Де спить сонце

У саду біля паркану жили квіти: березка-повзунок, мальва-красуня, соняшник-хвалько і білява кульбаба.
Найголосистішим від усіх був соняшник. Рано вранці, тільки-но сонце над парканом з’явиться, він уже горланить:

– Привіт, сонце! Доброго ранку!

Підніметься сонце трохи вище – соняшник ще голосніше кричить:

– Дивіться, дивіться! Сонце всміхається! Це воно мені всміхається – адже я йому родич!

Крутиться соняшник на довгій зеленій нозі, крутить круглою жовтої головою, пелюстки жовтим віночком стирчать – і справді на сонце схожий.

А сонце по небу котиться, золоте, сліпуче, – спробуй розберися, усміхається воно чи ні.
Мальва вважалася в саду першою красунею. Висока, струнка, вся у червоних квітках – замилуєшся! Вона це знала і дуже пишалася собою.

Зате березка, хоч квіти у неї теж були яскраві й запашні, анітрохи не пишалася. Була вона скромна й мовчазна.

Найнепоказнішою з усіх була маленька кульбаба. І на зріст вона не вдалася і красою не виділялася: на тоненькій шийці білява розхристана голівка – навсібіч стирчать насіння-летючки. В усьому саду не було квітки допитливішої від кульбаби. Бувало, залетить горобець, всядеться на гілці бузку і ну цвірінькати: де був, що бачив; або закружляє джміль над квітами: гуде, новини розповідає, – кульбаба уважно слухає, боїться слово пропустити. Слухає вона, слухає, а потім починає до квітів із запитаннями чіплятися.

От і тепер задерла кульбаба білу пухнасту голівку й запитує:

– А … дощ звідки береться?

– Звісно, з неба, – відповідає соняшник.

– А … оса ким бджолі доводиться?

– Звісно, двоюрідною сестрою.

– А … – почала було кульбаба.

Але соняшникові вже урвався терпець і він закричав:

– Досить! Не чіпляйся більше до мене!

Струснула кульбаба пухнастою голівкою, помовчала трохи та й повернулася до мальви:

– А… сонце де спить?

– Звісно, – поважно почала мальва, – звісно… – але, що сказати далі, не знала, і всі її червоні квіти почервоніли ще дужче.

Запитала кульбаба й у березки, але та вусиками похитала: не знаю, мовляв. Тоді втрутився соняшник.

– Хіба можна не знати таке! – закричав він. – Сонце спить за парканом! Ось тут, зовсім поруч. Вранці воно піднімається над парканом, увечері ховається за паркан. Де ж йому ще спати?

– Ось тут, поруч? – здивувалася кульбаба. – От якби подивитися!

– Цікаво, – поважно вимовила мальва.

Березка нічого не сказала, вона тільки похитала вусиками: мовляв, їй теж дуже цікаво.

І квіти домовилися: завтра з ранку, поки ще сонце не встане, подивитися, як воно спить за парканом.
Вранці першою поповзла по забору березка: вчепиться вусиками за одну задирку, за іншу, в щілину вусик просуне, на цвях намотає – усе вгору повзе. Зовсім трохи їй залишилося – от тільки сили не вистачило.

Так і залишилася висіти на паркані. Потім мальва стала вгору тягнутися. Піднялася навшпиньки, вище, ще вище, зовсім небагато залишилося, але ж ні, росту не вистачило.

А тут вітер до саду залетів. Покружляв-покружляв та й помчав на луг – там йому місця більше. І чи то випадково, чи то з пустощів забрав він із собою одне зернятко-летючку з пухнастої голівки кульбаби.

Піднялося зернятко над парканом, дивиться – немає сонця.

– Гей! – закричало зернятко-летючка. – Немає сонця за парканом! І на лузі його не видно!

Піднялося воно ще вище та як закричить:

– Бачу! Бачу! Он воно, сонце, усе заспане, з-за лісу встає!

– Чуєш? – шепнула кульбаба березці.

– Чуєш? – шепнула березка мальві.

– Чуєш? – поважно сказала мальва соняшнику. – Сонце не спить за парканом!

А соняшник голову опустив низько-низько: чи то соромно йому стало через свої хвастощі, то чи насіння достигло і голова у нього обважніла.