ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу!Слава Україні!

Принцеса Несміяна

Казки Алана Мілна

Жив-був король і була у нього одна єдина дочка, його гордість та любов. Ніжна, добра, красива, сама досконалість, міг би сказати король, якби не одна вада: принцеса ніколи не сміялася. Ніхто і ніщо не могло її розвеселити.

Її батько, король, навпаки, веселився завжди. Придворний блазень ще тільки відкривав рот, а Його величність, сидячи на троні, вже заходився від реготу. Зрозуміти суть хорошої історії або розумної загадки – тут Його величності не було рівних. Але принцеса слухала, хмурилась, а коли оповідач замовкав, промовляла: «Кумедно», «Та невже?», «А що сталося потім?».

– Дорога моя, – бувало, говорив король, витираючи виступивші від сміху сльози, – невже ти не зрозуміла? Це ж жарт!

На що Принцеса зазвичай відповідала йому: «Так, я розумію, що це жарт, тату, але чому він викликає стільки галасу?»

Її королівська високість завжди стверджувала, що розуміє жарти не гірше за інших. І відрізнялася вона від короля тільки одним: коли Його величність чув жарт, він видавав стільки галасу, а ось коли таке відбувалося з принцесою – вона не хотіла видавати ніяких звуків. Та чи варто було звертати увагу на цю різницю?

– Дорога моя, – хитав головою король, – причому тут бажання? Якщо у тебе є почуття гумору, ти просто повинна сміятися.

– А я от не сміюся, – відповідала йому принцеса.

– Знаю, – зітхав король. – Не смієшся.

І відчував себе дуже нещасним. Тому, що немає на світі нічого приємнішого, ніж розповісти гарну історію дорогій тобі людині, наприклад улюбленій дочці, спостерігати, як з’явиться посмішка на її обличчі, як раптово задзвенить її сріблястий сміх, засміятися самому і разом насолодитися веселим жартом. Але в цьому задоволенні принцеса батькові відмовляла.

Він робив все, що міг. Прочитав їй від першої до останньої сторінки дуже забавну книжку, яка називалася «Тисяча веселих історій, зібраних Мейні Соурс», витримуючи паузу після кожної, щоб її сміх не накласти на наступну історію. Але принцеса жодного разу не засміялася.

Король прочитав їй книжку ще раз, і знов не вичавив з неї ні краплини сміху. Тоді він дав дочці іншу книжку, «Веселі оповіді далеких країн», і поки вона читала, заклопотано спостерігав за її обличчям, але не помітив і тіні посмішки.

Що б він не говорив, або робив, що б не говорив, або робив придворний блазень, особа принцеси залишалася серйозною. Така ніжна, така добра, така красива – але сміятися вона не могла.

І ось прийшов день, коли король зрозумів, що він цього не винесе, що так чи інакше юну принцесу треба змусити розсміятися. Зі своїми проблемами він поділився з канцлером, який був наймудрішою людиною у всьому королівстві.

Тут саме час зазначити, що у канцлера був син, граф Хоппо. Він не виділявся ні вченістю, ні красою, ні хоробрістю, власне, він не виділявся нічим, але в сім’ї  всі називали його блазнем і жартуном. Так що рішення у канцлера знайшлося відразу.

– Я б запропонував Вашій величності сповістити всіх підданих Вашої величності про те, що той, хто першим розсмішить Її королівську високість, буде винагороджений рукою Її королівської високості і половиною королівства Вашої величності.

– Що ти на це скажеш, любов моя? – поцікавився король у дочки.

– Робіть, як бажаєте, – відповіла принцеса. – Я не засміюся, тому що у мене немає бажання сміятися. Не спішу я і заміж, але, воля ваша.

Король повернувся до канцлера.

– Нехай оголосять, – наказав він. – Починаючи з завтрашнього дня, опівдні, протягом півгодини до двору будуть допущені ті, хто знає смішні загадки або веселі жарти. Той, хто перший розсмішить принцесу, отримає її в дружини.

– А як щодо половини королівства? – стурбовано запитав канцлер.

– А це обов’язково? – поцікавився король.

– Абсолютно, Ваша величність.

– Дуже добре. Нехай буде так. Завтра опівдні ми чекаємо перших претендентів.

І в полудень до палацу зібралися ті, хто знав веселі загадки і забавні жарти. Серед перших прибув і граф Хоппо. А потім один за одним вони загадували свої загадки або розповідали свої історії, а Її королівська високість їх слухала.

– Скажіть мені, Ваша королівська високість, – запитав граф Хоппо, – навіщо дракон переходить дорогу?

Король, уже чув цю загадку, посміхнувся.

– Я вважаю, – відповіла принцеса, – дракон переходить дорогу, тому що йому треба потрапити на протилежну сторону.

– Та-ак, – з легким роздратуванням кивнув Хоппо. – Це правильно.

– Ну? – запитала принцеса.

– Це все, – видавив з себе Хоппо.

– Так і що тут смішного? – принцеса повернулася до короля.

– Моя люба, ти не вловила сенс жарту. А сенс такий: якби ти сказала те, що він очікував від  тебе почути, йому було б що відповісти, але ти цього не сказала.

– Але для чого ще дракон може переходити дорогу?

– Не будемо про це, – закрив тему король. – Наступний.

Наперед виступив ще один молодий чоловік і запитав, що спільного у срібної чаші з осиним гніздом.

– Нічого у них немає спільльного, – принцеса знову повернулася до короля. – Чи не так, тату?

– Це ж загадка, дорога, – пояснив король, бурмочучи собі під ніс. – Що спільного у срібної чаші з осиним гніздом … з осиним гніздом?

– Одна буква «с», одна «н»  – Ваша величність.

Сторінки: 1 2 3

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.1 / 5. Оцінили: 9

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Винни –Пух и другие сказки”
Алан Мілн
Видавництво: “Терра”
2001 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: