Де раки зимують

У кухні на табуретці стояв кошик, на плиті — каструля, на столі — велика біла тарілка. У кошику були чорні раки, в каструлі був окріп із зеленим кропом і сіллю, а на тарілці не було нічого.

Увійшла господиня і почала: раз — опустила руку в кошик і схопила чорного рака поперек спини; два — кинула рака в каструлю, почекала, поки він звариться, і — три — переклала червоного рака ложкою з каструлі на тарілку.

І пішло, і пішло.

Раз — чорний рак, схоплений упоперек спини, сердито ворушив вусами, розкривав клешні і клацав хвостом; два — рак занурювався в окріп, переставав ворушитись і червонів; три – червоний рак лягав на тарілку лежав нерухомо, і від нього йшла пара.

Раз-два-три, раз-два-три — у кошику залишалося все менше чорних раків, окріп у каструлі кипів і булькав, а на білій тарілці росла гора червоних раків.

І ось залишився у кошику один, останній рак.

Раз і господиня схопила його пальцями поперек спини.

В цей час її покликали з їдальні.

— Несу, несу! Останній! – відповіла господиня і переплутала – два! — кинула чорного рака на тарілку, почекала трошки, підчепила ложкою червоного рака і — три! – Опустила його в окріп.

Червоному раку було все одно, де лежати: у гарячій каструлі чи на прохолодній тарілці. Чорному раку зовсім не хотілося в каструлю, не хотілося йому і на тарілці лежати. Найбільше у світі йому хотілося туди, де раки зимують.

І, довго не роздумуючи, він почав свою подорож: задом-задом, на задній двір.

Він натрапив на гору нерухомих червоних раків і заховався під ними.

Господиня прикрасила тарілку зеленим кропом і подала на стіл.

Біла тарілка з червоними раками та зеленим кропом виглядала дуже гарно. Раки були смачні. Гості були голодні. Господиня була зайнята. І ніхто не помітив, як чорний рак перекотився з тарілки на стіл і задом-задом підповз під тарілку, задом-задом дістався краю стола.

А під столом сиділо кошеня і чекало, чи не перепаде йому щось із хазяйського столу.

Раптом бац! — хляпнувся перед ним хтось чорний, вусатий.

Кошеня не знало, що це рак, думало — великий чорний тарган, — і штовхнуло його носом.

Рак позадкував.

Кошеня торкнулося його лапкою.

Рак підняв клешню.

Кошеня вирішило, що з ним не варто мати справи, обернулося і мазьнуло його хвостом.

А рак – хап! — і затиснув йому клешнею кінчик хвоста.

Що тут стало з кошеням! Няв! – Кошеня стрибнуло на стілець. – Няв! – З стільця на стіл. – Няв! – Зі столу на підвіконня. – Няв! — і вискочило надвір.

— Тримай його, тримай, скажений! – Кричали гості.

Але кошеня вихором помчало через двір, перелетіло через паркан, побігло садом. У саду був ставок, і кошеня, мабуть, впало би у воду, якби рак не розтиснув клешні і не відпустив хвоста.

Кошеня повернуло назад і побігло додому.

Ставок був маленький, весь заросший травою і тиною. Жили в ньому ліниві хвостаті тритони, карасики, та равлики. Життя у них було нудне — завжди одне і те саме. Тритони плавали вгору і вниз, карасики плавали туди-сюди, равлики повзали по траві: один день нагору повзуть, другий день— униз спускаються.

Раптом сплеснула вода і чиєсь чорне тіло, пускаючи бульбашки, опустилося на дно.

Всі відразу ж зібралися на нього подивитись: припливли тритони, прибігли карасики, поповзли донизу равлики.

І було на що подивитися: чорний панцир — від кінчиків вусів до кінчика хвоста. Гладкі лати обхоплювали його груди та спину. З-під твердого забрала на тоненьких стеблинках висовувалися двоє нерухомих очей. Довгі прямі вуса стирчали вперед, як списи. Чотири пари тонких ніг були як виделки, дві клешні — як дві зубасті пащі.

Ніхто з ставкових мешканців ще жодного разу в житті не бачив рака, і всі з цікавості полізли ближче. Рак ворухнувся — усі злякалися й посунули подалі від нього. Рак підняв передню ніжку, схопив вилкою своє око, витягнув стеблинку і давай чистити.

Це було так дивно, що всі знову полізли до рака, а один карасик навіть наштовхнувся на його вуса.

Раз! — рак схопив його клешнею, і дурний карасік розлетівся навпіл.

Злякалися карасики, розбіглися — хто куди. А голодний рак спокійно прийнявся їсти.

