TOU

Дарунки феї Кренського озера

Італійські народні казки

У далеких Ніольських горах, де так рідко йдуть дощі, де каміння від спеки розсипається на порох, а земля тужавіє і стає неначе кремінь, тулились до схилів убогі хати невеличкого села. Люди в ньому, хоч і багато працювали, та жили убого. Якби вони так тяжко працювали десь у долині, то вже напевно мали б неабиякі статки. А все ж таки навіть ця неродюча земля якось їх годувала.

Аж ось у Ніольських горах випав тяжкий рік. За ціле літо так і не було жодного дощу. В селі почався голод. Найбільше потерпав від голоду один старий селянин, що мав велику родину з дванадцяти синів і ані мішка борошна в коморі.

От якось скликав він синів своїх та й каже:

— Гірко мені розлучатися з вами, сини мої, але ще гірше дивитись, як ви знемагаєте від голоду. Ідіть собі поміж люди шукати щастя десь в інших краях.

— Гаразд, ми підемо, — відповіли одинадцять синів, — тільки нехай найменший наш брат, Франческо, зостанеться з вами. Ви ж знаєте: у нас ноги здорові, ми йтимемо швидко, а як він, кульгавий, устигатиме за нами?

А батько їм і каже:

— Хлопці ви всі цибаті, й ноги у вас добрі, та на розум ви не дуже багаті. А Франческо й на зріст невеличкий, і кривенький, зате голова й серце в нього золоті. Допоки він буде з вами, я почуватимуся спокійно. Шануйте ж Франческо, то й самі береженими будете.

Старші сини не посміли іти батькові наперекір.

Уклонилися всі дванадцять рідній оселі й вирушили в дорогу.

Ідуть вони день, ідуть другий, ідуть уже й третій. Кривенький Франческо щодалі більше відстає від братів і все плентається за ними ззаду. Доганяв він їх спочатку тільки тоді, коли вони сідали перепочити. Та коли він надходив, брати, вже спочивши, підводилися й рушали далі, а сердешний Франческо знову шкутильгав, відстаючи, за ними. Кінець кінцем він зовсім пристав і вже ледве переставляв ноги. Тоді на третій день найстарший брат каже:

— Навіщо нам такий тягар волікти за собою? Ходімо швидше, тоді Франческо нас не дожене.

Так і зробили: пішли швидко вперед, не оглядаючись і навіть не присідаючи на відпочинок.

Підходять вони до моря й бачать — прив’язаний човен стоїть. Найстарший брат, Анджело, й каже:

— Нумо лиш у човен та попливімо до Сардинії. Там, кажуть люди, сторона багата і грошей можна роздобути, скільки хоч.

— Згода, попливімо до Сардинії! — підхопили всі брати. Роздивились вони добре, а в човні місця тільки на десятьох, одинадцятому ж ніде примоститись.

— Доведеться комусь із вас, — каже братам Анджело, — ось хоч би тобі, Лоренцо, посидіти тут на березі, а я перевезу їх і вернуся по тебе.

— Е, ні! — верескнув Лоренцо. — Не такий я дурний, щоб сидів сам-один на березі й чекав, доки ви повернетеся. Зоставайся тут ти.

— Аякже! — відказав Анджело. — Зоставатися, щоб ви й мене покинули напризволяще, як Франческо?

І стрибнув у човен. За ним, штовхаючись і сварячись, кинулися купою інші брати. Відіпхнули від берега човен і попливли. Коли це де не взявся буйний вітер, нагнав чорні хмари й заслав усе небо. Несамовито заревло й запінилось море. Напханий людьми човен більше не слухався стерна. Його почали заливати хвилі. А далі наринула велетенська хвиля, вдарила човном об гострі скелі рифу і розтрощила його на скіпки. Так усі одинадцять братів і потопилися в морі.

А тим часом кривенький Франческо щосили намагався наздогнати братів. Так він додибав до Кренського озера. Глянув довкола — скрізь м’яка трава, крислаті дерева дають затінок від пекучого сонця, а в озері — холодна й кришталево чиста вода. Кращої місцини для спочинку годі й шукати. Але братів ніде й близько не видно. Аж тепер Франческо зрозумів, що його покинули напризволяще. Сів він та й гірко заплакав. Так довго він плакав самотою, аж утомився. Та й заснув.

Але тільки-но він запав у сон, як із-за дерева вийшла фея Кренського озера.

Підійшла вона нечутно до сонного хлопця і торкнулася своєю чарівною паличкою до його хворої ноги. А тоді майнула за товстезне дерево й стала чекати, поки той прокинеться.

Довгенько спав Франческо, зморений. Аж ось нарешті, прокинувся. Схопився він на рівні ноги та й сам собі не повірив: що за дивина? Обидві ноги в нього однакові, ніби одна з них ніколи й не була крива! Хоч бігай собі наввипередки з вітром чи танцюй!

— Хто ж це за чарівник повернув мені здоров’я?! — вигукнув хлопець. У цю мить фея і постала перед ним: коси — ніби сплетені з золотавих сонячних промінчиків, очі блакитні, як вода Кренського озера, а щічки — мов ніжні пелюстки квіточок шипшини.

— Чому ж ти не дякуєш мені? — весело всміхаючись, мовила фея. Та юнак від подиву не міг і слова вимовити.

— Слухай, Франческо! Я — фея Кренського озера. І я вирішила виконати троє твоїх бажань. Як бачиш, одне з них уже збулося — твоя хвора нога стала здоровою. Тепер я хочу почути ще двоє твоїх найбільших бажань.

Аж тепер Франческо отямився й сказав:

— Ти виконала не одне, а двоє моїх бажань. Ще малим, коли я слухав казки, мені нічого так не хотілося, як побачити добру фею. І ось я побачив її.

— Гаразд, нехай це буде твоїм другим бажанням. Але в тебе лишилося ще одне, — промовила, усміхаючись, фея.

Тоді Франческо сказав:

— Хотів би я мати чарівну торбу й чарівний кийок. І щоб у цій торбі миттю з’являлося все, що тільки душа моя забажає, а кийок щоб завжди виконував усе те, що я йому скажу.

Сторінки: 1 2 3 4

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.3 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Італійські казки”
Видавництво “Країна мрій”, м. Київ, 2009р.
Автор – Італійський народ
Упорядкування і переклад – Ілько Корунець

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: