  неприємним. Останнє, четверте “ку-ку-рі-ку” кошеняті майже сподобалося. А потім знову настала тиша.

Наступного ранку співу не було.

Коли Петсон приніс у курник сніданок, всі кури сиділи на сідалі й плакали. Півня серед них не було.

—Він не витримав, що йому забороняли співати, – схлипували кури.

—Він полетів! Перелетів через паркан і…

— Зовсім як орел… Наш Юссі так чудово літає!

— Він такий талановитий…

— Ми сумуватимемо за ним… Він ніколи не повернеться до нас…

— Він попрощався з нами назавжди…

Петсон був вражений.

— Але як же він буде зовсім один? Він міг би поговорити зі мною, і ми щось придумали, – сказав Петсон.

— Він упорається, — відповіли кури. – Він не хотів скаржитися, він дуже гордий.

Петсон вибіг надвір.

— Але… Що, коли його схопить лисиця! Або шуліка… А якщо помре з голоду!

Петсон кинувся з усіх ніг у ліс.

За годину він повернувся. Він усе обшукав, але півня не знайшов.

Фіндусу було дуже-дуже соромно. Власне кажучи, це він  домагався, щоб Юссі пішов. Але тепер кошеня шкодувало, що півня з ними немає і він більше не співатиме.

— Це я винен у всьому! – зізналося кошеня і розповіло про лист.

Петсон серйозно глянув на нього.

— Те, що ти зробив, огидно, – сказав господар Фіндус. – Сподіваюся, ти тепер каєшся.

— Я ж не знав, що він і справді полетить. Може, він ще повернеться?

—Не впевнений, – відповів Петсон. – Але сподіватимемося, що повернеться.

Навколо було тихо-тихо.

Кури трохи заспокоїлися. Вони згадуватимуть півня і чекатимуть на його повернення.

—Коли восени з’являться курчата, ти маєш бути дуже обережним з ними, Фіндусе, – сказав Петсон. – Тобі доведеться захищати і охороняти їх, щоб їх не з’їв якийсь інший кіт.

Фіндус відчував, що він готовий день і ніч сидіти біля курника і чатувати на курей. Аби Юссі повернувся і пробачив його.