Ситно зажив рак у ставку. Цілими днями він відпочивав у тині. Ночами повзав, обмацував вусами дно і траву, хапав клешнями тихохідних-равликів.

Тритони і карасики тепер його боялися і близько не підпускали до себе. Та йому досить було й равликів: він з’їдав їх разом із будиночками, і панцир його тільки міцнів від такої їжі.

Але вода в ставку була затхла і гнила. І його, як і раніше, тягнуло туди, де раки зимують.

Якось увечері почався дощ. Він лив всю ніч, під ранок вода в ставку піднялася і вийшла з берегів. Потік води підхопив рака і поніс його геть із ставка, тицьнув об пень, підхопив знову і кинув в рів.

Рак зрадів, розправив широкий хвіст, заплескав їм по воді і задом-задом, як повзав, поплив.

Але дощ скінчився, рів обмілів — пливти стало незручно. Рак поповз.

Повз він довго. Вдень відпочивав, а вночі знову вирушав у дорогу. Перший рів повернув в другий, другий — в третій, третій — в четвертий, а він усе задкував-відступав, повз-повз, — і все ніяк не міг нікуди приповзти, вилізти з тих нескінченних ровів.

На десятий день шляху він заліз, під якийсь корч і почав чекати, чи не поповзе повз равлик, чи не пропливе рибка чи жабка.

Ось сидить він під корчом і чує: буль! Щось важке впало з берега в рів.

І бачить рак: пливе до нього мордатий звір із вусами, з короткими лапами, а ростом з кошеня.

Іншим часом рак злякався і позадкував від такого звірюги. Але голод не тітка. Чимось треба черево набити.

Пропустив рак звіра повз себе, та хап його клешнею за товстий волохатий хвіст! Думав, відріже, як ножицями. Та не так сталося. Звір – а це був водяний щур – як рвоне, і легше пташки вилетів рак з-під корчів. Метнув щур хвостом в іншу сторону — хрусть! — і переламалася ракова клешня навпіл.

Упав рак на дно і лежить. А щур далі поплив з його клешнею на хвості. Спасибі ще — не вкусив рака своїми страшними зубами: не допоміг би йому й міцний панцир.

Поповз рак далі з однією клешнею.

Знайшов водорості та поїв їх. Потім потрапив до мулу. Рак засунув у нього свої лапки-вилки і давай ними нишпорити. Ліва задня лапка намацала і схопила в мулі хробака. З лапки в лапку, з лапки в лапку, з лапки в лапку – відправив рак хробака собі в рот.

Підкріпився і поповз далі.

Цілий місяць уже тривала подорож різними ровами, коли рак раптом відчув себе погано, так погано, що не міг повзти далі: і став він хвостом пісок на березі ворушити, рити. Тільки-но встиг вирити собі нірку в піску, як почало його корчити.

Рак линяв. Він упав на спину, хвіст його то розтискався, то стискався, вуса сіпалися. Потім він виструнчився — панцир його тріснув на животі, — з нього полізло рожево-коричневе тіло. Тут рак сильно смикнув хвостом – і вискочив сам із себе. Мертвий вусатий панцир випав із печери. Він був пустий, легкий. Сильною течією його потягнуло дном, підняло, понесло.

А в глиняній печерці залишився лежати живий рак — такий м’який і безпорадний тепер, що навіть равлик міг би, проштовхнути його своїми ріжками.

День проходив за днем, рак лежав без руху. Потроху тіло його почало твердіти, знову покриватися жорстким панцирем. Тільки тепер панцир був уже не чорний, а червоно-коричневий.

І ось диво: відірвана щуром клешня швидко почала відростати заново.

Рак виліз із нори і з новими силами вирушив у дорогу — туди, де раки зимують.

З рова до рову, з струмка до струмка повз терплячий рак. Панцер його чорнів. Дні ставали коротшими, йшли дощі, на воді плавали легкі золоті човники — листя, що облетіло з дерев. Ночами вода сипала крихким льодом.

Струмок вливався в струмок, струмок біг до річки.

Плив-плив по струмках терплячий рак — і нарешті потрапив у широку річку з глиняними берегами.

У крутих берегах під водою — кілька поверхів нірок, як гнізд ластівок вгорі над водою, на схилі. І з кожної нірки рак дивиться, ворушить вусами, погрожує клешнею. Ціле місто раків.

Зрадів рак-мандрівник. Знайшов у березі вільне містечко і вирив собі затишну нору. Наївся від пуза і заліг зимувати, як ведмідь у барлозі.

Та вже й пора було: сніг падав, і вода замерзла.

Заткав рак вхід у нірку своєю великою клешнею, — попробуй доберися до нього!

І заснув.

Так усі раки зимують.